Введеніє

Антін Могильницький

Кому ж не знана підгірська країна,

Где понад рівень Бескид ся спинає,

Где крута Клива і Попадя синя

З боків норами дві річки спускає?

Дві річки чисті, близькі, як сестриці,

Дно мають срібне, кришталеві лиця,

З матері лона чимборше втікають,

По оболонях, по лугах гуляють,

Потім, злучені в єдну, дві Бистриці

З Дністром синеньким сердечно-сь стискають.

Кому ж не знана Маняви долина!

Красов удачнов здібна від природи,

Где з скал, шумлячи, стрімко летять води,

Ватажків пісньми дзвенить полонина?

Кому ж не знаний над Манявки струєв

Бовдур, що сумно в долині стримить,

Що всіх дивує, вабить згадков своєв.

Ще з-межи звалищ знакомитий скит?

Що то за мури, тесані з опоки,

Где впів дзвіниця і башта ціла?

Где штука річки муром сперті боки

Камінним мостом докупи звела!

А решта в грузах! Келії, пивниці

Густо гадючий вигрівають плід;

Без вікон, дверей, без стріхи світлиці,

З божого місця мхом зарослий слід!

З-межи них густо бур’ян виростає,

Где коли-сь сумно пугач загуде,

Ніби ся мертвих розвалин питає:

«Чи ту вже давнє життє не буде?»

Щось подорожній думає глубоко,

Сперся на звалищ примшений поріг,

Вліпив цікавий в мертві грузи око,

Чей би ся з них що довідати міг!

Але надармо! Камінь не промовить,

Грузи не скажуть уплинувших літ,

А думка давнє життє чи відновить,

Сли стерта напись на пристінках з плит?

Потік сріберний, що мури полоще,

Щось гомонить і мерчить к берегам,

Але нам правду сказати не хоче,

Сумний лишає округ мурів сам!

Сосни, смереки, буки і ялиці

Ведуть шумлячий з вітром розговір,

Але слова їх – тайні небилиці,

Не освітять нам в тьмі замерший двір!

То вже ж навіки се величне діло

Має покрити непрозрінна тьма?

То вже навіки в сумраці ся скрило,

Вже до тих таїн приступу нема?

Таку я думку в тій думав долині

І слізним оком докола повів.

А втім під гущев в зеленій ліщині

Схилену-м постать чоловіка взрів.

Верем’я було погідне і мило,

Гейби позлітков небо прикрасив,

Сонце ся звільно к вечеру хилило,

Сумрак з долини горі-сь підносив.

Лиш горбів щити ще ся рум’яніли,

Гомін по лісі сумно-сь розлягав,

Бо птички в гнізда з пісеньков летіли,

З думков в кошару скот ватаг зганяв!

Зближусь, з поклоном старця повітаю.

Красно відрікши, голову схилив,

З лиця і з ока щирість му читаю

І милість правди з простодушних слів.

Старість глибока к землі го схилила,

Костур зів’ялі кості підпирав,

Ріденький волос снігом побілила,

Що рече слово, тяжко віддихав.

Примітки

Підгірська країна – Підгір’є, зоветься часть Стрийського, Станіславівського і Коломийського округу, протягающаяся от границі угорської до Дністра. Прим. А. Могильницького.

Клива – многі вершки гір іменують горяни Кливами; яким іменем сливет також одна з найвищих гір при істочниках Бистриці межи селом з галицької, а з угорської сторони. Друга менша, але дуже стрімка Клива стримить над Бистрицею межи селами , Яблонков і ; отстоїть от скиту майже милю дороги, в простім протязі, на запад, а в її боці знаходяться, к загаду зівающії, так зовомі «Брусні двері», майже 50 сажней високо над рікою, в сторцом спадаючій стіні. Прим. А. Могильницького.

Попадя, іначе Бистра, або Сивуля – найвища з гір в цілім пасмі Бескида од вершин Сяна в Сяноцькім аж до Чорногорії в Коломийськім (округах). У її підніжжя починаються: Лімниця – найзнатніша з рік Підгір’я; дві Бистриці, котрі понижче Станіслава злучаються; всі тії пливуть к сіверю і в Дністер упадають; на южній стороні мають при тій горі свої джерела, потоки і річки, спливаючі до Тиси. Прим. А. Могильницького.

Манява – на річці того ж імені, протягле од розвалин скиту горі рікою помежи двома пасмами верхів; повиш села знаходиться славутний водоспад, привабляющий до себе в новіших часах, особенно літньою порою, багато гостей. В самім селі существовала донедавна баня сольна, нині залишена; мальовничеський крайобраз того села і пом’янутих окресностей удостоївся кисті іскуснійших живописців, украсивших некоторії письма повременнії польськії. Прим. А. Могильницького.

Ватажко – ватаг, пастир овець (вівчар). Сії-то ватажки суть творцями або чільними півцями тих пречудесних, ревних ідилічеських пісней, котрі коломийськими називаємо. Прим. А. Могильницького.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 478 – 480.