Запросини

Антін Могильницький

Рибак пройшовся вздовж, поперек хати,

Просушив борше промочені шмати,

І так мовлячи вернувся ко дверям:

«Ми вас на нічліг до хати заберем,

Гостеньки милі, дамо вам вигоду,

Якої ще-сте не зазнали з роду.

Царські будете страви вечеряти,

В м’яких перинах солоденько спати.

Сам вас в спокійну комірку заведу,

Додам достатком чи вина, чи меду.

Завтра раненько пущу вас в дорогу,

І дам велику в грошах запомогу,

Щоби-сте довше в світі не блудили,

І зайшли борше до своєї цілі.

А що вам щиро, як приятель раджу,

Сам вас на те місце попроваджу,

Покажу чисту з важков водов струю,

І за дві доби монастир збудую.

А за всі мої ласки і подвиги

Запишіть ім’я – от до сеї книги!

Я вам дам поміч во всяких пригодах,

Буду служити вірно аж до смерті;

А що-сте чули в розмові при водах,

Смійтеся з того: все то були жарти!»

На таку мову кров в нас закипіла,

Но якась вища сила покріпила.

Взнесли-сьмо руки, взялися жегнати,

Щоби сатану в безодню загнати!

Але сам рибак і челядник хромий

Скочили ближче, де стояв Пахомій,

Вперлись ногами при дверях у плиту,

І тягли ченця руками за свиту.

Крик, зойк і галас зробився великий,

Гейби світ цілий мав ся завалити!

Хтів дати поміч брату Йоаникій,

Сховзся горіниць, покотився з плити…

За добре серце і вірну прислугу,

Полетів коміть в глибоку яругу,

А нім ся газди з другим гостем дерли,

Цоркнули двері, плитов ся підперли!

Тоді Пахомій видит, то не жарти:

Або в їх шпонах без часу умерти,

Або нещасний запис учинити,

І так на віки душу загирити.

Добув з пазухи хрестик дерев’яний,

Що му ігумен завісив на шиї,

З чудовной сили вже давніше знаний,

Бо містив в собі кісточки святії,

Перехрестив ним, а чорти як вриті

Спустили руки, і стали на плиті!

Але ще хтіли щастя стрібовати,

Скликали більше своїх чорних братій.

Збіглися зараз многі дивогляди

Над одним ченцем шукати побіди.

Одні світили засмолені скипи

І туж до бійки рвалися від сварки,

Другі від котлів чорні як огарки

Махали страшно залізними ціпи,

Плюнули в жмені, пірвали за барки.

Отець Пахомій видит, яка сила:

«Сли погибати, раз мати родила!»

Відоткав боклаг з печерськими струї,

Наповнив ними дві пригорщі свої,

Як хлюсне просто рибакові в сліпи,

Аж ся чуприна димом закурила!

Не помогли му і залізні ціпи,

Бо така води священної сила!

Крикнув, вереснув і скорчився в клуби,

Завив, заскімлив стома голосами;

Білком і кров’ю зайшли му палуби,

Зівнув і зиркнув вогнем і іскрами!

Гаркнув, вишкірив ніби ріжні зуби,

І туж – на ченця і з товаришами!

Як часом хлопці в сваволі шалені

В дуплі порушать оси і шершені,

Вони до очей просто тиснуть роєм,

Аби скарали, хто їх брав розбоєм.

Так чорна челядь з кутів, з скалубини

І з закамарків, де ся досі крила,

Вхопивши в руки свої оружини,

Просто ся в очі ченцеві пустила!

Примітки

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 419 – 421.