Вихід з печери на білий світ

Антін Могильницький

Скоро на світло з темної печери

Бухнули гурмов духи неприязні,

Ніби дим з кагли чи з міха полова,

Отець Пахомій через поріг дверей

Лиш трошки тлінний – і мокрий як з лазні

Виліз і довго не промовив слова.

Згоненов грудев хлипнув прохолоди,

Протер си очі, заткав святі води,

І хреста знам’я завісив на шиї,

Поцілувавши мощі в нім святії.

Вже ся вчорашні хмари геть розплили,

Умовкла буря, небосклон як скло;

Листя, травиця чисту росу пили,

Прадухов свіжов з-помежи гір тхло.

Місяць за гори скривав повні лиця,

Косарі, Квочка, Чепіги згасали,

Золоті лучі ранньої зірниці

День на розсвіті близький звіствували.

Ціла природа наново віджила,

Втомлені сили ченця покріпила;

Черпнув долонев роси по мураві,

Прохолодився, зробив святий знак,

Впав на коліна по страшенній справі,

Зніс в гору руки, і молився так:

Примітки

лиш трошки тлінний – вже ледве дихаючий.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 424 – 425.