16

Іван Корсак

У саксонському кабачку грала музика, у саксонському кабачку витанцьовували миловидні циганки – смугляві та стрункі, одна одна одної гарніша, хоч воду з лиця пий; як вивернеться яка станом, як війне барвистою спідницею, то аж млость брала офіцера Шванчича, аж кров закипала та нуртувало і пружавіло молоде тіло. Сюди любила заглядати офіцерня, і Шванчич кабачок не часто таки оминав. Йому смакувало червоне вино, завезене з неблизьких гішпанських країв, прудка музика аж підсмикувала і манила до танцю, але його більше цікавила одна циганка, що так до ладу ще й підморгувала. Сяюча і розгарячіла, вона підморгувала усім, та підігрітому вином Шванчичу видавалося, що підморгує вона йому якось особливо.

Брати Орлови ввалилися у кабачок, як до себе додому, Федір та Олексій, обоє високі та широкоплечі, вже напідпитку, вони, уздрівши знайомого Шванчича, направилися до його столика і Олексій примудрився на ходу вщипнути циганку, що так сяяла посмішкою і підморгувала Шванчичу.

– Не руш, – добродушно пробурчав той. – То мені.

– А ти її хіба на базарі купив? – виставив зуби на продаж Олексій.

– Циганське плем’я належить світові, – Олексій продовжував продавати веселі витрішки. – А ще тому, в кого сили більше.

Здоровань Шванчич зрозумів виклик і рикнув сердитим, розбудженим серед зими ведмедем. Він таки не поступався зростом і силою будь-якому з п’яти братів Орлових, міг кулаком вибити цеглину в стіні, а в заварусі молодецькій почувався, як риба у воді – бився відчайдушно, ніколи при цьому не перестаючи посміхатися.

– Та пішов ти, – і кинув закрученого, як старі баранячі роги, матюка.

Олексій без довгих роздумів зацідив йому під вухо, та невдало, руку суперник якось відбив і в свою чергу вліпив Олексієві такого штурхана, що той полетів сторчака.

Ще за хвилю клубок із трьох тіл покотився поміж столами, викотився за поріг, хряснувши виламаними дверима; Шванчич зумів схопитися на ноги і, ставши до стіни спиною, по черзі тузав обох братів.

Кров змішалася з вином, додаючи гарячки бійці, він таки довгенько вистояв проти двох, аж поки Олексій не поцілив у обличчя: зацідив смачно, аж руку в плечі відчув, ту руку, яка одним ударом шаблі могла відтяти голову старого бика.

Коли Шванчич упав, для Федора з Олексієм настала справжня потіха – його били ногами, гамселили під ребра і в пах, по руках, якими той силувався затулити обличчя, молотили від душі, копали водночас і по черзі, аж доки тіло не стихло і не перестало навіть ворушитися.

Шванчич довго лежав так у грязюці, під нічним дощем, важко дихаючи та ледве постогнуючи, аж доки Олексій, переповнений заморським вином, не вийшов до вітру. З останньої сили Шванчич звівся на ноги і, вихопивши шаблю, черконув Олексієвим лицем. Два з нього стало б, якби не побита рука Шванчича, а так (у сорочці таки народився) лезо лише розпанахало щоку, від вуха до рота. Заюшеного кров’ю, напівпритомного брата Федір встиг довезти до хірурга – відтоді шрам глибокою борозною лишився, що на холоді то синів, то ставав бурячковим.

Той випадок був єдиною поразкою Олексія. Він міг що завгодно утнути і бути певним у безкарності – за ним стояла така само широка, як і в нього, спина брата Григорія. Григорій впав ув око Катерині ще коли вона була лише великою княгинею, задовго до сходження на імператорський престол. Відбивши Григорія в доброї приятельки графині Брюс, велика княгиня по достоїнству оцінила смаки графині – молоде і пружне тіло Григорія м’яло її несамовито, вкидало у шал, у безпам’ятство, вона забувала геть і чоловіка, і попередніх коханців, її несло бурхливими хвилями і так хотілося, щоб цьому нестримному потопові ніколи не було кінця. Вірний камердинер Василь Шкурін, не засвічуючи світла, тихенько щоразу відчиняв двері і Григорій, злодійкувато скрадаючись, пірнав в опочивальню.

Та одного разу, тішачись молодим і пружним тілом коханця та вигинаючись викинутою на берег рибиною, вона в пориві ласки ніжно тернула його по щоці долонею. Тернула і похолонула, під пальцями чувся глибокий рубець Олексія.

Вона вискочила з постелі й засвітила свічку.

– Як ви посміли? – обурений напівшепіт-напівкрик на Олексія ніяк не подіяв.

– А яка вам різниця, – Олексій втомлено надягав панталони. – Вам з Орловими не випадає сваритися. Бо вони не тільки в ліжку гвардійці, а й… – і не договорив.

Олексієві слова стали пророчими, коли треба було дівати кудись чоловіка.

Григорій виявився вельми вдатним справді не тільки в ліжку, він таки був спостережливою людиною. Коли імператриця почала бути занадто лагідною з Григорієм Потьомкіним, що стрімко робив кар’єру від капрала до камер-юнкера, а погляд самого Потьомкіна на розповніле тіло імператриці ставав мов намащеним, брати Орлови застукали його наодинці.

– Не для твоїх зубів це м’ясо, – сказав Григорій Орлов і пудовий кулак його вцілив у зуби Потьомкіна, аж захрустіло.

– Добрий товкач, тільки для іншої ступки, – всміхнувся Олексій кривою усмішкою і вдарив щомоці ногою в пах.

Сипонули іскри в очах, Потьомкін звалився, і тепер вже у колі братів, лежачи, він ніяк не міг боронитися від ударів ногами. Били в живіт, били під ребра, юшила з рота кров, хоч як закривав обличчя руками, аж доки удар в око носком і зовсім не забрав тяму: сяйнули раптово ще в очах різних відтінків кола, і так само раптово згасли; настала ніч.

Він вихаркував довго цю бійку кров’ю, вчився ходити наново, як змалечку, але потужна природна сила його організму врешті перемогла, тільки на одне око осліп. Тривалий час двадятичотирилітній камер-юнкер навіть не з’являвся при імператорському дворі.

А Григорій Орлов добрі здібності проявив не лише в ліжку. Коли Вольтер прислав першого листа імператриці Катерині, захоплюючись її майбутніми реформами, Григорій між іншим чи то думку свою уголос висловив, чи то давав пораду:

– Добре було б соболів йому послати…

Імператриця скинула поглядом різко: а чи правильно її зрозуміють?

– Соболі – вони і у Франції соболі, – притиснув у тоні Григорій.

Прислухалася імператриця до його думки і про Глєбова.

– На всіх задвірках плещуть, що Глєбов переплутав імператорську казну зі своєю, – він звично викладав думки навпростець, по-солдатськи, не закручуючи їх в хитромудре мереживо придворного етикету. – Так не має бути. Він присвоїв більшу частину того, що давалося на переселення в Малоросію сербів, вірмен, болгар і греків.

Коли імператриця покликала Глєбова, той, на превеликий подив, не став віднікуватися, тільки покірно похилив голову, наче підставляв її на лобному місці для страти.

– Винуватий, імператрице, – з такою само покірністю, але вже в голосі, відказав Глєбов.

– Ви розумієте, що тут сибірським холодом тягне? – гнівні, але ще віддалені блискавиці почали змигувати в очах імператриці.

– Винуватий, ваша імператорська величносте, – не змінював тону голосу сановник. – Але ж коли я давав вам по двадцять п’ять тисяч рублів, як ви ще були великою княгинею, і по десять, і по п’ятнадцять, які ви програвали в карти, то де їх міг я ще взяти?

Обережненькими кроками імператриця звільнила Глєбова, але під суд не віддала – хай повисить над ним дамокловим мечем загроза, рот може щільніше буде зачинений.

Але в одному государиня не послухала Орлова – обвінчатися з ним.

– Ваша тітка Єлизавета обвінчалася ж із Розумовським, і тебе ніхто не осудить, – напосідав Григорій.

Делікатно завела вона мову про це з графом Паніним, всезнаючим на її погляд, і водночас підступним, мудрим змієм із біблійної гравюри, що вмів прорахувати все на кілька кроків уперед.

На цей раз Панін відрізав без звичних вихилясів:

– Слово імператриці для мене закон. Але хто стане слухати графиню Орлову?