Пригоди Йоаникія

Антін Могильницький

Другому брату, в тамтім боці Кливи,

Зачіпка перша зовсім ся не вдала;

Сховзся з порога у глибокий яр –

Однак без шкоди, і був так щасливий,

Що не глушив го дальший з бісом свар,

Ані му чорна зграя докучала!

Навіть на саме яру дно не впав,

Бо в півдороги зачіпив в пень свитов,

Скулився вдвоє і причок під плитов;

Так до білої днини переспав!

Вже лучі сонця через зомплі барки

До брусних дверей в обіч зазирали,

Ба вже затіння і глибокі ярки

В зеркалі чистих вод ся призирали, –

Тоді сон брату розклеїв повіки,

А що ся снило, погадав на яві:

Що по вчерашній з чортом пересправі

Може Пахомій лишив го на віки?

Заламав руки, зітхнув з тужной груди,

Рясна сльоза ся лицем покотила,

Але надія ще го не лишила:

Чей благий скуток увінчить їх труди!

Перехрестився, зліз з стрімкої склезі,

Покинув темні рибака палати,

І берегами Бистриці крутої

Долів пустився рінистими стезі.

Чей там, де ріки лучать води свої,

Зможе о долі брата відпитати.

Вже за плечима спорий шмат дороги,

Хід не спиняли яруги ні скали,

Бо жаль, надія злегшали го разом.

Но дивні духи, що з тяжкой тривоги

Перед Пахомим геть ся розлітали,

Не хтіли своїх кривд пустити плазом.

Вздріли, і туж за братом Йоаниким

Шпурили з горба каменем великим, –

Преці ж без шкоди! Камінь той донині

Мхом поростає, в близькій луговині.

Зайшовши хутко над Манявки устя,

Вздрів Йоаникій подорожніх гостей,

Що натирхавши статком сировиці,

Долів Манявков стягли до Бистриці.

По привітанні і чесних уклонах

Чернець спитав їх: «Чи ви в тих сторонах.

Відки ідете, не видали брата,

Що така на нім, як на мені шата?

Лише з сивішов, як я, бородою,

Хрестик на шиї, боклаг під пахою?

Бо відлучився. Ах, жалосна страта!

Сли го не знайду, що ж буде зо мною?»

Гості на те: «Стій, пан-Бог з тобою!

Ми нині зрана попасши конята, –

Дві годин ходу відси, при керниці –

На них втирхавши що мож сировиці,

Скоро ся побіч в долину спустили,

Річку під склезю двічі перебрили,

Там подибали – певно твого брата,

Бо така на нім, як на тобі свита –

Шорстка, притерта, вздовж як міх зашита!

Борода сива по пояс сягає,

Хрестик на шиї промінням сіяє;

Костур до себе побіч притулив,

Голову чесну на боклаг склонив –

Певно ніч стратив десь в гарячій справі,

Бо заснув смачно в тіні на мураві!

Видиш щовби два, гущ на них ялини,

Що в ріку стрімко сперлися як стіни,

З-межи них потік по камінню грає,

Ніби по сходах в Манявку сь спускає?

Там просто нього, в холодній затіні,

По руці правій брат твій спочиває!»

Примітки

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 426 – 428.