28. Сару везуть до Умані

Михайло Старицький

Коли Capa впала серед світлиці, усі вирішили, що вона померла, тільки стара Рухля не втратила самовладання.

З дитинства вона розумілася на тих фарбах, знала, як згубно діють вони на організм, але й знала, як рятуватися при отруєнні ними.

Покликавши Ривку, вона з її допомогою одразу ж зняла з Сари вбрання, перенесла дівчину до кімнати, поклала на постіль, а потім кинулася в пекарню і повернулася з глеком молока, змішаного з розколоченими білками. Трохи підвівши Capy, Рухля почала вливати їй у рот цю суміш, а Ривці наказала розтирати дівчині руки й ноги.

Підбадьорені клопотами старої, яку єврейське населення вважало за тямущу лікарку, сміливіші з гостей почали допомагати їй.

Коли дівчину примусили ковтнути молока, Рухля намішала сірчаного цвіту з вугіллям, розколотила цю суміш у воді й влила її у Сарине горло, потім обклала небогу пляшками з теплою водою і припарками з гарячого тіста, силкуючись за всяку ціну зігріти її.

Нарешті зусилля старої дали наслідки: на Сариних губах з’явилася піна, а слідом за тим усе її тіло затряслося від страшних корчів і з рота полилась яскраво-зелена рідина.

– Підведи її і підтримуй голову! – крикнула Рухля Ривці й, полегшено зітхнувши, промовила до гостей і Гершка: – Ну, тепер можна сподіватися на порятунок.

Рабин, що був серед гостей, підійшов до Гершка, який у своєму драному лапсердаку так і вкляк на місці, й, поклавши йому руки на голову, урочисто промовив:

– Великий бог Авраама, Ісаака та Іакова, і ти, ребе Гершко, заспокой свою печаль і зміни її на радість. Якщо господь захотів врятувати цю дівчину, то він поверне її знову до нас і звільнить тебе від тяжкого гріха й ганьби… Ти знову знайдеш дочку, а благородний Хаїм дістане жінку, прекрасну й чесну єврейку, гідну доньку своїх праотців… Тільки терпіння, треба дати їй спершу одужати… І не вдавайтеся до насильства…

– Так, так… Передусім спокій і сон, – поспішно заявила Рухля, – а там… тс-с-с! – вона приклала палець до уст і хитнула головою в бік Сари, яка розплющила очі. – Дайте їй заснути, а за лікування я сама візьмусь і, якщо бог захоче, вилікую.

В цю мить дівчина знову заплющила очі і впала на подушки. Гості злякано обернулись до Рухлі, але стара заспокійливо кивнула головою, замахала руками й прошепотіла:

– Тс!., тс!.. Це сон – не смерть… Тепер добре… На краще!

Усі поквапилися вийти навшпиньках з кімнати й залишили Capy під опікуванням старої.

Рухля сказала правду: Сара не померла. Ліки старої єврейки подіяли й вирвали дівчину з лап смерті. Та ще три дні свідомість не поверталася до неї. Capa покірно пила ліки, які давали їй, дозволяла розтирати себе, навіть приймала їжу, котру готувала Рухля з якимись особливими заклинаннями. Та напівбезтямний погляд дівчини виразно говорив, що все це виконує тільки її тіло, а душа десь зникла й не бере участі ні в чому.

– Дарма, дарма, це на краще! – відповідала Рухля на зітхання Ривки, яку лякав безтямний погляд Сари. – Якби вона була притомна, гірше було б: вона не стала б приймати ні їжі, ні ліків, і нам не вдалося б виходити її.

– Ой вей! – недовірливо похитувала сивою головою Ривка. – Ну, що з того, що ми виходимо її тіло, коли господь відібрав у неї розум?

– Не турбуйся! Виходимо тіло, тоді повернеться й розум, – запевняла Рухля. – Треба тільки не хвилювати її, заспокоїти, обманути.

– Ой вей мір! От ускочили в халепу! – зітхнула Ривка. – І так уже набралися через неї стільки муки, стільки клопоту! Не знаю тепер, де доведеться скласти свої старі кістки?.. Забилися сюди, а тут люди таке кажуть… таке… ой… ой!.. Від страху аж ноги тремтять…

– Бог змилується над нами… там у вас ще гірше… Тільки б виходити її, то можна втекти далі.

– Ой, ой! Коли б тільки швидше!..

– Скоро вже, скоро, я тепер знаю, що робити… Знайдуться в мене ще кращі ліки…

Слова старої справдилися й цього разу.

На шостий день уранці, коли Рухля, за звичаєм, сиділа біля Сариного ліжка й плела панчоху, раз у раз спідлоба зиркаючи на хвору, що лежала з заплющеними очима, вона раптом відчула на собі чийсь погляд.

Рухля швидко підвела очі й зустрілася з пильним поглядом Сари. Але він уже був не безтямний і каламутний, як досі, а гострий, палаючий, сповнений ненависті й так змінив обличчя дівчини, що Рухля наче й не впізнала її. Та й важко було впізнати в цій виснаженій істоті колишню красуню Сару. За час хвороби вона страшенно схудла, щоки її позападали, риси обличчя загострилися, шкіра й навіть білки очей вкрилися густою жовтизною…

– Ой мамеле, мамеле! Пізнала мене, пізнала мене, моя цуро! – скрикнула Рухля, радісно сплеснувши руками. – Ну, що, як тобі, адаманте мій золотий?

Вона взяла дівчину за руку й схилилася над нею з радісною усмішкою. Та Capy, очевидячки, не зворушила радість тітки: з неприхованою огидою вона вирвала в неї свою руку й мовила уривчасто:

– Перли?..

– Ой, ой! Ось про що згадала, цуро моя! – невимушено заговорила Рухля, ніби й не помічаючи ворожого погляду небоги. – Вони тут, у мене, добре заховані: тепер уже ніхто не вкраде.

– Де ix знайшли? – перебила її Сара, так впиваючись своїми величезними очима в обличчя старої, що навіть Рухлі стало моторошно.

– А де ж, моє золоте яблучко? У цього клятого скупника Янкеля, щоб його діти ніколи долі не знали! Божився і присягався мені, що купив у якоїсь циганки-жебрачки, а до нас ніколи ніяка циганка й не заходила. Мабуть, ти десь необачно залишила їх, а хтось і вкрав, може, й ця сама Ривка, – ребе Гершко за неї не ручається. Ну, та байдуже, слава богу, що вдалося вирвати назад. Я вже їх так сховала, що ніхто не знайде… Може, що-небудь з’їси чи вип’єш?..

Capa заперечливо похитала головою і заплющила очі.

«Бреше тітка чи говорить правду? О, якщо це так, якщо справді вона відкупила перли у скупника – тоді, виходить, ще є надія, виходить, Естерчина мати встигла продати їх, встигла взяти за них гроші й відправити посланця. О, коли б то так!

А якщо Петро дізнається, де вона, то прибуде сюди за нею… Коли? Тижнів через два! Вона ще хвора, є час… Але якщо тітка бреше? Якщо вона вирвала перли в Естерчиної матері? Ні, ні! Тоді б вона так і сказала, навіщо потрібна була б їй ця брехня? Так, так! Адже ж і сама жебрачка хотіла збути перли якому-небудь скупникові. Одне тільки дивує: чому тітці не спало на думку, що їх могла вкрасти Естерчина мати?»

Розмова з тіткою переконала Capy, що на жебрачку ніхто й не подумав.

«Отже, є ще надія, що Петро одержить звістку і примчить за нею. О господи, ти недаремно врятував мене од смерті! Ще можна сподіватися, ще можна жити…»

Полегшене зітхання вирвалося з грудей Сари. Радісні сльози покотилися з її очей по худому пожовклому обличчю.

У цю щасливу мить дівчина забула про все на світі, а яструбиний тітчин погляд крадькома уважно стежив за бідолашною жертвою.

Коротка розмова й душевне хвилювання так стомили ще кволий Сарин організм, що вона одразу ж поринула в глибокий сон. Від того дня Capa почала швидко одужувати, – видно було, що якесь внутрішнє збудження, якийсь внутрішній вогонь освітлює дівчину і наповнює її єство почуттям невимовного блаженства.

Рухля гордо позирала на всіх довкола, немов бажаючи сказати: ось наслідок мого лікування.

Вона подвоїла свої турботи про Сару й зовсім заспокоїла її тим, що батько дав слово не силувати дочку й не чіплятися до неї з шлюбом, аж поки вона зовсім не одужає і поки в усьому краї не настане мир та спокій. Одне ще тільки палке бажання лишалося в дівчини: за всяку ціну побачити Естерчину матір.

Через тиждень Capa підвелася з постелі, але надвір її ще не пускали.

«Чи ходить жебрачка, як і раніше, по шерсть, чи ні?» – весь час мучив дівчину сумнів.

Однак спитатися про це в Рухлі чи Ривки вона побоювалась, щоб не накликати на жебрачку підозри, тому вирішення болючого питання мусила відкласти до того часу, коли їй знову дозволять виходити надвір.

Днів через два сама Рухля запропонувала небозі провітритись, і як же зраділа дівчина, коли, ледь переступивши поріг хати, побачила Естерчину матір, що розвішувала в глибині двору шерсть! Від хвилювання Сара мало не впала, та Рухля вчасно підтримала її.

– Ой, ой! Яка ж ти ще квола! – промовила стара, похитуючи головою. – Ну, йди ж, сядь он там, проти сонечка! Гершду, – махнула вона рукою у бік жебрачки, – іди сюди, одведи Сару до тієї лавочки, а я побіжу винесу ліки.

Жебрачка кинулася виконувати наказ своєї пані і, обнявши дівчину за стан, обережно повела її до лавочки.

– Паннуню люба! Жива, здорова! Ой вей, ой вей! І як таке зробити! Така гарна, така багата! – жебрачка зацмокала губами.

– Стривай, стривай! – Capa міцно стисла їй руки і, озирнувшись, уривчасто прошепотіла:

– Поїхав? Послала??

– Поїхав! Ой вей мір! Скільки я страху набралася, коли знайшли ті перли у Янкеля! Ix бін аїд, і для рідної дочки не зробила б такого вдруге! Змилосердився господь, якось засліпив очі пані Рухлі!

– Знаю, знаю! – нетерпляче перебила її дівчина. – А як посланець?

– Вернувся!

– Вернувся?! – мимоволі скрикнула Сара. – Ну що ж, що? – від хвилювання голос дівчини урвався, вона вхопила жебрачку за руку і впилася в її обличчя сповненим жагучого нетерпіння поглядом. – Ну й що ж?

– Парубка того не застав, каже, що бачив якогось батюшку, котрий там живе, та ще батька того парубка, старого титаря, і що вони йому, той батюшка і той титар, сказали, що парубок пішов до гайдамаків, але що незабаром повернеться й тоді вони йому скажуть про твого листа, а він зробить усе, що тільки можна… І. ще сказали, щоб ти надіялась і ждала.

– Боже мій, господи! – Capa майже впала на лавку, й радісні, щасливі сльози ринули з її очей.

В цю мить на порозі з’явилася Рухля із склянкою ліків у руках.

– Що це? Ти плачеш? – вигукнула вона, кидаючи суворий, підозрілий погляд на жебрачку. – Герш-ду! Чи не ти, стара голодранко, наговорила чогось лихого Сарі? – Рухля швидко підійшла до дівчини.

– Шоб я так своїх дітей здоровими бачила, щоб я так собі здоров’я бажала… – забелькотіла перелякана жебрачка.

– Ні, ні! – перебила її Сара й звела на тітку повні сліз очі, що іскрилися щастям. – Вона не винна, вона мені нічого не казала, просто… повітря таке… сонце, ох, як хороше жити!

Рухля ще раз із підозрою глянула на жебрачку, і по її тонких губах майнула хитра посмішка:

– От бачиш, дочко моя, а ти що зробити хотіла? Тепер, либонь, дякуватимеш старій тітці, що вирвала тебе з лап смерті.

– Довіку, до смерті! – Capa схопила тітчині руки й почала їх палко цілувати. В Рухлі під гачкуватим носом знову майнула ледь помітна усмішка.

– Ну от і слава богу! – сказала вона, ласкаво гладячи Сарину голову. – Випий же цих ліків, щоб швидше очуняти. А ти вже йди додому! – милостиво обернулася Рухля до жебрачки. – Приготуй собі щось до шабашу!

З того дня сили дівчини почали відновлюватися з дивовижною швидкістю; радість і надія настільки переповнювали її серце, що іноді Сарі здавалося – вона задихнеться від їхнього бурхливого напливу. І Гершко, й Рухля ставились до дівчини дуже ласкаво і хоча ще рідко випускали з хати, але вже й не стежили за нею так невсипуще, як досі; про жениха, про весілля не згадувалось ані словом.

Сп’яніла від радісного настрою, Сара не помічала нічого підозрілого в поведінці рідних і навіть мимоволі піддавалася їхньому лагідному поводженню. Вона тепер не могла тримати на них ніякого зла, а коли б їй пощастило повернутися до Петра, то дівчина ладна була й зовсім простити всі муки, всі насильства.

Одного разу, коли Capa сиділа в світлиці і під невсипущим поглядом Рухлі гаптувала щось золотом по оксамиту, до кімнати швидко ввійшов блідий, переляканий на смерть Гершко і, покликавши стару, квапливо зачинився з нею в сусідній кімнаті.

Capa насторожилася. Що б це могло бути? Чи не привіз батько знову жениха? Але ні, чого б же тоді в нього було таке схвильоване, перелякане обличчя? Напевне, трапилось якесь нещастя… Але яке? Що могло так налякати його? Хлопи, гайдамаки? Може, Петро вже прибув за нею?

Дівчина підвелася з місця й схопилася руками за серце, що несамовито закалатало.

– О господи! Коли б то так! – прошепотіла вона, із пристрасним благанням зводячи очі до неба.

На вулицях містечка все було спокійно, ніхто з перехожих не виявляв ані найменшої тривоги.

Через кілька хвилин Рухля знову повернулася до кімнати й по обличчю старої Capa помітила, що звістка, яку приніс батько, була, певно, важлива.

На Сарине запитання, чого батько такий стривожений, Рухля відповіла якось ухильно і, незважаючи на все своє самовладання, до самого вечора зітхала, похитуючи головою, й сумовито прицмокувала губами.

І на другий, і на третій день настрій Рухлі й Гершка не змінився. Ривка також була схвильована. Capa кілька разів пробувала випитати в неї, що скоїлося, та Ривка все відмагалася. На третій день, уже смерком, коли Рухля й Гершко вийшли з домівки, Capa знову причепилася до Ривки, котра в цей день була якось особливо стривожена й стурбована.

– Та скажи мені, Ривко, що трапилось? Хай я ніколи не діждусь щастя, коли розповім кому-небудь те, що ти розкажеш мені.

– Ой, ой! Та що ж тут критися! Однак ти довідаєшся не сьогодні, то завтра, – тільки ж вони не хочуть!

– Вони не дізнаються, вони не здогадаються… Що ж трапилось, що? Скажи! Ривка сторожко озирнулася на двері й прошепотіла дівчині в самісіньке вухо:

– Гайдамаки!

– Гайдамаки? Тут? – вигукнула Capa, і обличчя її осяяла радість.

Ривка не помітила цього й тим самим таємничим шепотом, озираючись на двері, відповіла:

– Тут? Іще чого! Хвалити бога, поки що господь милує, а там, у нашій стороні, таке робиться, що й казати страшно; у Мотронинському монастирі ножі освятили, всі хлопи пішли в гайдамаки. Уже й тут люд починає хвилюватися, уже й сюди наближаються гайдамацькі загони.

У Сари перехопило дух.

– Господи, боже мій! – захоплено прошепотіла вона. Цей шепіт Ривка витлумачила по-своєму.

– Не бійся! – ще тихішим голосом промовила вона. – Ребе Гершко пішов до вірної людини дізнатися, чи вільна ще дорога.

– Навіщо?

– А щоб, коли ще можна, швидше втекти звідси, поки не всі дізналися про наближення гайдамаків.

– Ніколи! – вигукнула Capa. – «Втікати звідси, коли вона дала знати Петрові про місце свого перебування, коли, може, це він і поспішає до неї з гайдамаками?» – Дівчина вся спаленіла від хвилювання і знову твердо промовила: – Ніколи!

Ривка здивовано глянула на неї, але з вулиці в цю мить долинув якийсь гомін, плач і лемент.

Обидві жінки кинулися до вікна.

Вузькою вуличкою, на яку виходили вікна Рухлиного будинку, бігла ціла юрба євреїв – чоловіки, жінки, діти. Обличчя у всіх були бліді, стривожені. Вони обганяли одне одного і щось кричали, завзято жестикулюючи.

– Гевулт! Гайдамаки! – зарепетувала Ривка, хапаючись за голову руками. А Сара так і застигла край вікна, немов заворожена.

Хоч не чути було ні пострілів, ні кінського тупотіння, дівчина так само, як і Ривка, одразу вирішила, що до міста вдерлися гайдамаки. Ця думка сповнила її серце почуттям невимовної радості.

Capa була певна, що це прибув Петро і що от-от він з’явиться перед її вікном.

Та ось скрипнули кімнатні двері; дівчина швидко озирнулася, і з її обличчя миттю зникла радість, змінившись тривогою чекання. На порозі стояли Рухля й Гершко. Незважаючи на сутінки, що сповнювали кімнату, Capa одразу ж помітила сіро-глинисту блідість їхніх облич і наче змертвілі погляди.

Дівчина мовчки вхопилася за лутку, передчуваючи, що ця поява не віщує їй нічого доброго.

– Збирайся! – промовив Гершко якимось глухим, придушеним голосом.

– Куди?

– В Умань!

– Чого? Навіщо?

– Тому що гайдамаки захопили всю Київщину й наближаються вже до Поділля; я хотів був податися на Льнів, але й там неспокійно. Треба тікати в укріплену Умань, поки ще всі не кинулися з містечка!

Сара притислась до стіни й рішуче промовила, хоча при цьому її обличчя смертельно зблідло:

– Я не поїду, батьку!

– Ти не поїдеш? – просичав Гершко й, пригнувши голову, як бик, що збирається завдати смертельного удару, поволі підійшов до дівчини, стиснув, наче лещатами, її руку й знову зловісно прошепотів: – Ти не поїдеш?

– Постривай лишень, ребе Гершку! – Рухля схопила його за рукав. – Вона поїде з нами й сама! Саро! – звернулася стара до небоги владним тоном. – Перш за все гайдамаки кинуться на наше містечко, бо тут зібралося багато ляхів і євреїв. Пам’ятай же, що ти передусім єврейка, і коли б серед гайдамаків і знайшовся один такий милосердний, що схотів би тебе помилувати, то інші вчинили б над тобою таку кару, від якої волосся твоє побіліло б, мов сніг.

Capa заточилася…

– Слухай же тітку, Саро, і роби все, що вона тобі накаже! – просичав Гершко. – А якщо ти насмілишся хоч у чому-небудь не послухати її, то я вб’ю тебе на місці!

Вузьким путівцем поволі котився простий віз; зморені коні бігли підтюпцем, понуривши голови. На возі сиділи три жінки: дві з них, судячи з облич, були старі, хоча в їхньому чорному, скуйовдженому волоссі, яке виглядало з-під червоних хусток, не біліло жодної сивої волосини, а третя здавалась дуже молодою, та через густий шар сажі й бруду, що вкривав її обличчя, важко було роздивитися його риси. На передку воза підскакувало якесь опудало з розкошланою чорною бородою, таким самим волоссям і вимазаним у сажу обличчям. На голові в нього стирчала надіта набакир, драна шапка, а на згорблених плечах, поверх червоної сорочки, обвисала синя чумарка з великими срібними гудзиками.

Фурман раз у раз полохливо озирався і, прицмокуючи губами, посмикував віжки.

Дивлячись на чорне, як смола, волосся, смагляві обличчя й строкатий одяг подорожніх, можна було подумати, що це мандрівні цигани, та при уважнішому погляді одразу впадав в око східний тип молодої дівчини й гачкуваті носи її супутниць. Найменше ж скидався на цигана сам ребе Гершко, який сидів на передку воза. Досить було тільки поглянути, як він правив кіньми, весь час прицмокуючи й махаючи руками, і кожен пізнав би в ньому чистокровного єврея, переодягненого циганом, незважаючи на те, що вогненна Гершкова борода перетворилася на чорну.

Та загалом циганська одіж трохи маскувала походження подорожніх. Придумала цей маскарад обачна й хитра Рухля.

З усіх національностей, що проживали на Україні, цигани були найбезневинніші. Селяни й гайдамаки остерігались їх як конокрадів, та взагалі не мали причин ненавидіти їх, а іноді навіть були й раді приїзду бродячих ковалів, – тим-то Рухля й надумала переодягти всіх у циган, щоб безпечно пробратися в Умань.

Capa спершу вирішила ні за що не виїжджати з Кам’янки; та слова Рухлі мимоволі переконали дівчину: справді, важко було розраховувати, при вторгненні до міста гайдамаків, першому потрапити на очі Петрові…

Крім того, Гершко недвозначно сказав дочці, що при найменшому опорі вб’є її одразу. Тим-то в Сари залишався тільки один вибір: або їхати з ними, або померти. А їй тепер пристрасно хотілося жити, щоб якомога швидше зустрітися з Петром, – отже, треба було щонайперше погодитися на вимогу батька.

Але де тепер шукати Петра? Адже він, одержавши листа, кинеться в Кам’янку, а її везуть в Умань. Звичайно, це вже були знайомі місця, і Сара, за сприятливих обставин, могла б тепер вирватися і втекти в Малу Лисянку, де її знали й любили всі селяни.

Щоправда, побачення з Петром відкладалося на невизначений час, але з двох лих доводилося вибирати менше, і тому дівчина, згнітивши серце, вирішила підкоритися батьковій волі.

Уже сьомий день вони пробирались путівцями.

Доки їхали Поділлям, усе було більш-менш гаразд. Селяни хоч і збирались гуртами біля корчем та церковних оград, щоб погомоніти про страшні події в крулевстві Польському, але роботи й своїх домівок не кидали. Та чим ближче під’їжджали подорожні до Умані, тим небезпечніша ставала мандрівка. Тепер вони уникали заїжджати в села й містечка, а більше трималися безлюдних місць і лісів, лише іноді ризикуючи заглянути, та й то з великою обережністю, в якусь самотню хату.

Уже два дні їхав Гершко з своїми супутницями Київщиною, і привид жаху, що переслідував утікачів з берегів Дністра, врешті наздогнав їх.

Села, які нині траплялися по дорозі, або були безлюдні – їхні мешканці, очевидячки, пішли, в гайдамаки, або зруйновані дощенту ляхами. Якось подорожнім довелося проїздити повз невелике містечко; воно ще курилось, а на ясному тлі вечірнього неба чорними силуетами різьбилися потворні руїни й шибениці з нерухомими жертвами.

Такі картини наганяли божевільний жах на бідолашних євреїв, і вони поспішали якомога швидше вибратися з цих страшних місць. Разів зо два подорожні навіть бачили загони гайдамаків.

Коли їм траплялося зустріти якусь жінку, то Рухля, що знала кілька слів по-циганськи, розпитувала про дорогу на Умань і про те, чи немає поблизу гайдамаків.

Таким чином, об’їжджаючи міста й села і всіляко уникаючи зустрічей з селянами та гайдамаками, мандрівники поволі просувалися вперед.

За розрахунками Гершка, вони мали приїхати в Умань на десятий день увечері, але страх, який стискав їхні серця, був такий великий, що подорожнім здавалося, ніби вони й не доживуть до того щасливого дня.

Тільки Capa зовсім не боялася, а навпаки – жадала такої зустрічі, сподіваючись за допомогою хлопів або гайдамаків вирватись од своїх мучителів і дістатися в Малу Лисянку, до Прісі й отця Хоми.

Віз котився повільно, усі сиділи мовчки, поринувши в свої роздуми. Відчувши байдужість фурмана, коні пішли ступою.

Віз з’їхав з дороги і, наскочивши на камінь, замалим не перекинувся. Усі переполошились.

– В’є, в’є! – закричав Гершко і, натягнувши віжки, замахав руками, наче зляканий птах крилами. Коні повернули назад, і віз знову покотився вузькою дорогою.

– Ребе Гершку, ребе Гершку! – повчально мовила Рухля. – Скільки разів я казала тобі, щоб ти не кричав «в’є»; коли б тут був хтось із хлопів, він одразу б зметикував, що ти не циган, а чесний єврей.

– Ой вей, усе забуваю, від страху в голові все плутається!

– Не бійся! Господь, що вивів з пустелі батьків наших, виведе й нас з цього проклятого краю. А чи скоро Умань? Тобі ж знайомі ці місця!

– Знайомі, знайомі, але ж ми звернули вбік і я тепер не знаю, куди їхати. Десь неподалік має бути Кирилівка, а в ній шинкар знайомий – Лейба. Коли тут іще спокійно, – голос Гершка жалібно затремтів, – то в нього можна буде й перепочити, і про все розпитати.

– Ну, ну! То поганяй же коней; боронь боже, що-небудь… – тут у степу ніде й сховатися.

Натяк Рухлі на можливість зустрічі з гайдамаками змусив Гершка щосили засмикати віжками. Він хотів підбадьорити коней ще й своїм улюбленим «в’є-в’є», але вчасно схаменувся і тільки зацмокав губами.

Сара не прислухалась до розмови, але при слові «Кирилівка» відразу насторожилася.

Це слово було їй добре знайоме – кілька разів вона туди їздила з батьком у гості до старого Лейби і дорогу від Кирилівки до Малої Лисянки знайшла б і зараз; якщо виявиться, що в Кирилівці все спокійно і вони справді зупиняться відпочити у шинкаря, то, можливо, їй пощастить утекти від батька, а він, зважаючи на таке тривожне становище в краї, звичайно, не кинеться навздогін за нею! Ох, коли б у Кирилівці все було гаразд!

Capa заломила під хусткою руки й застигла в безмовній молитві.

«Невже господь не захоче простягти їй руку порятунку? Ні! Ні! Тільки треба вірити й надіятись, і, може, завтра надвечір вона буде в Малій Лисянці».

Дівчина почала озиратися на всі боки, намагаючись відгадати, в якому напрямі мала бути Кирилівка. Нарешті її гострий погляд помітив удалині ледь помітний пагорок, на якому чорніли дві тоненькі рисочки.

– Батьку, батьку! – вигукнула Сара. – Прав туди, он на ту могилу!

– А ти звідки знаєш? – Гершко з подивом і підозрою озирнувся на дочку.

– Я пам’ятаю, пам’ятаю, коли ми їздили до Лейби, то завжди там годували коней; на могилі ростуть дві тополі, а внизу є маленька криничка й гайок.

– Вона каже правду! – мовила Ривка Гершкові, який усе ще неприязним, підозріливим поглядом дивився на Capy.

– Що ж, ребе Гершку, якщо й Ривка пам’ятає, то повертай туди! – рішуче сказала Рухля.

Гершко знов засмикав віжками, й коні повернули в той бік, куди показала Сара. За півгодини вони добралися до могили, на котрій, як і говорила дівчина, росли дві тополі, а внизу дзюрчав невеликий струмок. А ще через годину на обрії з’явилася смужка зелені, серед якої очі подорожніх почали незабаром розрізняти й крила вітряків.

– Кирилівка, Кирилівка! – радісно вигукнула Capa.

Село розкинулося на рівнині, так що здалеку видно було тільки вузьку смугу зелені.

Гершко зрадів і, жваво підганяючи коней, подався навпростець, щоб іще до заходу сонця приїхати в Кирилівку.

До села зоставалося не більше півверсти, коли Гершко несподівано зупинив коней.

– Ой вей мір! – застогнав він. – Далі їхати небезпечно, здається, село горить… Он, бачте, дим стелеться… Невже гайдамаки?! – і вже хотів круто повернути коней назад.

– Стривай, стривай! – закричала Рухля. – Треба роздивитися! – вона стала на возі, приклавши руку до очей.

– Ох, який же ти полохливий, ребе Гершку: та хіба ж, коли горить село, дим так стелеться? Вечерю готують селяни, он що! А гайдамаків тут іще не було, – сказала стара, знов вмощуючись на возі. – Якби були, то витоптали б хліба, а вони, хвалити бога, он які колосисті!

Гершко мовчки погодився з Рухлею і погнав коней до Кирилівки.

Незабаром в’їхали в село, і віз покотив безлюдними вулицями. Коли нараз перед очима подорожніх постало страхітливе видовище: посеред майдану стояв ряд паль, на яких сиділи вже мертві ляхи.

Тут же поряд, у калюжах крові, лежали купи порубаних тіл, серед яких можна було розпізнати і хлопів, і ляхів, і євреїв. Собаки шматували теплі ще трупи. Побачивши непроханих гостей, вони підводили скривавлені морди й глухо гарчали, та не лишали своєї трапези.

Від хат, що оточували майдан, тепер зосталися тільки купи попелу, який густо курів, розстилаючи над страшним кладовищем смердючий, задушливий дим. Завдяки безвітряній погоді пожежа не перекинулася далі.

Гайдамаки, очевидячки, залишили село зовсім недавно: Capa навіть виразно чула чийсь тихий стогін, який долітав із купи спотворених тіл. Від їдкого запаху теплої крові в дівчини запаморочилась голова.

У цей час два пси, вчепившись в один шматок м’яса, з гарчанням кинулися один на одного. Цё примусило отямитися скам’янілого від жаху Гершка; він здригнувся й з усієї сили вдарив віжками по конях. Та вони не побігли, а пішли ступою і біля корчми, що стояла край села, зупинились.

Лейбина корчма, в якій подорожні сподівалися відпочити, була розгромлена дощенту. Як видно, гайдамаки плюндрували її з особливою ненавистю: вікна й двері були зірвані з петель і валялися тут же, поряд з розбитими барилами, розпоротими перинами, одежею і потрощеними меблями.

Сам же Лейба з почорнілим обличчям і настовбурченими пейсами висів униз головою на воротях свого двору.

Коні стояли нерухомо, стомлено понуривши голови; видно було, що вже ніщо не примусило б їх рушити з місця, та, правда, ніхто й не думав про дальшу дорогу. Гершко і його супутниці теж немов скам’яніти.

Тим часом погожий літній вечір спускався і над цим зруйнованим гніздом, розливаючи довкола тиху задуму й ніжну прохолоду.

Заціпеніння, що охопило подорожніх, тривало недовго: жахливе становище, в яке вони потрапили, примусило їх швидко отямитись.

Першим опам’ятався Гершко.

– Що робити? – прошепотів він, обертаючись до своїх супутниць. – Гайдамаки десь поблизу, вони, либонь, нещодавно покинули село.

– Залишатися тут! – вирішила Рухля.

– Тут?.. Ой вей!! – Ривка й Гершко з жахом озирнулися довкола.

– Тут! – повторила Рухля. – Коні зараз не потягнуть воза, поглянь – вони замалим не падають, а що буде з нами, коли ми зостанемося без коней? Окрім цього, раз уже гайдамаки побували тут, вони назад не повернуться… А завтра вранці можна буде роздивитись і вирішити, куди їхати.

Останніх слів Рухлі Гершко не чув: його обличчя зненацька витяглось і помертвіло, очі зупинились і набрали якогось божевільного виразу.

– Ребе Гершку! Що з тобою? – разом вигукнули Рухля й Ривка, схопившись із своїх місць.

Гершко хотів щось відповісти, але губи його безгучно заворушилися, і він, обернувшись у той бік, куди, певно, пішли гайдамаки, показав лише пальцем у далечінь. Усі заніміли. Вдалині не було видно нічого, але загострений жахом слух жінок одразу розрізнив далекий кінський тупіт.

– Їдуть! – жваво промовила Capa.

– В’є, в’є! – закричав Гершко і в розпачі засмикав віжками, але коні стояли нерухомо, бо, либонь, не мали вже сили зрушити з місця.

– Гевулт! Загинули, загинули! Ой мамеле, тателе! – зарепетувала Ривка, хапаючись за голову руками.

В одну мить усі зіскочили з воза.

– Тихше! – просичала Рухля, щосили смикаючи Ривку і Гершка. – Занапастити всіх хочете? Рятуватися треба!

Та Гершко тільки тремтів і дивився на неї божевільними очима, а Ривка голосила й здіймала руки до неба. Тоді Рухля почала командувати, хоч її голос зривався від страху:

– Постав воза під повітку, коней випряжи й пусти, потім спіймаємо… Це їдуть, певно, не гайдамаки, а хлопи, які порозбігалися, а тепер вертаються до села. Швидше ж, швидше випрягай коней, сховаємось у цій корчмі, – сюди ніхто не загляне!

Рухля, Ривка й Capa з гарячковою квапливістю заходилися допомагати Гершкові, у якого з переляку так тремтіли руки, що він, незважаючи на всі зусилля, нічого не міг зробити.

Тим часом тупіт чувся ближче й ближче.

– Швидше, швидше! – підганяла Рухля.

Нарешті коней сяк-так розпрягли, й вони, відчувши волю, одразу ж почвалали за ворота, у степ, що зеленів довкола.

– За мною, сюди! – крикнула Рухля, прожогом кидаючись до корчми; за нею подалися й інші.

Забігши в сіни, вони одразу ж ускочили до великої світлиці, але там не знайшлося ніякої схованки. Скрізь було видно сліди несамовитої люті гайдамаків: потрощені меблі, побитий посуд… На підлозі стояли калюжі горілки й пива.

Рухля метнулась у пекарню, сподіваючись знайти хоч який-небудь закапелок, де можна було б сховатися, але й тут панував такий самий хаос, навіть піч була розвалена… А тупіт тим часом уже лунав майже біля самих воріт. Перелякані до смерті, не знаючи, що робити, подорожні знову кинулися в сіни; нараз Рухля помітила драбину, що вела на горище.

– За мною нагору! – крикнула вона й з незвичайною для її років швидкістю полізла по крутій драбині. За нею – Гершко й Ривка.

Забувши спохвату про Capy, вони спустили за собою важку ляду. Дівчина лишилася внизу одна – безпорадна, беззахисна, чекаючи страшної зустрічі з гайдамаками. Тепер їй навіть не спадало на думку скористатися з своєї волі й утекти від батька: тікати – означало кинутися назустріч смерті; треба рятуватися, ховатись, але куди?

Лізти на драбину, грюкати й кричати, щоб відчинили ляду, було занадто довго й небезпечно, бо тупіт наближався.

У розпачі, не знаючи, що робити, Capa знову кинулась у пекарню, і раптом їй впала в око розвалена піч з широким і глибоким підпіччям, звідки виглядала солома й тріски.

Довго не розмірковуючи, дівчина залізла в підпіччя й зарилася в солому.

Вершники, не зупинившись біля корчми, з гучним тупотінням промчали далі, та тільки-но Capa хотіла вилізти з своєї схованки, як тупіт знову посилився… Ось він уже зовсім близько… І нараз припинився біля самісіньких воріт. Через якусь мить дівчина почула, як хтось сильно рвонув сінешні двері.

Серце в неї завмерло.

– Та от хоч би й тут погомонимо, друже, стіни й дах залишилися, а нам більше, нічого й не треба! Сідаймо на цих барилах.

– То й сідаймо! – відповів другий голос, і Capa почула, як хтось важко сів. – Ну, Максиме, як справи? – провадив той самий голос.

– Не кепсько, та ти, пане сотнику, певно, й сам чув про наші справи! – відповів той, кого товариш назвав Максимом.

– І чую, і бачу, – сказав сотник. – Тільки достеменно не знаю, бо звістки приносять усе ляхи та жиди, а в них з десятка гайдамаків виростає сотня, із сотні – тисяча. Скільки зібралося, друже, справжнього війська?

– Справжнього війська з гайдамаків, козаків і запорожців сорок тисяч, а в запасі весь народ український.

– Гаразд! Такого війська вже давно не бачила Україна… Що думаєте робити далі, полковнику?

– Відвоювати свою вітчизну. Київщина уже вся наша!

– Уся, та не зовсім!

– Правда, зосталася ще Умань, а коли візьмемо і її, тоді в ляхів не лишиться жодного містечка на Київщині, а далі вся Україна, Поділля, Волинь простеляться перед нами, мов скатертина. Одна тільки Умань і непокоїть: все-таки дві тисячі війська… та ще козацького, надійного… Може затримати, а требa кувати залізо, поки гаряче.

Сотник відкашлявся і промовив, як здалося Сарі, трохи зніяковіло:

– Гм… ну, припустімо, що ви візьмете й Умань, тоді що?

– Тоді? Тоді поставимо тут своїх сотників, полковників та інших начальників і рушимо далі через Україну на Польщу, до самої Варшави.

– Ex, Максиме, Максиме! – сотник важко зітхнув. – Серце в тебе лицарське, а душа дитяча. Це правда, що в ляхів немає війська, що вони не встигнуть зібрати його, а коли й зберуть, то всі розлетяться перед вами, як осіннє листя від пориву бурі, – але ж за Польщею стежать тепер три держави, і вони не дозволять вам знищити її. Пам’ятай, Максиме, король польський – ставленик російської цариці.

– Знаю, знаю… А чому цариця поставила саме його, а не когось іншого, чи знаєш ти, пане Гонто?

Полковник на мить замовк, а далі провадив сповненим презирства й глузування голосом:

– Тому, що цей король лише лялька в королівському вбранні. Ге, якби він був людина з залізною волею, ще й тепер міг би врятувати Польщу. Але не про це я хочу казати тобі, друже, а про те, що сусіди Польщі чекають слушного часу, щоб кинутися на неї, тільки кожен боїться починати, зважаючи на суперника, тому-то й треба, щоб почав це діло хтось сторонній. І от вибір упав на нас!

– Що?

– Вибір упав на нас; ми дзвонимо відхідну старій Польщі. Найстрашніший сусід її, Росія, віддає на наш суд всю землю польську.

– Що ти кажеш? – вигукнув сотник. – Звідки тобі відомо це?

– Ось звідки! Читай сам!

Capa почула шелестіння паперу. Якийсь час тривала мовчанка… Та ось пролунав схвильований голос сотника, якого – дівчина запам’ятала – звали Гонтою.

– Хто тобі дав цей папір? Чи не є це грубий обман, яким хочуть занапастити нас?

– Його дав мені превелебний отець ігумен мотронинський! – урочисто відповів полковник. – Йому вручили грамоту, коли він був там. А що це не є обман, можеш судити з того, що в нашому війську з’явилися тисячі запорожців, а хіба випустили б їх, якби наше повстання не було на руку Росії!

– Так, так, – схвильовано відповів сотник.

Capa почула грюкіт відсунутого барила й енергійні кроки – один із співрозмовників ходив по кімнаті. Нараз кроки стихли й знову заговорив сотник:

– Але невже ти думаєш, полковнику, що все це робиться з ласки до нас і при поділі здобичі нам віддадуть кращий кусень Польщі? Ex, Максиме, Максиме…

– Ти гадаєш, це пусті обіцянки?.. Слушно. Але ж ми тепер не дурні. Навчили нас добрі друзі розуму. Сядь, брате, і послухай, що переказав орел наш білозорець пан кошовий.

Полковник стишив голос. Хоч як дослухалася Сара, та не могла розібрати, про що він говорив; до неї долітали лише окремі слова: «Туреччина… війна… більше волі… поповнити реєстри… кошовий… Запорожжя… обидва береги Дніпра…» Але, не знаючи, про що розмовляли козаки, дівчина не могла зрозуміти тих слів.

Полковник говорив довго й палко. Його мову іноді переривали тільки захоплені вигуки співбесідника.

– Ну, друже, все одно, – пролунав нарешті рішучий голос сотника, – чи пощастить нам на цей раз визволити й утвердити Україну, чи доведеться загинути всім – ось вам моя рука: Іван Гонта у важкий час не залишить вітчизни. Ось вам моя рука, і серце, і шабля, а разом з нею і шаблі всіх уманських надвірних козаків. Ми всі ладні життя віддати, й ніякі принади світу цього не відвернуть нас од братів. Пан або пропав – усе одно! Змучилася душа в неволі. Розправимо востаннє свої крила, а там хоч і смерть! Коли не захоче господь дати Україні долі, то хоч не вкриє соромом нас, її дітей!

– Я так і знав, я вірив у тебе, друже! – вигукнув полковник, і Capa почула звук міцних козацьких поцілунків.

– Стягай же всі загони під Умань! – заговорив знову сотник. – Ви її візьмете без бою, а там – там уже вирішимо, куди і як рушати далі. Ходімо ж, чого нам сидіти тут поночі, адже тепер не страшно розмовляти і в полі. Але до часу, брате Максиме, про це – нічичирк… Розумієш?

– Не турбуйся!

Capa почула, як козаки підвелись і, грюкнувши дверима, вийшли у двір. Через кілька хвилин пролунав кінський тупіт і невдовзі завмер удалині. Якийсь час Capa ще сиділа в своїй засідці, потім розгребла солому і обережно вилізла з-під печі.

Від задухи й від радісного хвилювання серце дівчини билося так сильно, що вона, аби не впасти, мусила притулитися до печі. «Господь почув її молитву і в той час, коли вона вже впала у розпач, приготував порятунок… Тепер козаки зберуть в Умань усі загони, і, якщо тільки їй вдасться щасливо добратися до того міста, вона нарешті зустрінеться з Петром!»

У цей час почувся боязкий шепіт Рухлі:

– Саро, дитино моя, де ти?

– Тут! Тут! – радісно вигукнула дівчина. – Виходьте, не бійтеся, гайдамаків уже немає.

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 321 – 333.