Покуса і блуд іноків

Антін Могильницький

Нім сонце в своїм дневнім обороті

За сині гори другий раз запало,

Щоби по трудній, гарячій роботі

Десь там далеко в мори ся скупало,

Минули облаз і потік з ропою,

Перейшли поле, луги і зарінок,

І навернули хід горі рікою,

Аж де Манявка чисту воду свою

По дрібній ріні в Бистрицю зливає

І з нев ся в дальшу гістьбу вибирає,

Там на вечерній усіли спочинок.

Добре ж їм було тут на вагу взяти

З одної річки і з другої воду,

Котра з них тяжча, напевно пізнати,

Щоби не впасти ще в яку пригоду,

Щоби не товчи вже надармо ноги

І не зблудити з правої дороги.

Но з долев людськов так ся часто діє

Не раз чоловік глибінь переплине,

На сухім стати туй-туй ся сподіє,

Урветься берег, а він марне гине!

Не раз блудящий до щастя палати

Всіми силами спішиться допхати.

Ледве що стане близько щастя дверей,

Сама помисльність розум му відбере!

Єсть окрім того неприятель інший,

Що ся на щасних кривим дивить оком,

Ворог слуг божих, сатана ізмінний,

Де впрост не може, там підходить боком,

А де міркує, що слуг божих трудом

Рости могла би честь і хвала божа,

Засліпить розум і обмане блудом,

Веде з гостинця в пусті бездорожжя,

Зависний душам вічної заплати

Веде в погибель, щоб ся з них сміяти!

Спочинок ченців коло ріки броду

Прощав день красний, звільна вечоріло,

А з-під гір дихав вітрець прохолоду.

Сонце керваво ще ся обізріло

І за вал чорний в хмару заходило,

Не ворожачи на завтра погоду.

А нім погаснуть крайні сонця луні,

Могли ся певно сподівати тучі.

На простогоні як ніч переспати?

Де би на суші голову склонити,

Сли нема поблизь колиби ні хати,

Ніде в березі широкої плити,

Ніде живої душі не видати,

Щоби ся можна о нічліг спитати?

Тим ся зачали іноки журити,

Бо рівне поле і голий зарінок –

Який то в ночі на дощі спочинок?

Повели горі Бистрицею оком,

Видят: щось в плесі хилиться, плюскоче,

То води черпне, то руки полоще,

То взад то вперед мірить ріку кроком.

Приступлять ближче, видять – то рибак,

В руках тримає на держаку сак,

А через плечі завішена – ніби

З полотна шита – торба, повна риби.

Лиш не дозріли ченці небожата,

Що повиш чола стирчали му роги,

Що як у цапа розколена п’ята

І з курячими пазурами ноги,

Бо си чуприну шапочков прикрив,

А босі ноги в воду занурив!

Поклон му дали, а він їх навзаєм

Повітав красно гостинним звичаєм.

Зачав питати миленькими слови:

«Куди дорога? чи дужі, здорові?

Як? чи щасливо по світі гостили?

Які потреби і які їх цілі?»

На те ченці так му відповіли:

«Дорога наша до чистого здрою,

Бо такий наказ маєм від старшого.

Там з водов зважим тоту воду свою,

Де би ся води на вазі згодили,

Там монастиря фундамент нового

Заложим зараз для божої хвали,

Щоби-сьмо гріхи іспокутували!

Котров дорогов туда нам ступати?

Самі не знаєм! Тебе Бог спровадив,

Щоби-сь нам з ласки зичливо порадив.

Притім тя смієм ще тоє спитати:

Чи нема близько де сухої хати.

Де би могли-сьмо нічку переспати?

Бо там з-поза гір чорна хмара суне,

І незабавком певно туча люне!»

Рибак на тоє усміхнувся мило,

Примилив уста, і лице, і очі;

З уст слівце кожне ніби з медом плило,

Очка світились як зірнички ночі.

На лиці образ милості, покори,

І зложив руки побожно на груди –

Гадав би-сь певно, що другий Архорій

Хоче їм радов уменшити труди!

«Щастя то ваше, що-сьмо ся здибали!

І я ваш рівний: як ви, служу Богу,

Йому ся молю, з ним час поділяю,

І зношу труди, все для його хвали,

І поживління в праці рук шукаю.

Ось чим ся гостям прислужити могу:

Дам вам притулок, би-сьте переспали,

Завтра покажу до здрою дорогу!

Я на покуті за давні провини

Живу літ много посеред пустині;

Маю з каміння межи лісом хатку,

Суха і чиста, хоч трохи убога;

Преці тяжкого нема недостатку,

Проста до неї і рівна дорога!

Знайду сухаря, щоб вас поживити,

І садовини, притім меду крижку,

Сухої риби, з сушенинов вишку,

І студеної води ся напити!

Хоть мою пісну і убогу страву

Вам не заправлю імбиром і перцем,

Хоть мхом покриту кам’яную лаву

Вам не застелю багатим коверцем,

Але же знаю вашу святу справу,

Прийму вас щирим і охочим серцем.

Ходіть за мною! поступайте сміло,

Доки сіріє, ще ся не стемніло!

Хмара над нами, а дощ рясний скропить,

І туй-туй пітьма, як за очі вхопить».

Чи може коли від рідної неньки

Більшої дитя милості дізнати?

Чи може коли брату брат рідненький

Щирішу раду в потребі подати?

Так собі гості ідучи гадали,

І за рибаком шибко поступали.

Вже ся стемніло, а хмари ся перли

І чимраз ближче над ними увисли,

Ту ж сильним вихром зашуміли бори,

Як паутина облаки ся дерли

Вздовж і поперек рясним вогнем блисли,

Перуна громом задудніли гори.

Відбили гомін береги і скали,

Рвалися з місця камені і плити,

Дебрі і звори тяжко застогнали,

Ніби вже хоче світ ся завалити!

Линула туча, як з коновки цідить!

Нема сухого рубця у рубатки –

Темрява! око ні на п’ядь не видить,

Ані зірнички, ні рибака хатки!

Лиш вогонь в хмарі то блисне, то лусне,

Потім знов пітьма: межи очі дай!

Інокам скучно, кров від дрощі гусне,

А рибак з вітром – ступай та й ступай,

Йому все рівно! А гості по труді,

По стільких зноях з довгої дороги,

По плитах, скалах, каменю і груди,

По пнях і корчах товчут босі ноги!

Січуть зубами, з студени дрижать,

Бо туча ллється і шаруга віє.

Раді би стати, а преці біжать,

Якась обмана вперед їх тручає!

А він змикає, ані ся огляне!

Через прість, берег, склезю, чи потоком,

В воді не плюсне, до гори не стане,

Ніби по столі рівним суне кроком!

Наскрізь промокли, прозябли іноки,

Хтіли просити, щоби звільнив кроки,

Але їм в грудях голос, дух заперло

І перше слово на устах завмерло!

А в таку пітьму і бурю страшливу,

Хоть швидко бігли, о пізній вечері

Рибак завів їх на берег під Кливу,

І попровадив – просто в брусні двері!

Примітки

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 410 – 415.