27

Іван Корсак

Лист давався банкірові Судерланду важко, писав якось силувано, та ще й перо, мовби відчуло настрій господаря, чомусь дряпало і бризкало невдоволено чорнилом.

Писав він уже третього листа в Голландію про кредит для імператриці – два попередні прийшли з відмовою за несвоєчасний розрахунок.

– До вас якийсь поліцейський, – постав на порозі камердинер, перебивши і без того недоладні думки.

Поліцмейстер довго м’явся під запитальним поглядом банкіра, ніяк не зважувався пояснити, чого він тут.

– Пане Судерланд, я маю виконати покарання імператриці, – затинаючись проказав нарешті. – Не знаю причини гніву її величності, але кара сувора.

«Можливо, накликав високий гнів, що вчасно не привіз їй кошти, – найперше спало на думку банкірові. – Але де тут моя провина, як банкірські доми бояться».

– Ви мене арештуєте?

– Гірше, пане Судерланд. У мене навіть бракує духу, щоб вимовити цю кару.

– У Сибір хіба відправлятимете?

«А може, то імператриця похопилася, що в час минулої розмови з ним наодинці наговорила зайвого… І тепер свідка її одкровень про величний міф Росії краще прибрати?»

– То що ж вона наказала? – зірвався банкір. – Не стануть же мене шмагати батогами при людях і рвати ніздрі, як у вас тут заведено?!

– Її величність, – зіщулився поліцмейстер, – наказала зробити з вас чучелу.

У Судерланда аж руки отерпли, він ніяк не міг вкласти почуте в голову, уяснити навіть, що це має все означати.

– Як чучело? Якщо п’яні, то мерщій спати, а глузд втратили – до лікаря.

– Я сам не можу прийти до тями, – пожалівся й собі поліцмейстер. – Спробував було пояснити імператриці та розпитати, як то можна з живої людини, але вона вельми розсердилася на мене, накричала і вигнала геть зі словами: «Ваш обов’язок – точно виконати моє розпорядження!»

Банкір усе ще не міг отямитися від нечуваної халепи, у яку втрапив невідомим чином, але мусив збиратися, бо йому тільки п’ятнадцять хвилин на збори давалося. Він став просити у поліцмейстера дозволу, щоб написати листа імператриці й пояснити якось цю нечувану і жахливу чудасію.

– Не велено, – крутив ошелешено головою поліцмейстер. – Боюся…

Врешті якось вдалося Судерланду вмовити його, але везти листа імператриці навідріз відмовився, хіба зможе доставити графові Брюсу.

Граф, прочитавши листа, довго кліпав повіками, наче в око йому втрапили пекуча смітинка, і роззирнувся, чи нема кого зі служок на всяк випадок поблизу, а тоді покрутив пальцем біля скроні:

– А ви вже давно того…

Не гаючи часу, стрибнув Брюс у карету і помчав у Зимовий.

Імператриця, зачувши оповідь графа, тільки за голову схопилася.

– Боже, той поліцмейстер справді з глузду з’їхав! Біжіть, графе, швиденько, аби той придурок справді лиха не наробив, та заспокойте якось банкіра.

Граф круто розвернувся і вже у дверях його наздогнав регіт імператриці.

– Я вже здогадалася, що то відбулося. В мене була така мила собачка, я так її любила і пестила, та сьогодні, на жаль, вона здохла. Її називала я Судерландом, бо то був дарунок банкіра. Мені не хотілося розлучатися із собачкою, от я й наказала з неї виготовити чучело… А на поліцмейстера нагримала, бо думала, що не хоче робити того з гордині, що доручення нижче його достоїнства…

Помилуваний Судерланд ще довго не міг дописати листа в Голландію, голова тріщала, як із тяжкого, безрозмірного перепою, зовсім так, як недавно опісля балу його пригостив Орлов: «Не вип’єш – за комір литиму». І таки вилив цілісінький келих, а далі волів він краще вже пити.

« У веселу країну мене закинула доля, – думав банкір. – Тут зроблять із тебе чучелу залюбки… А може, то й добре, на таких заробляти легше».

І то було його єдиною втіхою.