[Епілог]

Антін Могильницький

Такі початки їх життя в пустині,

Нім збудували світлий монастир.

Тут величавой корень деревини,

В котрої тіні днесь ще руський мир

Держить сохранно праотців спустизну,

Бо вже віками до неї навик.

Милує віру і любу отчизну,

Звичай родимий, матерній язик!

А кілько рази в задумці тужливій

Недолев сціпле чувство роз’ярить,

І погадає, як враги страшливі

З той деревини обривали цвіт!

Як розложисті галузі, конари,

Що в піднебесні мов сягали хмари,

Від пня відтяті в чужих руках зв’яли,

При землі низько голий пень лишали!

Як западного завзятість заливу

Кукіль вщепила в отечеську ниву,

Щоб, поглинувши плодоносні щити,

І пень і корень з опіумом скрутити…

Сли перегляне всей недолі збір,

Зрівняє днешнє з тогдашнім в примір,

Тоді мимохіть з утисненой груди

Тоск ся сердечний в ті слова добуде:

«Свята простото! невинна дитино!

Прекрасна дочко із лона небес!

Церкви Христовой перва підвалино,

Що тя Спаситель на землю принес!

Ти, що уста львам кріпко заградила

І притупила остріє меча,

Залізні брами пекла побідила,

Стерла потугу вражого плеча!

Перейшла землі, моря і острови,

В огонь спішила, як на весілля;

Голод і зиму і тяжкі окови

І смерть понесла за Спасителя;

Що-сь погорджала і царські палати,

Золото, срібло, шовки і пурпури,

Одівши тіло в волосяні шати,

В скалі печеру взлюбила над мури!

Що-сь перед славов звучащов укрита,

Як тиха річка по затінях плила,

Притьмивши правдов мудрість цього світа,

Престоли ложних богів розвалила!

Що-сь світло правди по землі кінчинах

Як сонце лучі рясно розточила,

На скалі церков в міцних підвалинах

Малими средстви вічно заложила!

Що-сь з малоумних творила риторів,

Словами уст їх мир весь просвітила;

Плохим в грудь влила мужество рицарів,

Тьми гонителів славно побідила!

Де ж віків давних твоя божа сила?

Вінці побіди де над супостати?

Свята простото, де-сь ся нині діла,

В котрих тя землях під сонцем шукати?

Чи, де в пустинях глухих пустельники

Богу служили много літ?

Але там нині птах і звірі дикі,

Кожний від пущи сторонит!

Чи в тих печерах, куда любов Бога

Бідних іноків занесла?

І до тих нині вузенька дорога

Тернем і глогом заросла!

Чи в монастирях, де побожність цвіла,

Кожний був знаний з добрих діл?

Але й там давна ревність вже застила,

Дух ся закона ізмінив!

Чи в тісной кельї тихенькім затінні,

Де чтили божих книг слова?

Але й тих місце в новім поколінні

Заняла мудрість світова!

Чи в одежині з шорстко тканой свити,

Що крила нагість грішних тіл?

Але й там шовки, дорогі саїти,

Час модним кроєм в сукно сшив!

Чи в твердім ложу з камінної плити,

Що го крив мох і лист сухий?

І тото нині красно застелити

Служать коверці й пух м’який!

Чи в тій хатині, де з четини стріха,

Стіл, лави – плита, двері – лім?

Натомість меблі з магоню, оріха,

В барвах, в позлітці цілий дім!

Чи в тім обіді без миски і ложки,

Що раз на добу голод брав?

Але й там кухар виучений з книжки

Кладе багато тлустих страв!

Чи в тих потоках, в студеній керниці,

Де чистий жажду гасив плин?

Нині в їх місце глибокі пивниці

Тріщать бочками меду, вин!

Чи в тих сандалях плетених із лика,

Що слід лишали босих п’ят?

Там красні коні, мальована брика,

По гладкім бруку вчвал гримлять!

Чи в тих убогих, що не хтіли брати

Поклін маленький з скотаревих рук?

Нині коб можна тисячі зібрати,

Заглушить совість срібла звук!

Чи в трудолюбних, що в дусі покори

Зібрали в церков цілий світ?

Нині, хоч повні наємників хори,

Не видасть плодів пустий цвіт!

Чи в святій цноті, що як ангел в плоті,

Посту, молитви стерегла?

Нині в вигодах і тіла похоті

Сама покусам улягла!

Чи в вірующих, що перед їх слови

Втікав з недужих дух проклят?

Днесь му злим ділом служити готові,

Тіні його ся всі боят!

Свята простото! де ж ти ся поділа?

Чим нагородим жалісні утрати?

В котрих тя землях під сонцем шукати?»

Так наш ігумен літ минувших згадку,

Ревно спімнувши з первого початку,

Рясними слізьми бороду скропив.

А що близ було половини ночі

І сон дрімотов клеїв гостям очі,

На нині свою повість закінчив.

І нам тут скучно, гостеньку мій милий!

Квочка над нами, пізна вже пора!

Холодні краплі роси нас скропили,

Вже десь глибоко вечірня зоря!

Ходім спочити до моєї хатки,

А нім сим трудом знужений уляжу,

Як-єм тут Скита оповів початки,

Дальшу там долю тих мурів розкажу.

Посилимося трохи даром божим,

Сли нас сон зломить – на завтра відложим!

Так чесний старець під гущев в долині

О Скиті повість закінчив на нині.

Обіцяв далі порядком сказати,

І потяг гостя на нічліг до хати.

Кінець першої частини

Примітки

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 452 – 456.