23

Іван Корсак

Він із трудом переступив поріг своєї камери-одиночки, радше передибав, бо ноги погано згиналися, мов до них хтось прив’язав по грубезній палиці; тихо дошкандибав до стільця і опустився так обачно на нього, наче там могли голки стирчати. Мирович обхопив голову руками і незрушно сидів невідь скільки часу – той час раптом спинився, як пісочний годинник, що з негаданої причини забився і тоненька цівка дрібного піску вичахла, обірвалася. Власне, йому без надобності був уже час – нащо людині річ, якою користатись не змога? І не тому, що він у в’язниці, в міцній мурованій клітці, у сильці (сам себе упіймав!), а тому, що тепер він не здатен змінити обставини бодай на мачине зерня.

Сьогодні над ним завершився суд. Отже все?

У камері ув’язнення, просторій і сухій, аж ніяк не схожій на сліпу і поцвілу камеру вже покійного імператора Івана Антоновича, Василь Мирович мав час передумати всі події останнього часу. Тим паче, на початках його нікуди не кликали, ніхто не приходив і ув’язнений почувався, як на безлюдному острові.

Що відбулося? Чому? Що віщує такий несподіваний, непередбачуваний і не обумовлений ніякими домовленостями перебіг подій?

Він почав перегортати в пам’яті, як поспіхом прочитану книгу, перегортати назад сторінка за сторінкою і вдумуватися не тільки в окремий рядок, а й в окрему букву і знак – кожен міг таїти за собою відгадку.

Насамперед, чому вибір графа Орлова та імператриці випав саме на нього – якщо з початку вони замишляли не благородне діло, а вчинити хотіли паскудство, то якась проста нишпорка з Таємної Експедиції тут придалася б доладніше. Чому він?

З’явившись у Петербурзі із безвісти за два лише роки Мирович став досить відомим. Василя тішило, що його поезії гуляють у рукописах столицею, його впізнають, його цитують, непідкупний Михайло Ломоносов, що чалапав коридорами університету і взимку, і влітку у своїх східних валянках, оздоблених склом власного виготовлення, під час лекцій цитував поезії Василя Мировича як приклад новітньої поетичної школи.

А коли було оголошено конкурс на малюнок перил петербурзьких мостів, то переможцем його став Василь Мирович. Він, нащадок знаменитого роду, маєтностями якого більше півстоліття займаються вісім імператорів і стільки ж само скликань Сенату, осмілився сам позиватися із Сенатом – насмілився той Мирович, дід якого ще живий, клопоче з Варшави за українську незалежність, підбурює європейських дипломатів. І без нього мороки Петербургові вистачить – французький король Людовік XV так і не визнав за Катериною Другою титул імператриці, а коли хоче якусь даму на кпини узяти, то каже, що одягається вона, як Катерина…

Чому ж граф Орлов з імператрицею спинилися саме на ньому? І начебто спочатку все йшло по-домовленому. Замість очікуваної всіма кари за скаргу на Сенат, імператриця достроково навіть, 1 жовтня 1763 року, прапорщикові Мировичу присвоїла звання підпоручика.

Обвалилося все в душі, як побачив у напівтемряві, у мерехтінні підсліпуватої свічки на сирій долівці тіло Івана Антоновича, неживого уже, в кривавій калюжі, з перерізаною навскоси горлянкою; стиха збулькуючи, з рани хлюпала кров.

Він молився щоразу, ідучи на чергове засідання високого суду, вищого не пам’ятав Петербург, сорок вісім сановників у роззолочених мундирах та ієрархів духовних у пишному облаченні, молився, щоб стриматися і не виказати таємниці домовленості; він схибив один і йому перед Богом тримати відповідь.

І тільки сьогодні, як прозвучав вирок, він дозволив собі кинути в обличчя лукавим суддям:

– Петро Третій недовго на троні був, його вбивцею стала дружина. Вона ж вкрала трон у нещасного Івана Антоновича, вона ж розграбує цю землю. Хіба ви не знаєте, що її розпорядженням були вислані кораблі до брата свого, князя Фрідріха-Августа із золотом та сріблом на двадцять п’ять мільйонів? Їх відібрали у тих, що сьогодні кору з дерев їдять і солому. Перед Страшним судом Катерині не виправдатися.

Оце й усе. Завтра вирок виконають. А може, в останній момент примчить гонець на коні, і, задихаючись, зачитає помилування? Те саме, що бачив він із розмашистим підписом імператриці, бачив на власні очі в руках графа Орлова?