19. Дарина в Лебединському монастирі

Михайло Старицький

Серед непрохідних у ті часи Лебединських лісів, що тяглися верст на сто на захід за Мотронинськими, у глибокій улоговині, на березі вигнутого дугою озера, притулився жіночий монастир, який дістав назву від навколишньої місцевості. Він був заснований ще в XVI віці, в часи панування Литви, і мав грамоти, що стверджували його права на великі землі й угіддя і від польських королів – Жигмунта, Владислава IV і Яна-Казимира. Католицьке духівництво, а потім і уніатське, давно вже зазіхало на цей притулок переслідуваного православ’я, але королівські декрети, заступництво колишніх гетьманів, особливо Дорошенка, і розташування в диких лісових хащах оберігали його від хижаків і грабіжників. Останнім часом, коли козацтво і автономія України впали, а руський народ і грецька віра були приречені лютим католицтвом і свавільною шляхтою на цілковите знищення, правобережні монастирі стали єдиною опорою переслідуваного руського під’яремного люду. Це й спонукало тріумфуючих ненависників відняти у «схизматського бидла» ті останні оази православ’я.

На світанку жаркого червневого дня крутою стежкою, що вилася серед високих ясенів і в’язів, які утворювали своїм переплетеним гіллям густе зелене склепіння, спускалися в долину чотири вершники. Попереду кавалькади їхала на гнідому коні донька генерального обозного, панна Дарина, за нею кульгавий жебрак, котрий нині добре орудував обома ногами; їх супроводило ще двоє колишніх калік, які тепер стали бравими вершниками. Зеленуватий присмерк, що огортав ліс, кидав на обличчя подорожніх, а особливо Дарини, відтінок надмірної втоми. Кульгавий давно вже тривожно поглядав на панну і нарешті сказав їй із сердечною турботою:

– Відпочила б ти, ясновельможна панно, он на тій галявині, адже ж стомилася: легко сказати, третій день не злазиш з коня – це й нашому братові, що до всього звик, ломитиме кістки, а що вже говорити про таке тендітне створіння? Зблідла он – хоч би хвороба не причепилася…

– Ото ще, – усміхнулася дівчина, – не медяник я, не зламаюся… Може, трохи й стомилася, але верхи я не раз їздила…

– Що й казати, справдешня козачка… А все-таки в каруці було б твоїй милості…

– Насмішив! Ото добре було б їхати в каруці по цих крутих стежечках, переплетених корінням: вона б застрягла поміж перших же дубів!..

– Не інакше! – весело підхопили їхні супутники. – Кульгавий на вигадки майстер!

– Воно й правда… – почухав провідник потилицю. – З каруцою… ге, ге… Але я гадав, що панні було б спокійніше…

– І не спокійніше, – відказала Дарина. – Передусім разом з каруцою мені треба було б узяти свою челядь і сказати тітці, куди я збираюся їхати, а це б стривожило її… Вона почала б умовляти мене, щоб я не їхала без батька в польське пекло, та й у каруці мене б одразу затримали… А верхи я поїхала начебто в Печери і можу пробути там хоч би й два тижні, і ніхто навіть не кинеться, що мене нема; і мимо польських ватаг хащами проїхали щасливо. Тільки так ми й могли дістатися сюди…

– Так-то воно так, а от вельможна панна наче з хреста знята…

– Відпочину й минеться… Адже монастир у цій долині?

– Рукою подати – он і озеро видно, – показав провідник на світло-блакитну гладінь, що блискотіла внизу поміж дерев.

Після двох поворотів наші подорожні виїхали на галявину, і Дарина зупинила коня, вражена чудовою картиною. Перед її очима лежала широка улоговина, яка нагадувала собою велетенську овальну чашу з світлим дном; з її синявих вінець збігав донизу оксамитними хвилями ліс, обриваючись біля озера прямовисною стіною.

Плесо озера було нерухоме і, як найкраще дзеркало, відбивало все, що заглядало в нього: схований в зелені монастир, частину зубчастої стіни, череп’яні дахи, невеличкий місток і купу сивих, похилених верб; усе це, відбившись у чистих прозорих водах, виблискувало там такими самими, коли не свіжішими барвами, – навіть блакить, яку подекуди торкнув рожевий подих ранку, здавалась у відображенні ще яскравішою.

«Певно, в цьому тихому притулку, далеко від житейських бур і насильств, добре молитися, споглядаючи в прозорій високості підніжжя божого престолу, – розчулено подумала дівчина. – І невже лиходії обернуть цей мирний рай на криваве, страшне пекло? О ні! Ти, невидимий творець, не дозволиш блюзнірам осквернити найкраще творіння своїх рук!» – Думки Дарини полинули до Мотронинського монастиря, і вона мимоволі стала порівнювати враження від обох цих монастирів. Вони були зовсім різні: картина тутешньої природи заспокоювала людські пристрасті, й від того душа поринала в тихе забуття; а Мотронинський монастир, розташований на високій горі, здавалося, ширяв над неозорим простором і своїм виглядом збуджував енергію, окриляв душу на подвиг.

Години через три подорожні під’їхали до брами, але й тут їм довелося ще довгенько постояти, поки докладні розпити й відповідні докази не переконали черниць, що прибулі в монастир – їхні друзі, а не вороги і що гостя – справді донька київського генерального обозного… Та й після цього у внутрішній монастирський двір впустили тільки Дарину, а її супутникам запропонували скористатися гостинністю монастирського сторожа, який мешкав із сім’єю в хаті за брамою.

Дарину з щирою радістю і зворушливими молитовними побажаннями зустріла сама ясновелебна мати ігуменя й одразу ж запросила дорогу гостю до своєї келії. Відпочивши з дороги й підкріпившись келихом гарячого пива й смаженими в олії сухарями з чорного хліба, дівчина в інтимній бесіді з ігуменею почала розповідати їй про політичні взаємини сусідніх держав і про надію на збройне заступництво Росії, на яке, проте, можна розраховувати лише в тому разі, коли тутешній православний народ повстане на захист віри й своїх потоптаних прав та коли це повстання розростеться до грізних розмірів; тільки тоді, побачивши цілковите безсилля сусідньої країни, небезпечне для російських кордонів, імператриця пошле свої війська, щоб навести лад.

– Небагато втіхи привезла ти, люба панно, – сумно зітхнула ігуменя. – Рветься наша надія, мов павутиння, бо коли б нещасному руському людові й пощастило ріками крові вгамувати хиже насильство латинян і люту сваволю панів, то й тоді, виходить, до знесиленої шляхти прийде могутня допомога і встановить лад, сиріч втихомирить чернь, яка збунтувалася проти панів.

– О ні, не те, свята мати Серафимо, – палко відказала Дарина. – Намір цариці, наскільки мені вдалося те вивідати, – забрати цей давній руський край під свою державу; вона шукає тільки слушної нагоди для втручання, понеже без неї сусідні держави – Австрія і Пруссія, які також вважають себе протекторами Польщі, можуть виявити невдоволення.

– Ох, видно, прогнівили ми господа, – сумовито захитала головою ігуменя, – і він одвернув од нас, недостойних, лик свій! Загинути нам лишається, чесно померти, та й годі! Бо поки ясновельможні протектори гнутимуть один перед одним кирпу, шляхта нас геть замордує і винищить, благочестя, храмів і сліду не зостанеться, православного люду – ані душі… А поки учиниться найяснішої цариці державна воля, то під крило її відійде лише пустеля, усіяна козацькими кістьми, напоєна кров’ю, прикрашена руїнами та пожарищами… – голос ігумені затремтів, сльоза, що бриніла на вії, упала на бліду, немов пергаментну, щоку виснаженої постом і подвижництвом старенької й повільно скотилася по глибокій зморшці.

– Ясновельможна пані! Не тужіть, не плачте, – з палким співчуттям кинулася Дарина до матері Серафими і в сердечному пориві обцілувала її руки. – Я вірю і уповаю, стогін народу прокотиться з краю в край по рідній нашій землі й розбудить орлів, що дрімають у путах. Усі як один, і жінки, і діти повстануть і розіб’ють вікові лядські кайдани!

– Що важить повстання беззбройної і темної юрби? Марний акт помсти – не більше! Ти, дорога дитино моя, тішиш себе нездійсненними гадками… Поки не була розшматована надвоє наша вітчизна, поки у великій країні росли та міцніли великі душі, доти й тривала боротьба за її свободу, а нині в цьому нещасному куточку нашої України вже немає ні шляхти, ні козацтва, ні міщанства, а лишився тільки простий, сірий, замордований у неволі народ. Де ж серед цих злиденних, темних рабів знайдуться лицарі, здатні запалити всіх великою думою?

– Є такий орел! А коли він заклекоче, то й орлят підніметься багато! – захоплено почала Дарина. – Запорожці рвуться сюди і з братньої любові ладні покласти за нас свої голови, лівобережна шляхта й козацтво хоча й не сміють без волі цариці відверто втрутитися в боротьбу, але щирим серцем потай співчувають нам, та й сама цариця про наші біди особисто уболіває і піклується про наш народ перед польським урядом.

– Чула, чула… І отець Мельхіседек повідомляє мене про це в листі, та тільки всі турботи царицині залишаються марні. Не зважають на них латиняни-поляки, проти короля повстали й жахом сповнюють країну… Хто ж насмілиться проти цієї страшної сили піднести голос, коли навіть велика цариця, заради політики, не наважується підняти на них свою могутню руку?

– Насміляться! – збуджено вигукнула дівчина. – Залізняк насмілиться, і Найда насмілиться!

– Найда? – поблажливо усміхнулася ігуменя у відповідь на щире захоплення панни. – Та це ж байка, казка, вигадана народом!

– Ні, не казка, а правда!

– Як правда? Адже люди гомонять – і я чула, – ніби Богун і досі, живе древнім схимником у Печерах і називається Найдою і що нібито в слушний час він скине рясу, знову підпережеться мечем і визволить з неволі Україну, злучивши обидві частини її воєдино… І що нібито він уже скинув рясу й подав навіть бойовий клич.

– І про це ваша ясновелебність чула? Уже заговорили й про це? – в шаленому захопленні вигукнула Дарина.

– Атож, гомонять… Цими днями навіть прочанки розповідали, але ж це байка, і радіти їй, моя дитино, не подобає: адже славному Богунові нині було б двісті років, а хіба життя людське може бути таке довге?

– Звісно, ні. Про Богуна – це байка, але не про Найду! Найда – жива людина… І молодий ще, сповнений сил, високої доблесті, лицар і могутністю, і духом, орел-козак, окраса Запорожжя! – палко вела далі Дарина, виблискуючи очима й зашарівшись. – Він справді був ченцем, спершу в Печерах, а потім у Мотронинському монастирі; з туги попрощався з світом, не бачачи порятунку любій його серцю вітчизні, а нині він піднісся духом, запалився надією і кинувся у вир боротьби, щоб врятувати душі улюблених братів… Народ пам’ятає Богуна, славного лицаря, того й плутає його ім’я з Найдою…

– Он воно що, – спроквола мовила ігуменя, пильно дивлячись на дівчину. – Видно, кохана дитино моя, що ти від щирого серця віриш цим лицарям і глибоко шануєш їх… Дай боже… Дай боже! Твої останні слова і в мене, стару, вселили бадьорість і надію… Усе, звичайно, в руці промислителя. Його воля і його сила! Але й нам, рабам його велінь, потрібна твердість духу і уповання, понеже зневіра вкриває серце іржею… О господи, владико наш! – ігуменя молитовно склала руки й підвела очі до лика спасителя в терновому вінку. – Не дай мені скніти в неробстві й зневірі! – і потім, після короткої молитви, додала, звертаючись до Дарини: – Ти, моя люба ясновельможна панно, підбадьор своїм словом і своєю гарячою вірою дочок моїх, черничок… Ох, потребують вони зело твердості й зміцнення духу: враг убо сильний, а плоть немощна… А від підступних і лютих латинян ідуть спокуси та підкупи… Уже якісь баламути проникли в саме серце благочесного монастиря і отруїли душі двох новеньких черничок Євлалії та Вероніки… Либонь, отруїли, бо сі чернички вже пробували потай переконувати деяких сестер, що бог для всіх один і байдуже, як поклонятися йому! То навіщо ж, мовляв, ця впертість? Тільки дурні вівці вперті… Риба – і та шукає, де глибше, а людина – де ліпше… Це, бачте, все до того мовиться, що за унію офіціал їхнього митрополита Мокрицький обіцяє усім пільги й розкоші, а за вперте дотримання благочестя, яке наші напасники іменують схизмою, погрожує бідами й винищенням.

– Хіба вони сміють? – обурилась Дарина. – Адже ваш монастир древній і права його скріплені королями!

– Що для них королівські декрети й грамоти? Ось губернатор Кшемуський, що в Лисянці, – йому наш монастир і не підлягає, а він одняв у нас майже всі пасовиська й сіножаті… А митрополит уніатський, з благословення папи римського, постановив універсалом, що де з’явиться – чи то в монастирі, чи то в парафії – хоча б кількох охочих пристати до унії, то храм від православних відбирати й перетворювати на костьол. Того-то й потерпаю я так за нашу святиню: якщо, не доведи господи, вдереться сюди офіціал, та ще з бандою конфедератів, котрі нині всюди чинять наїзди, то ці дві сестри… від страху, згодяться на унію, і тоді монастир наш перейде до рук латинян…

– Невже православні сестри зважаться на таку мерзенну зраду?

– Ох, спокуса велика! За православ’я ніхто не заступиться: воно безправне, а за унією – і сила, і мирські спокуси…

– І ясновелебна мати вважає, що Мокрицький піде в ці нетрі?

– Уже двічі був і домагався розвалити браму.

Дарина похнюпилась. У цей час задзвонили до ранньої обідні. Ігуменя встала, перехрестилася і хотіла вже вийти, та, помітивши, що дівчина заметушилася, зупинила її ласкавим жестом:

– Не утруднюй себе, дитино моя, а відпочинь після довгої й важкої дороги; і тобі, і нам твої сили потрібні… Встигнеш іще помолитися і вклонитися нашим святиням… А зараз краще засни до трапези… Тебе нам господь послав, бажана й довгождана госте, твоє гаряче серце, уповаю, зігріє серця наших черниць, зміцнить їхній дух і, може, навіть заблуддих овець наставить на путь істини…

– О, віддам на це всі сили, всю любов мою…

– Іди ж з миром, дочко моя, спочинь, а ми за тебе й за твою велику справу щиро помолимося, – і, перехрестивши Дарину, мати Серафима тихо вийшла з келії.

Після літургії ігуменя, щоб не порушити сну дорогої гості, навіть не заходила до своєї келії, та коли вдарив дзвін до трапези, вона обережно ввійшла і здивувалась, заставши Дарину на ногах і бадьорою. У трапезній ігуменя відрекомендувала почесній гості і заслужених черниць, і новеньких – білиць; до значних і найстаріших черниць дівчина підійшла за благословенням, а з молодими сестрами дружньо обнялася.

За трапезою мати ігуменя почала розпитувати Дарину про царицю, про очікувану від неї допомогу, про новини з сусідньої України і взагалі про надії на визволення нещасного краю з польського ярма, причім розпитувала так, немовби до того не розмовляла з панною про все це. Дарина з великим запалом переказувала радісні новини: що народ уже весь піднявся на захист своєї віри й волі, що на чолі народної боротьби стали великі герої – полковник запорозький Залізняк і лицар-чернець Найда, посланий богом, що завдяки клопотанню славного заступника, найпревелебнішого отця Мельхіседека, цариця російська, як ласкава матір, звернула погляд на багатостраждальний, рідний по крові й вірі народ, що вона вже зібрала на кордоні непереможні сили, щоб допомогти йому, і що вся Лівобережна Україна горить одним бажанням – за знаком цариці кинутися в обійми своїх братів.

– Уповайте ж, сестри, – закінчила свою натхненну оповідь Дарина, – на допомогу милосердного бога й великої білої цариці. Вона твердо вирішила вирвати своєю всесильною рукою цей край із лядської і латинської неволі… Отже, біді й насильству незабаром прийде край, і дні згубної сваволі уже полічені. Кожний, хто перетерпить, матиме спасіння не тільки там, де панує вічна правда, але буде нагороджений і тут, на землі, щедротами великої монархині, а всяк, хто спокуситься і не встоїть, буде затаврований вічною ганьбою й покараний як зрадник і Каїн!

Натхненна мова дівчини всіх підбадьорила, почулися радісні вигуки й палкі молитви до бога. На обличчях у всіх засвітилася надія, очі загорілися вогнем святої віри… Тільки дві молоді чернички при останніх словах Дарини помітно зблідли й похнюпились, ховаючи збентежені погляди.

Келійку собі Дарина обрала по сусідству з запідозреними сестрами – Євлалією і Веронікою, щоб частіше бувати з ними й тісніше зблизитись та по дружбі дізнатися про їхні думки, а потім і вплинути на них, по можливості. А втім, перші Даринині спроби не дали бажаних наслідків: Євлалія залишилася замкнутою, мовчазною, Вероніка, правда, виявилася чутливішою і податливішою, але й вона в розмовах була дуже обережна, насторожена й більше сама випитувала, ніж задовольняла цікавість сусідки; проте дівчина ще не втрачала надії.

На третій день кульгавий з побратимами зібралися рушати назад і прийшли до монастирської брами попрощатися з панною. Дарина вийшла до них і попросила кульгавого переказати лицареві, який прислав їй подарунок, що вона дякує йому від щирого серця і що за його бажанням прибула в монастир, щоб він знав це й пам’ятав…

– Та ще ось що перекажи: над цим монастирем нависло лихо, і кожної хвилини над беззахисними черницями можуть вчинити звіряче насильство.

– Це правда, – хитнув головою кульгавий. – Сторож нам такого наговорив, що аж серце похололо!..

– Ну, отак і передай, що панна чекає.. – закінчила Дарина. – І що без охорони їй страшно вертатися, що вона, мовляв, рада, дякує і чекає.

Тихо потекло життя Дарини в схованому від житейських бур і хвилювань монастирі. День проходив у молитвах, церковному співі й побожних розмовах. Розкішна природа й молитовний настрій гоїли душевні болі, гасили вогонь у крові й наповнювали серце дівчини лагідним, примирливим почуттям. Та коли вночі монастир поринав у тихий сон і в тісній келії, освітленій тільки тремтливим вогником лампади, западала насторожена тиша, тоді прокидалися в голові Дарини бентежні думи й летіли далеко-далеко за стіни монастиря, через ліси, до її найдорожчого друга, до дивного лицаря, який уявлявся їй в ореолі слави, з булавою в руці. До нього простягалися з вдячним захопленням тисячі рук, звільнених од тяжких кайданів… А вона, вона стояла там, не зводячи з нього очей, і палала від щастя… І серед незліченного натовпу лицар впізнавав її, і йшов до неї, і говорив голосом, що тремтів од хвилювання: «Ось вона, обраниця мого серця, дружина моя на все життя!»

Але світлі картини часто змінювалися похмурими, уява малювала Дарині її героя порубаним, умираючим десь серед поля чи скривавленим і розтерзаним катами на тортурах. Тоді вона схоплювалася з постелі й кидалась із палкою молитвою до розп’ятого бога…

Тільки коли лунали удари дзвона, що сповіщав про північ, і нічний сторож клепалом починав будити луну, тільки тоді влягалися сполохані Даринині думки, і вона склепляла стомлені очі.

Та чим більше минало днів, тим сумніше ставало дівчині. Болюче питання – де Найда, що тепер з ним, чи він очікує слушного часу, чи вже кинувся у вир кривавої розплати, – невідступно стояло перед нею не тільки в нічній тиші, але й під час спільного моління в храмі; а замкнуте життя в цих глухих стінах, схованих У глибокій долині за неозорими лісами, не давало на те запитання ніякої відповіді.

Минув тиждень; він не приніс сюди із зовнішнього світу ні звісточки, ні листа, ні живої людської душі. Це починало гнітити й тривожити Дарину; адже вона вирвалася з Києва для того, щоб стати ближче до народної боротьби, стежити за її розвитком, жити її тривогами, навіть брати в ній участь, – і раптом потрапила в таке місце, куди зовсім не доходили звуки життя і звідки вибратися було майже неможливо. Досада почала заповзати в Даринине серце, досада, яка межувала з відчаєм. Невже вся її місія обмежиться цим монастирем? Велична ідея визволення Правобережної України й возз’єднання її з другою половиною, для створення великого цілого, – ось що цілком полонило дівчину. І раптом вона виявиться відрізаною од боротьби, замкненою на німому кладовищі безцільно й даремно, бо вплив її на двох непевних сестер здається сумнівним, а в разі прямого насильства і розбою хіба могли б принести якусь користь її кволі руки…

Дарина сказала матушці Серафимі, що їй вкрай потрібно якомога швидше повернутися додому чи принаймні в Мотронинський монастир, звідки жвавішими були зносини з Києвом; але стара рішуче не пускала дівчину саму без належної охорони, побоюючись нападу польських розбійницьких ватаг, яких з кожним днем ставало більше. Сторож, котрий мав зв’язок з сусідніми висілками й хуторами, щодня доповідав ігумені про нові криваві вісті, які долітали в його хату з лісових околиць.

Нарешті ігуменя вирішила послати в Мотронин до отця Мельхіседека гінця з листом. В листі Дарина просила його превелебність прислати за нею, якщо знайдуться в монастирі чи його околицях вільні люди, хоча б чоловік із десять охорони, а ігуменя повідомляла, що довкола Лебединського монастиря нишпорять конфедерати і якщо не буде прислано озброєної допомоги, то нападу можна чекати кожної хвилини. Минуло кілька днів, а з Мотронина не було відповіді, й сам посланець пропав безвісти; вирішили, що він потрапив до рук поляків і, певно, загинув. Коли це й справді так сталося, то небезпека, яка загрожувала затворницям, ще збільшувалася: адже відібрані листи виказували їхню цілковиту безпорадність і беззахисність, а прохання прислати озброєну охорону могло тільки спонукати ворогів до нападу…

Та поки що в монастирі було тихо, глухо, тоскно. До Дарини почав підкрадатися розпач…

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 250 – 256.