21. Найда та Аркадій знаходять скарб

Михайло Старицький

Вечірнє сонце наближалося до заходу, коли до безлюдного берега річки Саксаганки під’їхали два вершники. Обидва вони були добре озброєні й одягнені в козацькі строї, обидва були високі на зріст, міцної статури, тільки смагляве обличчя одного з них облямовувала густа кучерява чорна борідка та з-під шапки виглядали пасма довгого чорного волосся. Обидва тримали на поводі ще по одному нав’юченому коневі. Це свідчило, що вершники вирядились у далеку дорогу.

В’їхавши у річку й попустивши поводи, щоб розгарячені коні могли напитися, вершники озирнулися навколо.

Скільки сягало око, лежав степ, широкий, безлюдний, що на обрії своїми квітучими берегами зливався з велетенським шатром неба. Річка, серед якої стояли вершники, звивалася по степу сріблястою змійкою і губилася за обрієм. Крім цієї сріблястої стрічки, ніщо не порушувало одноманітності квітучого степу…

Тільки птахи, що з голосними криками шугали в повітрі, сповнювали гомоном цей зачарований світ.

– Ну й простір! – мимохіть вигукнув бородатий вершник, вдихаючи на повні груди розкішне степове повітря. – Ще наш, іще не відібрали!

Ніхто не впізнав би в цих могутніх козаках ієродиякона Мотронинського монастиря Аркадія та ченця Найду.

Аркадій скинув шапку і обмахнув нею своє розпашіле обличчя. Волосся густою хвилею розсипалося по плечах і виказало його чернечий сан.

– Ще наш, не відібрали! – з саркастичною посмішкою відказав Найда. Він уже мав вигляд справжнього козака: волосся було підстрижене за козацьким звичаєм, над різко окресленими губами чорніли вуса. – Окраїни вже захопили, незабаром доберуться й до самого серця.

– Не доберуться: зуби поламають.

– Правда твоя! Впадати у відчай нам іще не слід.

– Отож-бо й воно! А тепер за діло, ондечки й вона сама, Саксаганка. Хвалити бога, доїхали. Де ж, по-твоєму, Суха Комісарівка?

– А он, дивись! – Найда приклав руку до очей і показав на північ. – Бачиш, на самому обрії бовваніє щось?..

– Ну, бачу…

– То це і є Савур-могила, а від тієї могили вже недалеко й Комісарівка: ще до ночі можна дістатися туди.

– Овва, чи не помиляєшся?

– Я?! Та цим же шляхом, щоб обдурити сторожу, повз Комісарівку і Савур-могилу запорожці завжди в польську Україну пробираються. Не раз я міряв цей шлях. Не будь я Найда, коли перед нами не Савур-могила!

– Ну, виходить, нам пощастило, я вже думав, що ми, звернувши од тих клятих татар на південь, зіб’ємося з дороги, а воно, бач, саме на потрібне місце й трапили. Отже, їх нам бог на поміч прислав.

– То з богом і в дорогу! Адже Петро-Павло не за горами, а через цих бусурманів і так два зайвих дні у степу проблукали. Мало з дороги не збилися.

– Тепер уже не запізнимося. До ночі на березі Комісарівки будемо, а вдосвіта вирушимо в дорогу. У записці сказано, що на те місце, де закопано скарб, прибудеш другого дня, а в нас іще цілий тиждень у запасі. Нумо ж, з богом!

Товариші потягли коней за поводи, коні форкнули і, чалапаючи ногами по грузькому дну, вийшли на берег. Вершники стисли їх острогами й помчали вздовж звивистого берега річки до могили, що ледь чорніла вдалині. Якийсь час обидва мовчали, зачаровані величчю навколишньої природи.

Захід уже починав леліти золотисто-рожевою млою; повівало вечірньою прохолодою. Серед цієї квітучої безлюдної рівнини, що потонула в розтопленому золоті вечірнього сонця, якось дивно озивався глухий тупіт кінських копит. Нарешті Аркадій порушив мовчанку, звернувшись до Найди:

– Знаєш, брате Іване, от я все думаю, хто б міг бути цей невідомий доброчинець, що повідомив тебе про скарб? І сяк і так гадаю… А іноді западе й така думка: чи не лях це якийсь або єзуїт вигадав таке, щоб хитромудро виманити якнайбільше наших ченців і, скориставшись з їхньої відсутності, напасти на монастир? Він і подумати не міг, що ми вирушимо за скарбом тільки вдвох!

– Ні, друже! – відказав Найда. – Я твердо вірю, що все написане в цій записці – щира правда. А я тобі ще ось що скажу: важко повірити, але мене вже кілька років невідступно супроводить якийсь незримий хранитель. Я певен, що він знає й про цю записку, і коли б тут був обман, він попередив би мене. Чи вскочу я в якусь халепу – він мене виручає, чи націлить татарин у мої груди списа – він закриває мене своїм щитом, чи охопить мою душу відчай – він посилає мені втіху… Але хто він, навіщо знадобилося йому моє життя? Навіщо він оберігає його? Я цього не знаю.

Аркадій обернувся до Найди.

– Та як же він рятував тебе? Коли?

– Багато разів, і те, що робив він, не могло бути у владі людини… Я пам’ятаю одну ніч. Страшну ніч на Трубежі… – Найда провів рукою по чолу й заговорив з глухим, тамованим хвилюванням: – Тієї ночі душа моя краялася на шматки, в ній не було найменшого просвітку… Ніч смерті, духовної смерті застилала її непрозірною пеленою, і довкола мене чорніла така ж сама безпробудна ніч. Я сидів на березі Трубежу, на зеленому горбі… Кругом було тихо, мертво й безлюдно; мені здавалося, що душа моя вже відділилась од тіла й полинула в якийсь інший світ. Земля і небо злилися під чорним саваном ночі, у мертвій тиші не чутно було й шелесту трави, тільки внизу сумовито хлюпотів Трубіж. Я сидів нерухомо, не чуючи й не бачачи нічого, погребаючи в цій темряві свою змучену душу… Аж раптом наді мною щось свиснуло в повітрі й навколо шиї обвився аркан, я хотів скинути його, але аркан затягнувся й поволік мене… Очі мої налилися кров’ю, голова запаморочилась, я вже втрачав свідомість… Та ось аркан лопнув… І невидима рука зняла з моєї шиї зашморг…

– Ну, ну… Хто ж то був? – жваво мовив Аркадій.

– Цього я не бачив, бо в очах моїх усе потемніло… Коли я нарешті опам’ятався, уже горів день, а біля мене лежав перерубаний аркан і двоє мертвих татар.

– Незбагненно! – розвів руками Аркадій. – А куди ж подівся, той, хто врятував тебе?

– Його вже не було… Я довго блукав степом, шукаючи хоча б його слід, але не знайшов… Незабаром я пішов на Правобережну Україну в Печери, і ніхто не знав, що трапилося зі мною тієї ночі. Аж раптом нинішньої весни зустрів я циганку: потворна, сива… Ще й зараз завмирає серце, коли згадаю її; вона розповіла мені про все, що було зі мною, нагадала й ту страшну ніч. Вона прочитала в моїй душі найпотаємніші мої думки, навіть ті, які я сам гнав від себе.

– Ну й що ж циганка напророкувала тобі?

– Вона не пророкувала нічого, вона наказала мені скинути рясу й підняти меч на захист народу й віри, не гаючи жодної хвилини з того дня, як моя патериця перетвориться на спис, а чотки на кулі.

– Господь не раз сповіщав свою волю через пророчиць! – прошепотів здивований Аркадій. – Ну, й що ж далі?

– Тієї ночі, коли я знайшов у проскурі записку, мої чотки перетворилися на кулі, а патериця на спис.

Диякон із забобонним жахом відсахнувся од товариша. Якусь мить обидва мовчали.

– Се чудо, брате Іване, звершилося над тобою, – виходить, господь відзначив тебе і обрав визволителем нашим, – промовив Аркадій. – Чого ж ти не розповів про все це владиці?

– Навіщо мені було турбувати його бриднею старої циганки?.. Хіба я думав, що це чудо воістину звершиться?

– Однак воно звершилося!

– Владика поспішно виїхав того ранку до Варшави.

– Шкода! Він би роз’яснив нам се, але й без нього я скажу тобі, брате: якщо господь послав тобі такого незримого хранителя, значить, він обрав тебе для вищої мети, – не супереч: не токмо серед пастирів, а й серед пастви шукає господь своїх обранців…

– О, коли б це було так, коли б господь зглянувся над нами!.. Я б життя своє віддав за батьківщину, тільки б урятувати її.

– І ти врятуєш її! Тільки молись і слухайся волі божої. Твій незримий хранитель є не хто інший, як слуга господній, – із запалом провадив далі Аркадій. – Це від наших пралісів і обителі чернечої возсіяє слава церкви Христової і спасіння вітчизни. Хай же буде благословенне ім’я господа, який сказав: «Піднесу слабосилих, поражу сильних, і нерозумні хай поразять розумних!»

– Амінь! – схвильовано промовив Найда, скинувши шапку й побожно перехрестившись. – Досі, брате Аркадію, я не думав зрікатися послушницького сану, але, побачивши се знамення, вирішив скоритися тій волі, яка спрямовує мене на цю путь.

– І благо сотворив. То була воля господня. Я бачу її і вірю тепер у наше спасіння… Але скажи, чи давно ти почав помічати біля себе такі таємничі знамення?

– Уже кілька років…

– Незбагненно, незбагненно! – пошепки сказав Аркадій. – Знову ж і записка про скарб, це так дивно, так чудодійно! Тим-то я й вірю їй – усе віщує нам удачу.

– Так, так… Тільки знайдемо скарб, одразу ж на Запорожжя. Господь поможе, все щасливо скінчиться, – з грішми справа піде швидше. А згодом Залізняк об’єднає всю Україну, грамота державної цариці в нього.

– Так-то воно так, але мене тривожить доля нашого монастиря. Не в пору виїхав владика… От і я відлучився, залишився тільки отець Єлпідифор… Коли б не наскочили ляхи та уніати й…

– А брат Антоній? Коли що скоїться, він одразу ж сповістить Залізняка або когось із його підручних, а ліс наш увесь кишить гайдамаками. Ні, брате Аркадію, треба надіятись на бога. Він не захоче падіння святої обителі нашої!

У такій жвавій розмові подорожні непомітно доїхали до могили і, залишивши коней унизу, зійшли на її вершину. Сонце вже стояло над самим обрієм, торкаючись своїм розпеченим червоним диском землі. Увесь степ курився золотисто-рожевою імлою, річка подекуди виблискувала, немовби була вкрита яхонтовою лускою, а подекуди лежала нерухомим дзеркалом, у якому ніжно розпливалися обриси рожевих хмарок…

– Ну, а де ж Комісарівка? – спитав Аркадій у Найди, котрий мимохіть замилувався чудовим краєвидом.

– А он дивися туди, на північ!

Аркадій, приклавши руку до очей, пильно поглянув в тому напрямі, куди показував товариш; крізь ніжну імлу, що застилала степ, вдалині блиснула тонка срібна нитка.

– Є! – радісно промовив він. – Ну, то з богом і в дорогу!

– Куди? Проти ночі? Ні, це вже ми відкладемо на завтра, треба дати відпочинок і коням!

Аркадій погодився з Найдою. Вони зійшли з могили, розсідлали коней і пустили їх пастися, а самі нашвидку повечеряли, помолилися на схід сонця і полягали біля підніжжя могили на шовковистій траві.

Вогнища не запалювали, побоюючись привернути увагу степових волоцюг.

Аркадій одразу ж поринув у міцний сон, а Найда ще довго не міг заснути, линучи думкою далеко-далеко, до сивих берегів батька Дніпра…

Рано-вранці, як тільки благословилося на світ, приятелі повставали, осідлали коней і рушили в дорогу.

За годину – не більше – вони досягли того місця, де в Саксаганку впадала невелика річка, що протікала в низьких, болотистих берегах.

– Ну, оце ж і вона! – тріумфуючим голосом промовив Найда й показав на річку.

Приятелі розташувалися на березі Саксаганки, поснідали, відпочили й поїхали далі.

День минув без будь-яких пригод. Після короткої ночівлі, ледве тільки розвиднілося, вони знову осідлали коней і подалися лівим берегом річки. Чим ближче підходив час, коли, за словами записки, подорожні повинні були побачити кручу й на ній дивний камінь, тим більше охоплювало їх нетерпіння; Аркадій раз у раз підводився на стременах і, прикриваючи очі рукою, вдивлявся в синю далину; та ніякої кручі не знаходив, хоча її можна було б помітити здалеку, бо річка леліла в низьких рівних берегах.

Тим часом сонце перейшло вже на захід, а скільки око сягало – ніякого підвищення вздовж річки не було видно. Приятелі мовчки скакали з блідими й напруженими обличчями, пильно вдивляючись у далечінь.

Уже скісні промені сонця простяглися через увесь степ, а кручі все ще не було.

Нарешті Аркадій осадив змиленого коня, що важко дихав, і, звертаючись до Найди, розпачливо вигукнув:

– Нема!

– Постривай, може, ще зарано: наші коні стомилися з дороги, а в записці сказано «добрим конем».

– Де там! – перебив Аркадій. – Коні в нас добрі, й їдемо, майже не зупиняючись! Збилися з дороги, та й годі!

– Не збилися, даю голову на відсіч, що ця річечка – Суха Комісарівка, а раніше вона звалася Малим Гнилим Тікичем…

– Ex, друже! Хіба в степу мало таких могил і таких річечок! Нема чого втішати себе! Збилися з дороги! Усе загинуло!

– Та чого ж загинуло? Адже це річка Саксаганка, а це Комісарівка – тут і сперечатися нема чого. Ну, проїдемо вгору чи вниз, не сьогодні-завтра, а кручу все-таки знайдемо!

– А скільки ж часу мине! Адже поки ми блукатимемо по цих берегах, мине не тільки Петра й Павла, але й Маковія! – з досадою вигукнув Аркадій. – Що ми на тому камені побачимо? Та й на Запорожжя, і всюди запізнимось!

– Зажди, не впадай у розпач! – відказав Найда. – Може, ще й завтра знайдемо: кінь на коня не схожий, та й дні не завжди однакові.

– Тепер саме найдовші дні, – із гіркою посмішкою перебив його Аркадій. – Ні, брате, треба облишити цю справу! Нічого не вийде, бо ми зовсім не знаємо, куди їхати!

– Як це «не знаємо»?

– А так, що, може, нам на Саксаганку і зовсім не треба було їхати! Хіба мало річок у степу, назва яких починається на букву «С»? І Синюха, і Синявка, та я сам можу нарахувати тобі з півдюжини! От і роз’їжджай по їхніх берегах!..

Від розсудливої мови Аркадія Найду пойняло смертельним холодом.

«А що, як він і справді помилився, і скарб треба шукати зовсім не на берегах Саксаганки? Ця перша частина записки, яку він тоді так легко відновив, виявлялася тепер найважчою. Адже справді, він вписав назву річки Саксаганки тільки тому, що в записці вціліла буква «С»; знову ж таки й притока, – чому він назвав її Сухою Комісарівкою? Хіба мало є інших річок, які носять подвійну назву, та от хоча б Жовті Води, Сорочий Брід і сила-силенна інших; але він зупинився на Сухій Комісарівці, бо підбирав річку з притоків Саксаганки і, вирішивши, що це вона, зробив висновок, що й дорогу треба починати від Незаймалівського гарду. Так легковажно, так необачно був зроблений цей висновок! Отже, гард він назвав, зважаючи на близькість Сухої Комісарівки, Суху Комісарівку вибрав тому, що вона є притокою Саксаганки, а саму Саксаганку вписав тому, що від назви ріки, берегом якої треба було їхати, вціліла в записці буква «С», – ще раз сам собі повторив Найда хід своїх міркувань.

Чи ж можна було по таких догадках робити рішучі висновки і, спираючись на них, вирушати в дорогу? А що, як вони помилкові, а що, коли має рацію Аркадій і вся ця історія є не чим іншим, як витівкою когось із ляхів? Адже кулі й спис вказували йому, що треба негайно піднімати повстання, а він поїхав за якимось казковим скарбом! А коли все це вигадка чи навіть істина, вірний шлях до якої втрачено для нього назавжди, – скільки тоді часу згаяно марно і, можливо, непоправно!»

Охоплений цими сумнівами, Найда мовчки зліз з коня, підійшов до річки і, сівши на березі, стиснув руками голову й поринув у глибоку задуму. Кілька разів він розгортав таємничу записку, перечитував її і ховав за пазуху, потім знову напружено думав, – здавалося, забувши про все на світі. Так сидів Найда, поки Аркадій не нагадав йому, що час відпочити. У найпохмурішому настрої товариші повкладалися спати. Вранці Аркадій запропонував знову спробувати щастя – їхати берегом до самого вечора. Найда мовчки погодився. Вони з невеликими перепочинками їхали цілий день, нарешті Аркадій зупинив коня і похмуро мовив:

– Годі, їхати далі нема чого, все загинуло!

Найда нічого не відказав і теж зліз з коня.

Вони розташувалися на березі річки; зморені коні стояли поруч, сумовито похнюпивши голови.

Мовчки, непорушно сиділи приятелі з чверть години, жодним звуком не порушуючи навколишньої тиші. Нарешті Найда засунув руку за вилог жупана, дістав звідти складений вчетверо аркушик паперу, розклав його на колінах і почав читати.

Аркадій невдоволено поглянув на свого товариша, та Найда, заглибившись у читання, не помітив цього.

Кілька хвилин диякон мовчки дивився на приятеля, чекаючи, що він заговорить. Але той мовчав, і Аркадій почав сам:

– Ні, брате, як хочеш, далі блукати берегами цієї річки безглуздо: туди вгору днів п’ять дороги, та назад, а якщо круча залишилась за нами, – стільки ж. Коли ж це не на Саксаганці, а на якійсь іншій річці, то так можна проїздити цілий рік і нічого не знайти, а справу нашого повстання прогавити.

– Хто ж каже! Не про те я думаю.

– А про що ж?

– Про те, як би дізнатися, на котру ж річку вказував той, хто писав записку, і чи справді ми збилися з дороги?

– Гм… Як же це ти додумаєшся?

– А от як! Дивись: ось те місце записки, яке вказує дорогу, від нього вціліли тільки слова: «від… гарду доїдеш до річки С… в тому місці, де впадає в неї річка… звана, поверни коня й поїдеш лівим берегом угору проти течії».

– Ну, цього, брате, надто мало, щоб відшукати дорогу в степу!

– Хвалити бога, що й те є. Бачиш…

– А не сказано там, чи треба переїжджати річку? – перебив Аркадій.

– Ні, не сказано. А що?

– Та от, якби сказано було… А то невідомо.

Найда допитливо глянув на Аркадія, але той сумно мовчав, очевидно, не знаходячи потрібної нитки… Проте його запитання примусило задуматися Найду.

– А знаєш що, брате Аркадію? – після довгої мовчанки жваво й рішуче заговорив Найда. – Ти знічев’я спитав, а твоє запитання дуже важливе… Мені це й на думку не спало.

– Ну, ну! В чім річ? – стрепенувся Аркадій і звів на товариша очі, що спалахнули цікавістю.

– Ми їдемо з півночі на південь і, наблизившись до витоків Саксаганки, могли повернути і праворуч, і ліворуч: тобто поїхати правим берегом чи лівим.

– Звичайно. Але ми поїхали лівим, ближче до Дніпра… Бо гадали, що запорожець заховав скарб у своєму степу, а не в Буджацькому…

– Цілком вірно. Тільки одного ми не врахували, що в записці не сказано, чи переїжджати річку, а просто: доїдеш до такої-то притоки і попрямуєш лівим берегом вгору…

– Ну, ну! – пожвавішав Аркадій, відчуваючи, що в цих міркуваннях, може, й справді щось криється.

– А якщо ми їдемо лівим берегом Саксаганки, то тутешні притоки її течуть з боку Дніпра й до нас, отже, повернуті правим берегом…

– Стривай, стривай! – схопився на ноги Аркадій. – Виходить, щоб піднятися лівим берегом притоки вгору, треба її переплисти?

– Авжеж! Бачиш, друже: така проста думка, а в голову не прийшла. Тільки ти напоумив…

– Та що я… – знітився Аркадій. – Тільки в записці ж не сказано переїжджати…

– В тому-то й річ! – радісно вигукнув Найда. – Ми не тим берегом річки поїхали: якби попрямували правим берегом Саксаганки, то її притока була б до нас повернута лівим берегом, отже, ми, не переправляючись, могли б вирушити прямо за течією вгору.

– Саме так… Не туди поїхали…. Це татари нас збили… Ну й голова ж у тебе, друже, ох і голова! – захоплювався Аркадій, стріпуючи своєю розкішною чуприною. – Отже, переїдемо на той берег – та й гайда?

– Стривай, зміркуємо ще, які на тому боці є притоки. Щодо головної річки й гарду я, здається, не помилився: в цій окрузі є ще дві річки, які починаються на «С» – Синюха й Синявка, але їхні назви короткі, а відсутнє місце в записці велике, якраз підходить до слова Саксаганка, – отже, тут усе вірно.

– Авжеж! – переконано кивнув головою Аркадій.

– То й гард, виходить, цей самий, бо другого поблизу немає!

– А звідки йому взятися? – знизав плечима диякон, немовби й справді знав уздовж і впоперек усі околиці.

– А якщо це той самий гард, то на протилежному березі, поблизу нього, має впадати в Саксаганку річечка, і ця річечка неодмінно мусить носити подвійну назву. Я знаю, що на тому боці є притока Жовтоводська… її по-простому звуть Жовті Води, – це саме ті Жовті Води, де блаженної пам’яті наш славний гетьман Богдан розбив ляхів… Там і місцевість байрачна… Адже в Княжих Байраках, у гайку, і молодий Потоцький загинув.

– Друже, голубе! – Аркадій кинувся обіймати Найду. – Та це ж і є саме те місце… Присягаюся пресвятою богородицею, воно, іншого й не шукай, про інше й не думай! І за всіма прикметами воно якраз запорожцеві до вподоби…

– Я й сам так думаю… І якщо по той бік, біля гарду, є річечка й зветься вона Жовті Води, то, анітрохи не вагаючись, треба їхати лівим берегом вгору, та й годі!

– То не гаймо часу. Назад до гарду! – весело гукнув отець Аркадій. Приятелі скочили на коней і щодуху помчали назад.

Тільки другого дня надвечір вони доїхали до Саксаганки, та переправитись на той бік біля гарду не змогли: береги були такі багнисті, що коні грузли по черево. Треба було піднятися вгору й знайти зручне для переправи місце.

Їм довелося проїхати милі зо дві на північ. Трохи відпочивши на правому боці Саксаганки й підкріпивши свої сили скромним сніданком – таранею й хлібом, подорожні рушили вниз за течією.

Незабаром їм перетнула дорогу невелика річечка, що впадала в Саксаганку, але вона була така мала, що товариші не вагаючись перебрели її й поїхали далі, пильно придивляючись, чи не покажеться де заросла тирсою стежка. Та степ був безлюдний, золотистими хвилями переливалося море трави, й тільки праворуч на видноколі синіли горби й могили.

– Ох, боюся тішити себе надією, але щось ніби на діло скидається, – показав на них рукою Аркадій.

– Я й сам бачу, – відповів Найда. – А он попереду мріє щось, наче блищить: або пухнасте волоття шовкової трави сріблиться на сонці, або іскриться вода…

І справді, праворуч, вдалині, ховаючись у зелені, раз у раз щось поблискувало.

– Ріка! – вигукнув Аркадій. – їй-богу, ріка! Ану, брате, наддай!

За півгодини товариші досягли невеликої річки, що ховалася в низьких, порослих густим очеретом берегах.

– Вона! Присягаюсь, – вона! – вигукнув Аркадій. – Ну от, немов серце чує, що вона!

– Мені й самому здається! – відповів Найда. – Глянь, яка в ній каламутна вода…

– Ну, відпочивати тепер не час! Прямо вгору лівим берегом! Гайда! Товаришам дедалі частіше стали зустрічатися урвища, каміння й скелі… Та хоч жодна із скель не нагадувала голови вепра, нетерплячий Аркадій вилазив майже на кожну з них, сподіваючись побачити де-небудь ліс.

Найда кілька разів казав, що час уже дати коням відпочинок, та диякон нічого не слухав і вперто їхав уперед і вперед.

Найда вже твердо вирішив зупинитись, коли до нього долинув несамовитий крик Аркадія:

– Є, є!

Серце Найди здригнулося від радісного передчуття, він підвівся на стременах, свиснув на коня і в одну мить наздогнав товариша.

Аркадій стояв під високою кручею, на вершині якої стримів великий сірий камінь, що справді нагадував собою голову вепра. Трохи підняті краї каменя здавалися нашорошеними вухами тварини, а найвужча частина його з обламаними боками, далеко видовжуючись над урвищем, була точнісінькою копією кабанячого рила з грізно вищиреними іклами.

Здавалося, страхітливий вепр висунув голову й приготувався кинутись на зухвалого мандрівника, котрий стояв внизу.

– Він, він! – вигукнув Найда і, задихаючись від радості, скочив з коня й кинувся слідом за Аркадієм, який уже дерся на кручу.

Скоро Найда теж вибрався на неї і, притримуючись за уламки дивовижного каменя, поліз на його верхівку. Коли зненацька до нього долинув сповнений відчаю крик Аркадія…

Найда аж здригнувся і, випроставшись на весь зріст, скам’янів од жаху: в долині він побачив невеликий гайок, перед яким широкою смугою чорніли самі пеньки.

Хвилин з п’ять Найда стояв заціпенілий, не зводячи очей з жахливого видовища, нарешті обернувся, машинально виліз на вершину каменя й опустився поруч з товаришем.

Аркадій сидів нерухомо. Скинута, як видно, в пориві відчаю, шапка валялася коло нього; побачивши Найду, він безнадійно промовив:

– Усе загинуло!

– Та чого ж загинуло? Не впадай у розпач, брате! Уже як зле було, та й то господь напоумив відшукати дорогу, може, й тепер щось виміркуємо.

– Що виміркуємо? – сердито перебив його Аркадій. – Дивись оно! – він показав на гайок, що лишився від лісу. – І жодного дуба не видно, а тут… ну, що можна по цих пеньках узнати?

Найда нічого не відповів і, підперши голову, задумався.

Записка лежала в нього на колінах; він то заглядав мигцем у неї, то знову пильно дивився на гайок, що нагадував зелену шапку. Та хоч скільки вглядався Найда, дубового гілля там не знаходив. А тим часом з цього місця, за словами записки, було добре видно розчахнутого дуба; виходить, він колись ріс на вирубаній тепер ділянці, але в якому ж місці?

Звичайно, не так важко встановити по пеньку породу дерева, але тут їх стриміло не сотні, а тисячі, й передивитись усе те двом людям було не під силу. О, коли б встановити, хоч приблизно, в якому напрямі треба шукати цей пеньок!

Якийсь час Найда сидів мовчки, нарешті рішуче підвівся й почав швидко спускатися з каменя.

– Постривай! Куди ж ти? – покликав його Аркадій.

– Підожди, посидь там, зараз повернуся! – крикнув Найда.

Ліс був не більше як за півверсти від кручі, та коли Найда спустився вниз, то одразу помітив, що розміри видимої оку частини лісу набагато зменшилися від зміни місця, а краї його зовсім зникли з поля зору.

– Так і є! – промовив він уривчасто й швидко попрямував до лісу. Пройшовши поміж пеньків і зупинившись поблизу високої крислатої берези, за якою ліс, заокруглюючись півколом, уже щезав з очей, коли людина стояла внизу біля кручі, Найда підняв велику гілку, прив’язав до неї свого червоного пояса і, вилізши на березу, прикріпив цей імпровізований прапор на одній із верхніх гілок. Спустившись додолу, він швидко пішов до Аркадія, що нетерпляче чекав його на вершині кручі.

Вилізши на камінь, Найда приклав руку до очей і одразу ж побачив прикріплений на дереві прапор.

– Так воно і є! – радісно вигукнув він.

– Що таке? – похмуро спитав Аркадій, підводячись з місця й підходячи до Найди.

– Знайшов!

– Та що знайшов?

– Знайшов місце, від якого нам треба шукати дуба.

– Де? Звідки? Як?

– Звідки? А ось послухай! У записці сказано, що треба вийти на кручу, сісти на праве камінне вухо й тоді побачиш гай, а в ньому розчахнутий дуб. Для того, щоб побачити гай, не треба було б і вилазити на кручу, та ще саме на правий бік, бо його видно як на долоні й від підніжжя кручі; отже, вирішив я, дуб мав бути в тій частині гаю, якої знизу не видно… А якої ж частини гаю не видно знизу? Он тієї далекої. Але місцевість тут рівна, навіть далі до середини немовби підіймається, і якби дуб був десь за цією зеленою шапкою, то його не можна було б і розгледіти. Та й заради цього не треба сідати з правого боку кручі – досить би було просто зійти на неї. Отже, я вирішив, що дуба треба шукати в глибині лісу, але де саме? Яку ще частину лісу видно тільки звідси, з вершини кручі, і саме з її правого боку? Я довго думав і нарешті догадався: дивись, ти бачиш – ліс тут іде півколом. Якщо спуститися вниз, то крил його зовсім не видно, а видно тільки ту частину, яка доходить до знаку, почепленого мною ген на тій березі; ось чому треба шукати дуба тільки в цьому місці – поміж березою і он тією кострубатою вербою на краю.

Обличчя Аркадія засяяло від захоплення.

– Їй-богу, все правда до останнього слова! – вигукнув він, опускаючи руку на плече Найди. – Адже так просто, так зрозуміло все, а от я, хоч би й цілий рік просидів тут, ніколи б не додумався! Ох і голова ж у тебе, брате! Берімося до роботи: руки сверблять! Я сам усі ці пеньки порубаю, а дуба знайду!

– Стривай, куди ти? Уже ж ніч заходить! – зупинив товариша Найда. – Це вже залишимо до завтра, а тепер не завадило б і попоїсти, адже ми цілий день і крихти в роті не мали.

– Згода, – відповів Аркадій. – Алчу й жажду!

Вони спустилися вниз, набрали хмизу, якого багато валялося на узліссі, розпалили вогнище й почали вечеряти. Допізна не змовкала дружня розмова; нарешті полягали спати, але Найда ще довго дивився в глибину зоряного неба, відшукуючи серед зірок ту, яка дивиться зараз в очі його коханої Дарини…

Рано-вранці товариші повставали й, нашвидку поївши, взялися до роботи… Розв’язали в’юки, вийняли з них заступи й розійшлися в різні кінці відзначеної Найдою ділянки.

І для Найди, і для Аркадія не становило ніяких труднощів, трохи надрубавши пеньок, розпізнати, до якої породи належало дерево, але ця робота, на перший погляд така легка, насправді виявилася набагато важчою. На деяких пеньках, правда, відросли пагінці, – тут не треба було й рубати, але більшість їх струхлявіла, або поросла деревними грибами, чи так почорніла й затверділа, що доводилося докладати чимало зусиль, щоб відрубати від пенька кілька трісок.

Незважаючи на це, друзі працювали з непослабним завзяттям, але досі серед дерев, породу яких їм пощастило розпізнати, вони не виявили жодного дуба. Усе це було м’яке дерево: липа, береза, осокір.

Довго працював Найда, нарешті, стомившись, кинув сокиру й взяв заступ, щоб відкопати вкриті землею пеньки. Взяв і, спершись на нього, замислився.

Так простояв Найда хвилин із п’ять, потім стріпнув головою і з силою встромив заступ у землю. Він уже хотів відкинути брилу, вивернуту заступом, коли нараз його гострий погляд помітив у ній щось таке, від чого серце козака радісно затремтіло.

Він швидко нахилився й підняв з землі якусь маленьку грудочку – то був жолудь.

– Дуб! – вирвався в Найди радісний вигук. І тієї ж миті несамовито закричав Аркадій:

– Дуб! Дуб! Ще дуб! Цілий дубняк!..

Найда остовпів, де й подівся його радісний настрій: він гадав, що вже стоїть біля мети своїх пошуків, що вже знайшов заповітного дуба, – і раптом цих дубів виявляється безліч.

«Який же з них той, що їм потрібний? Як тепер розпізнати по цих напівзотлілих пеньках, на котрому з них ріс розчахнутий дуб?»

Холодний відчай охопив Найдину душу. Довго стояв він, спершись на заступ.

Нарешті наполегливий голос Аркадія, що кликав його до себе, примусив Найду опам’ятатися.

Він підійшов до товариша, кинув заступ і мовчки опустився на землю. Аркадій, не розгинаючи спини, робив на пеньках якісь зарубки. Обличчя його почервоніло від утоми й спеки, але працював він швидко, з енергією людини, щасливої із своєї знахідки.

– Що, і в тебе дуб? – спитав диякон, не підводячи голови.

– Дуб! – відповів Найда таким сумним голосом, що Аркадій одразу ж відставив заступ і здивовано глянув на товариша.

– Та що з тобою? На тобі лиця немає! – стурбовано промовив він. – Стомився?.. Зате добралися нарешті до дубів!

– Тим гірше…

– Ти що, розуму відбіг? Сам шукав дуба, а тепер…

– Шукав дуба, а знайшов дуби й тільки тепер зрозумів, що нічого з нашого діла не вийде!

– Та що ти верзеш? Чому не вийде? Уже все відшукали, а ти тепер кажеш – не вийде?

– Не вийде, бо неможливо з’ясувати головне: на якому з цих пеньків ріс розчахнутий дуб!

– Як? – вигукнув Аркадій, з силою встромивши заступ у землю. – Відмовитись од скарбу? Нізащо!.. Не зійду з цього місця, доки не знайду його.

– Лобом муру не проб’єш, треба скоритися!

– Нізащо! Читай записку, будемо думати, обмізкуємо все…

– Нічого не поможе! Та якщо хочеш, слухай ще раз!

Найда дістав із-за пазухи записку й, розгорнувши її, прочитав, вставляючи слова, яких не вистачало:

– «…Побачиш гай, а в тому гаю розчахнутий дуб, одну половину якого розбила блискавка, а друга росте, похилившись над самою землею». Як же ти тепер дізнаєшся, на якому з пеньків ріс розчахнутий дуб і в який бік росла його похила сторона?

Аркадій нічого не відповів. Кілька хвилин він сидів мовчки, вперто насупивши свої густі чорні брови, нарешті підвівся, перекинув через плече заступ і пішов поміж пеньків.

– Куди ти? – гукнув Найда.

– Не сидітиму ж склавши руки! – похмуро відповів Аркадій. – Іду шукати пеньок!

– Та по чім же ти його впізнаєш?

– Та вже знаю по чім! На тому дереві, в яке вдарить блискавка, повинна бути обпалена кора.

– Буває іноді! – погодився Найда. – Та не завжди.

– Дарма, треба випробувати все, що можна.

– Слушно, – погодився Найда, підводячись з місця. – Випробуємо все, що можна, щоб потім не докоряти собі. Дуб ріс або на самому узліссі, або поблизу його; огляньмо ж спочатку ці пеньки, а потім і решту!

Друзі енергійно взялися до роботи.

Більшість пеньків вони оглянули вже раніше, та ще залишалося чималенько й неоглянутих.

Товариші підрубували пеньки, робили на них позначки й шукали слідів обпаленої блискавкою кори.

Розглядаючи один широкий, розкарякуватий пень, Найда помітив, що біля нього валялося багато шматків кори, обрубаного гілля й трісок. Як видно, це дерево очищали тут, на місці порубу, й валили його не на узлісся, а чомусь у глибину лісу.

Ця обставина здивувала козака, але, захопившись роботою, він швидко забув про неї.

– Ну, годі! – через якийсь час мовив Найда, встромляючи заступ у землю. – Все одно нічого не видно. Треба відпочити й обміркувати, що робити далі.

Аркадій теж припинив роботу. Приятелі розпалили багаття й, почепивши над ним казанок, стомлені й змучені, простяглися на землі.

– Ну, брате, що ж ми робитимемо завтра? – звернувся до товариша Найда.

– Шукатимемо! – уперто відповів Аркадій.

– А завтра ж Петра й Павла.

– Дарма…

Мовчки повечеряли, мовчки полягали. Та цієї ночі їм не спалося. Найда чув, як Аркадій раз у раз перевертався з боку на бік, сам він теж не склепив очей… Десь вдалині моторошно завивали вовки.

Уже сіріло, й навколишні предмети чіткіше виступали з темряви, коли Найда врешті задрімав. Та не минуло й півгодини, як його розбудив сповнений радісної тривоги голос Аркадія:

– Ти спиш, друже?

– Ні! – відповів Найда, квапливо протираючи очі. Аркадій уже встав, обличчя його було збуджене, очі горіли.

– Ну, то вставай, я додумався, як шукати!

– Невже? Як саме? – вигукнув Найда.

– Кажу тобі, все розміркував! Слухай, у записці сказано, що похила сторона росте над самою землею, отже, під нею не могло нічого рости; виходить, у той бік од пенька, куди росла похила сторона, має бути чисте місце, без жодного пеньочка.

– А й справді! – вигукнув Найда. – Мені теж цілу ніч не давала спокою одна думка, та, з горя чи з досади, не міг дібрати в ній толку, а тепер одразу все збагнув… Я покажу тобі, де стояв цей дуб і в який бік росла його похила сторона.

Не тямлячи себе від радощів, Найда, перестрибуючи через пеньки й колоди, добрався до того місця, де він учора серед розкиданого сухого гілля побачив дубовий пеньок.

Аркадій не відставав од нього.

Хвилин через п’ять вони відшукали пеньок. Глянувши пильно довкола, Найда радісно скрикнув:

– Тут, тут! Без сумніву, він…

Аркадій зупинився поруч з Найдою і вхопився рукою за груди. Од великої радості він не міг вимовити й слова.

Сонце ще не зійшло, але все довкола було добре видно.

– Він, він! – не вгавав Найда, насилу зводячи дух. – Поглянь, як густо кругом, особливо з цього боку, стоять пеньки – і широкі, старі, й молоді, а тут, бачиш, усе чисто, аж до пенька тієї сосни. Тільки шматочки кори та обрубане гілля. З боку усохлої половини росли дерева, а ось ця, що росла, нахилившись до землі, заглушила все під собою, і з цього боку валяється й гілля. Бачиш, скільки його, і це незаперечно доводить, що саме в цей бік була нахилена жива половина дуба… Бачиш, усі дерева валили в той бік, до степу, і там уже очищали їх від кори й гілля, а що розчахнутий дуб похилився в протилежний бік, то його тільки туди й можна було валити, тому він і впав у бік лісу, тут його й очистили.

– Воістину все це так! – промовив Аркадій. – Подякуймо ж господеві, що явив нам свою ласку, й продовжуватимемо свою роботу, може, вже сьогодні ввечері й назад вирушимо. Незабаром зійде сонце, треба вже відрахувати кроки!

Найда стрепенувся.

– Правда, – погодився він, – але насамперед маємо встановити, як далеко сягала похила сторона дерева.

– Що ж, мені здається, це не важко встановити. Адже сосни в лісі ростуть так, що стовбур їх лишається голий і тільки на вершині розростається гілля, отже, похила сторона дуба могла вільно рости майже до цієї зрубаної сосни, своєї найближчої сусідки. – Аркадій відміряв од пенька сосни невелику відстань, кроків п’ять чи десять.

– Так! – погодився Найда. – В усякому разі, якщо ми й помилимося, то всього на кілька кроків уперед чи назад, а це легко можна буде виправити!

– Тепер я побіжу за списами, заступами, сокирами, за всім знаряддям. Сонце ось-ось зійде!

Аркадій побіг до скелі, біля підніжжя якої вони склали всі свої речі, й за кілька хвилин повернувся назад.

Від позначеного Аркадієм місця товариші голосно, щоб не помилитися, почали відраховувати кроки. Взятий напрям повів їх по схилу якогось горба. Боячись помилитися в лічбі й напрямі, товариші жодного разу не поглянули кудись убік і, промовивши «сто», одразу вдарили списами, що, не зустрівши ніякої перепони, глибоко ввійшли в м’яку землю.

– Далі! – уривчасто крикнув Найда, відчувши, що його охопив жах від самої тільки думки про те, що й тут їх могла спіткати невдача. Та цього разу товаришам не довелося довго марудитись: спробувавши списами в кількох місцях землю, вони нарешті намацали щось тверде.

– Камінь! – вигукнув Аркадій.

– Камінь! – підхопив Найда і, швидко копнувши кілька разів, справді побачив сіру камінну брилу.

– Тут! – разом крикнули приятелі.

– Хай буде благословенне ім’я господнє! – промовив Аркадій, скидаючи шапку.

– На віки вічні! – тремтячим від хвилювання голосом відповів Найда. – Тепер я вірю, що господь допоможе нам знайти скарб!

Обидва глибоко зітхнули, випростались і тільки тепер підвели голови й озирнулися довкола.

Друзі стояли на досить високому горбі. З того боку, звідки вони йшли, підйом був ледь помітний, а з протилежного – набагато крутіший.

Вершина горба була гола, й тільки на її східному боці росли, сплітаючись корінням, дві старі сосни. З горба далеко виднівся степ, поруб і річка…

– Ну, та й привільно ж тут, гарно, наче й дихати легше! – озираючись довкола, захоплено промовив Аркадій. – Ex ти, друже мій, і як це нам одразу не спало на думку, що дуб повинен був рости якщо не на узліссі, то на вершині якогось горба чи біля його підніжжя, одне слово, в такому місці, з якого і в лісі можна б бачити і схід, і захід сонця?

– Поночі, брате, і в своїй хаті заблудишся, а в чужій і поготів, – усміхнувся Найда. – І так без божої допомоги ми б не второпали цієї записки. Одначе помовчімо. Дивись, край неба уже червоніє, зараз зійде сонце.

Товариші завмерли, чекаючи цієї миті.

За кілька хвилин на видноколі, саме поміж двома соснами, виринув край вогненного диску…

– Сюди, праворуч, поміж цими двома соснами. Лічи! – кидаючись уперед, вигукнув Найда. Аркадій попростував за ним, голосно відраховуючи кроки.

Відлічивши п’ятдесят кроків, приятелі опинилися біля підніжжя горба й, тримаючись узятого напряму, ввійшли в ліс, обігнули велике дерево й побачили перед собою на відстані п’яти-шести кроків великий сірий камінь, весь оброслий мохом, – він у вигляді конуса виступав з-під землі.

– Тут, тут! Напевне, під цим каменем! – вигукнув Аркадій і побіг. Найда теж прискорив ходу, підійшов до каменя й промовив:

– Сімдесят п’ять! Сімдесят п’ять кроків! А в записці сказано сімдесят три!

– Це байдуже! – заспокоїв Аркадій. – Його крок міг бути ширший за наш. – Не інакше, як тут!

– Стривай, тепер уже будемо діяти обережно, щоб не зробити помилки: треба почитати записку.

– А що в ній сказано?

– Та ось! – Найда дістав із-за пазухи записку й вголос прочитав: «Стань на тому місці на Петра й Павла й відлічи на схід сонця сімдесят три кроки, там побачиш…»

– Ну, що ж побачиш?

– Та тут клаптик відірвано…

– Гм… Шкода!.. А великий був клаптик?

– Ні, ось поглянь, тут ріжок, не вистачає одного рядка, не більше.

– Побачиш! Гм… Тут нічого цікавого, крім каменя, не побачиш! – сказав Аркадій, уважно роздивляючись довкола. – Дерева як дерева, одне в одне, без будь-яких прикмет. Ну, а ти що скажеш?

– Я теж думаю, що скарб під каменем. У рядку, якого не вистачає, мала бути точна вказівка на місце, де його заховано. Скарби завжди закопують у такому місці, котре можна було б одразу знайти. А тут хоч як дивлюся, не бачу, крім цього каменя, нічого примітного: земля рівна, ані горбочка, ні рову, ні ями, – стирчить тільки цей камінь, отже, під ним і закопано скарб.

Аркадій якусь мить помовчав, зважуючи Найдині слова, і потім рішуче сказав:

– Так, у цьому останньому рядку мало бути вказано місце, де сховано скарб; певно, там писалося: «Побачиш камінь, а під тим каменем закопано скарб».

Аркадій і Найда дружно взялися до роботи. Настрій в обох був чудовий, і робота кипіла в їхніх руках. Підкопавши камінь з одного боку, товариші побачили, що він розширюється донизу, й зрозуміли, що доведеться немало попрацювати, поки вдасться вивернути його із землі.

– Ні, стривай, так нічого не вийде! – нарешті промовив Найда, розгинаючи спину й витираючи з чола піт. – Треба спершу знайти в землі хоча б один край цього каменя, звідти й копати. Бери списа!

Товариші взяли списа й заходилися пробувати землю навколо каменя. Але списи входили в грунт на аршин, на півтора й одразу ж натикалися на щось тверде.

Друзі зрозуміли, що підняти цей камінь було б над людську силу, отже, й скарбу під ним не могло бути.

Вони знову переміряли кроки: камінь лежав від вершини горба за сімдесят три кроки. І коли автор записки, який так точно описував усі прикмети місцевості, вказував на камінь, то виходило, що цей камінь являв собою тільки вихідну точку, від котрої ще треба було шукати місце, де сховано скарб.

Але як же його знайти, те місце, коли кінець записки був відірваний і назавжди втрачений? Товариші ще раз оглянули всю місцевість поблизу каменя, але нічого примітного – ані горбочка, ані ямки – так і не виявили. Ліс теж стояв рівний, густий, жодне дерево не привертало до себе увага якою-небудь особливістю… А за вузькою смугою лісу вже тягся степ.

– Годі! – похмуро мовив Аркадій, стромляючи заступ у землю. – Нічого з цього не вийде… Кінець!

Страшне прокляття зірвалося з уст Найди, і він з диким зойком у розпачі впав на землю. Першим отямився Аркадій.

– Стривай, ще є надія, – глухо сказав він, торкаючись Найдиного плеча. – Ми відраховували кроки на схід, а може, треба було навпаки – на захід?

– Шукай уже ти, я більше не хочу, – не підводячись, похмуро відповів Найда.

– Гаразд, сонце ще не зайшло. Жди мене тут.

Аркадій швидко зник за деревами. За кілька хвилин він виліз на вершину горба й, важко дихаючи, зупинився біля каменя, від якого треба було рахувати кроки. Сонце вже хилилося на захід.

Установивши вихідну точку й встромивши тут списа, Аркадій почав спускатися з горба в західному напрямку, голосно відраховуючи кроки.

З цього боку спуск був дуже крутий. Диякон сходив обережно, притримуючись руками за кущі, але, відлічивши кроків тридцять, раптом спіткнувся й, покотившись схилом горба, важко упав біля його підніжжя.

Найда довго чекав Аркадія, але той не повертався. Козак почав непокоїтись і вже вирішив був іти на розшуки товариша, як зненацька до нього долинув радісний крик Аркадія:

– Є, є!

– Та що є? Де ти подівся? Іди сюди! – гукнув Найда.

– Іду, іду! – відгукнувся диякон. – Є прикмета!

Почулося голосне шарудіння, затріщало гілля. Найда кинувся назустріч Аркадієві.

– Що є? Яка прикмета? Де ти пропадав так довго? – засипав він питаннями товариша.

– Важлива прикмета! – ледве переводячи дух, заговорив Аркадій. – Коло горба тече струмок, а витікає він з печери, яка йде під цим горбом…

– Печера? – вражено вигукнув Найда. – А за скільки кроків від каменя?

– Точно не скажу, щось близько сімдесяти трьох…

Повідомлення Аркадія востаннє пробудило енергію Найди й розвіяло його відчай.

Печера, джерело, горб… Усе це були підхожі й надійні прикмети, які давали тверду впевненість друзям, що вони нарешті знайшли вірну дорогу. Справді, найчастіше скарби закопують у печерах і льохах.

– Ну, ходімо швидше, – сказав Найда, – поки ще сонце не зайшло…

Щоб добратися до печери, приятелі мусили знову зійти на горб і спуститися з нього крутим західним схилом. Це їм пощастило зробити без будь-яких нових пригод. Кроків за сорок вони побачили невеликий струмок, що жебонів у замулених берегах; пішовши проти його течії, вони дістались хвилин за дві до печери, про яку говорив Аркадій.

Товариші, зігнувшись, ввійшли під її склепіння й вільно випростались: печера була тут досить висока й широка.

– Ну, що скажеш? – спитав Найду Аркадій, пильно вдивляючись у його заклопотане обличчя.

– Шукати, шукати! Тільки хіба що в стінах, а тут, – Найда показав собі під ноги, – і дурень не закопав би скарбу!

Приятелі обійшли всю печеру, постукуючи в стіни, сподіваючись по звуку знайти в них порожнисте місце, але нічого не виявили.

Захекані, вийшли вони з печери на свіже повітря й мовчки обіперлися на свої заступи.

– Ну, де ж тепер шукати? – після довгої мовчанки запитав Аркадій.

– Де хочеш, тільки не тут! – відповів Найда.

– Все-таки треба продовжувати пошуки, а не їхати звідси дурнями! – сказав Аркадій.

– Шукай, коли маєш охоту, а я піду, зберу наші речі.

– Ну, йди! Баба! – в запалі вигукнув диякон. – А я копатиму тут доти, доки не згину!

Найда мовчки пішов. Перебравшись через горб, він дійшов до злощасного каменя й знесилений упав на землю. Страшна, несамовита лють опанувала козака. При самій тільки думці про те, що лише завдяки фатальному пориву вітру, який підхопив ріжок записки, він не може відшукати заповіданого йому скарбу, котрий, можливо, лежить тут, поруч, Найда впадав у дику нестяму. Він ладен був з досади розбити собі голову об камінь, але його стримувала думка про необхідність виконати взятий ним на себе великий обов’язок.

Отак сидів Найда, знемагаючи від безсилої люті, як нараз його увагу привернуло шарудіння листя над головою.

Козак швидко підвів голову й побачив, що з-за гілок на самому вершку велетенської липи, під якою він сидів, виглядає червона вивірка, освітлена останніми вогненними променями сонця; її гостренька мордочка дивилася на Найду так лукаво, наче підсміювалася з його безвихідного становища. Вигляд цього вдоволеного, пустотливого звірятка одразу підняв усю лють, що клекотіла в грудях Найди.

– Смієшся! – скочивши на ноги, вигукнув він і вихопив з-за пояса пістоль. – Ну, почекай, посмієшся ти в мене!

Козак звів пістоль і, прицілившись, вистрілив у вивірку. Постріл був влучний: звірятко махнуло лапками й полетіло вниз. Найда глянув на землю, шукаючи очима вивірку, але її не було.

– Зачепилася за віття чи що? – пробурмотів він. Але й на дереві вивірки не було видно.

«Що за чортовиння? – з досадою подумав козак. – Невже ж я розучився стріляти?.. Чого доброго…»

Ця думка зачепила Найду, чудового стрільця, за живе. «Ні, не може бути, треба перевірити, – вирішив він. – І, до речі, з верхів’я востаннє огляну всю місцевість».

Козак поліз на дерево. Та це виявилося нелегкою справою, бо дуже товстий стовбур липи ніяк не можна було обхопити руками. Найда зробив на ньому сокирою кілька зарубок і в такий спосіб виліз на дерево й добрався до того місця, де стовбур розгалужувався на кілька великих гілляк.

«Чи не зачепилася вона там?» – подумав Найда й вирішив лізти вище.

Козак уперся ногами в стовбур і тільки хотів вхопитися за одну з гілляк, як зненацька під ним щось затріщало й він, втративши опору, полетів у якусь безодню… Мимовільний крик вирвався з грудей Найди, він судорожно простяг руки, намагаючись ухопитись за що-небудь, але на голову йому посипалися тріски, пилюка, сміття…

Аркадій уже спускався з горба, коли пролунав Найдин постріл. Кинувши заступ, він щодуху помчав до товариша і нараз почув його крик… «Напад? Вбивство?» – майнуло в голові диякона, але на своє здивування під липою він нікого не побачив, на землі валявся тільки Найдин пістоль.

Сповнений найжахливіших передчуттів, Аркадій кинувся оглядати все довкола, але ніде не видно було ані звіра, ані людини. Дивуючись і гублячись у здогадах, він ще раз повернувся на старе місце й знову побачив там тільки пістоль.

«Що ж сталося з Найдою? Може, звір напав і кудись поніс? Але ведмеді тут не водяться… Вовк? Дурниця!.. Але ж він виразно чув товаришів голос і саме з цього місця… Отже, Найда був тоді десь поблизу, – куди ж він міг зникнути за ці кілька хвилин? Не провалився ж крізь землю?» Диякон із забобонним жахом оглянувся довкола: а що, бувають же такі закляті скарби?!

Немовби бажаючи відігнати од себе ці страшні думки, Аркадій стріпнув головою, аж раптом до нього долинув глухий крик, що виходив наче з-під землі.

Диякон увесь затремтів.

– Ти, Найдо? – щосили гукнув він.

Крик повторився знову, але такий дивний, глухий, підземний, що Аркадія охопив непереборний жах. Перша його думка була тікати з цього заклятого місця, та за мить він опанував себе, прикликав на допомогу боже ім’я й почав оглядатися довкола, намагаючись збагнути, звідки доносилось те моторошне волання. Здається, з боку старої липи, десь наче з-під землі.

Не розуміючи, в чому справа, Аркадій безпорадно озирався довкола, як нараз помітив зарубки, що їх зробив Найда на стовбурі дерева.

Радісний крик вирвався з грудей диякона, й він, гукнувши: «Я тут, тут, Іване!» – поліз на липу.

Чим вище підіймався Аркадій, тим виразніше чув голос Найди; він міг уже розібрати й його слова:

– Я тут, тут, у дуплі!

Видершись нарешті на верх стовбура, диякон побачив, що він всередині порожній. Величезне дупло було трохи замасковане уламками кори, яка нещодавно провалилася під вагою Найди.

Над дуплом на корі дерева був вирізаний великий чотирикутний хрест, а під ним рік, зазначений у таємничій записці.

А втім, охоплений страхом за долю товариша, Аркадій не помітив цих деталей; він засунув голову в дупло й крикнув що було сили:

– Іване, ти тут?

– Тут! – почув у відповідь.

– Цілий? Здоровий?

– Пом’яло трохи! Та кістки, здається, цілі.

– Ex, і понесло ж тебе сюди! – з досадою мовив Аркадій. – Цур їм, тим скарбам! Нічого шукати їх! їдьмо на Запорожжя – й край.

– Та скарб, друже, тут! – крикнув з глибини Найда.

– Тут? – від здивування диякон мало й сам не впав у дупло.

– Тут, піді мною, – відповів Найда. – Кинь-но мені кремінь і кресало, та й свічку… Зараз оглянемо все!

Аркадій швидко зліз додолу і, діставши із в’юків речі, які попросив товариш, знову видерся на дерево й спустив їх на вірьовці в дупло.

У глибині дупла почулися короткі сухі удари, заблищали іскри й нарешті спалахнула свічка. Найда підніс її високо над головою і лише тепер роздивився місце свого несподіваного ув’язнення.

Це було велетенське дупло, розширене, певно, рукою людини. Дно його вкривав густий шар зів’ялого листя й моху.

Найда швидко розгріб цей покрив, і… радісний крик вирвався в нього з грудей: він побачив щільно вмощені в дуплі дерева три казани; два з них були досить великі, а третій трохи менший.

– Що трапилось? Чого ти репетуєш? – крикнув згори Аркадій, нахиляючись над дуплом і намагаючись розгледіти, що робиться внизу.

– Усі три казани тут, піді мною! Ох і важкі ж, як ми їх витягнемо звідси?

– Обв’язуй вірьовкою, я потягну.

– Де там! Я не можу зрушити їх з місця. Тягни мене нагору, прорубаємо дерево знизу, так буде швидше.

Коли Найда вибрався з дупла, вони з Аркадієм одразу взялися до роботи, й через годину, не більше, в нижній частині липи був уже прорубаний отвір, крізь який приятелі нарешті витягли важкі казани.

Тремтячими від нетерпіння руками вони розкрили один із казанів: він був повен червінців.

Аж дух перехопило в Найди й Аркадія. Якусь мить обидва стояли мовчки перед цими незліченними багатствами…

– Ну, брате! – вигукнув Найда, зводячи очі до неба. – Подякуймо ж господеві милосердному: тепер усе закипить навколо…

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 264 – 281.