8. Петро у гайдамаків Неживого

Михайло Старицький

Стежка, що все вела прямо, нараз круто повернула.

Не встигли Петро й Качур зробити й кроку, як перед ними, наче з-під землі, виросли три озброєні з ніг до голови козаки й заступили їм дорогу.

– Стій! – почувся грізний покрик, і ту ж мить коні Петра й Качура були схоплені за вуздечки.

– Хто такі? Куди їдете? Чого? – суворо запитав старший козак.

– Лисянські селяни, ясновельможний пане, – відповів Качур.

– Який я пан! – гнівно перебив його козак. – Не пан я, а чесний козак. Ач, звикля перед панами гнутися, панські підніжки! Куди їдете?

– Не прогнівись, брате, – промовив Петро, – шукаємо гайдамаків.

– Гайдамаків шукаєте? А на якого біса вони вам? Самі записатися до коша хочете?

– Ні, куди нам, – відповів Качур. – Хочемо просити допомоги та оборони від панів і ксьондзів.

– Оборони від панів? – протяг козак, допитливо дивлячись на Петра й Качура, і раптом закричав гнівно: – А брешете ж ви, собачі сини, перевертні, недолюдки, зрадники! Це вас навмисне послали ляхи, щоб ви вистежили наше гніздо, а потім нас і виказали ляхам! Гадали, що натрапили на дурнів! Та чи знаєте ви, що я з вами за це зроблю? На ваших же поясах повішу вас отут серед шляху!

– Коли хочеш, то спробуй, – похмуро промовив Петро, – тільки ж ми так не дамося, дарма що ми мужики, а несправедливої кривди не потерпимо.

Петрова відповідь, видно, сподобалася козакові.

– Ге, та ти, парубче, вмієш, як я бачу, й зуби вишкіряти, – відповів він уже лагіднішим тоном.

– Можу і вкусити, коли треба…

– Кусай свою хлібину, а за залізо не берись, щоб зубів часом не поламати. Одначе хто направив тебе до гайдамаків? Звідки ви довідалися, що ми стоїмо табором У Лебединському лісі?

– Полковник Залізняк був у нас і радив, на випадок небезпеки, кинутись по Допомогу до гайдамаків. Він і вказав нам на ваш табір. А хто над тим табором отаман?

– Харко Неживий.

– А чим доведеш ти, що полковник Залізняк посилав тебе до нас?

– Ось чим: він дав мені на знак свій полковничий пернач.

Сказавши це, Петро витяг з пазухи невелику залізну річ, що являла собою цілковиту копію полковничого пернача.

Старший козак узяв її з рук Петра, роздивився з усіх боків і потім сказав уже зовсім спокійним тоном:

– Здається, слова ваші правдиві; в такому разі злазьте з коней і знімайте всю вашу зброю.

Петро й Качур ту ж мить виконали наказ козака.

– А тепер, хлопці, – казав далі старший, – зав’яжіть їм очі та зв’яжіть за спиною руки.

Хлопці зараз же скрутили гостям руки й прив’язали до їхніх поясів іще по поясу.

– Ну, тепер за мною, – скомандував старший.

Один із козаків одвів убік коней, а двоє інших узяли в руки пояси, прив’язані до очкурів Петра й Качура, і рушили вперед, один за одним.

Мовчки просувалася дивна процесія. Іноді тільки мовчанку порушували вигуки старшого: «Обережніш! Нахились!» – та тихі крики пугача, що лунали то ліворуч, то праворуч.

Через те, що очі були зав’язані, Петро не міг собі скласти й найменшого уявлення про напрям і місцевість, по якій вони йшли.

Але, у всякому разі, він виразно відчував, що місцевість ця була дуже нерівна: то йому здавалося, що вони підіймаються на кручу, то відчував, що спускаються схилом; ноги його весь час спотикалися об коріння дерев, попадали у вибоїни і ями. Один раз йому навіть здалося, що вони йдуть через якесь болото, бо коли ступив ненароком убік, нога його так сильно загрузла, що він ледве не впав, і ту ж мить передовий козак гукнув йому:

– Обережно, іди просто вперед.

Ішли вони довго, мабуть, не менше години. Незважаючи на лісову тінь, ставало вже душно, а важка й нерівна дорога так стомила Петра, що йому робилось млосно. Тим часом ніщо не віщувало скорого кінця цих мандрів.

«Куди це вони ведуть нас? Чи це часом не ляхи, переодягнуті гайдамаками?» – починав уже думати Петро, коли раптом старший козак, який ішов попереду, скомандував:

– Стій!

Усі зупинилися.

– Стійте ж тут і не рухайтесь, чуєте – жодного кроку ні праворуч, ні ліворуч, – сказав він суворо. – Ти, Чоботарю, пантруй їх, а коли що… сам знаєш…

І Петро почув, як старший кудись пішов. За хвилину його кроків уже не було чути.

Петро стояв нерухомо, не зважуючись заговорити ні з Качуром, ні з козаком, який їх стеріг. Йому хотілося визначити якось, де вони знаходяться. Пересунувши разів зо два ногами, він відчув під чоботями невеличкі гілки, сучечки, сухе листя: не було сумніву в тому, що вони ще в лісі, але де, в якій його частині, – цього вже Петро ніяк не міг збагнути. Сонце пекло йому спину, а тому він зрозумів, що час уже наближається до вечора, отже, якщо їх не водили на одному місці, вони зайшли в саму гущавину лісу; однак Лебединський ліс розкинувся на широчезному терені, тому цього визначення було ще занадто мало. Упевнившись у тому, що йому ніяк не вдасться навіть приблизно визначити місце, в яке їх завів старший козак, Петро вирішив терпляче чекати його повернення. Проте козак, очевидьки, не думав поспішати. Минуло не менше півгодини, а його все ще не було. Думки про обман і пастку почали знову ворушитися в Петровій голові. Та ось нарешті пролунали поблизу кроки, і Петро почув знайомий уже голос:

– За мною!

Усі рушили вперед. Не пройшли й десяти хвилин, як знову старший гукнув:

– Нахились!

Петро виконав наказ і раптом відчув, як на нього одразу війнуло якоюсь незвичайною прохолодною вогкістю, кроки ж їхні разом з тим звучали лунко й дзвінко.

«Що це? – подумав сам собі Петро. – Куди ж ми зайшли тепер?» Він кілька разів човгнув ногою й не відчув ні листя, ні сухих гілок, що вкривали землю в густому лісі, – під ногами в нього була гладенька й тверда, мов камінь, земля. Петро одхилився вбік і відчув, що плече його вдарилося також об щось тверде, холодне й вогке. Він спробував відхилитися в другий бік – вийшло те ж саме. Не залишалося ніякого сумніву, – вони йшли якимсь підземним ходом, і, судячи з того, що йти було легко, Петро догадався: коридор поволі кудись заглиблювався.

З чверть години йшли вони так; нарешті Петро відчув, що знову війнуло на нього сухим, нагрітим повітрям, напоєним лісовими пахощами. З цього він зробив висновок, що вони вийшли з підземного ходу. Тепер провідник прискорив ходу. Хвилин десять вони ще кружляли ніби по якомусь лабіринту, звертаючи то праворуч, то ліворуч, то назад. Нарешті козак зупинився. Хтось підійшов до Петра й Качура, розв’язав їм руки й познімав пов’язки з очей. Петро випростався, труснув головою і оглянувся навколо.

Перед його очима постало несподіване видовище. Вони опинилися на дні глибокого яру, чи швидше ущелини. З усіх боків його стискували порослі лісом і дикими кущами круті урвища, що спускалися майже сторч. Напівповислі сосни з вивернутим корінням, яке нагадувало якихось гігантських змій, майже перепліталися над урвищем.

У долині лежала вже глибока тінь, і тільки по верхів’ях дерев, які росли на кручі, видно було, що сонце ще стояло над обрієм. Трохи заспокоївшись після тривалої й небезпечної дороги, Петро почав уважно розглядати дивне місце, в яке вони потрапили.

Уздовж долини, праворуч і ліворуч, горіло кілька вогнищ, над якими висіли великі казани. Навколо цих вогнищ лежали й сиділи групи озброєних людей; збоку стояли нав’ючені коні і зовсім розсідлані, тут же спокійно жували сіно кілька ситих волів, прив’язаних за роги до дерев. У центрі ущелини височіла ціла купа всіляких речей, певно, недавно складена. Тут був позолочений і срібний посуд, дорогий одяг, забризканий кров’ю, пояси, всіляка зброя й торбинки, мабуть, наповнені червінцями, і навіть прикраси з католицького костьолу.

Збоку од усіх, на розстеленому килимі, сидів літній козак з довгим сухим обличчям, з очима якогось мертвотно-олов’яного кольору й сивими вусами, що спускалися на груди. Він похмуро курив люльку. Судячи з усього його вигляду, з багатого одягу й зброї, це був отаман загону. Глянувши на страшенні кручі, які стискали ущелину, Петро зрозумів, що добутися сюди можна тільки підземним ходом. Та хоч як озирався він кругом, ніде не було й найменшого натяку на якусь печеру або вихід з підземного коридора.

Тим часом старший козак, котрий супроводив Петра й Качура, підійшов до отамана й почав йому щось тихо говорити, показуючи на приведених, що стояли оддалік; отаман слухав його мовчки, не міняючи похмурого виразу свого обличчя.

– Підведи їх! – промовив він холодним, уривчастим тоном.

Старший подав знак, і другий козак, який усе-таки стояв коло Петра й Качура, зараз же сказав їм іти за ним.

Петро й Качур поскидали шапки й, підійшовши до отамана, низько йому вклонилися. Якусь хвилину отаман мовчки, але пильно дивився на них. Петро мимоволі відчув, як холодний дрож пробіг по його тілу під поглядом мертвих, олов’яних очей отамана.

– А чого, хлопці, ви прийшли? – промовив отаман тим самим суворим, холодним тоном.

– Просити допомоги, пане отамане, – відповів Качур.

– Допомоги? Ex ви, гречкосії, а самі ж що, оборонятися не вмієте?

– Куди нам! На вашу ласку тільки й надія.

– На нашу ласку? Тепер і ласкаві ми стали! Ми за вас підставляємо свої голови ляхам, а що ви для нас, для нашої оборони, робите?

– Пане отамане, – гаряче мовив Качур, – та невже ж ми?..Та хіба ми вам не допомагаємо всім, чим можемо… та коли б у нас…

– Не те! Не волів та коней нам ваших треба. А ви, гречкосії, тільки про свою пельку й думаєте… Сієте! Сійте ж, сійте!..

– Ой пане отамане! – промовив з гіркотою Качур. – Горем сіємо, а слізьми поливаємо, гіркими слізьми!

– А пожнете пекучою кров’ю! – грізно вигукнув отаман. – Тільки тоді покаєтесь, та буде вже пізно! Адже ж поки ось вас ляхи не зачепили, то ви й мовчали, і байдуже вам було до того, що діється на всій Україні! От тепер прийшли кликати гайдамаків, а якби обминуло вас лихо, то просили б бога, щоб вони проминули ваше село! Лежні! Та чи знаєте ви, що коли так і далі житимете, то не виб’єтеся ніколи з лядської неволі! Що ж буде з того, що ми порозгонимо ваших ляхів? Підемо ми звідсіля, – наїдуть до вас нові комісари й пропишуть на ваших спинах і наші, й ваші гріхи. Всі за одного й один за всіх – тільки тоді буде діло, а поки ви гречку сіятимете, а ми шаблями орудуватимем, не буде добра ніколи!

– Та що ж нам робити, пане отамане? Не вміємо ми шаблею орудувати!

– До нас ідіть, навчимо! Боїтеся жінок і дітей покинути – однаково їх ляхи поодбирають у вас, не сьогодні, то завтра. А може, за шкури свої труситесь? То й їх не вдержите!

– Не за шкури свої боїмося ми, пане отамане, – відповів із стриманим гнівом Петро, – а не повстаємо тому, що нічого ми самі з усім злом не вдіємо, от якщо всі…

– Ха-ха, он що вигадав, хлопче, – вигукнув із лихим сміхом отаман. – Та якщо всі так оглядатимуться на інших, як ти, то не діждеться нещасна вітчизна кращої долі. Нехай би сиділи по селах каліки та убогі, а таким, як ви, сором ходити за плугом, коли інші за вас оддають своє життя!

– Не ухиляємось ми, пане отамане, від захисту вітчизни, а тільки, не знаючи броду, не хочемо сунутись у воду, – гаряче відповів Петро і весь почервонів од хвилювання. – Тільки-но з’явиться голова…

– Голова! Голова, хлопче, без рук нічого не варта.

– Руки, пане отамане, під головою ростуть… І виростуть, аби тільки гукнув хто…

– Глухі й архангельської труби не почують! – сердито пробурчав отаман. – То яка в тебе справа до нас? – перебив він сам себе.

Петро розповів йому всю історію з Гершком, а також про панські насильства, вчинені у Лисянці, про смерть замученого священика, про Залізнякову пораду… Розповідь його, як видно, справила велике враження на отамана.

– Ненависні мучителі, стривайте, дочекаєтеся ж ви розплати! – промовив він крізь зуби й додав голосно, звертаючись до Петра й Качура: – Гаразд, скажіть же вашим панам, що отаман Харко Неживий завітає до них із своїми хлопцями в гості. Ти ось, – показав він на Качура, – зостанешся з нами й завтра ж проведеш частину нашої ватаги в який-небудь найближчий до вашого села лісок, а ти, – обернувся він до Петра, – поїдеш додому з кимось із наших, та ось хоч із дяком, він чоловік спритний, вивідає там у замку все, що нам треба, і повернеться до нас на нову стоянку. Ну, а тепер ідіть до коша, вечеряйте.

Петро й Качур низько вклонилися отаманові, і старший одвів їх до одного з казанів, коло якого вже сидів гурт гайдамаків.

– Га, гречкосії вечеряти прийшли! – зустріли їх гучним сміхом гайдамаки, однак посунулися й дали їм місце біля казана.

– Ложки є? – коротко спитав один із гайдамаків.

– Є, – відповів Петро.

– Ну, то їжте.

Петро й Качур, які давно вже виголодалися, дружно взялися до смачної вечері. Повечерявши, гайдамаки закурили люльки й попростягалися на землі навколо вогнища, яке вже догоряло.

– Лягайте, мосць панове, де сидите, – звернувся до Петра його сусід із лівого боку, молодий гайдамака з сумним обличчям. – Перин і подушок у нашому господарстві немає.

Петра й Качура не треба було припрошувати; за хвилину Качур уже спав міцним сном, Петро ж, прилігши поруч нього, почав прислухатися й придивлятися до того, що робилося навкруги. Серед гайдамаків точилася жвава розмова, згадувалися сьогоднішні події – розправа з ляхами; одні гайдамаки говорили про них, зловтішно сміючись, інші ж – із злобними прокляттями.

Петро слухав розмови вільних козаків, і моторошно, і хороше ставало йому від них. Душа його й здригалася, коли чув про ті тортури, котрих завдавали гайдамаки ненависним гнобителям, але разом з тим і сповнювалась якоюсь злою радістю, коли думав про те, що ненависні переслідувачі їх святої віри зазнали нарешті заслуженої кари за всі ті муки, яких вони завдавали беззахисним селянам і смиренним служителям Христа. Петрове обличчя палало, дике завзяття прокидалося в його душі. Чого, справді, чекати? Жаль батьківської хати, тихого сільського життя? Та яке ж то життя? Тільки безнастанна праця на панів, знущання, муки й навіть смерть! Ні, покинути все й пристати до цих вільних орлів, визволити вкупі з ними батьківщину, а не пощастить, то хоч раз у житті розправити широко крила, загинути, але помститися так ворогам, щоб і онуки їхні пам’ятали цю страшну помсту до кінця своїх днів.

Та не всі гайдамаки брали участь у цій жвавій розмові: одні з них лежали мовчки, з понурими обличчями, інші тихо розмовляли поміж собою, перериваючи розмову придушеними зітханнями. Петрову увагу привернув до себе особливо один гайдамака. То був чоловік дуже високого зросту, одягнутий у якесь дивне вбрання, чи то в козацьке, чи то в чернече, з густим кучерявим рудим волоссям, котре спускалося йому на плечі. Обличчя його він не міг роздивитися, бо той дивний чоловік сидів оддалік, затуливши обличчя й спершись ліктями на коліна: в позі його було стільки тяжкого горя, що Петро зацікавився його долею.

– А дозволь тебе, пане-брате, спитати, – звернувся він тихо до свого сусіда, – хто то сидить там збоку?

– А то дяк наш, – відповів молодий гайдамака.

– Чого ж то він так зажурився?

– Горя свого не може забути.

– Горя? А що ж з ним трапилося?

– Ex, довго тобі розказувать, парубче. Якби говорити про те, кого яке горе загнало сюди, – не вистачило б часу й до завтрашнього дня… В кого батька, в кого матір, в кого дружину або дітей замордували ляхи.

Молодий козак раптово урвав свою мову й одвернувся од Петра.

Петро замовк. Слова молодого гайдамаки справили на нього сильне враження: він пригадав своє горе, смерть замученого священика, горе односельців, горе, розлите по всій Україні, і думки його оповилися чорною запоною.

Тим часом розмова козаків стала лінивіша: то там, то там чулося тихе хропіння; одне по одному згасли вогнища. Тиша й морок запанували в глибокій ущелині; тільки високо-високо, крізь гілля навислих угорі дерев, мерехтіли, мов скалки діаманта, дві-три зірки: вони, здавалось, дивилися з тихою ласкою на дно цієї глибокої ущелини, на цих змучених злобою й горем нещасних людей.

Усе спало… або вдавало, що спить…

Обхопивши голову руками, Петро сидів, не заплющуючи очей. Але не своє горе мучило його – ні, душа його тужливо билася й завмирала від думки про ті страшні, криваві сльози, які запеклися в серцях оцих загартованих людей, що примусили їх покинути рідні спустошені хати й оселитися, мов диких звірів, в ущелинах, печерах, непрохідних лісах…

Йому здавалося, що то не ніч пливе вгорі по небу, що то повзе страшне горе, яке розлилося по всій Україні й зігнало сюди цих неборак…

Вранці, тільки-но Петро й Качур попрокидалися й поснідали, з’ївши по окрайцю хліба з салом, що їм запропонував молодий сусід, до них підійшов дяк, на якого Петро вчора звернув увагу, й промовив, звертаючись до парубка, низьким басом:

– Хлопче, збирайся в дорогу. Пан отаман звелів мені з тобою їхати.

І вигляд, і голос дяка одразу викликали прихильність у Петра.

– Та мені й збиратися нічого, – відповів він, підводячись з землі. – Увесь тут! Тільки ось кінь…

– Коня тобі дадуть на своєму місці, – добродушно усміхнувся дяк.

Петро попрощався з Качуром, який лишався в загоні, і потім уклонився своєму вчорашньому сусідові.

– Прощай, пане-брате, спасибі тобі за хліб і за ласку; може, колись і я тобі стану в пригоді, то ти теє… Ось тільки не знаю, як тебе звуть.

– Погане прізвисько, Ревою товариші продражнили, – відповів гайдамака.

– Рева, то й Рева. То як тобі щось треба буде… живемо ми в Малій Лисянці, під замком Лисянським, так я завжди готовий…

– Спасибі за добре слово, парубче, може, й побачимося скоро.

– Дасть бог, скоро усі вкупі будемо, – сказав дяк. – Ну, давай же, парубче, я зав’яжу тобі очі.

Він зав’язав Петрові очі і, взявши його за руку, повів за собою.

Знову почалися довгі й чудні мандри; а втім, цього разу вони закінчилися швидше.

Години через півтори дяк спинився й промовив:

– Ну, тепер, парубче, реку: «Розв’язуй очі!»

Петро розв’язав очі й здивовано побачив, що вони стоять на перехресті тієї самої стежки, на якій вони зустріли вчора гайдамаків… За деревом їх чекав козак, тримаючи за вуздечки пару коней; в одному з них Петро впізнав свого чалого, а другий – чудовий вороний кінь призначався, певно, його супутникові.

Вони посідали на коней і рушили підтюпцем вузькою лісовою стежкою.

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 117 – 123.