4
Іван Корсак
До судового процесу над митрополитом імператриця Катерина II готувалася заздалегідь: обачно і скрадливо випитувала думки сановників, особисто перегорнула, бридливо спльовуючи на пальці, не одну сотню заяложених сторінок із донесень нишпорок Таємної експедиції. Їй не було кого боятися, бо одні в могилі, а інші за незрушними казематними мурами, залишався останній прихисток для можливої опозиції тронові – Церква. Уже давно за вищим духовенством тривало досить щільне стеження, і воно таки давало користь. Ще на пам’яті, як архієпископ Варлаам опинився на засланні за те, що в приватному листі замість слів «Її Імператорська Величність» написав просто «Її Величність».
Для імператриці справа Арсенія Мацієвича не була лише його справою, загроза бачилася їй куди ширшою і небезпечнішою. Насправді, на її думку, ростовський митрополит виступав від усього вищого єпископату, доходили навіть чутки, що при подальших поборах та конфіскації маєтності церков справа може дійти до заборони взагалі відправляти Службу Божу в усій державі.
Імператриця запросила якось Степана Івановича Шешковського і навпростець, без хитрощів і викрутасів, дивлячись незмигно йому у вічі, спитала:
– Ви знаєте в Таємній експедиції навіть більше, аніж генерал-прокурор Глєбов… Як би ви порадили вчинити з тим духовенством, що не стало надійною підпорою трону?
– А воно все одним миром мазане, – витримав погляд Шешковський і добродушна посмішка роз’їхалася на його продовгуватому обличчі. – А ви когось одного висмикніть і показову науку задайте…
– Ви радите мені влаштувати бунт ієрархів? – одна брова імператриці повільно поповзла вгору, інша ж залишилася на місці, мов примерзла.
– Ні, ваша імператорська величносте, – покрутив головою Шешковський, наче зручніше припасовував її на куцому тілі, а тоді опустив очі на набалдашник своєї знаменитої палиці. – Ні, висмикнути можна одного, а інші високі душпастирі мають самі осудити його.
– А як не осудять? – брова імператриці так само повільно опустилася, тільки вуста затислись.
– Осудять, ще й як, – Степан Іванович продовжував пильно розглядати вигадливо різьблений і оздоблений набалдашник своєї замашної палиці, ніби саме вона була головною темою їхньої балачки. – Доказів, що спонукатимуть, досить.
Олексій Бестужев-Рюмін
Шешковський добре знав, про що говорив імператриці. Найлегше, на його думку, було з митрополитом Димитрієм – йому особисто, а не храмам, Катерина II дарувала тисячу душ кріпосних одразу ж після свого сходження на престол. Степан Іванович вдумливо і без поспіху перечитував приватні листи і Амвросія, і Тимофія, які самі вголос боялися перечити владним намірам, але до цього немов підштовхували митрополита Ростовського, іменуючи його в листах «великодушным», «бодрым», «искренним и крайним благодетелем» – списки з тих листів надійно зберігаються в Таємній експедиції, у Петропавлівській фортеці.
Шешковський знав також, що марним буде заступництво і світського сановитого люду. Бестужев-Рюмін спробував було написати імператриці стриманого, делікатного листа, але отримав – і слава Богу! – від її імператорської величності цілковитого відкоша:
«Я чаю ни при каком государе столько заступления не было за оскорбителя Величества, как ныне за арестованного всем Синодом Митр. Ростовского. И не знаю, какую я бы причину подала сомневаться о моим милосердии и человеколюбии. Прежде сего и без всякой церемонии и формы, не по столь еще важным делам, преосвященным головы секали».