6

Іван Корсак

Графові Орлову вартувало немислимих зусиль стримати себе, коли митрополит пророкував коронування вбитого імператора. Граф так затис зуби, що скрипнули вони, мов полоззя саней об перемерзлий сніг: уперше при людях йому нагадали про смерть імператора Петра III та ще й звели вину особисто на нього. Як сміє цей нікчемний митрополит, а насправді вже звичайнісінький монах-розстрига, з якого від старості січка сиплеться, як сміє йому таке говорити, йому, чиє ім’я та й ім’я його брата на незміримих просторах імперії важить мало не стільки, скільки ім’я самої імператриці? І що цей монах може тямити у справжніх, величних інтересах Росії…

Такій державі не потрібен був імператор-дурник, п’яничка з десяти літ, що й тільки умів у солдатики гратися. Орлов твердо вірив, що імператриця Катерина II здатна ще приростити міць російської землі, межі її розширити за кошт охлялих безтолкових окраїн, що не здатні самі собі раду дати. Він був також переконаний, що таємниця тої трапези навічно піде в небуття разом із цим поколінням, а якщо й випливе ненароком, то розумні оцінять його винахідливість, його сподвижництво заради російського майбуття.

Все готувалося швидко, але продумано. Перша записка, як документ у разі чого, і, звісно, аби не кинути тінь на майбутню імператрицю, була короткою: «Матушка милостивая Государыня, здравствовать Вам мы все желаем… Урод наш очень занемог… Как-бы сего дня или ночью не умер».

В дім, де утримували арештованого імператора Петра III, Олексій Орлов та ще гурт іменитих гостей приїхали з просвітленими та усміхненими обличчями.

– Ми привезли дуже гарну новину, – з порога повідомили гості ув’язненому. – Вас незабаром звільнять.

З приводу очікуваної свободи запросили Петра III на трапезу. Всі жартували, сміялися, тим часом камердинера Брессана виштовхали за двері, а Орлов непомітно для імператора в келих підлив приготовлену заздалегідь довіреним лікарем отруту.

Після першого келиха налили вдруге, та немилосердний раптовий біль навів Петра III на здогад.

– Мало того, що мені заважали вступити на шведський трон і вкрали в мене російську корону, – проказав імператор, ледве тамуючи судоми. – В мене ще хочуть забрати в додачу життя.

Імператор Петро III	Герб графа Орлова

Грати у піжмурки надалі вже не доводилося: на імператора накинулися гуртом і почали душити подушкою. Той відбивався відчайдушно, та силу невблаганно забирала отрута. Кмітливий Барятинський із серветок зробив петлю і накинув на шию імператора. Петро Федорович намагався вирватися, але марно – його міцно схопили за руки і ноги, а сержант гвардії Енгельгард затягнув петлю на шиї.

Тіло імператора смикнулося кілька разів, противлячись смерті, і враз обм’якло і затихло навік.

– Коней! – гукнув Орлов, налив собі ще повний келих і на сірому та бруднуватому аркуші паперу, що підвернувся під руку, почав швидко писати:

«Матушка милосердная Государыня! Как мне изъяснить, описать, что случилось. Не поверишь верному своему рабу, но как перед Богом скажу истину. Матушка, готов итить на смерть. Но сам не знаю, как эта беда случилась. Погибли мы, когда ты не помилуешь. Матушка, его нет на свете. Но никто сего не думал, и как нам задумать поднять руку на Государя – но, Государыня, свершилась беда, мы были пьяны, и он тоже, он заспорил за столом с князь Федором, не сумели мы разнять, а его уже не стало, сами не помним, что делали, но все до единого виноваты – достойны казни, помилуй меня хоть для брата; повинную тебе принёс и разыскивать нечего – прости или прикажи скорее окончить, свет не мил, прогневали тебя и погубили души навек!»

Того ж дня государиня Катерина, як писав сучасник подій, секретар французького посланника Рюльєр, сідала за стіл зі своїми наближеними «в отменной веселости». Серед жвавої бесіди раптом вбігає Орлов: розтріпаний, спітнілий і запилюжений, в розірваному чомусь одязі. Государиня, забачивши його, мовчки встала і пішла в кабінет, куди й направився Орлов. Через кілька хвилин було покликано також графа Паніна.

– Государ помер. Як сповістити про це народу? – без передмов запитала Катерина.

– Треба перечекати ніч, – після роздуму відказав граф, не вельми подивований, судячи з його незворушного обличчя. – Лише вранці.

Всі повернулися на місця і обід тривав так само жваво і весело.

А ранок столицю сколихнула сумна новина – його Величність імператор Петро III помер, як повідомлялося, від «геморроидальной колики».

Графа Орлова брала жовта і дратівлива злість на Арсенія Мацієвича не тільки за те, що вголос виказав таємницю недавньої зміни господарів престолу, та злість, жовта і пекуча, аж висипка якась тілом усіялася, брала найбільше за людську невдячність. Він з братом голови свої міг накласти, якби по-іншому життя вивернулося – в імператора Петра свої прихильники не дрімали. Петро таки встиг зліквідувати таку потрібну для трону Таємну Канцелярію (слава Богу, імператриця відновила, хіба лиш ймення надавши нове – Таємна експедиція), дозволив за кордон виїжджати вільно, суд гласний обіцявся (та дзуськи, не встиг) завести…

Різне статися могло, і тобі б голова його та брата, відскочивши від катової сокири, котилася б підстрибуючи і бризкаючи ще не загуслою кров’ю, під зойки і захоплене улюлюкання до ніг жадібних на видовище зівак.

…У короткій перерві суду Орлов холодним, як водохрещенський лід, голосом тільки й сказав імператриці:

– Він сам себе позбавив права життя.

– Там він Димитрію говорив про язика, – Глєбов крутнув головою, послаблюючи комірця, бо став той чомусь затісним. – Але якщо його власний язик здатен буде бодай ворушитися, то ще й не таке набалакає…

Імператриця мовчала – життя навчило її бути вельми обачною. Вона нарешті хотіла стямитися, набути бодай якоїсь душевної рівноваги, бо серце ще бухало в грудях від перенапруги і в скронях шуміло, мов затяжний за вікном занудний дощ…