Внутрі брусних дверей
Антін Могильницький
Але той лоскіт, лопіт тої брили
Загудів німов мовнев по кутах,
Аж підвалини Кливи затріщили,
Цілий камінний аж затрясся гмах!
Сли-бисьмо хтіли одну половицю
Тих описати чудних образів,
Що наповняли підземну темницю,
Що в собі гмах той у внутрі містив,
Не чтири очі і не два язики,
Але тисячі, кожний дайте свої!
Тоді полічим тоті зграї дикі,
Тої челяді безчисленні рої,
Тоті там з грішми скрині і шкатули,
Кожна замкнена, при ній вартівник,
Щоби ся силов які не добули,
Щоб хто лукавим взроком не урік!
Далі огнище, при нім ватра тліла,
В котлах то зілля то масть ся варила.
Кругом стояли відьми, чарівниці, –
Сухі, окаті, чорні, костолиці!
На ребрах, клубах – лахмання і руби,
Простоволосі, лише пні, де зуби,
Одні копистков присмаки мішали,
Другі над ними примови шептали.
Старий учитель кожну брав за руку,
І подавав їм покотом науку:
«Візьміть си кожна то зілля, то масті,
В черепок, в горня, хоть по малій часті;
Котра ще буде примову уміла,
Докаже в світі великого діла.
Ти як від печі помастиш лопату,
Сядеш, полетиш скрізь каглу над хату,
Аж попід хмари, аж геть до границі,
Де часом мудрі радять чарівниці.
Або понад ліс, зайдеш аж на гори,
Де духи ніччю обходять собори!
Тим як покропиш вигони, парови,
Куда на пашу виходять корови,
Най жони доять з вечора до рана –
Твій весь пожиток, масло і сметана!
Ти того зілля як даш ся напити,
Або скупаєш, нім кури запіють,
Хто ся ким бридив, мусить полюбити,
Де була милість, вітри ю розвіють!
Тов що начеркнеш, відвернеш пригоду;
Тим хто ся скропить, відшукає шкоду;
Тов кому зробиш знак межи бровами,
Що вздрить очима, украде руками!
В тім сли підхожа, бездольна дівиця
Дев’ять раз змиє свої русі коси,
Зляжуть сватачі як на ниву птиця,
Хоть ніхто за ню не спитався досі!
Тим і малженство й сусідів повадиш,
Тим, кого схочеш, з цього світа згладиш!
Беріть! рушайте! кожна к свому ложу!
Я інші справи потокмити мушу.
Де прийде тяжко, я вам допоможу,
Але си тямте, винні-сте ми душу!»
Насеред хати, майже просто дверей,
Стояв широкий застелений стіл;
На нім стояли пера і папери,
Писар на локоть підпертий сидів,
Зиркав докола, кашляв, морщив брови,
Але не було на столі чорнила,
Бо сли з ким запис сатана чинила,
Пустив з малого пальця краплю крові,
Зараз ся згода о душу стокмила:
Підписав ім’я – і контракт готовий!
Хто зрікся неба для земської втіхи,
Тому давали грошей повні міхи.
Як си згадаєм – по тілі мороз!
Зі страху решту сказати не мож!
Бо ми при дверях гей закам’яніли,
Пари-сьмо з себе пустити не сміли!
Тьохкало серце і ноги дрижали,
Руки ся кріпко одвірків держали,
Луна від світла в очах ся нам тьмила,
Волос ся їжив, аж шапка злазила!
А скоро котрий з нас рибака з’очив,
Скрізь дрощ проймила, зуб за зуб заскочив.
Взад ся цофнути, щось ніби припело,
Ніби до скали приковане тіло!
Брат Йоаникій в тім тяжкім фрасунку
Хотів зо всіх сил горлати рятунку;
Виречи слово – ані суди Боже!
Отворив уста – заперти не може!
Примітки
руби – руб’я, дрантя.
Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 416 – 419.