29. Дарина серед гайдамаків
Михайло Старицький
Напад на переодягнену Дарину за ворітьми Лебединського монастиря був такий, несподіваний і блискавичний, що вона не встигла отямитись, як відчула, що міцні руки затисли їй рот, загорнули в накинуту кирею й понесли невідомо куди, – кричати було марно, чинити опір неможливо… Дівчина задихалася в киреї і почувала, що це прийшла її остання година.
– Нащо нам тарганити цього ляшка? – почула Дарина крізь шум в ушах чийсь грубий голос.
– А що? Він не важкий, – відповів другий голос м’якшого баритонального тембру.
– Та на якого біса? – рикнув бас. – Прикінчити – й квит!
– Ай справді, – мовив баритон і зупинився. Дарину не вельми делікатно кинули на землю.
– Тільки ось що, – після деякої паузи заговорив баритон знову. – Прикінчити завжди встигнемо, а нам язик потрібний… Поляки, як видно з усього, вже у монастирі, то треба розпитати, скільки їх, що і як?..
– Ну й гаразд! Роздягнемо та розпитаємо по-нашому, пар зо дві пасів виріжемо… У мене, до речі, є для присипки й ріжок з табакою, і дрібна сіль…
– Ні, ліпше одведемо до отця диякона, бо коли б не розсердився, – відказав баритон. – Він сам любить допитувати… та й хвилина гаряча, треба поспішати!
– Гайда! – гаркнув бас. Дарину знову безцеремонно схопили за голову й за ноги і швидко понесли, мов куль соломи.
Під час короткої зупинки вона все ж устигла відгорнути трохи кирею, дихати стало легше… У голові в дівчини зринали й плуталися неясні думки й фатальні запитання: хто схопив її – свої чи поляки? Коли поляки – вона загинула… Та, певно, свої, бо розмовляють же не по-польськи… а втім, хто його знає? Але якщо диякон – то свої… Від цієї гадки гаряча хвиля прилила до серця Дарини, та за мить дівчина знову похолола від страху…
А її все несли й несли.
«А якщо свої, чи признаватись їй одверто, хто вона? – знову постало перед дівчиною запитання. – І як до цього поставиться свавільна, зачерствіла юрба?.. Приниження, образи, може, ганьба!.. Ні, нізащо в світі!»
У цей час ті, що несли її, зупинились і спустили свою ношу на землю.
– Ну, розімнися, скинь кирею!.. Чи, може, задихнувся? – прохрипів бас.
– А що, Петре, роздобули язика? – спитав бородатий, з заплетеною рудою кіскою козак, очевидячки – ватажок загону.
– Злапали, панотче, ляшка й приволокли до твого превелебія, – відповів молодший з тих двох, що схопили Дарину.
То був справді Петро, що мусив приєднатися до ватаги отця диякона, котрого Найда послав на допомогу Лебединському монастирю.
Тільки тепер панна Дарина випручалась з широкої киреї, в яку її загорнули, наче в пелюшки. Перед очима дівчини постав глибокий яр з навислими над ним деревами; крізь їхнє переплетене гілля де-не-де світлими плямами пробивався світанок; навколо ж іще панував вологий морок, в якому невиразно окреслювалися постаті людей, що лежали на землі. Перед самою панною сидів на пеньку отець диякон і нетерпляче чухав п’ятірнею свою бороду.
– Отрок, гм! – сказав він, пильно вдивляючись у гарне, збентежене личко Дарини.
Дівчина все намагалася глибше насунути на голову конфедератку, щоб сховати своє волосся; хоч косу й відрізала, але пишні кучері могли видати її – такої зачіски не носили ні паничі, ні джури, ні прості хлопці.
– Ну, ляшок, кажи, одвітствуй на мої запитання, рци слово твердо й справедливо, – почав крижаним тоном диякон, – бо за малу брехню велика мзда належить, а джерела відплати за зло можуть бути невичерпні й різноманітні.
– Я не лях, панотче, а руський і грецького закону, я православний!
– Що-о? – аж підвівся здивований ватажок. – В лядській зброї і лядській шкурі?
– Що ж, убив ляха й одяг його кунтуш… щоб легше було втекти.
– Припустімо… сіє можливо… Але чим ти доведеш, що ти наш брат, православної віри?
– Та чим хочеш, панотче… Ось, дивіться ж, і розмовляю, і хрещусь по-нашому!
– Гм! І віри гідне, і вірити не подобає, – вагався диякон.
– Розмовляти й хреститися не штука, – підозріливо мовив бас, – цього ляхи в наших краях навчилися.
– Істинно глаголиш, – погодився диякон. – А ти ось краще прокажи наші молитви… Знаєш?
– Аякже, – зраділа Дарина й почала підряд проказувати і «Отче наш», і «Царю небесний», і «Богородицю», і «О, всепітая мати», і «Да воскресне бог»… Диякон зупинив її на половині псалма Давида «Помилуй мя, боже».
– Воістину православний, братці! – сказав він козакам, які принесли полонянку. – Та й молитви знає так добре, що хоч зараз до отця Єлпідифора на крилас!
– От так штука! – засміявся скрипучим сміхом старший козак. – А я, бач, хотів штрикнути його ножем, та Петро не дав… Тільки постривай! Як же то між черничок опинився хлопець? Це ж, здається…
– Возбраняється, – підхопив диякон. – А тому, – звернувся він суворо до дівчини, – рци, хто ти єси, якого звання, звідки прибув і з якої причини поміж черничок вештаєшся?
Дарина розгубилась: вона не чекала таких запитань і не знала, що відповісти, боячись плутаними поясненнями накликати на себе підозру; сказати ж чисту правду дівчина не одважувалася, не бачачи тут жодної знайомої людини, яка б підтвердила правдивість ЇЇ слів, а на випадок чого й заступилась би…
– Я київського генерального обозного, – мало не зірвалось у Дарини з язика – «дочка», але вона вчасно утрималась і затнулася, – генерального обозного син. Був присланий сюди моїм батьком і настоятелем Мотронинського монастиря отцем Мельхіседеком з листами, в яких вони обіцяли черницям у скорім часі допомогу й просили, щоб ті не спокушалися принадами унії, а твердо стояли в православній вірі, тоді й цариця заступиться… Ну, я сюди прибув… а тут наїзд конфедератів. Двох черниць вони підкупили, й ті відчинили їм браму. Поляки вдерлися… а я заманила одного пана в келію… заманив, – поправилася Дарина, – і вбив… А вбивши, переодягся в усе лядське і, вибравши хвилину, коли всі до безтями напилися, вислизнув через браму й ну тікати… А тут мене твої люди й схопили…
– Так, так, – підтвердив Петро, – панич тільки-но кинувся навтікача під верби, а я йому на голову кирею та й злапав.
– Велеліпно! – усміхнувся диякон. – А то я вже хотів тебе трохи підсмажити, щоб вийшов лядський душок, та от шкода… Ну, ми своє надолужимо, – і він з такою силою стис і потер свої руки, що аж пальці хруснули. – То ти, отроче, повідав нам істинну й чисту правду?
– Присягаюсь всевишнім і моєю поневоленою вітчизною Україною!
– Гарна присяга! – хитнув головою панотець. – Ну, глаголай же, але не від лукавого: ляхи-конфедерати, виходить, тепер там, у монастирі?
– Там, з ночі…
– А багато їх?
– Напевно сказати не можу, а коли вони вдерлися в головну церкву і влаштували там свій нелюдський бенкет, то їх було з півсотні… Ну, частина ще стояла на варті, а хто грабував по льохах і келіях… усіх набереться, мабуть, добра сотня.
– Ну, а нас буде десятків із шість, – сказав диякон. – Отже, на кожну руку по ляхові, стукнув лобом об лоб – і дух спустять! – міркував він уголос. – Що ж вони, ті розбійники, наробили? Пограбували все? Вирізали сердешних черниць? – знову звернувся ватажок до полонянки.
– Гірше! – відповіла Дарина і з невластивою паничеві соромливістю почала обережно розповідати, щоб не збитися в родових закінченнях слів, про все, що сталося цієї ночі.
її розповідь, сповнена щирості й благородного обурення, викликала гнів отця диякона й інших слухачів. Пролунав одностайний вигук: «Смерть ляхам!»
– Гей, до зброї! – гаркнув диякон. – На коней!
– На коней! До зброї! – луною покотилася команда по яру, і в синюватій імлі його посхоплювались і заметушилися людські постаті.
– Слухай, панотче, батьку-отамане! – знову заговорив недовірливий бас. – Що клятих панів треба знищити всіх до одного, то це – справедливо, що нашу святиню треба визволити з рук латинян, то це й бог велів. Але ж нам треба бути обережними: береженого, кажуть, і бог береже.
– Істинно глаголиш… – погодився ватажок і схилив голову на знак уваги.
– Це хлоп’я, чи нехай і паненя, з усього видно, православне й письменне, – похмуро провадив бас, – та в душу до нього ніхто не залазив… на словах у нього все гаразд виходить, а от язик часом заскакує, та й очі, мов не знає куди подіти їх… Добре, що він православний, але хіба поміж православними не може бути зрадника? А що, коли він польський шпигун, коли він прикидається й хоче заманити нас у пастку? Що тоді?
– То на палю його! – озвалося кілька голосів.
– На палю! На шибеницю! На страшні муки! – палко вигукнула Дарина. – Якщо такі недолюдки й зрадники можуть завестися серед нещасного, пограбованого народу, то нема й не може бути їм пощади! І шановний пан радчий має цілковиту рацію… в ці часи особлива обережність потрібна. А моє слово до вас таке, чесні браття: прив’яжіть мене отут, поставте ще варту, яку хочете, і коли виявиться, що я дурив когось чи замишляв якусь каверзу, – вчиніть зі мною те, що вам на думку спаде. Але богом великим молю вас, хрестом його сина й сльозами його матері благаю, не гайте й хвилини! Брама не зачинена… Я ж пробралася! – знову обмовилась Дарина. – Усі ляхи, і пани, і жовніри, і челядь, п’яні, як ніч, сплять непробудно… коло брами лежать двоє… А на світанку сон, та ще сон п’яний, особливо міцний… Ви їх усіх перев’яжете, як баранів, – присягаюсь усіма святими, а головне, врятуєте сестер-черничок, бо багато хто з них захоче сховати свою ганьбу на дні озера, а багатьох недолюдки можуть повбивати… Зі мною робіть що хочете, але поспішайте до монастиря і рятуйте черниць, – гарячим закликом кінчила свою схвильовану мову Дарина.
Енергійне, щире слово полонянки відразу прихилило до неї гайдамаків, навіть самого скептика-баса.
– Гм! – крекнув він. – Добре панич сказав, їй-богу, добре… козацька щирість, а серце, видно, не з боязких… То ти даруй мені, старому!
– Спасибі за добре слово, – вклонилася Дарина. – Побільше б нам таких старих і розумних голів, то й Україна запанувала б пишно без ляхів, без катів, на волі.
– Ну, амінь. Ми віримо тобі, – сказав диякон.
– А все-таки зв’яжіть мене для певності, – порадила дівчина. Пропозицію її зустріли добродушним сміхом.
– Ну, що ж, – осміхнувся ватажок, – вволимо паничеву волю. Зв’язати йому руки й ноги та приставити двох вартових, а сімох до коней. А ти, Петре, коло них за старшого… поки ми впораємось… Го-го! Візьмемо! В разі чого на перший поклик кинешся до нас з кіньми на допомогу… Ну, гайда! Показуй дорогу!
– За мною, але нишком! – сказав бас і, піднявши руку, в якій тримав шапку, пішов до крутого виходу, що вів з яру; за ним, дишучи помстою, безшумно подалася ватага.
Лишившись в таборі, Петро поглянув на коней, розставив, де треба, сторожу і вернувся до зв’язаного панича. Підкотивши до нього колоду, що валялася поблизу, парубок сів і закурив люльку. Сонце уже зійшло, та з цих нетрів було видно тільки рожевий відблиск, який наповнював таємничі лісові глибини радісними світлотінями…
– От що хотілось би мені знати, ясновельможний паничу, – після довгої мовчанки звернувся до Дарини Петро. – Твоя милость сказав, що батько твій київський обозний… генеральний, чи як… а мені велено довідатися про дочку обозного… то як же воно, не второпаю: або ж не один обозний є не те що на світі, а й у Києві навіть, або ж у нього не син, а дочка… чи не дочка, а син?
– Хто тебе просив довідатися про дочку обозного? – жваво спитала дівчина, і очі її заблищали.
– Хто? Батько наш, гетьманів товариш…
– Чернець Найда? – не стрималася Дарина й геть вся зашарілась; добре, що рожевий світанок сховав це, а то б у Петра виникла підозра.
– Як? Ти знаєш його ім’я? – здивувався парубок.
– А хто ж із православних його не знає! – збуджено заговорила панна. – Лицар, орел! Його весь Київ знає. Він посланий самим богом для порятунку України, всевишній покликав його з келії і дав йому до рук меч замість патериці!
– Їй-богу, так! Що лицар, то лицар… І він усіх ляхів переможе, орлом налітатиме на їхні замки, вже скільки їх упало під його перначем!
– То велика справа вітчизни вже почалася? – захоплено вигукнула Дарина. – Боже, почуй і моє благання, зглянься! Нехай воно разом з голосінням і стогоном нещасних летить до твоїх ясних осель! – І панна простягла свої зв’язані руки до неба, що проглядало крізь листя, мов крізь зелену сітку.
– Дай боже, – сказав і Петро, скинувши шапку. – То я ось, – почав він знову, докладаючи чималих зусиль, щоб розкурити люльку, – хочу розпитати вельможного панича про дочку генерального обозного… чи це інший обозний, чи той самий, твій батько?
– Той самий, той самий, – лукаво усміхнулася Дарина.
– А як же це? Отаман Найда про дочку, а виходить, син…
– Ні, і дочка…
– І дочка? – розгублено подивився на дівчину Петро.
– І дочка, – кивнула вона головою.
Від одержаних звісток в душі Дарини грала така радість, розцвітала така надія на майбутнє рідної країни й на своє щастя, що вона ладна була і танцювати, і сміятися, і бігти кудись далеко-далеко, назустріч вітрові, назустріч бурі…
– То як же воно… виходить, панич…
– Виходить, панич паничем, а панянка панянкою, – жартувала дівчина, в той же час розмірковуючи, як найзручніше спекатися цього допиту. На мить у не навіть з’явилася була думка відкритися перед цим чесним і симпатичним парубком, якому Найда, певно, довіряв; та вона не знала інших, а тому й вирішила продовжувати байку: – У його ясної мосці генерального київського обозного є й дочка, Дарина…
– Так, так… панна Дарина… і батько отаман казав: бережи її, як зіницю ока, – зрадів Петро, що згадав ім’я.
– Ну, от і Дарина є, – задихалась од радості панна, – і син Павло є, це я… Ми обоє гостювали в монастирі…
– Ось воно що, а мені й невтямки… Авжеж, якщо є дочка, то чому ж і синові не бути?.. Тільки… як же ясний панич сам утік, а сестру там залишив на муки? – стривожився раптом Петро; парубок зміркував тепер, що нещастя з панною завдасть великого горя отаманові, а він, його посланець, навіть не кинувся сам у монастир рятувати її, а зостався з кіньми.
– Заспокойся, козаче, – мовила Дарина, вгадавши Петрові думки. – Я сестру випустив раніше, а сам вискочив, коли їй небезпека вже не загрожувала.
– Гей, паничу, ти щось плутаєш… Нікого ми не пропустили, нікого, і, крім тебе, по греблі жодна душа не пройшла…
– Твоя правда, – спаленіла збентежена панна, – сестру я не пустив через греблю… боявся, вона пройшла під стіною – праворуч є стежка… понад озером… а сам я вже пізніше… подався навпростець… і попався…
– Ага! – задовольнився відповіддю Петро й замовк.
– Ми з сестрою хотіли пробратися в Мотронинський монастир… То я за нею мусив пильнувати…
Дарина теж змовкла, помітивши, що Петро поринув у задуму. Жахливе становище панни, яка після втечі, мабуть, заблудила в лісі, де, крім звірів, гасали озвірілі від злоби люди, нагадало йому іншу дівчину, котрій він оддав усе своє серце, усю свою душу й котру невідомо де поділи недолюдки. «Де вона? Чи жива ще? Чи врятую її? – гострими жалами впивалися запитання в парубкове серце й стискали його жагучою тугою. – Ex, коли б швидше до батька Найди, в містечка й міста, де ховаються євреї… може, серед них я знайду мою голубку… знайду, неодмінно знайду…» – рвався з глибини його істоти нестримний крик шаленого розпачу й помсти. А дівчина полинула думками теж туди, до Найди, але не з кривавими мріями, а з палким самовідданим коханням.
Довго тривала мовчанка. Час минав. Дарина не помітила, як з високості в їхній яр заглянуло сонце й оббризкало щирим злотом і покручене коріння напіввивернутих дубів, і смарагдове склепіння прозорого листя, і хвилясті пасма її світлого, підібраного під конфедератку волосся. Серед тиші, що панувала довкола, інколи чувся то брязкіт пут, то пирхання коней, то тихе посвистування дозорців…
Та ось нараз почувся з боку монастиря тупіт… Коні, що паслися в яру, шарахнули вбік і тривожно заіржали… Петро, наче спросоння, схопився на ноги й відразу не міг второпати, що воно за гамір.
На схилі, поміж деревами, з’явилися вершники й почали спускатися в яр. Всі вони були одягнені в розкішні польські кунтуші, а на багатьох із них виблискували ще й срібні лати.
– Ляхи! – скрикнула Дарина. Та на цей крик був відповіддю дружний регіт.
– Ні, чадо моє, – заговорив, під’їжджаючи на вороному чистокровному коні, отець диякон. – Ляхи вже спочивають сном, тільки не праведних, а грішних: з ними й мороки майже не було, – багатьох і без нас хтось прикінчив, а решту ми упокоїли тихо й благоліпно… Та вони, кляті, запаскудили нашу святиню, перебили силу невинних страдниць. Три чернички самі собі смерть заподіяли. Ex, не було часу возитися з гаспидами, треба поспішати назад, а то б… Тепер ось що, панове, – звернувся ватажок до всіх, – так залишити монастир на самих жінок не можна, – та й тих половина вціліла… а челядь усю перебито. От я й мислю лишити тут десятків зо два братії під орудою старого Грача… А ми всі вертаймося швидше до нашого орла-білозорця… хай порядкує, а отець Єлпідифор пришле сюди нового попа, освятить церкви і все монастирище.
Почали питати, хто бажає зостатися, й після короткої суперечки вирішили цю справу добровільно; ватажок запевнив тих, котрі лишалися, твердим словом, що здобич ділитимуть на всіх порівну, не минаючи їх.
– А паничеві випадає побути тут… поки хтось не їхатиме в Печери, – сказав диякон.
– На бога, пане отамане! – почала благати злякана Дарина. – Мені залишатися не можна… моя сестра десь сама… в лісі… та я повинен ще й передати від батька… од московського уряду превелебному отцеві Мельхіседеку важливі вісті…
– Гм… аще так… – зам’явся диякон.
– У панича справді сестра… – втрутився в розмову й Петро. – Батько Найда казав, щоб берегли її…
– Ну, то гайда з нами! Хлопці, на коней! Зайвих візьміть на повід! З богом! І загін вирушив у зворотну путь, попрощавшись з товаришами, які зосталися при монастирі.
Загін посувався вперед обережно, розтягнувшись по звивистих стежках густого лісу; їхали мовчки, та в очах гайдамаків світилася горда свідомість виконаного обов’язку. Петро уважно поглядав на всі боки, від’їжджаючи то праворуч, то ліворуч від стежки в глибінь лісу, й вигукував: «Го-го! Панно! Тут!» Дарина зовні мусила поділяти його тривогу й не могла додуматись, як же виплутатися з цієї халепи; але свідомість того, що вона на волі й з кожним кроком наближається до свого друга, славного борця за зневажену Україну, сповнювала її такою радістю, що навіть Петро почав поглядати на цього «братика» з підозрою.
Пробираючись дуже повільно гористою місцевістю, через лісові нетрі й глибокі яруги, загін тільки надвечір виїхав на узлісся. Тут гайдамаки злізли з коней, спутали їх і по-богатирському розляглися спочивати.
Отець диякон теж ліг на м’якій траві. Він поглядав на призахідне сонце і розмірковував, чи рушати зараз далі, чи дати відпочинок коням.
До нього підійшов Петро.
– А що, пане отамане, накажеш рушати в дорогу? Уже всі зібралися…
– Та от саме про це і я думаю, – відповів диякон. – Підночувати – не підночувати, а все ж ліпше діждатися місяця – козацького сонця.
– Авжеж! – погодився й Петро. – А то я йду ген отам понад узліссям і бачу, що за дальнім горбом причаїлось якихось двоє людей. Я їм свиснув, а вони дременули до лісу… чи не лиходії якісь?
– А в якій одежі – не розібрав?
– Далеко було, а вже смеркає… Тільки ні, здається, в простих свитках.
– Ха, ха! – розсміявся диякон. – Подорожні! Побачили стільки ляхів, ну й утекли від страху.
– І то правда… – почухав потилицю Петро. – А ще не гаразд ось що – цей панич: спершу все хотів кинутися на пошуки сестри, а як виїхали, то й забув про неї… Я зупиняюсь раз у раз, шукаю її… батько Найда просив поберегти, від обозного з Києва була тривога, а братик тільки посміхається та підганяє мене; навіть уже з лісу почали виїжджати, а йому й байдуже… Щось воно не теє… а чортзна-що… як же мені тепер батьку Найді на очі показатися?
– А приведи лишень того хлопця-молодця, я з ним тепер не так побалакаю! Петро квапливо пішов і довго не повертався. Вже з лісу поповзли у видолинки нічні тіні, вже вечірня заграва перетворилась на блідо-золотисту смужку й блиснули в небесній глибині дві-три зірочки, коли нарешті з’явився Петро, міцно тримаючи за руку Дарину.
– Тікати був надумав, насилу догнав, – захекавшись від утоми, доповів парубок.
– Е, то це штучка! – протяг диякон, підводячись на лікті й спрямовуючи на дівчину грізний погляд.
– Авжеж! – підтримав його Петро. – Я кажу, ступай, мовляв, паничу, до отамана на допит, подивимося, який ти брат єси. А він оглянувся, і на коня! Та добре, що потрапив на буланка, якого я привчив до свого посвисту, а то б – шукай вітра в полі! Я кричу – лови його, лиходія, а він як пірнув у білу млу, та й щез… наші – хто сюди, хто туди… а коні стриножені… Ну, догадався я нарешті, свиснув… кінь і почув, заіржав здаля, я ще… І хоч як пришпорював панич буланка, а вірний кінь не послухався його й приніс шпигуна до господаря.
Дарина стояла ні жива, ні мертва, розуміючи, що потрапила в критичне становище, з якого вже не було виходу, – спробою втекти вона зробила непоправну дурницю й спалила за собою кораблі. Залишався один порятунок – признатися… Але як тепер подивляться на це признання? Перевірятимуть? її огорнув жах… Дівчина мовчала, геть розгубившись.
– Ну, – підступив до неї із стиснутими кулаками диякон, – хто ж ти єси? Га? Братик тієї панни, доньки обозного? Га? Братик?
– Ні! – нарешті відповіла з одчайдушною рішучістю панна.
– Виходить, ти все брехав? – заскреготів зубами ватажок.
– Мимоволі… а тепер по чистій совісті… як перед богом…
– Скажеш правду? Ха-ха! – люто зареготав диякон. – Хто ж тобі повірить? Ах ти, негідник! Брехнею світ пройдеш, а назад не вернешся!.. Та як ти зважився дурити шановних людей?.. Паки реку – не повірю! А поки що, перед тим, як допитувати, візьми, Петре, козацький канчук та всип йому гарячих з півсотні…
– На бога! Постривайте! – розпачливо вигукнула Дарина. – Я не дамся на ганьбу… – І вона схопилась за шаблю.
Але Петро, передбачаючи цей рух, грубо піймав дівчину за руку й далеко відкинув її шаблю та пістолі. Ніхто вже не слухав ні сліз, ні протестів, ні зойків Дарини. Ніхто не звертав уваги й на чотки, якими вона одчайдушно відбивалася. З неї вже здерли кунтуша… Слабкими руками дівчина ще чіплялася за жупан, та все було б даремно, якби не сталося щось несподіване, незвичайне, що одразу всіх підняло на ноги.
З лісу нараз пролунали постріли й слідом за тим на козаків, які безпечно лежали в траві, ринули десятки вершників з вигуками:
– Смерть ляхам! Бий собак!
Не розібравши тих вигуків і не бачачи нападників в обличчя, ошелешені гайдамаки вступили було в бій, та відразу ж порозбігалися і кинулися до коней, а інші – до поставлених у козли списів і мушкетів.
Звичайно, про Дарину в ту хвилину забули, й вона знову встигла накинути на плечі кунтуш і схопити свою зброю.
Ватажок загону нападників, мов буря, летів попереду, вигукуючи: «Паліть по конях, переймайте, щоб жоден лях не втік!»
Диякон закам’янів, немов громом прибитий; але то була одна мить, а потім він кинувся в самісіньку гущу бою і загорлав несамовито: «Схаменіться, дурні! Цур вам! Ми свої! Ми не ляхи, чортяки ви!»
Ці вигуки, підхоплені десятками голосів, викликали замішання в обох загонах, а незабаром у загальному лементі почулись і регіт, і добірна лайка.
Крик диякона ошелешив, як обухом по лобі, й лицаря, що мчав попереду нападників, та він не міг на всьому скаку зупинити коня і, налетівши на Дарину, схопив її за плече й вигукнув:
– Хто ти?
Дівчина здригнулася, почувши той голос; вона глянула в обличчя лицареві й, пізнавши його, скрикнула:
– Найда! Рятівник наш!
– Боже! Дарина? – вигукнув у свою чергу отаман і упустив шаблю додолу… Голосний вигук Найди привернув загальну увагу, навколо нього зараз же зібрався натовп «поляків» і їхніх «ворогів». Отець диякон теж поспішив до батька-отамана.
– Чи багато ми біди накоїли? – тривожно звернувся до всіх Найда.
– Поранили чоловік із п’ять, – відповів, чухаючи потилицю, диякон, – та кулями з десяток коней покалічили… Троє не встануть… Добре, що хоч люди лежали у видолинку, а ваші стріляли по конях, а то б було «житейське море воздвизаєме…»
– Що ж це ти, отче, такий необачний, – кинув Найда ватажкові гіркий докір, – не розставив дозорців навколо загону? Адже коли б вони були, то не трапилось би цього лиха! Ми б якогось із них схопили і одразу довідалися б, які це ляхи, та й він би нас впізнав – не ворогів, а братів своїх!
– Та ми хотіли зараз рушати.
– А в похід хіба вирушають без передових? Коли не стерегтися, то можна в таку халепу вскочити, що й костей не збереш! Адже я подався до Лебединського лісу, діставши звістку, що навколо монастиря нишпорять загони ляхів: от і поспішив до вас на виручку, а тут замість конфедератів… ах ти, господи! Треба зараз же знахарів до поранених…
– Не турбуйся, батьку, вже два діди там, – повідомив Петро.
– Ну от, – заспокоївся Найда. – А як же ваші справи? – спитав він збентеженого диякона.
– Та справи, – зітхнув той, – аки подобає: ляшків-панків усіх ублаготворили, тому-то й одяглися в їхню шкуру. Монастир визволили… я для підмоги черницям лишив десятків зо два людей, при добрих гарматах, – не вгризе тепер черниць ніякий біс… От тільки тут нещастя…
– Ну, спасибі, друже, – обняв засмученого диякона отаман. – І вам, хлопці, за лицарську розправу… слава й честь! А в нещасті ми всі винні.
Відповіддю на слова отамана був добродушний сміх. Загальний настрій знову став бадьорий і радісний; довкола почувся стриманий, але веселий гомін.
Дарина під час цієї розмови стояла тут же, не зводячи з Найди захоплених очей.
– А що, братця, в тутешніх пущах ляхів не зустрічали? – спитав він уже спокійним голосом. – Язика в дорозі не здобули?
– Ага, – спокватився диякон, – та от же перед тобою, пане отамане, стоїть якийсь шпигун чи що… Ми тільки були взялися за допит, а тут твоя милость – «бий ляхів»! Ну й мусили припинить…
– Де шпигун? Який шпигун? – здивувався отаман.
– Та ось цей отрок, – показав диякон на Дарину й повернув її обличчям, що палало щастям, до Найди. – Хоч, видно, з православних, а лукавий… Істинно глаголю, лукавий; попервах він назвав себе сином київського генерального обозного, братом дочки його Дарини…
– Тієї, що ясновельможний отаман велів берегти як зіницю ока, – докинув Петро.
– Так, так, – усміхнувся Найда, – у Лебединському монастирі справді гостювала дочка російського магната, нашого заступника… а, опріч того, й підданця великої цариці, що простягла нам свою державну руку… То наш обов’язок – не дати навіть порошинці впасти на голову ясновельможної панни!..
– Ну от, і ми всі так думали…
– І добре думали, спасибі вам! – гаряче мовив отаман.
– Ге-ге! – осміхнувся диякон. – А оцей панич, що стоїть перед твоєю ми-лостю, усе зміркував, і коли привели… Петро його спіймав за брамою…
– Еге ж, я з дідом! – озвався парубок. – Ми підповзли до брами, щоб розвідати, чи є там ляхи й скільки їх… Коли дивимося, аж якийсь ляшок біжить греблею… Ми його й злапали… Повели до пана диякона!..
– Так і було, – кивнув головою диякон. – На допиті панич почув про нашу панну й видав себе за її брата… Спершу про ляхів, про черниць і про себе, що православний, – сказав правду, а от про сестру… про те, що він брат панни, почав вигадувати, а потім, коли прискіпались, то зізнався в брехні… а брехня єсть од диявола, бо він батько її… То і сей хлопчина, виходить, дияволів син, а тому й розпитати його слід добренько, по-нашому…
– Ха-ха-ха! – зайшовся веселим реготом Найда. – То це шпигун? Та серед нас немає нікого вірнішого й відданішого нашій Україні, ніж цей панич!
Почувши такі слова, диякон остовпів.
– Ой, не заслуговую я на це! – зніяковіло прошепотіла Дарина, охоплена таким щастям, що ледь стримувала сльози радісного зворушення. – Гріх і рівняти когось до обранця божого, до визволителя України з лядського ярма, до нашого орла-білозорця!
– Можна! – захоплено відповів отаман. – Можна до найкращих лицарів і дітей України прирівняти тебе, панну Дарину, нашу заступницю, дочку генерального обозного київського!
– Панна? Дочка? – загомоніли спантеличені козаки.
– Та що ж це таке? – не міг отямитися від здивування диякон. – Єгипетська на мене тьма напала чи що? Та хіба ж можуть бути такі ланити в хлопця? А очеса? Здурів на старість, та й годі!
– Даруйте, шановні лицарі, – в свою чергу заговорила збентежена й радісна панна, вклоняючись гайдамакам. – Не сердьтеся за те, що я мимоволі ввела вас в оману… я боялась відкритись, не знаючи, куди потрапила…
– І мало не постраждала, вельможна панно, – буркнув знічений диякон… – Бо й між нашою братією трапляється всяка скверна… Е, та що там! Прости нас за те, що так непоштиво повелися з тобою… Хоча, реку, кожного взяв би сумнів: то журився, що сестра в лісі загубилась, а як узнав, що ми до тебе, пане отамане, їдемо, то й про сестру забувся, гарцює на коні та радіє, аж очі сяють.
При цих словах диякона Дарина густо почервоніла, а Найда не міг стримати бурхливої радості й, щоб приховати збентеження дівчини, перебив оповідача веселим сміхом:
– Ну, ну, панотче, досить уже перепрошувати! Обдурила вас дівчина, та й годі, дякувати богові, що так обійшлося! Поставте ж кругом сторожу та приготуйте панні добру вечерю!..
– Все, все зробимо! Не турбуйся, пане отамане! – відповіли гайдамаки й розбрелися в різні боки.
Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 333 – 343.