20
Іван Корсак
Булава кошового в руку Калнишевського вернулася негадано – перевибори звалилися як білий сніг на білу і без того вже його голову.
Вибори кошового. С. Данилевський. «Останні запорожці». Гравюра
– Калнишевського кошовим!
– Кумекає, згода!
Він став товариство совістити:
– Нащо ж, братове, старця одного міняти на іншого?
Годі й слухати: гуділи козаки, викрикували заперечливо, гелготіли, як розтривожені гуси.
Тоді взявся за більші резони.
– Не можна робити таке без рескрипту імператриці. Негаразд через булаву сваритися. Та й час для цього не найліпший.
– А ми без налигача чийогось обійдемося! Доки нас як, сліпу твар, хтось чужий буде водити…
– Побійтеся Бога, є зі своїх кого вибирати!
– Калниша! Не гордуй нами, Петре!
Лучше було б тихо кості гріти на призьбі, заробили ті кості на спокій, сходили світами і з’їздили, але так уже гелготіли братове, що врешті скорився.
Одним днем промайнули перші роки. І взявся кошовий, насамперед, за те, про що говорив із Мацієвичем, про що радився і за що сердився – за господарство. Груші та яблуні піднімалися у садах на нових хуторах, брались у гілля, бекала й мекала живність на тих подворицях; із часом уже не хуторами, а цілісіньким слободами обкладалась земля.
А коли нові хмари почали зависати над Січчю, запросив на гостину до себе військового писаря Глобу та осавула Головатого – різдвяні свята ще тривали, щедрувальники з порога не сходили.
Як повечеряли та випили по чарчині, покликав дзвіночком кошовий джуру.
– Нікого не пускати!
А тоді вийняв папір, перо з чорнилом і поклав перед Глобою:
– Пиши!
Мало яка оказія у державних справах трапляється, в календарі вона не завжди заглядає, тож Глоба всівся зручніше і вмочив перо.
– Що писати, Петре?
– Пиши донос на мене імператриці.
Глоба аж голову перехилив і примружився, мов зібрався нитку в голки маленьке вушко втягнути.
– Петре, та ми ж тільки по одній чарчині випили.
– Пиши, пиши. А як гадаєш, що я один у доносі нудьгуватиму, то й себе додай, і Павла за кумпанію.
Глоба все ще примружено зиркав, мов цілив у ту невидиму голку, та потрошки почав розуміти, куди кошовий хилить.
– Пиши, Іване, донос, що кошовий Калнишевський разом із таким же негідником військовим писарем Глобою та осавулом Головатим зле діло збираються учинити. Якщо ближчим часом у суперечці Запорізького Коша і Росії за прикордонні землі імператриця не послухається козаків, то кошовий зібрався до кримського хана послати депутацію. Виберуть, мовляв, чоловік двадцять таких самих, як тут вказані парсуни, і проситимуть там прийняти їх під хана протекцію. І підпиши «Павло Савицький», з ним я уже тихенько вчора добалакався.
Головатий тільки за вухом почухав:
– Петре, а не буде пересолу? Сибірський мороз трішки більший нашого, – тицьнув пальцем у віконну шибку з чудернацькими візерунками ласівців, що папоротями казковими розцвітали.
– Братове, я старий, мені вже боятися пізно. А ви зважайте, не силую, чиєсь ім’я можна ще викреслити – паперу в мене достатньо переписати.
– За кого нас маєш, – буркнув Глоба і зиркнув на Головатого, той лише головою крутнув.
– Петре, а ти добре все в мізках прокрутив? Не повірять, скажімо, і на безневинного чоловіка лихо накличемо?
– Ні, Павле, після Іскри і Кочубея, страчених, на їхній погляд марно, за сокиру катівську сьогодні не стануть хапатися.
– А як за нас візьмуться? Чого ж тут душею кривити?
– Це ще треба у слідстві довести. Чоловік чув дзвін, та, певне, не знає звідки він, от і вислужився перед імператрицею, написав по щирості.
– Зрештою, можна на всю Січ велику біду звести. Нашіптувачеві якому або коханцеві черговому невідь що спаде раптом на ум…
Кошовий відказав не відразу, лиш очі приплющив, мов його на сон потягнуло.
– Не підуть зараз нас воювати. Проте, рано чи пізно, я цього ніколи ще не казав, братове, рано чи пізно, Петербург схоче зрубати Січ нашу під корінь. Але не тепер – вельми потрібні ми у війні з Туреччиною.
Калнишевський знову підняв дзвіночка.
– Гінця! – кинув спритному джурі.
Тупіт копит коня, що взяв з місця рвучко, все віддалявся, стихав і врешті завмер.