Основання Скита

Антін Могильницький

«Слухайте, браття! Літ сорок за мною,

Як тут облік-єм іночеські шати;

Вік мій хилиться, вже над гробом стою,

Леда день, хвиля, треба світ лишати.

Була літопись, але десь пропала,

Що з неї тямлю, не можна в гріб брати;

Чув-єм від предків – що пам’ять сховала,

З собов не візьму, лучше вам то знати!

В віках, коли ще галицькі країни

Євангелія світлом не сіяли,

Честь Перунові і Ладі богині

Дністра сусіди в гаях віддавали.

Но межи Слави племена язичні,

Як смуги світла скрізь хмари розляні,

Вже приносили родини розличні

В церквах честь Богу вірні християни.

Тоді полокав Дніпер-Славутиця

Тінь святой Лаври і святі печери.

Золотий Київ, русинів столиця,

Була колисков Христової віри.

А як шле сонце лучі золочені,

Щоби докола пітьму розганяли,

Розсилав Київ іноки учені,

Щоби Христову церков розширяли.

Коли князь мудрий, Ярослав Великий,

Умножав возраст в іночеськім чину,

Отець Пахомій і брат Йоаникій

Йшли на покуту за якусь провину

Через розличні племенні язики

На проповідь – геть в галицьку країну.

Тоді ігумен, блаженний Антоній,

Води начерпав в печерській керниці,

Наповнив нею боклаг просторонний,

І так іноків виправив з столиці:

«Благословлю вас! Ідіть в божім миру!

Спішіть Христово стадо умножати,

Несіть потіху, несіть праву віру

І до палати і низької хати!

А де прийдете до чистих вод здрою,

Наповніть ними таку саму міру;

Єсли на вазі переважать мою,

Там закладайте угли монастирю!»

Святе було їм ігумена слово!

Бо послушенство величить іноки,

А серце, Богу служити готово,

Сокола крилом в’оружало кроки.

Святе було їм проповіді діло

І апостольства світлий вінець слави,

Злегшало праці, труди холодило,

В росу зміняло піт лиця кервавий.

Як спішать женці к золотому жниву,

Хоч сонце шкварить, і жнуть в лиця поті,

Щоби ся колос не витряс на ниву,

З стебла не випав і не згинув в сльоті,

Так вони труди довгої гостини

Знесли і голод і студінь і спеки;

Змірили стопов пространь України,

Потім Поділля ровені далекі,

Обійшли кругом червенські городи

І Теребовлі й Перемишля межі,

Древлян, дулібів і бужанів роди,

Аж на Дністрове зайшли побережжя.

Всюди їх хлібом і сіллю гостили,

І світлиць двері стали їм отвором,

Бо з гостинності батьки наші слили,

Но негостинних – і згадати сором!

А правду тую приповідь доводить:

Що «з гостем разом Бог до хати входить!»

Не обійшлося й без вражих насилій,

Но з Богом йдучи збороли пригоди.

Хрест возвишали, честь богів зносили,

Важили з своєв по дорозі води.

Не раз сльозами зайшла їм зіниця,

Як враждували на них вороги.

Як жодна річка, потік і керниця

Не достарчала води до ваги!

Недоля вже їх ослабляла віру,

Гадали в-преки ігумену свому,

Що не заложать нігде монастиру,

Мусят голіруч вернути до дому!

Але хто з Богом, Бог з ним! і в дорозі

Діла слуг своїх і замисли знає,

В кожнім грудей тху, в кожній ока сльозі

Чисте їх серце й потреби читає.

Хоть не до разу приходить до скутку

Діло, зачате для божої хвали,

Не вкриє стидом, не занурить в смутку,

Не дасть, щоби-сьмо на силах упали!

І як з малої іскорки пожога

Великі села, міста пожегає,

Так річ маленька, але з руки Бога,

До діл великих чудно помагає.

Іноки наші путь свій продовжили,

По руці правій мавши сині гори,

Побіч з Дністровим ложищем гостили

Помежи сигли, опілля і бори.

Аж там, де дочка Бескидів, Лімниця,

З Дністром злучає кришталеві струї,

Простерся Галич, Підгір’я столиця,

Повітав гостей, прийняв в нідра свої.

Примітки

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 400 – 403.