Несподівана рада

Антін Могильницький

Жив при тій церкві свіщенос Архорій,

Старець, зазнавший розличної долі,

Колись трудився торгівлею солі

І пізнав добре околичні гори.

А розпізнавши іноків пригоди,

З бесіди вчувши їх високі цілі,

Що вже далеко по світі гостили,

На вагу клали з многих джерел води

(Бо такі були старшого накази:

Де би ся води на вазі згодили,

Монастир там же щоби заложили

На знак покути за божі урази),

Хоть на вагу вже всюди воду брали,

Не могли своєй цілі досягнути:

Всюди їй досі надармо шукали,

Вже з нічим мали до дому вернути –

Таку приятну дав інокам раду:

«Колись гостив-єм не в одну дорогу,

На всхід, під сонце, на північ, к западу,

Все си ще нині пригадати можу.

Знаю в Підгір’ї май кожну керницю,

Бо-м возив з-відтам сіль і сировицю;

Там поза замок тягнеться гостинець

Помежи гаї і князів звіринець.

Там ідіть з міста, а за три години

Вийдете з ліса на красні рівнини;

Горі рікою ідіть аж під гори, –

Добрий день ходу буде з цього міста –

Всюди знайдете прекрасних вод нори,

Кожна керниця студена і чиста.

А як прийдете під облаз на склезю,

Де ся на запад Бистриця звертає,

Минете в лівій руці строму стезю,

Там млавий потік в ріку ся зливає.

Але не важте з його водов свою,

Бо помішана з дьогтем і з ропою!

Підійдіть вище майже півгодини,

Там річка друга, більша від тамтої,

Помежи гори, ніби рівні стіни,

Несе в Бистрицю чисті води свої.

Не раз гостячи з тирхами, з вагою,

Як сонце скварно в полуднє варило,

Або прагнущий – пив-єм воду з здрою,

Або зів’яле скупав в ріці тіло.

Вірте ми! майже всі підгірські води

Не мают, тої ядерності і сили,

Щоби такої дали прохолоди,

Щоби так в спразі тіло покріпили!

Там затрібуйте! А сли божа воля

Схоче сповнити вашу праву віру,

Зміниться хутко неприязна доля,

І заснуєте угли монастиру!

А сли не вдасться й там по божій волі,

Не осягнете вашу ціль ніколи!»

Як серед липня, сли спека догріє,

Листок, травиця, колос і билина

Головку схилить, зів’яне, зімліє,

Біжить в затіння скот і челядина,

Прагне як каня, желає і просить,

Чей облак зм’якне і дощик поросить!

Тоді сли хмара небосклон засуне,

Холодний вітрець буйненько повіє,

Дрібненький дощик із облаків лине,

Все ся простує, покріпить, оджиє, –

Так слова ради, що з уст старця плили,

Слабу надію гостей покріпили.

Хоть утлі лучі надії благої

На дальший успіх з тої ради блисли,

Оба уклякли, взнесли руки свої,

Пустили в небо і очі і мислі.

Гарячим серцем подяку зложили,

Що рядив досі путем промисл Бога,

А чей і далі щаслива дорога

Заведе хутко к пожаданій цілі!

Спрощали церков і Галича брами

Й горі вивозом, поза князів двори,

І понад Луков лазом і ярами –

Близька надія – крок за кроком скорий

Ніс їх на крилах навздогін з вітрами!

Аж поминули хабничча і звори…

А нім уплило ходу три години,

Серед красної взрілися рівнини.

Всі красні ріки, котрі воду свою

В Дністрове ложе з Бескида зливають,

Але Бистрицю бігом, красотою,

Біг-ме, ніколи чей не завстидають!

Бо чиста струя, ніби сльоза ока,

Полоче ріні, пісочок і плити,

А хоть де в плесі в два хлопи глибока,

На дні би можна рибку полічити.

Скоро іноки зарінком, лугами,

На ріки беріг щасливо доспіли,

Ту ж наповнили судину водами,

І побіч з своєв на вазі зложили.

Зараз надії луча їм заблисла,

Черпнули грудев вітрець прохолоди,

Бо вода вагу в долину потисла

Трошечки більше, як давніші води.

Того-то нашим гостям було треба!

Вже мали перву щасливу познаку,

За тоє зараз послали до неба

З душі і з серця гарячу подяку.

Горі Бистрицев, ніби легкі крила,

Люба надія злегшала їм хід,

Кожна водиця через вагу плила:

Чи здрій, чи потік, шипіт, плесо, брід!

І чимраз вище, більша радість в оці.

Більшу потіху щораз серце чуло,

Бо в норі кожній і в кожнім потоці

Бодай за краплю на вазі прибуло.

Примітки

Луков – річка Луква, доплив Дністра.

звори – дебрі, роздоли, нетрі.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 406 – 410.