17. Бал у київського губернатора Воєйкова

Михайло Старицький

До палацу київського генерал-губернатора Федора Матвійовича Воєйкова раз у раз під’їжджали важкі ридвани, запряжені цугом, новомодні берлінські коляски та різні каруци. З екіпажів, підтримувані слугами, виходили вельможні гості. Перед очима простого люду, що стояв на протилежному боці вулиці, мелькали напудрені перуки, оксамитові французькі каптани, пошиті в обтяжку, на прусський кшталт мундири, стрічки, зірки, позолочені шаблі, жіночі високі зачіски, штофові сукні з низько вирізаними ліфами й червоні черевички на дуже високих каблуках.

Серед цих строїв, пошитих за останньою французькою модою, вряди-годи з’являлися козацькі жупани, високі кораблики, оздоблені коштовним камінням, дорогі байбараки й спенсери, а також старопольські кунтуші.

Із зовнішнього вигляду гостей можна було судити, що у генерал-губернатора збиралося найрізноманітніше товариство. Та, власне, так воно й було. За останньою угодою, Київ опинився поблизу польського кордону, й через те в ньому постійно стикалися три елементи: великоруський, малоруський і польський. Посаду київського генерал-губернатора могла займати лише надзвичайно спритна, хитра й промітна людина, яка не прогавила б своєчасно повідомити кому слід про те, що затівають ляхи, як дивиться на ту чи іншу справу малоросійська старшина, що діється на Запорожжі і тому подібне.

У своєму наказі, виданому російським чиновникам, котрих посилали в Малоросію, Катерина веліла їм дбати про зближення малоросіян з великоросіянами, а також стежити за поведінкою тамтешньої старшини, певна річ, непомітно, нишком. Через те, що знищення гетьманщини викликало серед малоросіян глухе, але сильне невдоволення, великоруським чинам, які управляли Краєм, рекомендувалося бути у всякому ділі обережними.

Ніхто не міг ліпше виконати волю цариці, ніж київський генерал-губернатор Федір Матвійович Воєйков; хитрий і спритний вельможа, випробуваний в мінливостях двірцевого життя, він завжди знав, куди вітер віє, і вмів пристосовуватись до будь-яких обставин. Збираючи в себе на бенкетах київську верхівку, Воєйков добре знав, хто чим дихає і кого до якої партії можна віднести. Ось чому з київського обрію іноді безпричинно зникали вельможні малоросійські старшини і йшли вгору незначні й навіть нікчемні особи.

Розкішний губернаторський палац, важкої й пишної архітектури, з колонами й левами біля під’їзду, увесь сяяв вогнями. Його навстіж розчинені двері, з лакеями, що стояли біля входу в дорогих лівреях і перуках, здавалося, зустрічали однаково радо кожного гостя; та сам господар, пан кавалер і генерал-губернатор Федір Матвійович Воєйков, кожного новоприбулого гостя вітав з тонкою різницею, ледь помітною для стороннього ока.

Від входу до першої зали палацу вели короткі, але широкі сходи, застелені розкішним килимом; обабіч сходів горіли важкі бронзові канделябри, що стояли на високих позолочених колонах; арка, оповита зеленню, вела до першої зали, уже повної вельможних гостей; посеред залу, ближче до арки, в яку входили гості, стояв сам Воєйков, оточений небагатьма найближчими до нього сановниками. Його гладенько поголене, набілене обличчя з пухлим підборіддям, що тонуло в мереживах, здавалося надзвичайно добродушним і привітним; та коли хто помічав пронизливий, бистрий погляд вельможі, що іноді спалахував з-під округлих брів і немовби знову згасав, той одразу упевнювався, що пан генерал-губернатор був зовсім не такий уже простодушний, як здавалося спершу. Поверх оксамитового каптана, який обтягував опасисте тіло генерал-губернатора, через його плече була почеплена андріївська стрічка. У білій випещеній руці, оздобленій діамантовими перснями і облямованій щонайтоншими пуан д’еспан, Воєйков тримав золоту табакерку з портретом цариці; бавлячись табакеркою, він підтримував невимушену конверсацію з вельможами і водночас робив належну атенцію новоприбулим особам.

Тим часом гості уже заповнили ряд залитих яскравим світлом залів, обставлених позолоченими меблями; у всіх кімнатах стояв жвавий гомін. Панянки, чекаючи на танці, обмахувалися віялами й розмовляли з блискучими офіцерами нещодавно прибулих до Києва полків. Офіцери наввипередки розважали панянок, розповідаючи їм останні петербурзькі новини: говорили про ніжні ланцюги амура, які скували ту чи іншу особу, про нові зворушливі романси, які останнім часом вийшли в Петербурзі, серед них називали наймодніші – «Любовный вертоград», «Геройский дух и любовные прохлады» та інші не менш зворушливі й сентиментальні; розповідали про чудеса, що їх творив граф Сен-Жермен у Петербурзі, і про нову ворожку, яка володіє мистецтвом приборкувати вражене амуром серце, а також гоїти «любов без надії». Розмовляли про останні моди: про те, як наклеюють тепер при дворі мушки, і про новий танок, введений нещодавно у Версалі.

Поважні матері, які суцільною шпалерою розмістилися під стінами зали, гомоніли більше про господарські справи, переказували місцеві плітки, причому з жахом розповідали про те, що цариця прищепила собі й наслідникові віспу і що у Франції ченці розп’яли якусь дівицю, що вона два дні висіла розп’ята й жива, а на третій день, коли дівицю зняли, рани її вмить загоїлися.

У відокремленій від танцювальних зал вітальні були розставлені столики для гри. Тут зібралися поважні й літні сановники, а втім, серед них можна було побачити і кількох молодих запеклих картярів; грали в кості й в карти, в різні ігри: в лямур, фараона, рокамболь і віст-руаяль. Тут розмовляли виключно про політику: про невдоволення Порти, про наміри Франції й Австрії, про те, що французи перестали вживати у своїх паперах слово «імператорська» при титулі величність і на запитання, чому це сталося, відповіли, що таке словосполучення суперечить законам французької мови. Говорили, що цариця, дізнавшись про це, сказала: «Супроти ж правил мови російської не приймати грамот без належної титулатури» і що відтоді російське посольство перестало приймати французькі грамоти.

Найбільше гомоніли про справи польські й про дії князя Рєпніна; та про сей останній предмет говорили обережно, озираючись на всі боки, щоб не почув хтось із поляків. Натякали на можливість війни… Нишком повідомляли про нові образливі пасквілі, що з’явилися в Парижі, про самозванців, що об’явилися на окраїнах, і про зміну настроїв «там», про помітне підвищення нових осіб.

Тим часом до під’їзду генерал-губернаторського палацу хвацько підкотив дорогий ридван, запряжений шестернею вороних цугом. З передка скочив козачок і, широко відчинивши дверці ридвана, висадив звідти пана генерального обозного, а слідом за ним і панну Дарину. На грудях генерального обозного красувався нещодавно одержаний орден; на Дарині був дорогий кунтуш із рожевого злотоглава, гаптованого золотом; червоний оксамитовий спенсер перехоплював тонкий стан; світло-зелена шовкова спідниця, гаптована внизу золотом, доповнювала її вбрання. Ніжну шию панни прикрашали разки коштовних перлів, топазів, гранатів і рожевих коралів… Попелясте пишне волосся її було заплетене в дві коси, і коси ці без будь-яких прикрас спадали по спині аж до колін. Незважаючи на те, що на обличчі дівчини не було ні білил, ні рум’ян, його ніжна білість вражала. Дарина піднялася сходами слідом за батьком.

Уздрівши обозного, Воєйков ступив крок уперед і якомога привітніше мовив:

– А, пан генеральний, приїхав, не забув… А я вже й не сподівався бачити в себе твою милость… Казали, відлучався ти кудись…

– На прощу їздив у Мотронинський монастир… Донька впросила… Клопочеться справами благочестя нашого! – відповів обозний, шанобливо вклоняючись Воєйкову, а сам подумав: «Ого, хитрий москаль, уже й це пронюхав». – Одначе, думаючи про спасения душі своєї, я не забував і про приємну для мене еквітенцію і спішив повернутися до щасливого для мене дня.

– Вельми приємно, пане генеральний, бачити таку щиру до моєї особи пошану, – мовив, приязно посміхаючись, Воєйков і, вклонившись Дарині, додав: – Та ще приємніше мені бачити в себе дочку твою, яка, кажуть усі, дуже розумна, обдарована й відзначається іншими приємними якостями.

– Не вірте чуткам, ясновельможний пане, – відповіла дівчина, – бо поголос завжди вихваляє тих, хто цього не вартий.

– О ні, цього разу поголос іще довів своє убозтво, бо забув згадати про вроду панни, яка зачарує хоч кого. Дивуюся з тебе, пане генеральний, як ти не побоявся повезти такий адамант у землю чужу, де розбійники, сиріч гайдамаки, сум’яття й бунти, де грабунки повсюдно в такому градусі ростуть, що дворянство польське, як доповідають нам, змушене у війська шукати захисту!

При цих словах Воєйкова Дарина трохи зашарілась.

– Нам з татусем не було чого боятися, – відповіла вона з легким тремтінням у голосі, – бо гайдамаки своїх не чіпають, та й взагалі нападають тільки на утискувачів нашого народу й нашого благочестя!

По обличчю Воєйкова ковзнув якийсь невловимий вираз, і тут же воно розквітло в найчарівнішій усмішці.

– Он як! – мовив він. – Вельми радий чути від вас, панно, такі слова: досі я вважав гайдамаків, як це повсякчас мені доповідали, за розбійників і підлих баламутів, так що дуже радий змінити свою думку, одержавши про них істинні відомості.

– Дочка, через свою природну доброзичливість і презумпцію… – хотів був заперечити генеральний обозний, та Воєйков перебив його і, піднявши палець угору, мовив урочисто:

– Речено бисть у святому письмі: «Господь умудряє младенців…» їм краще видно. Але, – провадив він далі, змінюючи одразу пишномовний тон на легкий, світський, – тішу себе надією, що віднині, панно, ви будете окрасою наших свят.

– Того ж і я найщиріше бажаю, але обтяжена літами моїми старість…

– Хе-хе, пане генеральний, вона не перешкодить тобі зробити ще не один приємний променад, – лукаво підморгнув обозному Воєйков. – А втім, я сподіваюся, що чарівна панна знайде собі скоро й вірнішу опору. Амур полонив уже серця багатьох із нашої армії, людей поважних і сановних, і мені достоту відомо, що в тому винна чарівна панна, і коли їм пощастить скорити серця чарівних українок, то й Гіменей із його ланцюгами не примусить себе чекати.

Обозний вклонився на ласкаве слово генерал-губернатора й відійшов з Дариною вбік, поступившись місцем гостям, які щойно прибули.

У душі його кипіла досада на дочку; він страшенно боявся, щоб Воєйков із її слів про гайдамаків і особливо із слів «вони своїх не чіпають» не зробив якогось несприятливого для нього висновку; але, приховуючи до часу свою досаду, обозний її нічим не виявив і почав невимушено розмовляти з офіцером російської армії, що підійшов до нього.

Дарина стояла поруч батька, мало звертаючи уваги на гостей. їй було не до того; дивна тривога й неспокій охопили дівчину. Настійлива вимога батька приїхати на цей бал, його багатозначні слова про те, що фортуна звернула на неї свою ласкаву увагу, натяки генерал-губернатора – все це, разом узяте, свідчило про щось серйозне і не на жарт тривожило Дарину.

«Невже жених? – знову й знову поверталася вона до цієї цумки, обводячи тоскним поглядом просторі зали, повні пишних гостей. – Цілком можливо. її шлюб з кимось із великоросійських вельмож міг би назавжди зміцнити становище батька й піднести його в очах правителів України й російського двору».

Тим часом поява Дарини була помічена багатьма.

Врода дівчини, чудове вбрання, зграбні, впевнені й природні рухи одразу вирізнили її серед набілених і нарум’янених красунь, затягнутих у вузькі ліфи, що не дозволяли їм почувати себе вільно. Дами й панянки зашепотіли, кидаючи з-за розпущених віял глузливі погляди на малоросіянку, але чоловіки поставилися до неї інакше – незабаром Дарину та її батька оточили кілька офіцерів з полків, які щойно прибули в Київ. Дівчина неуважно відповідала на їхні запитання, коли раптом увагу її привернув гомін, що зчинився біля дверей. Вона озирнулася. До зали входив високий, огрядний, смаглявий чоловік з розумним обличчям і проникливим поглядом темних, трохи примружених очей, одягнений у дорогий запорозький жупан; зброя його сяяла позолотою й коштовним камінням, довгий оселедець, за звичаєм запорозьким, був закручений за вухо. Видно було, що новий гість належав до значних запорожців.

– А, пан кошовий отаман, Петро Іванович, батечку, яким побитом? Яким вітром занесло до нас? – з дещо удаваним здивуванням вигукнув Воєйков, ступаючи кілька кроків назустріч новоприбулому.

Прй слові «кошовий отаман» Дарина мимохіть подалася вперед і насторожилась.

– Приїхав богу помолитися і найприємнішим обов’язком вважав передусім з’явитися до вашої ясновельможної милості з привітом і поклоном.

– Радий, радий бачити. Повеселимося разом… А може, одвик?

– Від веселощів, правда…

– Звикнути не важко буде… Хе, хе!.. У приказці вашій сказано: «Терпи, козак, отаманом будеш», а вже отаману що сказати? Терпи, отаман, султаном будеш?

При цих словах Воєйков дружньо торкнувся плеча кошового й зупинив на його обличчі допитливий погляд, але Калнишевський не збентежився, тільки ледь помітно насмішкувато примружився.

– Якби господь допоміг нам повернути до ніг наймилостивішої монархині нашої усіх бусурман, – відказав він з невимушеною посмішкою, – і найясніша цариця забажала б поставити мене над підвладними їй невірами, то й тоді я просив би її милость не давати мені цього сану, бо бусурмани суть персональні й перші вороги козаків, а найпаче запорожців.

– Одначе, – лукаво усміхнувся Воєйков і жартома посварився на кошового отамана пальцем, – ця неприязнь не перешкодила козакам за часів Мазепи шукати захисту в тих персональних ворогів.

– Які часи згадав ти, наймилостивіший наш пане! З горя, кажуть, і в море кидаються, а за царювання премудрої цариці нашої кожен себе щасливим і задоволеним вважає, та й прислів’я каже: від добра лиха не шукають.

– А від лиха? – тонко усміхнувся Воєйков.

– Воронь боже навіть подумати таке про царювання наймилостивішої цариці, та хоч би які біди й напасті посилав на нас господь, сподіваємося, що не ввергне він нас у неволю бусурманську, бо гіршого лиха немає для християнина в сій юдолі сліз і зітхань.

– Воістину, дасть господь, і рукою монархині святий хрест переможе гордого півмісяця і знову засяє на банях святої Софії.

– Об тім і ми господа щиро й повсякчас благаємо!

– Отже, будемо уповати на премудру пильність монархині й ждати нових часів, вони не за горами! – багатозначно закінчив Воєйков. – А поки у нас мир і спокій панують, віддамося утіхам.

Воєйков злегка обняв за стан кошового отамана й пішов із ним у внутрішні покої свого палацу. До них приєдналося ще кілька вельмож і дехто з старшини малоросійської.

Пройшовши анфіладою яскраво освітлених залів, повних гостей, Воєйков увійшов у напівкруглу вітальню, що ховалася за оповитою зеленню аркою, вздовж стін якої стояли м’які канапи, і запросив своїх супутників сісти.

Зав’язалася жвава розмова, яка, природно, після двох-трьох фраз одразу ж перейшла на політичні теми, що тривожили в той час уми: на польські справи, союз і Пруссією, неприязні стосунки Австрії і Франції і деякі ускладнення на півдні й сході:

Тим часом на знак господаря загриміла музика, і граціозним менуетом почалися танці.

Калнишевський уважно прислухався до розмов і вставляв такі влучні зауваження, що всяк дивувався, як добре він обізнаний з політичним становищем усіх держав Європи.

Пари в залах спліталися й розпліталися. Дами манірно присідали перед своїми кавалерами, злегка підіймаючи сукні й показуючи вузькі черевички на дуже високих каблуках. Та ось, супроводжуваний лакеєм, до зали увійшов високий молодий козак із смаглявим обличчям і чорним як смола, коротко підстриженим під макітру волоссям; обережно пробираючись поміж танцюючих пар, він попрямував у вітальню, де сидів генерал-губернатор із своїми гістьми.

Побачивши козака, який так несподівано з’явився в залі і, судячи з вбрання, не був схожий на гостя, Воєйков насторожився. Малоросійські старшини також звернули на нього увагу.

– Хто це? – звернувся хтось до генерал-губернатора.

– Якийсь посланець! – відповів Воєйков. – Треба гадати, невідкладна справа.

– Значко Трохим, сотник переяславський, брат отця Мельхіседека, – шепнув генеральний обозний Калнишевському, що сидів поруч з ним.

Сотник тим часом увійшов до вітальні, вклонився всім гостям, а Воєйкову окремо, і, подавши йому грубий пакет, промовив дзвінким молодим голосом:

– Від його милості ясної в бозі преосвященного єпископа переяславського й бориспільського.

Воєйков розірвав пакет і почав читати листа; з перших же рядків на обличчі його з’явився вираз погано прихованого невдоволення.

– Насмілюся запитати у вашого високопревосходительства, чи не приносить сіє послання поганих звісток – наступу ворогів, бунтів, заворушень? – сиплим басом вимовив прибулий у Київ з полком генерала Кречетникова незграбний широкоплечий полковник з негарним вилицюватим обличчям, до якого страшенно не пасувала напудрена перука.

– О ні, – з дещо вимушеною посмішкою відповів Воєйков, складаючи листа й ховаючи його в кишеню свого камзола. – Преосвященний владика просить нас про внесення в губернські книги копій з грамот і привілеїв королів польських про вольності благочестя, а також копії з грамоти нині царствуючого короля, якою грамоти попередніх королів конфірмовані, та копії з рескрипту її імператорської величності від його королівської величності про безперешкодне й цілковите додержання всіх звичаїв і обрядів православної греко-російської церкви, правобережному руському народові виданого, а також копії окремого мирного трактату, укладеного Росією з Короною польською про безборонне утримання церков православних синами православної східної церкви, щоб київська губернська канцелярія всі копії сих грамот в книги губернської канцелярії вписала й видала урядові виписки з них для посилки в указані задніпровські місця. Полковник знизав плечима.

– І нащо се преосвященному владиці знадобилося, не розумію… понеже оригінал мирного трактату існує і як російські, так і польські державні чини знають про нього.

– Одначе, незважаючи на всі ті, височайшими государями видані закони й пояснювальні листи для неухильного виконання їх, – промовив прибулий з листом єпископа сотник, – розорителі миру, римляни й уніати, хоча й добре обізнані з привілеями і трактатами, укладеними між державою Російською й Короною польською, чинячи наперекір, нехтують і зневажають їх.

– Офіціал митрополита уніатського Мокрицький із своїм поплічником роблять наїзди на православний люд, де тільки кого спіймають – по-звірячому б’ють, грабують та інших мук завдають, переманюють усіх під унію, як мирянам, так і священству та чесному чернецтву чинять нестерпні образи, кривди, грабунки, смертельні побої, впень знищити православний народ хочуть, – пролунали голоси малоросійської старшини.

Тільки генеральний обозний уперто мовчав і, важко відсапуючи, похмуро дивився на носки своїх чобіт.

– Але чим же сі виписки можуть послужити в захисті оного благочестивого народу й священства? – здивовано й неприязно знову спитав полковник.

Воєйков розвів руками:

– Я бачу в сьому прошенні якісь нові кон’юнктури. Відаю, – його преосвященство пише мені, – що в ігумена Мельхіседека є справжні грамоти; в такому разі, нащо йому копії з них знадобилися і чому сіє має бути зроблене не в Короні польській, а в нашій київській губернській канцелярії?

– Превелебний ігумен не раз подавав сі грамоти в містах польських, але його превелебності всюди рекузували вписати їх у книги міські, – зауважив кошовий отаман, – а понеже вони суть єдина надія в обороні від насильства і лише сими грамотами можна гвалтівників у свавільних вчинках, якими порушується спокій їхньої вітчизни, викрити, то й просить отець ігумен вписати ці грамоти в книги міські й видати з них виписки, бо справжні грамоти й привілеї остерігається показувати, щоб ляхи їх не відібрали й не знищили зовсім.

– Так, так, – схиляючи набік голову, задумливо мовив Воєйков і потім швидко додав: – Ач, молодець ти, пане кошовий: хоч і далі сидиш, ніж я, а всі справи, як свої п’ять пальців, знаєш…

– Що тут дивного, вельможний пане, ординанси імператорські вказують мені паче всього стежити, аби запорожці в справи польські не втручалися і в гайдамацтві участі не брали… отож і належиться мені про все, що в областях діється, знати, – спокійно відповів кошовий.

По обличчю Воєйкова майнула ледь помітна усмішка.

«Ох і хитрий же ти, старий хохол, – мовив він про себе, – але й нас обдурити не так-то легко; ми теж бували в бувальцях!» Воєйков зітхнув і промовив уголос:

– Твоя правда, пане кошовий, та ось і мені такий самий ординанс видано, стараюся що є сили, а всього осягти не можу, – і, звертаючись до сотника, додав: – Передай, пане сотнику, його преосвященству, що я сердечно дякую йому за се послання і слізно співчувак) фортуні людей греко-російської нашої віри, які в Польській республіці живуть. А щодо цієї обставини, сиріч внесення в книгу тутешньої губернії конфірмованих від нинішнього короля польського новою його грамотою привілеїв, наданих колишніми польськими королями, то про них мені ні рескриптами, ні указами ніколи нічого не наказувалось, а звідси виходить, що й вимоги його преосвященства задовольнити не можу.

При цих словах Воєйкова серед малоросійської старшини виник ледь помітний рух.

– Одначе свавільне відібрання церков у всякого народу, що живе під законом, ані в якому разі апробовано бути не може! – стримано зауважив молодий козацький полковник Іскра.

– Отець ігумен вживає резонабельних заходів, то чому ж не допомогти йому досягти своєї мети правом? – додав інший.

– Тим паче, – підтримав кошовий отаман, – що, наскільки нам відомо, політичні резони російські супроти цього не стоять, бо наймилостивіша цариця наша у височайшому рескрипті оголосила, що всіх переслідуваних за благочестя під свій захист приймає.

– А без виписок цих, – мовив сотник переяславський, – насмілюся доповісти вашій ясновельможності, не зостанеться скоро жодної православної церкви в усій землі задніпровській.

– Серцем засмучений… серцем засмучений! – зітхнув Воєйков, опускаючи голову і здіймаючи руки. – Та справи віри надто делікатні, і в сій дражливій факції…

– Можуть статися нові кон’юнктури і всілякі шкідливі пересуди й наслідки, – прохрипів полковник, – а для тих, хто подає до цього привід, може вийти лиха консеквенція…

– Справедливо й розумно, – мовив генеральний обозний, відсапуючи і позираючи спідлоба, як вовк, на своїх товаришів, – у сих справах треба діяти з величезною обережністю, щоб недоречним втручанням не підбурити простий народ на небажане ремствування, від якого може постати й заворушення…

Воєйков обернувся до обозного і, піднявши догори палець, подивився на всіх таким поглядом, який ніби промовляв: «Слухайте, ось де істина!» Потім уголос сказав, з жалем розводячи руками:

– Тим паче, що про ці привілеї і польське духівництво, і шляхта добре знають, отже, коли вони, всупереч їм, утискують людей грецької віри, то щоб виписки, які просить мотронинський ігумен, могли тих людей належно захистити – надія мала. А втім, про все це ти завтра ж одержиш, пане сотнику, з нашої канцелярії докладну промеморію.

Воєйков схилив голову на знак того, що посланець вільний.

Сотник переяславський вклонився генерал-губернаторові й мовчки вийшов з кімнати; слідом за ним підвівся молодий секунд-майор і ще двоє з малоросійської старшини; у вітальні залишилися тільки Воєйков, полковник, Калнишевський і обозний.

Якусь мить усі мовчали, потім Воєйков звернувся до Калнишевського з напівласкавою, напівсумовитою зніяковілою усмішкою.

– Ремствуєш, либонь, на мене, пане кошовий; та що вдієш – політичні резони…

– Аж ніяк, – відказав Калнишевський, – ясновельможний пан вчинив резонабельно. Певна річ, ся ухвала викличе в народі відчай, а відчай і безмежна лютість ляхів, що зневажили всі закони природи, спонукають його до бунтів і повстань; коли ж сі смути підіймуться в Короні польській, де й без того сум’яття і безладдя в усіх станах в такому градусі, що далі вже нікуди, то, гадаю, сусідні держави втрутяться в ці справи, і наймилостивіша цариця наша, яко протекторша всіх народів греко-руської віри, допоможе їм від нестерпної лядської кормиги звільнитися.

При останніх словах кошового по губах Воєйкова майнула загадкова посмішка.

– На все свій час, на все свій час, пане кошовий, – промовив він, постукуючи пальцями в діамантових перснях по кришці табакерки. – Цариця сама в своєму рескрипті зволила оголосити, що всіх православних під свій захист приймає; та не тільки вона має вплив на справи польські, але й король прусський, і австрійська імператриця, а тому вони не допустять такого рішучого її втручання в справи польські. Однак ти, пане кошовий, вельми слушно зауважив, що ці сум’яття й безладдя в усіх станах Корони польської терпимі бути не можуть, і коли оні дійдуть до такого градуса, що й кордонам сусідніх держав загрожуватимуть, то ті держави втрутяться, і, цілком можливо, Росія назавжди визволить, – на цьому слові Воєйков зробив помітний притиск, – так, назавжди визволить народ православний з-під лядського правління…

– Якби господь дав! – зітхнув Калнишевський, зводячи побожно очі до стелі. – Ох, коли б тільки швидше, а то важко, ой як важко!

– А що, пане?

– Та от із запорожцями… Хочу просити Колегію, аби видали ординанс про розквартирування військ російських на кордонах польських, які лежать поблизу нас.

– Що? Бунт, заворушення, смути? – жваво мовив полковник, випростуючись у кріслі.

– Ні, хай бог боронить! А от гайдамаки повсякчас у степи наші вторгаються, ну й чутки різні з Корони польської приносять, і наших козаків спокушають, і заманюють до себе, щоб до захисту благочестя од гвалтів і смертельних тортур римських готувалися. Досі кіш запорозький суворо карав сих баламутів і стримував своїх козаків, але далі, боюся, не стане сили; а тим часом ця обставина вельми важлива, бо без втручання запорожців усі полчища гайдамаків, яко людей в науці військовій недосвідчених, дуже шкідливі для Польщі бути не можуть; при втручанні ж запорожців ті полчища можуть увесь лад Корони польської розвалити. У цій дражливій факції я й хотів просити вашої, ясновельможний, благорозсудливої поради. – Кошовий пильно глянув на Воєйкова, але той усе ще тарабанив пальцями по кришці табакерки.

– Ох, – нарешті промовив Воєйков, сумовито схиляючи голову набік, – яку ж пораду можу я дати тобі, любий пане кошовий? Цілком натурально й резонно, що запорожці, чуючи про насильства, чинені над братами, обурюються й прагнуть захистити їх і віддячити мучителям… Дуже натурально! І воістину, за всіма божими й людськими законами, запорожців ніхто не може й осудити за це; та хоч як схиляється цариця серцем до злигоднів рідного нам народу, але видати ординанс війську своєму на відкритий захист народу українського не може, бо ця обставина, тобто саме ординанс цей, – підкреслив він, – був би для інших держав свідченням її явного втручання у справи Польщі.

– Виходить, війська, які прибули сюди, не…

– На захист права й порядку державного і на випадок чого… сподіваюся, підтримають персональну славу її величності, – обернувся Воєйков до полковника.

Почувши це, полковник випростався, наче лінійка, в кріслі й багатозначно крекнув.

– А втім, – вів далі Воєйков, звертаючись знову до Калнишевського з найлюб’язнішою посмішкою, – найшановніший наш пане кошовий, маючи на увазі слова мої, чини у всьому, як тобі природна твоя розсудливість підкаже!

Кошовий низько схилив голову. На мить у вітальні запала мовчанка, яку порушували тільки звуки менуета, що долинали з залу, та човгання ніг.

Нарешті Калнишевський підвівся з місця і, звертаючись до Воєйкова, промовив:

– Даруй, ясновельможний пане, мені треба ще побачити добродія секретаря в одній приватній справі.

– Зроби ласку! Та ось пан генеральний обозний і проведе тебе до нього.

– Охоче! – квапливо промовив обозний, схиляючи голову, і підвівшись вийшов слідом за Калнишевським.

Воєйков довго дивився їм услід глузливим поглядом і, коли вони зникли за танцюючими парами, звернувся з посмішкою до полковника:

– Хитрий хохол…

– Авжеж, з такими вести компанство неспокійно – кого завгодно обдурять…

– Та не завжди вдається!

– А єпископам та ігуменам у світські справи втручатися і такими турбаціями народ до сум’яття й бунту підбурювати не слід!

– Про се вже й сіятельний князь Рєпнін у Петербург відписував; базікають вони багато, чого й не було, а хоча б і було, то нам тепер на справи дисидентські особливо натискати нема чого, бо цією справою не токмо ми, але й король прусський вельми цікавиться, а понеже в православній вірі залишився в Короні польській тільки чорний люд, що не має ніяких прав, тоді як лютеранські та інші протестантські толки сповідує сила-силенна людей знатних і багатих, то таке зрівняння прав дисидентів дало б королеві прусському, яко государеві держави протестантської, великі переваги й загрожувало б вирвати з наших рук увесь вплив на справи європейські.

– Неодмінно… Марні мріяння… – хрипів полковник.

– Тим паче, що якби було апробовано зрівняння дисидентів, сиріч православних, у всіх із шляхтою польською правах, а також у вільному сповіданні релігії, то це породило б велику спокусу в малоросійському народі, який живе під російським скіпетром. А беручи до уваги факції, які мали місце нещодавно, – до невдоволення і ремствування привело б…

– Покласти край, ваше високопревосходительство, – перебив полковник.

– Відхилити, – поправив його з лагідною посмішкою Воєйков. – Тим паче що милостива наша цариця співчуває дисидентам і втручається в справи Корони польської, і коли господь допоможе, – Воєйков загадково усміхнувся, – урівняє їх з народом російським у правах, чинах і рангах, як і народи малоросійські, котрі живуть по сей бік.

– Це, одначе, не відповідатиме справедливості, – мовив, густо почервонівши, полковник, – рівняти російські війська, вірних слуг отечества й престолу, з розбійниками, мазепинцями, яких не раз викривали в зраді.

– Що робити! – Воєйков розвів руками. – Політичні резони… Цариця дбає про злиття… Та мало надій, щоб це здійснилось, бо кожен хохол сидить і думає про гетьмана… Ось навіть цей обозний, що тільки про свої хутори помишляє, і той, либонь, у душі інше таїть…

– Хе-хе! А про хутори оного мазепи, батечку Федоре Матвійовичу, ви істинні відомості маєте?

– Істинні… Багатий, несказанно багатий, і єдина донька, більш нікого… і гарна з себе.

– Це байдуже! – полковник усміхнувся. – Казна… в походах розтрусилась…

– Одразу поправите свої діла; шлюб цей, як я вже казав вам, усім нам буде на користь…

– І кишені полатає.

– Мене весільним батьком запрошуй!

Ощасливлений полковник дзенькнув острогами.

– А сам же він, мазепа цей?

– Я балакав з ним: з дорогою душею!

– Ну, а дочка?..

– Завзята хохлушка, а втім, думаю, не встоїть… Невже воїн російський не здобуде цієї вікторії?

– Охо-хо! Надіюсь… одначе не завадить піти й засвідчити їй свою пошану.

– До того ж вона й нудьгує сама.

Полковник підвівся, ще раз дзенькнув острогами, вклонився Воєйкову і попрямував важкими кроками до зали.

Пройшовши між танцюючими парами, він розшукав генерального обозного, який розмовляв з одним із російських вельмож.

– Дуже поспішав, пане генеральний, засвідчити мою венерацію щодо резонів, висловлених вами в розмові з паном генерал-губернатором.

– Щиро вдячний, – відповів генеральний обозний, потискуючи руку полковникові, – штатські резони перш за все.

– Вельми приємно чути такі резонабельні слова, але де ж ваша дочка? Я б хотів побачити її, засвідчити їй свою естимацію…

– Ходімо, ходімо… Сподіваюся, що пан полковник не відмовиться заїхати до нас на хутір, по-простому, без фасонів, на хліб-сіль?

– Це… кгм… залежатиме від однієї чарівниці, – а ось і вона!

Генеральний обозний підійшов з полковником до вікна, біля якого сиділа Дарина; вона схилила голову на руку й неуважно стежила за фігурами танцю, витаючи думками далеко звідси, в монастирі, що сховався в Мотронинському лісі.

– Доню, Дарино! – покликав її обозний. Дівчина стрепенулась і оглянулася.

– Пан полковник, Іван Сидорович Хрущов, бажає познайомитися з тобою!

– Багато чував про розум ваш і про всілякі інші привабливі якості ваші, – прохрипів полковник, ще раз вклонившись Дарині й дзенькнувши острогами. – Але я бачу, що ви в танцях не берете участі, а тому чи не краще зробити приємний для думок і для очей променад?

– Далебі, тут страшенно душно, – погодилась дівчина.

Полковник ще раз дзенькнув острогами, вклонився, подав Дарині руку і, випнувши груди, рушив з своєю дамою через залу до розчинених дверей, які провадили в сад.

Величезний сад генерал-губернатора, розбитий в дикому гаю, що вкривав усі гори, які тяглися понад правим берегом Дніпра, освітлювався різноколірними ліхтариками. А втім, освітлена була лише незначна частина саду, решта ж, що збігала до берега Дніпра, тонула в глибокій тіні; де-не-де стояли лави, на яких тепер відпочивали стомлені танцями пари. По освітлених доріжках і на веранді палацу походжали молоді офіцери, голосно сміючись і розмовляючи про свої справи. У саду було прохолодно; ніжними хвилями розливалися в повітрі пахощі квітів; звуки музики, пом’якшені відстанню, здавалося, пливли, танучи під зеленим склепінням лип.

Дарина підвела очі на всіяне зорями небо.

– Ой хороше! – вирвалося в неї з грудей глибоке зітхання.

– Пречудово! – голосно віддихуючись, мовив полковник. – Панна не танцює, та й я у мистецтві цьому не майстер. Он вони, шаркуни, жевжики, – кивнув він у бік молодих офіцерів, – а пусти їх у діло – нікудишні! Гвардійці, – шематони, петиметри, для парадів, а в ділі армія їх усіх на своїх плечах виносить!

Полковник заговорив про перевагу піхоти перед усіма російськими військами, про її заслуги, про те, що гвардії несправедливо віддають більшу шану.

Дарина майже не слухала, про що говорила їй ця чужа людина; дівчину мучила інша думка: навіщо він розмовляє з нею, навіщо батько рекомендував його з такою радісною усмішкою, навіщо він привів її сюди? А що, коли вони вже вирішили цю справу? Що тоді?

Полковник помітив нарешті, що Дарина слухає його дуже неуважно.

– А втім, у прекрасних малоросіянок війська російські, здається, не в авантажі?

– Чому? – здивувалася Дарина. – Якщо вони не чинять нам зла…

– Зла? Воронь боже! Ми лише встановлюємо скрізь спокій і порядок, припиняємо крамолу, бунти, сваволю…

– А в Польщі ви встановите мир і спокій?

– За одним лише словом наймилостивішої цариці.

– А чи узнає вона про те, що коїться в Польщі, чи візьме близько до серця цю справу?

– Кгм… Справа ця в нас на першому плані, й цариця пильно стежить за всім, що відбувається в Польщі.

– То, виходить, ви тут пробудете…

– Аж поки не встановимо спокою…

– О, слава богу!

– А панна цікавиться справами політичної ваги? Я гадав досі, що це жіночому ніжному серцю не властиве, а може, панна боїться вторгнення ляхів? То це, зважаючи на присутність армії російської, даремно…

– Ні, мене тривожить доля рідного народу.

– Кгм! – полковник голосно крекнув, скоса поглянув на Дарину, але вів далі, намагаючись надати своєму хрипкому басу по можливості більшої лагідності. – Похвально. Схильність до добра прикрашає жіноче серце… Кгм… Про добросердість вашу говорять усі довкола, і я бачу, що це щира правда.

Дарина мовчала.

– Кгм… – провадив полковник, – шановний батечко ваш зробив мені приємне й люб’язне запрошення відвідати його; я отвітствував, що вельми радий заїхати й віддати йому атенцію та що ця візитація моя залежатиме від одної чорнобрової чарівниці, а саме – чи перебуває моя особа у неї в авантажі? Бо не хотілося б мені відступати з чималою конфузією…

Дівчина трохи поблідла, але відповіла спокійно:

– Ми, пане полковнику, раді кожному гостеві, хто б він не був, але вам здасться нудно в нас: простий наш козацький звичай не пасує полковникові російської армії.

Полковник крекнув:

– Кгм… Звичайно. Але зауважу, що шановний батечко ваш рангом дорівнює генерал-бригадирові; а через те, що й наймилостивіша цариця наша прагне урівняти, оскільки це дозволяють політичні резони, війська малоросійські з російськими, то й нам перед вами чванитися не випадає. Та я й сам не шематон гвардійський, не шаркун, не петиметр, а чесний і доброзвичайний солдат… Кгм… І хоча дурощами любовними не займаюся, одначе як справжній християнин не супроти мар’яжу; звичайно, жінку шукав би не модницю й манірницю, а просту, покірливу й хазяйновиту… А тому прошу вас сказати мені… кгм… просто, без фасонів…

Дарина похолола, та полковник не закінчив своєї мови, бо в цю мить їх наздогнав захеканий молоденький офіцер і доповів, що генерал Кречетников просить полковника до себе.

Полковник звів плечі, дзенькнув острогами і, вклонившись панні, промовив:

– Пробачте, обов’язок служби…

– Може, я продовжу з вами, панно, цей приємний променад? – послужливо запропонував молодий офіцер. Але Дарина відмовилась.

– Ні, дякую, щось голова паморочиться… Я сяду тут і відпочину…

– Поспішатиму, наскільки дозволить обов’язок моєї служби, – полковник ще раз трусонув еполетами і, випинаючи груди, поспішив за молодим офіцером до яскраво освітленого палацу.

Як тільки вони зникли, Дарина встала з лави й пішла в глибину саду. їй було страшно навіть подумати про зустріч іще з ким-небудь. Туга й розпач стискали дівчині груди. Увесь цей бал, усі ці пишно виряджені гості, розмови… такі далекі їй, такі байдужі!.. І цей полковник. Господи! Невже ж він говорив серйозно? О, безумовно! Адже такий служака не марнуватиме часу на пустопорожні розмови… Очевидно, він уже розмовляв з її батьком, і той, звичайно, зрадів нагоді видати доньку заміж за полковника російської армії.

«Ох, батьку! – Дарина до болю заломила руки й ще швидше пішла алеєю саду, яка закінчувалась урвищем, що збігало до самого Дніпра. – Там тиранять, катують рідний народ, братів по крові й по вірі, приневолюють усіх до унії, чинять звірства, яких і світ не бачив, а йому байдуже! Замість того, щоб тут шукати ради, просити допомоги, він боїться, аби його не запідозрили в співчутті до бунтівних хлопів; клопочеться про те, щоб видати свою єдину доньку за чужу людину! Невже вона погодиться? Ніколи! Та хіба це в людських силах?! Та якби Найда, кохаючи її, і не покинув монастиря, вона все-таки залишилася б вірною йому на все життя!» – Дарина схопилася рукою за серце, що тривожно калатало в грудях.

«Де він тепер, що робить? Чи залишив уже монастир? Ох, лицар, герой України! О, якщо тільки він стане на чолі повстання, усе рушить за ним! І цей герой кохає її, Дарину, її одну! – Дівчина згадала Найдині слова, його голос, весь його образ, могутній, прекрасний, і серце її застогнало, защеміло від щастя й болю. – Чи думає він тепер про неї? Коли підніме повстання? Чи прилине за нею? Вона пам’ятає, вона жде… Коли ж? Коли?» – з грудей Дарини вирвалося важке зітхання.

Воча спустилася до краю урвища й, сівши там, затулила обличчя руками. Думки її полинули далеко-далеко, до Мотронинського монастиря, до пралісів, де ще блукала давня воля й згасаюча слава далеких літ… Глибоко внизу, біля підніжжя скелі, котив свої води Дніпро, похмурий, широкий, темний… Протилежний берег тонув у пітьмі, розсовуючи межі могутньої ріки. На безхмарному обрії спалахували таємничі зірниці, освітлюючи на мить глибину неба й темну широчінь ріки… Там, внизу, у природі, все було величне й мовчазне… Та за тим мовчанням крилося щось грізне, й Дарина відчувала це своєю збентеженою душею. З півгодини сиділа вона отак, не чуючи й не бачачи нічого довкола себе, аж раптом її вивів із задуми звук української мови, що пролунала десь поблизу. Дарина прислухалась. Розмовляли двоє, повільно наближаючись до того місця, де сиділа дівчина. Вона майже інстинктивно сховалася за розлогим кущем, який ріс неподалік.

– Авжеж, Петре, чужі півні весело співають, а наші поніміли, – почула Дарина.

Вона здригнулась, цей сухий, скрипучий старечий голос був знайомий їй, вона вже його чула десь… Але де й коли? Цього дівчина не могла пригадати.

– Та й не дивно, – відповів другий, – ні світла, ні простору нема.

– Сядьмо тут, – перебив його перший голос.

– Коли б не підслухав хто.

– Ні, там урвище, а з цього боку, від палацу, нам буде видно всіх, а нас закриє тінь.

– І справді!

Дарина почула, як обидва співбесідники сіли на лаву, що стояла під розлогою липою. Вона глянула в той бік, але нічого не побачила: співбесідників закривала тінь дерева. Якусь мить під липою панувала цілковита тиша.

– Ну що ж, допитався? – знову пролунав сухий, скрипучий голос.

– Так, допитався.

– Що ж?

– О-хо-хо! Розумні люди завжди чужими руками жар вигортають, а дурні поперед батька в пекло лізуть… Коли в Польщі підіймуться ще більші чвари та гайдамацькі бунти і, скориставшись із цього, на неї почнуть чинити наїзди запорожці або козаки, тоді втрутяться з військами й москалі задля оборони своїх кордонів, сиріч поміняють правління Корони, якій не під силу тримати в покорі підвладні їй народи, і поділять Польщу поміж інших держав, що встановлять скрізь залізний порядок.

– То, виходить, бунти ці бажані, й війська, що прибули в Київ, їх не придушуватимуть?

– Авжеж! Не гніваються навіть на запорожців, які беруть у цих бунтах участьі

– Так, – відповів на це скрипучий голос. – То вже давно не є містеріум, що тим, хто прибуває сюди звідти, видано ординанса мати вовчі зуби й лисячий хвіст… Чому б і нам не мати орлиний погляд і зміїне жало?

– Гай-гай, друже прозорливий, погляд то залишився, але з жала отруту вже витягли, сичить тільки, а вжалити не може…

– Наберемося сили, тільки б роздивитись довкола! Що в турків?

– Заварюється каша. Французи піддають жару, – бути війні!.. До нас від султана листи йдуть… М-м… Хитрий цей москаль… Уже пронюхав щось… Треба буде замести сліди.

– А як справа за Дніпром?

– Росте, шириться… – тут голос стишився так, що Дарина вже не могла розібрати окремих слів.

Нарешті старечий голос знову стало чути виразніше:

– Ex, друже! Навіщо тільки господь продовжує дні мої? Чи не для того, щоб я на власні очі побачив похорони любої України? Адже і орел є, і сокіл… а орлят… тільки б клекіт почули… До осені б упоралися з Польщею, покінчили б справу… Та ось доводиться оглядатися на інших… Нас стережуть, щоб вирвати здобич. А війна турецька нам на руку.

– Що й казати, адже тепер і на нас, запорожців, не тим духом дихають. Подобрішали, й на деякі справи крізь пальці дивляться, вольності повертають. Без нашої ж допомоги, тільки своїм військом, з турком не впораються. Адже ми всю їхню вдачу, всі звичаї, всі ходи й виходи знаємо.

– От тепер би, друже, спираючись на це їхнє бажання, роздмухати повстання в Польщі, підняти б запорожців звідусіль, начебто на допомогу братам, та під час турецької війни й перекинутися всім під турка! Адже тоді вони могли б відмахнути під султанову руку весь наш рідний край…

– Самі об тім повсякчас думаємо… Але тяжко… Все-таки бусурман… Святий хрест під півмісяцем… Он і Дорошенко на тому опікся. А ще й друге: скрізь нас пильна сторожа обсіла… За кожним кроком стежать. От тільки в разі війни… Ex, якби вся старшина наша козацька, не токмо Запорожжя, об’єдналася, як один, тоді б нам ніхто не був страшний… Адже ми сила! Та тільки розплодилося серед нас немало юд, таких ось, як генеральний обозний, приміром.

При цих словах Дарина відчула, як уся кров ударила їй в обличчя і перед очима застрибали червоні кола. Раптом пролунав постріл, щось з різким свистом прорізало повітря, і слідом за цим почулися гучні оплески. Дарина підвела голову й побачила гроно блискучих різнобарвних зірок, що розсипалися над садом. Слідом за першим пострілом пролунав ще один, і друга ракета ще вище шугонула в небо й розсипалася над садом золотим дощем.

– Ходімо, потішні вогні пускають, помітять нашу відсутність, – промовив один із співбесідників.

Вони підвелися з місця й рушили алеєю, що вела до палацу. Дівчина виглянула із своєї схованки; тепер, на тлі освітленої алеї, перед нею виразно вимальовувалися постаті обох співбесідників; в одному з них Дарина відразу ж пізнала кошового отамана Калнишевського, а другий, на її превеликий подив, був одягнений у російський військовий мундир, з густими еполетами і в білій перуці.

Зачекавши, поки кошовий з офіцером відійшли на чималу відстань, Дарина вийшла із своєї схованки й теж попростувала до палацу.

«Хто цей офіцер? Де він міг навчитися так добре розмовляти по-українськи? Звідки одержав такі докладні відомості про всі таємні задніпровські справи? Чому кошовий виявляє до нього таке довір’я і чому голос офіцера, скрипучий, різкий, такий знайомий їй? Де вона чула його?» – розмірковувала Дарина, повільно йдучи алеєю.

Тим часом ракета за ракетою злітали в небо. За кожним удалим їх вибухом зривалися гучні оплески. Усі гості вийшли з зали і, розташувавшись на веранді та на лужку, розбитому перед палацом, милувалися фейерверком, який тільки нещодавно ввійшов у моду.

Дарина вийшла на лужок і приєдналася до товариства; в самому центрі його, на східцях веранди, стояв Воєйков і задоволено слухав захоплені похвали гостей. Але ракети були тільки першим сигналом до початку фейерверка. Одразу ж на деревах, що оточували лужок, спалахнули й закрутилися велетенські колеса, розсипаючи довкола снопи вогняних іскор, і в центрі їх засяяли щити з вензелями імператриці. Слідом за цим чарівним видовищем у різних місцях саду загорілися бенгальські вогні, і він казково засяяв.

Незважаючи на душевне хвилювання, Дарина мимоволі замилувалася фейерверком, коли зненацька почула позад себе хрипкий голос; вона оглянулась і побачила полковника, котрий швидко підходив до неї.

– Шукав, – засапавшись, мовив він, – по всій дистанції і ближніх бастіонах, бажаючи продовжити з вами, панно, таку цікаву й люб’язну конверсацію… Але, побачивши це захоплююче видовище, відкладаю її до мого приїзду до вас і тішу себе надією одержати належну милостиву резолюцію! – з цими словами полковник узяв Дарину під руку і, ступивши кілька кроків уперед, зупинився неподалік од Воєйкова, серед сановників, що розташувалися півколом, на лужку.

З глибини саду вирвався цілий сніп ракет і з свистом і тріскотінням розсипався над деревами потоком діамантових зірок. Вибух захоплення зустрів чудове видовище.

У цей час сходами веранди, спритно пробираючись поміж гостей, спустився лакей з невеликою тацею в руках, на якій лежав запечатаний пакет, і, підійшовши до Воєйкова, промовив неголосно, але так, що полковник, Дарина й гості, що були поблизу, почули його слова: «Привіз гонець із Польщі».

Воєйков нетерпляче розірвав пакет.

Звістка про те, що прибув гонець із Польщі, швидко поширилася серед гостей і відвернула увагу товариства від фейерверка.

– Що? Що там? Лихі вісті? Зірвали сейм? Відкинули наказ? – почулося серед гостей.

– Бунт, заколот? – мовив полковник, ступаючи вперед.

– Ні, заспокойтеся, любі гості, небезпеки поки що не передбачається. Пуста звістка. Повідомляють, що якийсь мотронинський чернець Найда скинув рясу і збирає до себе гайдамаків!

При цих словах губернатора з Дарининих грудей вирвався глухий зойк; вона похитнулась і, напевне, упала б, якби полковник не підтримав її. Усі здивовано озирнулись на дівчину.

– Лякатися, панно, вам немає чого, – звертаючись до неї, зауважив з тонкою посмішкою губернатор. – Російські війська захистять наші кордони від цих головорізів.

– На арканах усіх приведемо! – гаркнув полковник і по-молодецькому дзенькнув острогами.

копії окремого мирного трактату – цей Варшавський трактат укладено 13 (24) лютого 1768 р. [Полное собрание законов Российской империи с 1649 г. – Спб.: 1830 г., , с. 448 – 471]. Стаття 3 стосувалась свободи віри. Вона деталізована в обширному «Сепаратному акті».

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 227 – 242.