[Епілог]
Антін Могильницький
Такі початки їх життя в пустині,
Нім збудували світлий монастир.
Тут величавой корень деревини,
В котрої тіні днесь ще руський мир
Держить сохранно праотців спустизну,
Бо вже віками до неї навик.
Милує віру і любу отчизну,
Звичай родимий, матерній язик!
А кілько рази в задумці тужливій
Недолев сціпле чувство роз’ярить,
І погадає, як враги страшливі
З той деревини обривали цвіт!
Як розложисті галузі, конари,
Що в піднебесні мов сягали хмари,
Від пня відтяті в чужих руках зв’яли,
При землі низько голий пень лишали!
Як западного завзятість заливу
Кукіль вщепила в отечеську ниву,
Щоб, поглинувши плодоносні щити,
І пень і корень з опіумом скрутити…
Сли перегляне всей недолі збір,
Зрівняє днешнє з тогдашнім в примір,
Тоді мимохіть з утисненой груди
Тоск ся сердечний в ті слова добуде:
«Свята простото! невинна дитино!
Прекрасна дочко із лона небес!
Церкви Христовой перва підвалино,
Що тя Спаситель на землю принес!
Ти, що уста львам кріпко заградила
І притупила остріє меча,
Залізні брами пекла побідила,
Стерла потугу вражого плеча!
Перейшла землі, моря і острови,
В огонь спішила, як на весілля;
Голод і зиму і тяжкі окови
І смерть понесла за Спасителя;
Що-сь погорджала і царські палати,
Золото, срібло, шовки і пурпури,
Одівши тіло в волосяні шати,
В скалі печеру взлюбила над мури!
Що-сь перед славов звучащов укрита,
Як тиха річка по затінях плила,
Притьмивши правдов мудрість цього світа,
Престоли ложних богів розвалила!
Що-сь світло правди по землі кінчинах
Як сонце лучі рясно розточила,
На скалі церков в міцних підвалинах
Малими средстви вічно заложила!
Що-сь з малоумних творила риторів,
Словами уст їх мир весь просвітила;
Плохим в грудь влила мужество рицарів,
Тьми гонителів славно побідила!
Де ж віків давних твоя божа сила?
Вінці побіди де над супостати?
Свята простото, де-сь ся нині діла,
В котрих тя землях під сонцем шукати?
Чи, де в пустинях глухих пустельники
Богу служили много літ?
Але там нині птах і звірі дикі,
Кожний від пущи сторонит!
Чи в тих печерах, куда любов Бога
Бідних іноків занесла?
І до тих нині вузенька дорога
Тернем і глогом заросла!
Чи в монастирях, де побожність цвіла,
Кожний був знаний з добрих діл?
Але й там давна ревність вже застила,
Дух ся закона ізмінив!
Чи в тісной кельї тихенькім затінні,
Де чтили божих книг слова?
Але й тих місце в новім поколінні
Заняла мудрість світова!
Чи в одежині з шорстко тканой свити,
Що крила нагість грішних тіл?
Але й там шовки, дорогі саїти,
Час модним кроєм в сукно сшив!
Чи в твердім ложу з камінної плити,
Що го крив мох і лист сухий?
І тото нині красно застелити
Служать коверці й пух м’який!
Чи в тій хатині, де з четини стріха,
Стіл, лави – плита, двері – лім?
Натомість меблі з магоню, оріха,
В барвах, в позлітці цілий дім!
Чи в тім обіді без миски і ложки,
Що раз на добу голод брав?
Але й там кухар виучений з книжки
Кладе багато тлустих страв!
Чи в тих потоках, в студеній керниці,
Де чистий жажду гасив плин?
Нині в їх місце глибокі пивниці
Тріщать бочками меду, вин!
Чи в тих сандалях плетених із лика,
Що слід лишали босих п’ят?
Там красні коні, мальована брика,
По гладкім бруку вчвал гримлять!
Чи в тих убогих, що не хтіли брати
Поклін маленький з скотаревих рук?
Нині коб можна тисячі зібрати,
Заглушить совість срібла звук!
Чи в трудолюбних, що в дусі покори
Зібрали в церков цілий світ?
Нині, хоч повні наємників хори,
Не видасть плодів пустий цвіт!
Чи в святій цноті, що як ангел в плоті,
Посту, молитви стерегла?
Нині в вигодах і тіла похоті
Сама покусам улягла!
Чи в вірующих, що перед їх слови
Втікав з недужих дух проклят?
Днесь му злим ділом служити готові,
Тіні його ся всі боят!
Свята простото! де ж ти ся поділа?
Чим нагородим жалісні утрати?
В котрих тя землях під сонцем шукати?»
Так наш ігумен літ минувших згадку,
Ревно спімнувши з первого початку,
Рясними слізьми бороду скропив.
А що близ було половини ночі
І сон дрімотов клеїв гостям очі,
На нині свою повість закінчив.
І нам тут скучно, гостеньку мій милий!
Квочка над нами, пізна вже пора!
Холодні краплі роси нас скропили,
Вже десь глибоко вечірня зоря!
Ходім спочити до моєї хатки,
А нім сим трудом знужений уляжу,
Як-єм тут Скита оповів початки,
Дальшу там долю тих мурів розкажу.
Посилимося трохи даром божим,
Сли нас сон зломить – на завтра відложим!
Так чесний старець під гущев в долині
О Скиті повість закінчив на нині.
Обіцяв далі порядком сказати,
І потяг гостя на нічліг до хати.
Кінець першої частини
Примітки
Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 452 – 456.