19

Іван Корсак

На Шліссельбурзьку фортецю напливали тумани. Вони зароджувалися над водою, окутували береги, оповивали кам’яниці фортеці, а вже до півночі тумани геть згустіли – ліхтарі на мурах крізь ту сіру драглисту мліч видавалися лише жовтими цятками з легенькими німбами. Сторожа обходила з факелами, але толку від них небагато мала, бо вже за три кроки годі було щось бачити, швидше помагав перегук охорони.

«Саме раз, – подумав підпоручик Мирович, що чергував караульним офіцером. – Саме час, його зоряний час починати велику справу. Навіть природа у поміч стає».

Він довго клопотався і таки домігся, хоч в один момент і не без високої помочі, свого призначення у Шліссельбурзьку фортецю. Він, простий підпоручник Василь Якович Мирович, має цієї ночі зробити велику справу, за яку належить віддяка одразу двох народів – звільнити спадкоємця російського престолу, що був імператором ще з немовляти, Івана Антоновича, так само заслужить вдячні слова з прадідівської, такої неблизької звідси його землі. Човен готовий відвезти спадкоємця в безпечне місце.

Б’є годинник другу ночі, туман не розвіявся, хіба погустішав.

– До зброї! – голос Мировича чи то через хвилювання, чи то сирої погоди якийсь хрипкий.

Тупіт солдатських ніг, примарне миготіння факелів. У нього під командою небагато, лише тридцять вісім багнетів, та й цього хороброму вистачить.

– Заряджай! – голос підпоручика твердне.

Сонний підполковник, командир тюремників, вихоплюється в спідній білизні.

– Хто дав право оголосити тривогу?

Його відштовхують, аж летить сторчака. Мирович швидко, ковтаючи інколи слова, зачитує маніфест про звільнення.

Тюремна охорона від початкового безладу прийшла до тями, вже відстрілюється, та марно в тумані поцілити.

Мирович дає своїм солдатам нову команду:

– Стріляти поверх голів!

Тюремники далі чинять опір і тоді викочується гармата, поспіхом підносяться ядра і порох.

– Заряджай!

Як раптом із боку тюремної охорони:

– Не стріляйте! Здаємось!

Із туману, як з каламутної води, випливає силует капітана Власьєва, направляється до Мировича.

– Ходім зі мною, підпоручику, – Мирович направився за капітаном.

«Невже все так просто? – неймовірний подив змінював у душі його недавнє хвилювання. – Невже така велика справа може бути так швидко вирішена? І жодного загиблого солдата!».

Їхні тверді кроки сирою долівкою кам’яниці, що відлунювали сперш, глушить тупіт солдатів, що й собі подалися за офіцерами. «Невже це можливо на світі – так просто? – У Мировича з подиву похололо тіло більше, аніж від переддосвітньої сирості. – І човен, де дужі гребці вже напоготові, повезе, нарешті, ні в чім не повинного бранця?»

Нарешті Власьєв спинився біля вкритих пліснявою і грибком, грубої роботи дверей.

– Тут, – тільки й сказав, вийняв свічку і запалив.

До камери увійшли Власьєв, Мирович і ще один офіцер з тюремної охорони Чекін.

У порожній камері ні душі, якесь лахміття, що, певне, звалося одягом, порозвішане на стіні, стіл і ліжко, ослін…

– А де ж… де Іван Антонович? – зводить Мирович повільно погляд на Власьєва.

І тут у мерехтливому світлі підсліпуватого полум’я, він помічає щось на підлозі, нагинається розгледіти, хапає руку капітана зі свічкою, пригинаючи її нижче.

Чоловік, що лежав на кам’яній підлозі, вже не рухався, шия вся в крові й калюжа її розпливалася, чоловік лежав якось напівскорчившись, чи боронився іще перед смертним часом, чи судоми останні так тіло звели.

– Ви!.. – обернувся Мирович до Власьєва і Чекіна, – ви вбивці!

Свій голос Мирович, тепер уже спокійний, якийсь навіть буденний, поручник сам не впізнав.

У тиші, що запала раптово, тільки крапля зі стелі впала, голосно виляснувши.

– У нас присяга, – шморгнув носом, немов школяр, і позадкував Чекін. – Ми виконали обов’язок.

Тепер усе, що відбувалося в голові Мировича, було в такій же імлі, що наверху окутувала всю фортецю. Солдати винесли тіло покійного колишнього імператора на плац, мовчки вишикувалися.

Розвиднювалося, сонце крізь імлу не здатне було ніяк пробитися, тільки на тлі просвітлілого неба вже вирізьблювалися контури казематів.

– Зброю на караул!

Шурхіт одягу, завчені рухи до підсвідомого, як у механічних якихось іграшок.

– Останнє пошанування імператорові – залп!

Постріли прозвучали майже водночас, як розкотистий грім, той грім заметався плацом, врешті подолав його тісняву, вирвався за фортецю і покотився понад рікою, видолинками, котився і перегукувався сам із собою.

– Ви заарештовані, – ступив крок до Мировича тепер вже по формі вдягнутий комендант тюремної охорони. – Вашу зброю, підпоручику. І ви, Власьєв і Чекін, арештовані також. Наручники на всіх.