Знаходить пораду

Антін Могильницький

Аж десь в кінчинах красного Підгір’я

Служив при церкві мудро-віщий дяк,

Що як прокинув карти у Псалтиря,

Зробив над ними якийсь тайний знак,

Потім наосліп священнов іглов

Помежи карти з боку уколов;

Там ся списані сторони втворили,

Де слова божі правду говорили.

Скоро отримав дяк з поклоном дари,

Зараз на просьбу скотаря усильну,

На ніс вложивши чесні окуляри,

Іглов священнов щастя стрібував,

Отворив нею книгу неомильну,

Прочитав з тої ж слів твердих два шари,

І задумавшись в голос відозвав:

«Ти тілько світа блудним змірив кроком,

Але надармо твої всі подвиги!

Мені так каже указ сеї книги,

Що твому сину лік паде під боком!

Якісь два мужі з чужої країни

Тут загостили, ніби в землю нашу,

І десь посеред красної долини

Осіли близько твойого шалашу.

Якусь там напасть претерпіли многу,

Тепер безпечні під промисла оком

Живуть спокійно, вірно служать Богу

В якійсь печері, близько над потоком.

Якусь там воду мають дуже сильну,

Чи то з керниці, чи може з ріки –

Дость, книга каже правду неомильну,

Що там твойому синові ліки.

Сли маєш віру, зичиш добра сину,

Офіруй Богу тяженьку пригоду,

Спіши до божих слуг в тоту долину,

Дай на акафіст і освяти воду.

Але акафіст най правлять оба!

Воду Йорданьску з требника старого

Най святять твердо, кленуть духа злого!

А віруй, брате, нім мине доба,

Пирснуть завзятой недуги окови,

А син твій верне до дому здоровий.

Лише най воду в півночі святять,

І кроплять рясно від чола до п’ят!

Най книгов сильно по голові б’ють,

А певно злого духа відженуть!

Ворог, що слугам божим пакість броїв

І їх в дорозі тяжко непокоїв,

Той учепився твоєї дитини,

і то невинно з марної причини,

Що з них одному дорогу порадив,

І розлучених докупи спровадив,

Що вивів гостя з тяжкої потреби,

За те злобний дух го обезсебив.

Але ти віруй, що оружжя боже

Цілого пекла силу переможе!

Віруй, бо так ми книга повідає,

А слово боже чей не ошукає!»

Гейби му камінь тяжкий з грудей зняв,

Гейби му грошей міх подарував,

Гейби го разом всадив на сто коней

І ціле щастя вже тримав в долоні,

Гейби прибуло три гурми овець, –

Так ся тов радов утішив отець!

Гей крилом птиці, нім взялось смеркати,

Заніс потішну вість до своєй хати;

А відпочивши, о пізній вечері

З сином недужним вдався до печери.

Але інакше правило іноче,

Як там дякові казала псалтиря:

«Щоби святити воду о півночі».

Так нас не учить православна віра.

Мусів рад не рад до рання чекати

І під печеров на мураві спати.

Але ще кури вторий раз не піли,

Як ченці гостей пісньми пробудили;

Бо лиш первосни легко переспали,

З півночі схибнув ясний знак Чепіг,

Збуджені зараз на коліна впали,

Полунощницю з святих чтили книг.

Близько розсвіта, як лучі зірниці

Скрізь ліс досягли твердих хатки стін,

Лице умивши водою з керниці,

Утренний піти розпочали чин.

День молоденький і сонце при всході,

Птичок лісових перші голоси,

І життя свіже в прекрасній природі

Вітали ревно дневними Часи.

Нім чисту росу випила мурава,

Сонце в три жердки над ліс підійшло,

Вже Обідниці відішла відправа, –

Бо Літургії в скалі не було.

Скотар, що світло Христової віри

Трохи десь з людських повістей пізнав,

І від дяка ся правди із псалтирі,

Других звичаєм, і сам запитав.

На топір спертий слухав за порогом,

І чудувався в тім дивненькім диві,

Що ченці крізь ніч розмовляли з Богом,

І в бідній хатці здавались щасливі!

В голові своїй не міг помістити,

Як можуть щастя знайти в божім слові?

Бо його щастя – кошари, калити,

Бо його віра – в ворожок примові,

А їх – печера і притерті свити,

В нужді багатство, в голоді здоров’я,

В щасті покірні, а в нещасті сильні –

Правой то віри знаки неомильні!

Осмілевився, ближче приступив,

Здоймив кресаню, голову схилив,

Повітав чемно, як газді пристало,

Своє нещастя, що го тут пригнало,

Ревними слови ченцям розповів:

«Отці духовні! пресвітлі корони!

Прийміть від мене сердечні поклони.

Мене ще вчора з вечора сюда

Темної ночі пригнала біда.

Маю дитину, цього легіня,

Одного в роді, як одно ім’я.

Того якась ся нужда учепила,

Зсушила тіло і кості зв’ялила.

От ковиріє, злиднує свій вік,

Ніхто не може трафити на лік.

Вже-м находився по світі чимало,

Де хто що каже, трібую, питаю,

Але надармо працю розсипаю,

Майже ми далі і доріг не стало.

Вже обійшов-єм ціліське Підгір’я,

Де прийду, кожний говорить інак.

Аж геть далеко в православнім мирі

Знахар знайшовся, сідоглавий дяк,

Що як прокинув карти у псалтирі,

Вичитав з неї і порадив так:

Щоби-м шукав ще тут у вас помочі,

Дав освятити воду о півночі;

Казав, що нім ся тричі день оберне,

Син мій з рук ваших здоровий поверне.

Того я в вечер калатав у двері,

Щоби-сьмо зараз приступили к справі,

Але ви спали посеред печери

І отворити не були ласкаві.

Але тепер хоть мною не гордіть,

Хорому сину воду освятіть,

Тверду Йорданьску з требника старого!

Лиш му здоров’я перше приверніть,

Дам вам маєтку половицю свого».

А призбиравши більше чемних слів,

Всі гадки свої ченцям розповів.

На тоє ченці таке рекли слово:

«Життя іноче до послуг готове.

Святити воду єсть церкви правило,

Молитви божі дають хорим лік;

Но щоб ся те в півночі чинило,

Того не учить церковний типик.

Шукати Бога за порадов божка

І купувати грішми божий дар,

Святити воду, бо каже ворожка

Або з псалтиря читає знахар, –

Віруй, тим путем до Бога не зайдеш,

Бог такій справі не наклонить слух,

Ліків для сина хорого не знайдеш,

Гріху не злякнесь злолюбивий дух!

Бо і знахар той, що радив з псалтирі,

Чейже не має сам правої віри,

Щось від Архора мусів десь зачути

І в тім, здається, тебе збаламутив.

Сли маєш віру, але віру праву,

Сли-сь православний ділом христянин,

Сли-сь хрещен духом по церкви уставу,

І в тім обрядку твій зростає син, –

Вперед годиться душу очистити,

Гріхи чрез тайну сповіді вповісти,

А тоді воду хорому святити

В чистоті серця і в правій совісті.

З тим живу віру розумно злучім,

Не в нашу мудрість, але в слово боже!

Сильну надію разом получім,

Не в часі ночі, не в ряснім кропилі,

Не в твердім слові, в требнику старім,

Але в молитвах, але в божій силі,

І в пості. Натще воду освятім!

Піст і акафіст і вода поможе.

Заплату брати? то пуста мамона,

Бо ласка божа не має ціни!

Примір страшливий волхва Симеона,

Смерть нечаянна огидной вини!

Сли хвалу божу хочеш помножити,

Бог прийме жертву, що з серця походить,

Сли даш чим нашу наготу прикрити,

Приймем з подяков, і Бог нагородить!»

Розумне слово, що з уст ченців плило,

Вдячно скотаря приняв ум здоров:

В голові світло правди розсвітило,

І божа серце загріла любов.

Бо нескажена простота природна

Ложним, облесним мудруванням світа,

Як буйна нива від терній свободна,

Сли ю дощ теплий скропить серед літа,

Всіяне зерно буйненько ізродить,

Працю рук наших стокрот нагородить.

Око веселе і бесіда мила,

Що прикрашала іноків лице,

Плоху несмілість в нім розсміливіла,

І що лиш знав де, виповів їм все.

З повісті тої повзяли іноки

Відомість лучшу недоступних гір –

Що в тих долинах, в тій пущі глибокій,

Христа не знав ще первобитний мир.

Що ся невинним тим дітям природи

Через хрест святий небо не отверло,

Скрізь густі бори до їх загороди

Світло правд божих ще ся не продерло;

Що манівцями в темностях блудили

Ще по невірства зводливих стежках,

І офірами мертвих богів чтили,

Правди шукали в ложних ворожках.

Обіцяв далі святими водами

Обмити з сином первородний гріх

І з гір сусідів своїх громадами

В хрест святий разом ввести усіх,

Бо всім був знаний як газда статечний,

Чоловік правий, сотний багатир,

Не робив кривди, і не суперечний,

Мав ім’я чесне і повздовж і вшир.

На його раду і розумне слово

Найтвердше серце зм’якнути готово.

Тоді Пахомій водою з печери

Скотаря з сином рясно обілляв,

Святим хрещенням прилучив до віри,

В живота вічну книгу записав.

Зараз взялися гріхів сповідати,

Як апостольский нас учить устав, –

Так слуга божий в невинності шати

Двох людей грішних наново прибрав.

Потім слабого посадив на плиту

І святу книгу ревно розтворив,

Щоби прогнати хоробу завзяту,

З серця ся з братом ревно помолив.

І акафісти в двійку відспівали

По святім церкви восточной звичаю,

В пользу слабому для божої хвали,

І Спасителю й Отцю Николаю.

Скоро недугу твердо запретили,

Духа закляли молитвами строго,

Рясне кропило в керниці змочили,

І в Трійці знамя скропили слабого, –

Поточив піну і напружив жили,

Заціпив зуби і на землю впав,

Крикнув – аж стіни хатки задрижали!

Так ся Дух з нього злобний відозвав:

«Тут мя найшли-сте, вороги тяженькі!

Ще перед вами цей раз утікаю,

Але си тямте, до віка від ниньки

Тяженьку кривду вам попам’ятаю!

Хоч єсте в Кливі гніздо нам розбили,

Преці якось ми на світі живем;

Вам за хліб хлібом будемо платили,

Де прийде прикро, і поміч знайдем.

Як «Помагай Бог!» так «Бог дай здорові!»

Не ми вас перше зачепили преці!

Рибак з челядков служити готові,

А таков ласков згордили Вашеці!

За все вам з лихвов віддати готові,

Хоч ся замкнете в тій твердій скалі.

Тепер ідемо! бувайте здорові,

А напишіть си пам’ять на чолі!»

Примітки

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 443 – 451.