Притулок ченців в Блаженнім Камені

Антін Могильницький

Чужосторонним гостям в тій пустині,

Блудним інокам без хати, без стріхи,

Що ж могло більше принести потіхи,

Як сухий кутик тої скалубини?

Бо й під ялицев смачно спалось доти;

Но де ж ся діють, як настануть сльоти?

Тут ціль гостини, тут дороги мета,

Далі ступати відси вже нельзя!

Якби не та в камені прикмета,

В цілій долині притулку нема!

Отже ж в скалі той тісний закамарок

Собі обрали на смирненьку хату,

І як за світлий, небесний подарок,

Як за вигідну, коштовну палату,

Від серця Богу поблагодарили,

І серед її стін ся розгостили.

А на пам’ятку тих чудовних знамен

Ім’я надали їй: «Блаженний Камінь!»

Перший початок газдівства нового,

Як то зазвичай, тутка був убогий.

В цілій печері не було нічого,

Лиш тверда постіль посеред підлоги.

Ні стола, лави, ні якой судини,

Лиш боклаг, книга, костур подорожній,

З водов керничка і три голі стіни,

А зрештов пустка, кожний кут порожний!

І в хатці холод, сли з надвору дуло,

Бо стіни з предку і дверей не було!

Кожний з нас нагий на сей світ приходить,

І той був бідний, що нині все має,

Праця з нічого маєтки розводить,

Живий працює і живе гадає!

Якби в пустини можна проглипіти?

Ялися ченці газдівством журити.

Що ж за спочинок – хатина без лави?

Преці ж по трудах здало би ся сісти!

Дух жиє правдов, но тіло без страви

Ніщо не варто, конче хоче їсти!

Як прийде осінь і зима завзята,

В хаті без дверей чи загріє свита?

Хоч дух іноків спочиває в Бозі,

Товчи чи схочуть кості по підлозі?

Без тих потребів і життя іноче

Як довго в нужді витривати схоче?

Літо багате – гістьбу має швидку;

Що осінь близько, дає холод знати;

Сли зима довга не знайде забитку,

Що ж за хосен їм з камінної хати?

Ченці хоч божі, але земські люди!

Сли на час прикрий не зложили спрятку,

Сли не буде сь до чого розігнати,

Що ж тоді бідні мают починати?

Бо хто лиш весну в час об’ярувати

Не встиг і зерном ниву не засіє,

Кому стебло ся не зазеленіє,

Золотий колос повний не жовтіє –

Як прийде жниво, що ж він буде жати?

В гумно під осінь що буде збирати?

Де дика пуща, глухі темні гори,

Чим наповнить він стодоли, комори?

Но газда ліпший живе десь там в небі,

Притомний кожній своїх слуг потребі,

Той, що промислом долю всіх керує,

Той, що дрібонькі птиці піднебесні,

Хоча не орють, не сіють навесні,

Приодіває і чимось годує;

Той, що на полі самородні цвіти,

Хоч не уміють ні прясти, ні ткати,

В багато кращі і світліші шати,

Як Соломон мав, знає приодіти.

Той свої слуги в глибокій пустині,

Де розпочали діло Його слави,

В зимі не лишить їх без одежини,

А в прикрий голод без хліба і страви.

Для їх потреби, пожитку, вигоди

Сама пустиня не пуста, не гола,

Бо й там на лоні матері-природи

Хліб і одежа множаться докола.

Таков надієв скріплені іноки

Цілком на божий промисл себе здали,

І в тій печері більше як три роки

Так ся живили і так одівали:

В боках відсоння збирали суниці,

Красні; рум’яні, аж їм запах милий!

В гущах, затіннях – ожини, чорниці

Не раз по корчах прохід загатили.

Понад потоки малини як пліт,

Вкуси: солодка, в устах ся розплила;

Попід смереки тьма яфин лежить,

Що аж від них ся земля засиніла.

Місцями з грушки, з дикої яблоні,

Натрясуть густо овочей як ріні;

Горіх дасть ліска здоровий, смачний,

А бук достатком жиру на олій.

З дощем тепленьким прозябає гриб,

Ріка і потік достарчають риб,

І скотар часом, як зачув чутку,

Що в тій долині мають ченці жити,

Принесе вурди або сира грудку,

І свіжої ся жентиці напити.

Тим наші черці голод покоїли,

Жажду гасила з керниці вода.

Решту добитку на зиму сушили –

І що ж їм зробить в пустини біда?

В кім чисте серце і совість спокійна,

Тому і пуща в поживління гойна;

А рад з малого – багато не багне,

Бере з подяков, що рука дасть божа,

Що не взрит оком, серцем не запрагне,

Щасливший в пущі, як інде вельможа!

Примітки

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 434 – 437.