Опис скита з уст старця

Антін Могильницький

«Літа дитинні! Ще-м пасав ягнята

По луках, нивах, попід темний бір,

Як щонеділі і кождого свята

Ходив-єм з батьком в близький монастир.

Бо там прекрасна бувала відправа,

Ченців і миру здаля – без числа,

Через що скита громогласна слава

Повздовж і вшир ся світом рознесла.

Же-м був цікавший до книжки, як другі,

Гожий з уроди, тугий хлопець з сил,

Взяв мя ігумен на свої услуги

І в монастирі самім намістив.

Сім літ, ах, сім літ щасливих надміру

Сплило ми в мурах, як поранній час!

Буквар скінчив-єм, Часослов, Псалтирю,

І Ірмолоя навіть осьмий глас.

Кута не було помежи мурами,

Где би-м щоденно часто не бував,

Місця не було від брами до брами,

Щоби-м го всюди добре не пізнав.

Всі добре тямлю ченці, калаури,

Бо-м межи ними, з ними разом жив,

Тямлю, як нині, бо-м гостинні мури

В повнім розумі, рослий опустив.

Цілий той обшир, що нині пустками

Цеглов, камінням покритий лежить,

Здолу і згори замикали брами,

Обіймав вколо камінний опліт.

Там, где поточок по ріні шепоче,

Долів уносить обтрясений лист,

Клала щорана, стягала щоночі

Чуйна страж брами ланцюговий міст.

Над брамов муру стирчить половиця,

Слідні на стінах блаженні ікони;

Колись оздобна, прохідна дзвіниця

На кріпких в’язах, дзигарок і дзвони,

Аж сум побирав, як разом заграли –

Шуміли бори, дудніли загони,

Як щодень вірних до церкви скликали!

Где часть під обіч приперла восточна,

В звалищах мурів дільниця стирчить,

Сумна, зчорніла і чотирибочна

Башта – в спокою, а в нападах – щит!

Чтирма вікнами навскрізь геть видочна,

Звідкіль стріляли врагам насустріть.

Тота будівля в три подра висока,

Звнутр ще п’яляться відламки драбин,

Мочає стопи в внутрностях потока,

Зверху поросла гільцями рябин,

Містила в собі багатства многії,

Святії книги, ризи дорогії.

Там понад потік рядом від дзвіниці,

А поза браму аж на крайній ріг,

Стояли побіч поважні світлиці, –

Ченців пробиток дневний і нічліг.

Попід будинки луком засклеплені

Бігли пивниці, як нори кертин,

Статком великим густо наповнені:

Бочками меду, горівки і вин.

Винниця, бровар, саджавки ложисько,

Сади овочні, побіч – пастівник,

Шопи, обори, а попід мур близько

Мешкав потрібний рядом ремісник.

Межи мурами, майже всередині,

Где бзини нині розложистий лім,

Стояв прекрасний, – виджу го як нині, –

З делин кедрових світлий божий дім.

Не мій то язик і не моя сила

Всю оповісти велеліпоту,

Що тота церков красного містила.

Що за багатство многе було ту:

Престол, ікони, крилос, райські врата

В блискучих барвах, золотом важких,

Істинно годна вишнього палата,

Око і душу тягли к собі всіх!

Свічники, книги, пушки і патини

Золотом, сріблом гей би обліпив!

З кришталю світлом обілляні стіни

Міняться в тіні херувима крил.

На кожде свято шовковії шати,

Прекрасні цвіти вишивані в них,

Могли би сторцем ніби пліт стояти,

Так золотий їх здобив густо ших!

Може-сь цікавий, відкіль ся набрали

Такі багатства в убогім скиту,

Коли іноки для вишнього хвали

Пошлюбовали вічну нищету?

Бувало, в свято як ударять в дзвони,

Пошлють докола празденьственну вість,

Тиснуться вірні з кождої сторони,

Здалека тягне жертвуючий гість.

І зложив кождий багаті офіри,

Ніхто голіруч в церков не вступив,

А так ся гроші множили без міри,

Скит ся багатством многим наповнив.

На тої зомплі прогаєнім лоні

Що ся схилила аж над потік вся,

Далеко видно, як на Єлеоні,

Стояла церков Вознесенія.

Там, де стрімку склезь густі криють бори,

Где щовб над дебрев похилився сам,

В облоках висів, ніби на Фаворі,

Преображенський многосвітлий храм

Далій, на лисій верха прогалині,

Аж при студенім Скитця джерелі,

На межах , на скитській кончині,

Стояла Тройчна церква на скалі.

Всі вони мали потрібну прикрасу:

Ікони, ризи, дзвони і весь лад.

Чернець відправи пильнував щочасу,

При них овощний буйно шумів сад.

А нині всюди заросли дороги,

Скрізь хабник ледво до них би-сь проліз,

Дармо калічив по креміню ноги.

Краса загибла, і сам слід іщез.

Тепер ти скажу, як початок взяли,

Хто тоті мури перший позводив?

Що в них бувало, як довго стояли?

Хто і коли їх врешті розвалив?

Раз в день празничний, по довгій роботі,

По службі божій, на трапезі в кельї

Ченці і гості в сердечній охоті

Бесіди красні геть до пізна вели.

Тоді ігумен з чеснов бородою

На середині світлой кельї став;

Утихомирив кожний мову свою.

А він так повість о Скиті почав:

Примітки

зомпля – дебра.

прогаїти – прогалину зробити.

склезь, склезя – стрімка скала.

щовб – скеля.

Преображенський храм – Окрім монастиря «Скита» на потоці Скитці і церкви монастирської Воздвиженія чесного хреста, знаходячоїся межи мурами всередині, стояла на близько притикаючім північнім вершку церков Вознесенська, а на лежачім далі к полудневій стороні верху «Конюковата», за монастирським садом, з котрого ще й нині кількадесять деревин в половині сухих находиться, церква Преображенська. При обох були сади і келії ченців, чергою коло тих церквей страж відправляючих. О третій церковці при джерелах Скитця повісті не згоджуються, бо недовгий час стояла, вже перед віками запустіла: одні зовуть її святої Трійці, інші – пророка Іллі. – Прим. А. Могильницького.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 482 – 485; Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 396 – 400.