24. Поляки повісили отця Хому

Михайло Старицький

Цілий тиждень в Лисянці кипіло життя, наче стояв там ярмарок; на всіх кутках села заскрипіли вози з домашнім добром; біля відчинених хат заметушилися баби, молодиці, біля колодязів почали збиратися дівчата; з веселим криком забігала по вулиці дітвора, здіймаючи хмари пилюки… Вечорами знову мекали вівці й ревли корови, а вночі лунали на леваді сумовиті пісні парубків і дівчат.

Батюшка розчулено поглядав, як село потроху знову повертається до мирного життя, й, діставши дозвіл правити службу в церкві, коли тільки забажає, користувався ним майже щоденно. Звісно, в будні, сповнені клопоту, до церкви приходили тільки старі. – вони побожно слухали палкі молитви священика.

Так минув тиждень. Того дня господарі з раннього ранку подалися хто на царину, хто на розподіл ланів, а парубки на сіножать, бо на високих місцях уже горіла трава. Батюшка, відправивши ранню обідню, разом з титарем і паламарем був іще у вівтарі, а в церкві шепотіли останні молитви три сиві діди й одна беззуба підсліпувата бабуся. Раптом до церкви вбіг блідий, переляканий хлопець і заволав не своїм голосом:

– Хто в бога вірує, рятуйте! З гори мчать… уже близько…

– Хто мчить? – стривожено спитав з вівтаря батюшка; він уже скинув рясу й був тільки в полотняному підряснику, а в руках тримав довгу патерицю й бриля.

– Ой панотче, поляки!.. По конях і по збруї видно… Ой лихо! – заламував руки переляканий хлопець.

Усі зблідли. Із безладних хлопцевих слів і священик, і всі присутні зрозуміли, що над церквою й селом нависла смертельна небезпека.

– Слухай, пане Даниле і ви, мої любі діди, – квапливо заговорив отець Хома. – На все воля божа! Я піду додому… Зле, коли мене застукають у храмі… А ти, друже Даниле, разом з дідами рятуйте всі священні речі з вівтаря й ризниці… Щоб не дісталися вони до рук латинян… Ключ також доручаю тобі… хоч у річку закинь! Хай вдеруться до церкви, аки таті, аки розбійники, а не ввійдуть мирно… Благослови вас, боже! А мене простіть і розрішіть, аще був що не гаразд вчинив.

– Що ви, панотче, батьку наш рідний? – підходячи до батюшки за благословенням, сказали титар і діди. – Хіба ж завинила коли перед ким-небудь ваша свята душа?

– Ох, простіть і прощайте! Хай береже вас господь! – тремтячим голосом промовив отець Хома і, перехрестивши схилені голови дідів, вийшов із церкви.

Ледве він дійшов до садиби титаря, як назустріч йому вискочив добрий десяток вершників.

Попереду мчав на баскому гнідому жеребці молодий улан з пихатим виразом обличчя, небіж Кшемуського.

– Гей, попе, сюди! – гукнув він, осадивши біля воріт змиленого коня. Батюшка, скинувши бриля, підійшов і шанобливо зупинився перед довудцою.

– Слухай, ти, – погірдливо заговорив улан, – сейм постановив, щоб в крулевстві не було більше ніякої схизми, розумієш, ні-я-кої! Щоб усе населення було католиками або принаймні уніатами – і квит! І жодне покровительство й заступництво вам не допоможе, жодне! – червонів од роздратування шляхтич, погрожуючи натаєм. – Ні ваш гайдамака Мельхіседек, якого цими днями посадять на палю, ні Москва, проти якої піднялося все лицарство… І я тобі зараз доведу, що гонорове слово сейму і святе, і тверде! Слухай мій наказ: ти задля свого спасіння й блага мусиш негайно, до приїзду губернатора, присягнути сам і привести в церкві парафіян до присяги на унію. Даю тобі на це дві години. Якщо запізнишся і його ясна мосць ще застане тут схизму, тоді пощади не буде!

Отець Хома слухав зухвалу мову молодого улана скорботно й схвильовано; в нього була спалахнула надія на заступництво нового пана, але зараз же згасла, – він раптом зрозумів усю її ефемерність і подумав, що тисячу разів мав рацію диякон, коли закликав ні в чому не покладатися на панів. А втім, вислухавши улана, батюшка оволодів собою, і в його ясних очах засвітився непохитний спокій віри.

– Пане, – тремтячим голосом заговорив він після короткої паузи. – Я нікого не силую із своїх парафіян. Всяк має свою волю й свій розум… Склич їх і поясни сам волю найяснішого короля й могутнього сейму… Насильством, пане, не можна ані насадити, ані знищити віру… За неї, пане, люди йшли на хрест і на вогнище… Що ж до мене, смиренного служителя вівтаря, то ніякі принади світу цього, ніякі блага його не можуть спокусити мене на нечестивий вчинок… Я не зламаю присяги, даної мною у вівтарі мого рідного храму, й зрадником не стану! Ніякі погрози мене до цього не змусять… Смерті я не боюся, за її межею – сонце правди й сіяння вічної любов! І радощі життя, і муки його – все тлін, усе скороминуще… Тільки там – вічне! – гучним, урочистим голосом закінчив отець Хома, указавши перстом на глибоке блакитне небо.

Спокій й мужні його слова так розлютили улана, що він позеленів, задихнувся і якусь мить не міг вимовити й слова.

– То ти не пристаєш до унії? – просичав довудца, наїжджаючи конем на священика.

– Ні, – рішуче відповів батюшка.

– Чому?

– Бо не хочу зрадити віри мого народу, віри батьків моїх.

– Ключі від церкви! – крикнув довудца.

– У мене їх немає! – тихо відповів священик.

– Ключі! – несамовито заревів шляхтич.

– Присягаюсь… У мене їх немає… та я б і не дав… Хоч би які ти муки вигадав… я їх за благо прийму: вони стануть мені блаженством…

– Повісити його!

– Благослови тебе, господи, сину мій! – підняв угору руки священик. – Яке щастя, що ти прискорюєш мені путь до Христа й встеляєш його спокутною мукою…

А в церкві, після того, як пішов батюшка, титар з дідами кинулись у вівтар і ризницю, щоб винести священні речі й надійно сховати їх. Усі церковні облачения, срібні й кипарисові хрести, плащаниця, срібні канделябри, лампади й ікони в окладах виносилися з вівтаря і з самої церкви, передавалися парафіянам, а ті розносили священні речі по селу й ховали, а срібло закопували в землю.

Та зосталися на жертовнику чаша й потир з ложицею, а на престолі ковчег із освяченими дарами. Торкнутися цієї святині ніхто не зважувався, а тим часом найпекучіша потреба була саме в тому, щоб винести й сховати її від напасників-уніатів, тому що без цієї святині ксьондз не міг служити мшу, а отже, й фактично перетворити православний храм в уніатський костьол.

Час минав. До церкви, дедалі наростаючи, долинали з вулиці крики й тривожний гомін. Били на сполох… Сумні, мірні звуки дзвона пливли важкими хвилями й розносили по околицях тривожну звістку.

– Боже! Що ж робити? – у відчаї заволав титар. – Ось-ось увірвуться вороги… Я вже чую тупіт… І тоді все загинуло… Діду, ви старший… Візьміть он ту шовкову хустку, що покриває чашу й потир, і загорніть у неї дари.

– Недостойний, недостойний я, грішний, і торкнутися, – застогнав дід. – Може б, ви, Охріме? – звернувся він до свого товариша.

Але той покрутив головою і перелякано замахав руками:

– Ой на бога! Що ви? Адже мені з моєю скверною… і підступитися гріх! Нікому Це зробити, пане титарю, опріч вас…

– Ой що ж діяти, що чинити? Якщо захоплять дари, храм загинув. А я, грішний… недостойний… оскверню своїми руками… Не за себе я боюся… Хай би мене й грім небесний за моє зухвальство убив, тільки б урятувати храм… Але осквернити святиню… Не смію, не смію!!

В цю мить біля самої церковної огради пролунав кінський тупіт.

– Рятуйте дари! Замкніть церкву! – крикнули обидва діди, беручи на засув вхідні двері. Титар розгубився: він кинувся був до малого притвору, щоб замкнути двері, та потім мерщій повернувся у вівтар і впав на коліна перед запрестольним образом:

– Милосердний, ласкавий боже!.. Карай мене, але допусти врятувати дари! Мати божа!

Він підвівся блідий, тремтячий, з розчуленим поглядом; похапцем обмотавши руки шовковою хусткою, що лежала на жертовнику, титар, з трепетом священного жаху, взяв із жертовника чашу й потир, накинув на них другу хустку і з належною обережністю зав’язав. Перед ковчегом він упав був ницьма, але діди квапили, бо зовні посилився гомін. З таким же трепетом і благоговінням зняв титар з престолу ковчег і загорнув його в ту саму хустку; взявши обома руками дорогоцінну ношу й тримаючи її перед собою так, щоб вона не доторкалася його одежі, титар обережно вийшов у сінці й попросив діда виглянути, чи немає поблизу ляхів. На щастя, виявилося, що стукіт і гомін зчинились од возів, на яких селяни поверталися з поля. Господарі зупиняли коней біля церковної огради, а самі бігли до своїх хат, щоб дізнатись, чи не сталося чого з їхніми сім’ями. Таких возів стояло вже чотири, під’їжджав п’ятий.

– Поспішай, пане титарю! – сказав дід. – Хвалити бога – це свої, можна пройти.

– Замкни ж двері на засув і на замок… Ключі забери… І мерщій за мною! – сказав титар і квапливою ходою, крадькома, прошмигнув у бічну хвіртку, а звідти в провулок і зник із дідом у буйній гущавині левад…

Тим часом звістка про наїзд докотилася на царину; найближчі встигли приїхати, деякі пішки бігли в село, сповіщаючи зустрічних хуторян про наглу біду, а інші, щоб повідомити односельців, подалися на сіножаті й дальні ниви… На лихо, новий пан був десь на хуторах, і двоє верхівців помчали його розшукувати.

Тільки-но титар з дідом сховалися в провулку, як до церковної огради підскакав пан довудца. Там уже стояло вряд шість розпряжених возів, бо на конях в усіх напрямах помчали хлопці й дівчата. На цвинтарі біля замкнених дверей церкви юрмилося чоловік дванадцять літніх статечних господарів. З найближчої вулиці й з поля поспішали люди.

– Відімкніть церкву! – крикнув довудца селянам, які сиділи на паперті. Ті встали, скинули шапки й, перезирнувшись поміж себе, нічого не відповіли.

– Відімкніть! – ще голосніше крикнув шляхтич. – А ні – всіх посаджу на палю…

– Змилуйся, пане, – відповів статечний господар, що стояв попереду, – чим же ми відімкнемо, коли в нас ключів немає?

– Ага! У вас ключів немає? Де ж вони? У кого? У кого? – лютував довудца, наїжджаючи конем на людей.

– Не знаємо, пане, в панотця або в титаря…

– Ведіть титаря!

Селяни переступали з ноги на ногу, але ніхто не рушав з місця.

– Сокир! Рубайте двері! Чуєте? Зараз же мені рубайте двері!.. Чого ж ви стоїте, хами? Я їх висаджу сам!.. – і він, стиснувши коня, помчав до дверей.

Селяни зімкнулись і заступили дорогу, замахнувшись на коня ціпками. Кінь рвонувся вбік і мало не скинув з сідла завзятого улана.

– Церкви не дамо! – глухо обізвалися з натовпу.

– Не дасте, пся крев?! – зарепетував, скажено блискаючи очима, розлючений довудца. – Та я вас на капусту посічу! – і він, повернувши коня, вихопив шаблю й кинувся був на селян; та зваживши, що їх стало більше й що вони зімкнулися щільною лавою, миттю повернув до воріт і крикнув на все горло:

– Гей, сюди! До зброї!

На цей крик до нього підскакав гусар.

– Гвалт! Рятуйте! – закричали селяни й всі, як один, кинулися до титаревого двору.

Довудца й гусар шарахнули від натовпу вбік, гукнувши на допомогу команду, що саме наближалась до церкви. Шлях був вільний, і селяни, не звертаючи уваги на гусарів, кинулись прямо до титаря. Вони не помітили навіть, що з протилежного боку майдану мчав новий загін, чоловік з двадцять драгунів, на чолі з осавулом полковника Стемпковського; осавул повідомив довудцові, що губернатор уже виїхав із замку в супроводі сотні команди й прибуде сюди через півгодини найпізніше.

До прибуття драгунів довудца не тільки не мав наміру чіпати розлючених селян, але й подумував уже про відступ; та й тепер, хоч і прибула підмога, він не зважувався атакувати чималий натовп, який показав, що зможе дати відсіч: адже довудца розраховував, що матиме справу з беззахисними вівцями. «А коли це не вівці, а вовки… то ліпше, поки немає явної переваги, не рискувати, – думав губернаторів небіж. – Тим більше, що його основне завдання – відімкнути й приготувати церкву, отже, на неї і треба вдарити, добре, що хлопи залишили її без захисту». І він наказав драгунам оточити церкву, а сам з гусарами в’їхав в ограду.

Спішившись, гусари кинулись до дверей, але всі двері були взяті на засув і дуже міцні – дубові й ковані залізом; висадити їх не вдавалося…

Довудца підбігав то до одних, то до других, але, бачачи, що всі зусилля марні, дедалі більше лютився. Час летів, щохвилини міг над’їхати губернатор, а довудца, посланий його ясною мосцю, й досі не виконав доручення та ще поквапився стратити священика, який знадобився б губернатору і для допиту, і для кари… Головне ж, згаяв час: коли він прибув, у селі було порожньо, а зараз з усіх кінців збігаються бунтівники. А тут цей дзвін… б’є на сполох, скликає… Ще, чого доброго, з’являться й гайдамаки.

А дзвонар, побачивши, що жовніри ламають церковні двері, та помітивши вдалині загін вершників, почав дзвонити швидше: мідний стогін, що жалібно лунав з дзвіниці, хвилями котився на всі чотири сторони, наче волаючи про страшне лихо й закликаючи все живе на допомогу.

– Це він, пся крев, збунтував усіх! – немовби зрадів довудца, що нарешті знайшов винуватця своїх невдач. А дзвонар тим часом, вигинаючись то в той, то в другий бік, розгойдував, що було сили, важке серце великого дзвона.

– Зняти його, шельму! На палю! – гаркнув на гусарів довудца. Троє з них кинулось шукати драбину…

– Слухай-но, ти, шельмо! – крикнув дзвонареві пан довудца. – Якщо ти зараз же не перестанеш дзвонити, то я на твоїх очах усю твою сім’ю спечу на повільному вогні, а тебе посаджу на палю… Якщо ж перестанеш – усім дарую життя.

Дзвонар почув цей ультиматум і на мить був задумався… Та ось дзвін знову судорожно застогнав.

– Подихай же! – несамовито загорлав довудца й, вихопивши пістоль, вистрелив у дзвонаря; але куля, не влучивши в нього, зачепила маленький дзвоник, і той жалібно зойкнув, наче від болю.

У цей час до пана довудци підбіг один із гусарів і повідомив, що маленькі задні двері вибито. Довудца поспішив за ним і через вівтар зайшов до церкви, де гусари вже ламали двері на дзвіницю. Вдершись туди, вони скинули дзвонаря вниз. Упавши, нещасний зламав ногу, а руку йому одразу відрубав розлючений пан довудца.

А з гори тим часом спускалася в Лисянку величезна каруца, запряжена восьмериком вороних коней цугом. За нею в хмарі густої куряви мелькали конфедератки, каски, черкеські папахи й козацькі шлики конвойного загону.

У каруці сиділи старий Кшемуський з Мокрицьким, а проти них примостилися плебан базиліанського монастиря й полковник Стемпковський, запеклий ненависник схизматського бидла.

– Я за всі села й містечка ясновельможного пана губернатора спокійний, – сказав плебан при в’їзді в село. – Тут хлопи не опиратимуться; але далі до Турової – інша річ: там ліси й ліси, а вони кишать гайдамаками, та ще ми одержали відомості, що до цих волоцюг прориваються розбійницькі банди з гадючого гнізда – Запорожжя.

– Нині ці вовки беззубі, й триста дияволів та вдвоє більше відьом, якщо я їх не знищу! – вигукнув Стемпковський. – Хай тільки уповноважать, то я з їхнього гнізда зроблю місиво, далебі, місиво – з вугілля, попелу й крові!

– Ніхто не сумнівається! Пан полковник – відомий лицар, слава Корони! – люб’язно мовив Кшемуський.

Каруца зупинилася біля церкви. Молодий довудца ту ж мить підскочив до неї й доповів своєму дядечкові, що церкву відчинено, що титар, який чинив опір, заарештований (він справді, сховавши священні речі, повернувся на цвинтар і був схоплений гусарами), а піп нагло помер; дзвонар же, котрий скликав хлопів на бунт, з відрубаною правою рукою лежить біля церкви.

– То цей піп не схотів схилити своєї парафії до послушенства й прирік її на загибель? – поспитав, підводячись із свого місця, Кшемуський.

– Більше того, мій найясніший дядечку, він підбурював парафіян на бунт і велів бити на сполох, – відповів небіж, допомагаючи ясновельможному вилізти з каруци.

– Гадюка! Шкода, що помер так швидко… Я б з ним побалакав… Ну, та залишилося ще дві гадини й ціла отара… Грядіть же, превелебний отче, до церкви й перетворіть її святою мшею в костьол.

– Во славу божу і в торжество вічне католицької віри! – урочисто промовив Мокрицький, а плебан склав руки на грудях і звів очі до неба.

А натовп на титаревій вулиці зростав і зростав; з найближчих висілків через леваду підходили все нові люди; у дворі теж було повно… Скорботний настрій селян поступився тепер місцем почуттю обурення, що наростало з кожною хвилиною: чулось глухе ремство, очі блищали похмурим вогнем, внутрішнє хвилювання пробивалося назовні…

– Ex, не послухали диякона! Повірили панові! – лунало в одному кутку.

– Та де ж цей новий володар, який обіцяв захищати і нас, і нашу церкву? – ремствували в іншому.

– Усі вони гаспиди! Усе брехня! – котилося від гурту до гурту.

– Душогуби! Грабіжники! Кровопивці! Отепер би на них диякона!

– Що ж це? Погибель? Кінець? – голосні розмови й запальні вигуки зливалися в похмурий гомін, що, посилюючись, нагадував рокотання бурі.

Нараз серед цього гомону людських голосів різко пролунав один крик, немовби відчайдушний зойк людини, що гинула.

Усіх пройняв дрож, і кожен обернувся на той крик.

Біля трупа отця Хоми, якого зняли з шибениці й поклали посеред двору, стояла середнього віку ставна жінка. Виразисте обличчя відбивало душевну бурю, що охопила всю істоту молодиці, очі її виблискували зловісним вогнем, розлючена, простоволоса, з розпущеними косами, які розвівав вітер, вона була живим втіленням Немезіди.

– Що ж ви стоїте над небіжчиком і чухаєте потилиці? – кричала жінка, розмахуючи руками, і голос її краяв серце. – Захистили свого заступника, батька нашого єдиного? Захистили? Ось він лежить, розтерзаний, і наче молиться за вас… А ви вмієте тільки скиглити над святим мучеником… Ex, люди, ви, люди! Кожен звір захищає своє лігво! Вовчиця боронить дітей, не боячись смерті… Навіть голуб метиться за голубку… А ви? Ха-ха-ха! Ваші ж батьки вільними козаками були, а вас пани обернули в бидло, і ви живете й терпите! Та на дідька вам таке життя? Нащо вам це ярмо? Чуєте ви чи ні? А нам? А нам, жінкам, уже несила, несила!.. – несамовито кричала молодиця, рвучи на собі коси й б’ючи себе в груди. – Немає вже нашого заступника, немає нашого молільника, немає нашого сонця праведного! А вбивці, розбійники й кати знущаються над нашою вірою, руйнують церкву… То не варто і нам жити! Дітей своїх задушу цими руками, батька заріжу… На смерть! На погибель! Хай у крові сама захлинуся, а задушу-таки хоч одного недолюдка, ката! За мною! – і жінка рвучко кинулася вперед.

Палке слово молодиці так вразило натовп, що він спершу онімів, а потім вибухнув страхітливим ураганом криків. Неначе удари грому, лунали вигуки:

– Бий їх, на смерть, на погибель!

І багатоголове чудовисько стрепенулося, наїжачилось, немов щетиною, списами, косами й кинулося шаленим, клекочучим валом за войовничою жінкою…

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 291 – 297.