5. Сара і жидівський кагал

Михайло Старицький

Capa була вже дома, коли пара їхніх коней, запряжених у бричку, підбігла до брами й сильно вдарила в неї дишлем. Батька вона ще не бачила, – він не застав її вдома й помчав до батюшки, – а тому й була здивована, що коні самі вернулись додому; але, підбігши до брички, вона побачила батька, який лежав на дні її й стогнав.

– Що з вами, тату? – кинулась вона до нього страшенно перелякана, намагаючись допомогти йому підвестися.

Блідий Гершко, обливаючись холодним потом, тільки дрижав і бурмотів щось незрозуміле. Capa могла розібрати тільки три слова: «гайдамаки», «повісив» і «гешторбен».

Майже цілу ніч промучилась Capa з очманілим від переляку батьком, який дістав мало не нервову гарячку; над ранок він нарешті заснув, але й весь наступний день схоплювався з ліжка й кричав: «Держи двері… гайдамаки!» Аж на третій день Гершко очумався й, покликавши до себе Capy, заговорив з нею спокійним, крижаним тоном.

– Слухай, Саро, – почав він урочисто, – і хай кожне слово моє змієм Мойсея вповзе в твоє серце й зцілить його від чорної, страшної недуги або вб’є його отрутою! Справжній, чесний єврей повинен зневажати гоя, бо, за мудрим висловом шулхан-аруха, гой – гірший за собаку!

– Але між ними є добрі й чесні люди, – тихо мовила Capa.

– Вей з мір! – скрикнув Гершко, почервонівши від гніву, і підступив до Сари. – Де це ти знайшла тих чесних людей? У хлопів? Ха! Так он куди твоє серце лежить! Мало не повісили твого батька… так, так, так – у попа ховалися гайдамаки… а дочка за розбійників заступається! Прокляття, що я дожив до такої ганьби! Якщо ти ще раз підеш туди, я уб’ю тебе, а всіх твоїх приятелів викажу панові губернатору!

Після цієї розмови Гершко перестав говорити з своєю дочкою, але ходив за нею і вдень і вночі, мов тінь, а коли виїжджав, то замикав на замок, приставивши ще до неї за дозорця стару Ривку. Гершко, однак, не виїжджав нікуди надовго; він щодня шмигляв то в Лисянку, то в Вільшану, то в Мотронівку, то ще до якихось євреїв, – але на ніч майже завжди повертався додому.

Страшний привид лютого гайдамаки та його товаришів переслідував його скрізь і гнав у сутінках до своєї хати; Гершко не раз поривався розповісти про появу розбійників панові губернатору й пошукати під його охороною захисту, але Залізнякова погроза морозила йому кров і сковувала волю…

Мов убита, ходила Capa, машинально пораючись по господарству й живучи душею там, у доброго батюшки, біля дорогої подруги та її коханого брата; спогади про них злилися в її серці в якийсь співучий звук, що тяг її з цієї душної тюрми, від цього зміїного сичання злоби туди, на волю, на сонячне світло, на широчінь, де ласкою всміхалися уста, де любов’ю світилися очі. Але що ж вона мала робити, де могла знайти захист? В її голові роїлися підбиті, безкрилі думки. Махнути рукою на прокляття й це нудне, одноманітне життя та піти до них назавжди… Але вони, бідолашні, такі слабкі й безсилі: вона б принесла їм нові муки, нові напасті, та й годі!.. О, їй сама смерть не страшна: вона тільки визволить її від насильства батька й кагалу!.. Хоч би звісточка якась, хоч би знати, що там діється під тополями?!

Так минали дні за днями в марній тузі. Capa поблідла й схудла; чорні очі її стали ще чорніші й більші… Вдень, у метушні й клопоті, їй було легше, а коли надходив вечір, тоді підповзала вкупі з сутінками туга, а Ривка ще крякала, як крук, над своєю жертвою й тягла її в довгу, вузьку світличку, що була поруч з батьківським великим покоєм і правила дівчині за спочивальню, де й замикала її, а сама лягала коло порога, мов цербер, на цілу ніч. Єдине вікно у спальні було забите цвяхами й навіть заклеєне папером; але, придивившись до нього добре, Capa виявила, що одна шибка, під папером, була розбита; зрадівши цьому, вона обережно підрізала знизу папір і, підіймаючи його, могла чути, хто проходив чи проїжджав повз них. Тепер, замикаючись у своїй в’язниці ввечері, Capa сідала коло цього вікна й, піднявши папір, прислухалася до звуків життя, що похмуро текло каламутним струмком і безрадісно згасало в темряві ночі… Сарі раз пощастило почути якусь тихеньку пісеньку, що повторювалася через однакові проміжки часу то в тому, то в другому місці, поблизу корчми. Мабуть, пісенька та була сигналом, і Capa почала уважно прислухатися:

– Господи! Та цей же голос я знаю, – скрикнула вона тихо, вхопившись рукою за груди. – Так, так… то співає Пріся… вона хоче подати мені звісточку… Але як відгукнутися, як подати знак, що я тут?

Capa підійшла до дверей: Ривка не спала.

– Дай мені води! – гукнула Capa їй крізь двері, й коли стара пішла в сіни, Capa підбігла до вікна й квапливо крикнула:

– Завтра сюди!

Цілий день думала Capa, як би позбутися Ривки, тим паче, що й батько поїхав з дому; та більше нічого вона не могла придумати, як тільки напоїти відьму: дівчина знала, що Ривка любить мед і що батько майже ніколи не частував її таким дорогим напоєм.

Надвечір Capa збігала в погріб і наточила добрий кухоль старого, міцного меду, та ще влила в нього чарки дві горілки, а собі взяла слабкого молодого меду. Покликавши Ривку, вона дала їй великого кухля, попросивши не казати батькові про ці її маленькі пустощі. Ривка побожилася, що за мед її не викаже й що цю невинну втіху можна буде повторити ще; вона хутко спорожнила кухоль, і мед незабаром зробив своє: навіть дійти до свого поста не змогла Ривка, а, відповзши трохи, тут-таки, в сінях, і захропла.

Тепер Сара сама зосталася в корчмі. Вона взяла на засув усі двері й, пройшовши в свою комірчину, підняла папір і в розбиту шибку виставила свою голівку. Коли стих вечірній гамір вулиці й на потемнілому небі вирізався золотий серп місяця, недалеко знову почулася вчорашня пісенька.

– Сюди, сюди! Я тут! – гукнула Capa, знехтувавши будь-яку обачність. Якась тінь майнула з-за повітки й, боязко озираючись, почала підкрадатися до вікна.

– Ти? Пріся? – схвильовано спитала Capa.

– Я, я! – відповів їй пошепки знайомий, дорогий голос.

– Ходи ближче, не бійся! Зараз нікого немає…

Пріся підійшла до вікна й, підвівши голову, заговорила з деякою обережністю:

– Чому тебе не видно? Ми всі так занудилися і втямки не візьмемо, що трапилося! Батюшка боїться, чи з тобою часом чого лихого не сталося… брат сам не свій…

– О боже! – зітхнула Capa, наче простогнала. – Яка ж мені гризота, яка туга! Руки б на себе наклала, коли б не сподівалася вас побачити ще хоч раз…

– То чого ж ти не навідаєшся? Боїшся?

– Боюсь, Прісю, тільки не за себе, а за вас… Батько нахвалявся вбити мене, а вас усіх виказати губернаторові… Ой, який же він лютий на вас і на мене, який немилосердний! – протягла Capa співуче. – Заборонив мені й ногою до вас ступати, замикає на замок та ще приставив до мене Ривку.

– Серце моє чуло, – промовила Пріся, – що ти наша, що ти всім нам рідна, а мені рідніша за сестру… Не дістану тебе, а то обняла б міцно!

– Розкажи ж мені про всіх… Як живуть, що думають, чого ждуть? – квапливо питала Capa.

– Брат мій їздив кудись і повернувся таким орлом, аж не впізнати: втішає всіх нас, каже, щоб бадьорилися, не занепадали духом, що й захисники знайдуться… От, виходить, і тебе захистимо… Петро тільки скучає… туга його сушить… а журиться він усе за тобою…

– Ой вей! – скрикнула, мов од пекучого болю, Сара й захлинулася слізьми.

– Ти плачеш! – здивувалася Пріся.

– Од щастя й од горя, – заговорила єврейка швидко. – Я така рада, така рада, що тебе бачу… що чую про ваших… Як же твій тато й панотець?

– Тато мій і батюшка все доглядають покаліченого отця Іларіона; мабуть, помре… без тебе привезли, у панському замку покалічили…

Цієї миті почувся в чуткому нічному повітрі далекий стукіт коліс.

– Чи не батько? – сполошилася Capa. – Тікай обережніше. І пам’ятай: коли ви мені скажете – переходь до нас, то я піду не вагаючись. А ти щовечора приглядайся здаля до цього вікна: як воно темне буде, то не підходь, а якщо хоч трошки освітиться, то можна… Отоді й з братом підбіжи… хоч на хвилину!

– Гаразд, прощавай!

– Усім, усім вклонися! – уже вслід гукнула Сара й відчула такий приплив щастя, якого вона ще зроду не відчувала, яке п’янило її й підбивало на дитячі пустощі, на дзвінкий сміх.

Другого ранку Гершко покликав Сару в свою світлицю й, зачинивши добре двері, сказав, що має для неї важливу звістку. Гершко не говорив з дочкою відтоді, як між ними відбулася ота гостра розмова, і новина, яку він мав сказати, певно, не віщувала Сарі нічого хорошого; в неї одразу впало серце.

– Слухай, Саро, й знай, що мого слова ніхто не зламає, навіть сама смерть, – почав він суворо, навіть не глянувши на дочку. – Ти раніше відпросилася од жениха, і я з добрості не наполягав на своєму; але тепер – край! Я висватав тебе й руку перебив за Хаїма Гольда, вінницького купця, хорошого, старовинного роду, родича славетного цадика. Ти будеш його дружиною!

Capa спокійно вислухала батька: вона була така впевнена в неможливості вчинення над нею цього насильства, так її серце було сповнене коханням до іншого, що це повідомлення навіть викликало на губах її ледве помітну глузливу усмішку.

– Я продав корчму, – провадив далі Гершко, – і поладнав усі свої справи… Лишається тільки скласти речі – й можна рушати хоч зараз на край світу.

При цих словах Capa поблідла.

– Так от, на тому тижні ми виїжджаємо в Умань, там буде й весілля, – це раз, а друге, найважливіше: сьогодні ввечері в мене збереться багато євреїв – і сусідів, і рабинів, приїде й сам великий цадик! Щоб почастунок був приготований якнайліпше і щоб усе це лишилося таємницею для чужого вуха й ока: ми радитимемось, що далі чинити з гоями. Я зараз їду дещо купити, а ти хазяйнуй, та не надумайся тікати… Смерть! – просичав він і вийшов із світлиці, a Capa лишилася й стояла довго, мов громом прибита.

«Проти гоїв замишляється щось лихе», – раз у раз зринала в неї думка. Але вона мусила давати господарські розпорядження Ривці. Треба було ще найняти якусь жінку, щоб устигнути до вечора наготувати всякої всячини для гостей. Хоч-не-хоч, а довелося бігати на село старій відьмі – то за помічницею, то по провізію, то до різника, – a Capa зосталася сама й придумувала всякі способи, як би підслухати, що затівають ці ненависники проти її друзів.

Світлиця, де мав зібратися кагал, була поруч з її спальнею і сполучалася з нею невеликими дверима, які одчинялися в спальню, але тепер були забиті. Після неабияких зусиль Сарі пощастило-таки відбити їх і одчинити: виявилось, що до них, з боку світлиці, була приставлена висока й широка шафа, яка щільно закривала отвір, а в самій шафі було повно всякого одягу. Capa задумалась. Нарешті їй спало на думку виламати задню стінку шафи, вибрати трохи одягу до самих дверець і закрити дірку дверима; тоді можна буде влізти в шафу й вільно підслухувати крізь її дверці. Capa заходилася виконувати свій задум; та на ділі це виявилося нелегко: стінки шафи були склеєні з міцних дощок, і виламати їх з допомогою самого тільки кухонного ножа було важко; та нестримне бажання й напружена воля подолали перешкоду: до півдня дві дошки було виламано, одяг винесено, а сліди вилому старанно приховано.

У присутності Ривки Capa метушилася, допомагала їй на кухні, прибирала світлицю і взагалі виявила таку старанність у всьому, що відвела будь-яку підозру.

Надвечір повернувся батько й лишився задоволений запопадливістю своєї дочки; все це він сприйняв як знак її слухняності й добровільної, спокійної покори батьківській волі. Гершко обдивився все й в пориві радості навіть ласкаво погладив по голові свою дочку.

Незабаром почали з’їжджатися й очікувані гості. Останнім приїхав у критій колимазі уманський цадик, якого євреї вважали за пророка. Всі кинулись до екіпажа, одчинили дверцята, одсунули завіси й вивели під руки старезного діда; він був згорблений, довга сива борода його, обрамлюючи худе й зморщене обличчя, лягала легкими сріблистими пасмами на груди; очі трохи сльозилися, але в них світилася лагідність; одяг цадика нагадував убрання стародавніх левітів, навіть на голові його красувалася рогата шапочка.

Усі підходили до цадика, а він покладав на них руки й шепотів молитви. Гершко попросив дозволу й підвів до цадика свою дочку, вкриту покривалом. Старий довго держав на голові її руки й відпустив з ласкавим словом: «Будь щаслива й вільна душею!» Це побажання глибоко запало їй у душу.

Коли господар провів почесних гостей до світлиці, Capa підійшла до нього й попросила дозволу піти до своєї кімнати й лягти, бо від кухонного чаду в неї страшенно розболілася голова. Гершко не заперечував. Тим більше, що на кухні лишалася Ривка, а дочку при потребі можна було збудити.

У великій світлиці вікна були зачинені віконницями й позавішувані коцами, а всередині вона була застелена килимами й ясно освітлена свічками, що горіли в канделябрах. Для цадика приготували на підвищенні особливо почесне місце, перед яким горіло два світильники.

Цадик підвівся зі свого місця й, піднісши руки догори, прочитав урочисту молитву перед відкриттям імпровізованого авіфе. Лагідним, тремтячим голосом, часом зупиняючись для перепочинку, благав він благословення божого давньоєврейською мовою.

Запала хвиля побожного мовчання. Цадик нарешті перервав його й звернувся до всіх з тихим запитанням:

– До того, хто поринув у розмови з Незбагненним, мало доходить гомін житейської хвилі; та останнім часом гуркіт наростаючої бурі досяг і мого слуху. Повідайте, що відбувається навкруги і звідки підіймаються грізні хмари?

Устав довготелесий чорний рабин з короткою вищипаною борідкою й туго скрученими пейсами.

– Ой рабі премудрий, – почав він високим фальцетом, – хмари вже не підіймаються, а насунулись і закрили око Єгови… Вельможні пани та п’яне лицарство зовсім ошаленіли, вони раніше тільки одне знали: брати гроші й грабувати кого попало – хлопа, єврея, а то й свого брата, – і одразу ж пропивали й розтринькували награбоване на такі забаганки, про які… фе! – і говорити євреєві не можна, бо те слово осквернить його уста. Раніше їй, цій розбійницькій шляхті, байдужісінько було до вітчизни, вони цим словом тільки хизувалися, – нехай би й шматували їхню Річ Посполиту, то їм було однаково, аби тільки їхнього добра не чіпали. А тепер зненацька зчинили гвалт, що не хочуть цього короля! В Барі тепер справжнє пекло! Ой, гевулт, що діється! З’їжджаються пани з командою, з челяддю, з собаками – і все це збіговисько треба годувати й поїти… Ну, вони й нишпорять по містечках, по селах, усіх грабують, палять… і передусім нашого брата… Ох, плаче Ізраїль, як на ріках вавілонських!

– Боже! Коли ж вичерпається фіал гніву твого? – зойкнув цадик і похилив голову.

– Цурес! Цурес! – обізвався кагал тихим стогоном на зойк цадика.

– Що вони ще надумали! – заговорив опасистий, незграбний єврей, вогненно-рудий, у ластовинні, із скуйовдженими пейсами і бородою. – Знову за старе взялися й нашими руками собі жар загрібають: оддають – та де там оддають! – канчуками накидають нам оренду хлопських шляхів, мостів, димів; з нас деруть зразу чисті дукати – ой вей – золото, а нам велять обдирати голого хлопа. Добрий гешефт! Панові не дай грошей – він зараз до шаблі й до мотузки, а хлопа обдери, то гайдамака до ножа й до списа!

– Тож-то й біда, – обізвався Гершко, – що пани запродують нам хлопа, а привести ту гадюку до послушенства не можуть і гайдамаків ніяк не перевішають… Ой-ой, якби можна було спокійно збирати гроші з цих гоїв, який би то був золотий гешефт!

– Ох, ох, коли б не страх, заробітки з оренди церков, як то нам пропонують пани, були б добрячі! – підтвердили декотрі, почухавши голови під ярмулками.

– Не оскверняйте язик ваш, нещасні, не накликайте такими гріховними думками і вчинками нового гніву Єгови на свої голови! – підніс голос цадик, сплеснувши руками. – Чи вам, темним, не відомо, що талмуд забороняє євреєві не те що торкатися до священних гойських речей, а навіть ховатись у затінку їхнього храму в спеку!

– О, висока твоя мудрість! – вигукнув чорний кощавий єврей. – Не нам виміряти глибину її!

Благоговійний шепіт пробіг по світлиці й стих.

Слова цадика справили враження, хоч і не припали до смаку слухачам. Запала глибока мовчанка, навіть чути було, як стукотіли в грудях схвильовані серця.

Нараз серед цієї напруженої тиші почувся в кімнаті тріск, ніби стеля розкололася або щось незриме зламалося й упало до ніг цадика. Усі здригнулися, перезирнулись і заціпеніли.

З жахом вискочила Capa з шафи і, як підрубана, опустилася на підлогу, спираючись на руку, щоб не впасти; мов прибита громом, сиділа вона, закам’янівши на місці, і хоч і чула шум та метушню в сусідній кімнаті, не могла навіть поворушитися; здавалося, що переляк одібрав у неї всі сили. Безумними очима водила вона навколо, бачила, що двері в сіни напіводчинені й смуга яскравого світла падає звідти на розчинені нею двері до світлиці й освітлює проламану стінку шафи, вона бачила навіть страшенне безладдя в своїй комірчині – розкиданий на підлозі й на ліжку одяг, безладдя, яке викривало її злочин, – і не робила нічого, щоб приховати ці сліди… А час збігав, тривожний гомін і метушня в сусідній світлиці не тільки не вгамувалися, а навіть зростали… Capa бачила весь жах свого становища, однак, мов паралізована, не рухалась з місця. Хтось крикнув за дверима:

– Оглянути весь дім!

Інший голос, здається, батьків, підтримав цю пропозицію:

– Знадвору і всередині!

Від останнього вигуку Capa нарешті опам’яталася: вона схопилась на ноги і з несамовитою квапливістю заходилася жбурляти в шафу дорогі сукна, халати, лапсердаки й шуби… На щастя, спершу всі кинулися надвір, і за гупанням ніг і стуком дверей не чути було Сариної метушні, а то передусім заглянули б до її світлиці. Тим часом дівчина встигла повкидати в шафу весь одяг, а суміжні двері причинити, загнувши над ними гвіздки, і навіть завісити їх своєю сукнею; сама ж вона, роздягнувшись, кинулася на постіль, не забувши підсунути під ліжко й поламану дошку.

Коли нарешті Гершко, разом з деким із гостей, зайшов до кімнати своєї дочки й освітив її ліхтарем, то перед їхніми очима постала така картина: на забитих наглухо дверях висів оксамитний, гаптований золотом спенсер і адамашкова спідниця, а на ліжку, розкидавши по подушці пишні коси, в недбалій позі спала красуня Capa. У вузенькій, маленькій кімнаті не виявилось нічого підозрілого: вікно було щільно зачинене, з меблів, крім ліжка, стояв тільки один ослінчик.

– Ой мамо! – не втерпів високий кощавий єврей середнього віку, показуючи очима на Capy, і вхопився за пейси. – Ой мамо! Яка гарна! Вірсавія не могла б з нею зрівнятися!

Гершко, почувши таку похвалу, задоволено почухав бороду й відповів:

– Вона, ребе, спить і не чує, що ми говоримо, а то похвала дорогого гостя примусила б її сховати своє обличчя.

– Вей-вей! – зацмокав молодий єврей, що теж зайшов до кімнати. – Спить, як ангел небесний!

А довготелесий єврей, нахиляючись і присідаючи, з усіх боків розглядав ліжко.

– Гевулт! – скрикнув він нараз. – Онде причина! – і показав пальцем під ліжко.

Усі нахилились. Capa завмерла від страху і, щоб приховати своє збентеження, одвернулася до стіни.

Під ліжком була поламана дощечка.

– Ха-ха! От і причина, – мовив довготелесий єврей, задоволено усміхаючись. – Під панною Сарою поламалася дощечка і всіх нас так налякала.

– Він правду каже, – мовив рудий.

– Тільки як же це, шановний господарю, – провадив довготелесий, – ви даєте для своєї красуні дочки такі погані ліжка? Вей-вей!

– Даруйте, дорогі гості, – низько вклонявся Гершко. – Таке вже трапилось!

– Тьху ти, а налякала як! – розсміявся й молодий єврей.

І, заспокоєні, всі вийшли у якнайвеселішому настрої з Сариної кімнати, а Гершко замкнув за собою на ключ двері.

Коли непрохані гості вийшли з кімнати, Capa сіла на ліжку й довго не могла віддихатися; у скронях стукало, руки й ноги були холодні як лід, і вся вона тремтіла мов у лихоманці, – одно слово, якби нерви її були слабші, в неї почалася б істерика, але дівчина перемогла себе й навіть не постукала в сіни, щоб їй дали води. Коли її хвилювання вгамувалося й нерви заспокоїлись, вона насамперед узяла вихідні двері на гак ізсередини. «Це принаймні не дасть їм можливості вдертися зненацька, – вирішила вона, – і, крім того, буде цілком природним виправданням її вчинку: не хоче пускати сторонніх людей у свою спальню».

Забезпечивши себе від несподіваного вторгнення, Capa стала обмірковувати своє становище: з одного боку, вона відчувала живу радість, що уникла, просто дивом, жахливого викриття, котре могло занапастити її остаточно; але, з другого, вона ще не довідалася, що ж вирішив кагал і які небезпеки ждуть її друзів, та ще й не всі сліди її підслухування були приховані.

Вона знову одяглася й заходилась навпомацки, в темряві одчиняти суміжні двері, за якими стояла шафа з виламаною стінкою: треба було поодгинати гвіздки, відсунути засувку і все це зробити без найменшого шуму й шереху, щоб не викликати підозри. Коли нарешті, після тривалої, напруженої роботи, двері піддалися, на Capy полетів увесь напханий до шафи одяг. Звільнившись од нього й переконавшись, що у світлиці на її метушню ніхто не звернув уваги, бо в цей час про щось голосно й швидко говорив довготелесий рабин, – Capa впізнала його голос, – вона склала одяг і почала його розвішувати, одну річ за другою, в шафі, а потім прилягла на порозі й, простягшись до самих дверець шафи, стала знову прислухатися до розмови, що точилася в кагалі.

Говорив тихим, повчальним голосом знаменитий уманський цадик.

– Розсудіть же, братове мої, холодним розумом своє діло. І хлоп, і пан однакові гої для нас: але з ким із них нам вигідніше, певніше мати гешефт? Щоправда, пан багатий, він загарбав усе до своїх рук і хлопа задушив; крім того, пан не турбується своїм багатством, йому аби пити та гуляти, а з багатим та недбалим добре вести свої справи!

– Ой-ой! Як добре! – відповіли схвальні голоси.

– Отож-то, братове! Та от лихо: пан не має совісті, а на пана немає закону! – зітхнув цадик. – І крім того, кожний пан вважає, що єврей гірший за пса…

– Ляхи кляті! – почувся лютий вигук рудого.

– Замовкніть і слухайте! – підніс голос цадик. – Найкраще вам жилося в козаків, коли тут був гетьман: козак у мирний час ніколи не зачіпав єврея, ну, під час повстання інша справа.

– Ой вей, вей! – почулися жалісні стогони кругом.

– Козак і гендлю не робить, уся вигода була в ваших руках, і коли б тепер тут були козаки, то я б радив держати їхню руку; але козаки загинули, а хлопство – злиденне, то, виходить, і вигоди від нього ніякої. Тепер заворушилися пани й хлопи теж: у тих конфедерація, а в других гайдамаччина. І від того, й від того нам загибель. Але хто з них візьме гору? Не ті, що б’ються, а третій, котрий уже держить одного з них за чуба. А хто ж той третій?.. Москва… Не бійтеся: це для Ізраїлю благо й порятунок. Там, де є закон, – туди нам і хилитися, бо всякий закон можна обійти, на те потрібен тільки мудрий розум…

– О, хай справдиться слово твоє, мудрий! – заволав рабин.

– Так от моя порада, – провадив далі цадик. – Панам служити тільки з необхідності, але потай підточувати їх; хлопів не дратувати; з них тепер мало користі, але все може змінитися. І якщо прийдуть сюди московські війська, то одразу стати проти панів і за Москву. Вам же відомо, як добре живеться нашим братам у московській Гетьманщині!.. Та ще радив би я села кидати й поспішати всім у містечка й міста.

– Я й сам про це думав і негайно зроблю все за твоєю мудрою порадою, – заговорив Гершко. Capa з жахом притулилася вухом до щілини, що була в дверцях шафи. – Я тут і корчму, і всі гешефти передав у другі руки і взяв бариш; за три дні я з дочкою покину навіки цей край і переселюся в Умань; там незабаром і весілля одгуляю. Я з твого благословення перебив руку з родичем твоєї милості.

– Знаю, – ласкаво промовив цадик, – і хай вона буде щаслива, як Ревекка, і плодюча, як Лія!

– А тільки-но виїду, – додав Гершко, – відразу дам знати в Лисянський замок самому губернаторові, що в тутешнього священика гайдамацьке кубло! Нехай пан губернатор по-свойому розправиться з ними!..

Од страху та обурення в Сари потемніло в очах спершу в неї спалахнуло нездоланне бажання крикнути й послати їм усім прокляття, але вона стрималась. Обережно вилізши з шафи, дівчина знову замкнула двері, позагинала гвіздки, подряпавши при цьому палець, але навіть не помітила того, поглинута однією думкою.

«Хто знає, – думала з тугою Capa, – може, з завтрашнього дня замкнуть мене на замок або вирядять до старого дядька в містечко… Боже розп’ятий, прости мене! Я не можу прощати ворогам моїм, не можу! Я на батька рідного ладна звести руку: адже він занапастить усіх, хто мені дорогий, він мене силоміць хоче видати заміж. Що мені робити? Коли я зараз, ось тут, у цій кімнаті, повішуся, то цією смертю не врятую їх… О, не врятую! Батько зробить те, що сказав, він викаже їх, а ляхи не помилують, замучать Петра! Як же остерегти їх, як? Завтра зв’яжуть… Але сьогодні… зараз… не зв’язана ж я? А вони, мої любі, ждуть мене там, за рогом… А може, вони й ближче?»

– Сама піду до них, – що буде, те й буде! – промовила вона голосно останню фразу й квапливо почала одягатись.

Зважившись, вона вже більше ні про що не думала, нічого не боялась, і тільки підійшовши до дверей, згадала, що батько їх замкнув. «Що ж робити? А вікно?!» – майнула думка в Сари. Вона підбігла до вікна й почала його потихеньку смикати, але воно не піддавалося: може, було забите або набрякло й засмітилося від часу… Вчора вона розмовляла через кватирку, кватирка відчинялася й тепер, але пролізти в неї було неможливо. Саме вікно було високо, і, стрибаючи з нього, можна було зламати собі ногу, та це не турбувало Capy. «А що, коли вони поставили після переполоху вартового і я потраплю їм просто в руки? – майнула в неї друга тривожна думка. – А, однаково!» – вирішила вона й почала сміливіше шарпати вікно.

В нестямі Сара й не помітила, якого шуму наробила: вікно під її руками стукало й дзвеніло, навіть уламок скла відлетів і, дзеленькнувши, розбився об стіну, але дівчина нічого не помічала, а ще в більшому розпачі розхитувала раму, що ніяк не піддавалася.

На щастя, саме в цей час у світлиці знялася суперечка, й різкий із завиванням гвалт кагалу заглушив усі сторони звуки, а стара Ривка поралася на кухні, готуючи вечерю.

Нараз Capa почула під вікном голос, вона відсахнулась, заціпеніла. Але той голос не волав, не кликав на допомогу, і тут вона розібрала, що хтось називав її ім’я.

– Саро, Сарочко, це ти? – допитувався хтось у темряві, під самим вікном. Capa впізнала той голос і висунула голову в розбиту кватирку.

– Я, я, Прісю… мені хоч умри, а треба побачити вас, над нами висить біда… та ось вікна не відчиню… Петро тут?

– Тут, тут, за тином…

– А високо од вікна до землі?

– Не дуже.

– Подивись, чи немає кого коло корчми?

– Добре, тільки ти підожди: я гукну брата.

Довідавшись, що дорога їй людина тут, близько, Capa загорілася бажанням побачити Петра й розповісти йому про все, про все, про свої сердечні муки, про своє серце, розбите батьком, про свою щиру любов до християнського бога, до їхньої сім’ї й до нього, до нього, до Петра, для котрого вона всю кров свою віддала б, краплину по краплині! О, тепер їй байдуже! Нехай вискочить увесь кагал, нехай кинеться з ножем на неї батько, вона готова вмерти за Петра й за їх усіх, й ніхто її не вдержить тут більше.

Capa вилізла на підвіконня і всією вагою свого тіла почала натискати на раму. Вікно затріщало, рама нараз піддалася й з дзенькотом розчинилася… Capa, втративши рівновагу, вилетіла за вікно й, певно, переломила б собі руку чи ногу, коли б у цю мить не нагодився Петро. Він підхопив дівчину на руки й обережно поставив її на землю.

– Серденько, – прошепотів Петро, – як я тужив за тобою!..

Capa стиснула його руку й насторожилась.

Хтось одчинив вхідні двері корчми, виглянув, обдивився й, не помітивши в темряві нічого підозрілого, зайшов назад, добре причинивши двері й брязнувши важким залізним засувом.

– Не помітили, – шепнула Capa, – ходім звідсіля скоріше, щоб не догнали.

Вони всі троє поквапно рушили від корчми, зайшли за ріг, потім повернули в провулок, перелізли через пліт і подалися бігцем до левади, від якої було вже недалеко до титаревої садиби, що стояла край села; сама ця левада була вузькою прибережною смугою з купами високих яворів, осокорів і верб, що посхилялися майже до води; за вербами вже тяглися зарості густої й високої лози, – одно слово, левада стала б добрим сховком од переслідувачів, але широке пустирище перед нею було зовсім відкрите й могло викрити втікачів. Риск збільшувала ще та обставина, що далеко на обрії вирізьблювався вже мідно-червоний диск місяця в кривавому ореолі, наче за ним росла й підіймалася заграва великої пожежі, а тому втікачі, переходячи через широке відкрите пустирище, не зронили й слова. Коли ж вони сховалися в тіні високих верб, то Capa заговорила збуджено й квапливо:

– Вам усім треба тікати й рятуватися… Батько мій хоче донести губернаторові, що в панотця кубло гайдамаків. Він каже, що губернатор тебе посадить на палю, а батюшку й титаря повісить і всіх, всіх перекатує.

– Ах він юда! – вигукнув обурений Петро. – Шкода, що Залізняк не задушив його, та він цього не мине!

– Треба зараз сповістити наших і ще декого, – перервала його стурбована Пріся.

– Ой, ой, як треба! – підхопила Сара. – Я того й видерлась із вікна, щоб попередити…

– Знаєш що, Прісю, – заговорив поважним, розпорядливим тоном Петро, – поки ми з Сарою дійдемо до нашої хати, збігай на село й поклич на раду Ляща, Качура й Довгоноса… Знаєш, де вони?

– Знаю, знаю! Я миттю… а ви теж поспішайте, – усміхнулася вона ласкаво й полетіла стрілою по леваді.

Сара й Петро зосталися самі, й, поки чути було тупіт Прісиних ніг, вони мовчали, пригнічені тяжкими почуттями.

– Коли нахвалявся Гершко віддати нас до рук ляхам? – спитав нарешті Петро глухим голосом, в якому звучала затаєна злість.

– Через три дні, – відповіла Capа.

– Отже, в нас є ще три дні. За цей час усе село не зможе втекти. Крім того – не можна забрати з собою всіх дітей і всіх хворих… Є один тільки засіб…

– Який?

– Не дати Гершкові змоги побачити губернатора.

– Ой вей! Не вдержить його ніхто: раз він сказав, то свого слова дотримає; ні рабин, ні навіть цадик його не спинять!

– А я спиню! – похмуро сказав Петро.

– Як? – здригнула Capa і міцно вхопилася за його руку.

– А ось як! – нагнувся Петро й, витягши щось із-за халяви, махнув рукою в повітрі: у смузі місячного світла сяйнуло холодне металічне лезо.

– Ніж! – скрикнула Сара й закрила руками очі.

– Так, ніж, і це єдиний спосіб уникнути переслідування! Сама ж кажеш, що ніхто не спинить його, навіть цадик, а я ще додам, що навіть і страх смерті не задушить у Гершка його пекельної люті. Залізняк уже був потяг його до дерева, щоб повісити, та на прохання нашого милосердного панотця випустив під присягою, що він до смерті мовчатиме, а якщо ні, то обіцяв знайти його й на дні моря… І що ж? Тільки-но він знайшов місце, куди втекти… а куди, до речі, він хоче виїхати?

– В Умань, – прошепотіла Capa тремтячим голосом.

– Ха-ха-ха! Далекий світ! Палицею докинути! Бач, знайшов од Залізняка схованку! І от варто було його дурній довбешці тільки подумати, що він під захистом, як одразу ж зважився на помсту, на зраду!.. Виходить, для такої гадини й для нашого порятунку єдиний порадник є ніж!

– Але він мій батько! – вирвався в Сари зойк.

– А! – застогнав Петро. – Я й забув, що ти дочка цього гаспида… Для мене й для всіх нас він – перший лиходій, він – кат! В руках у нього мотузка, якою він зашморгнув нам усім шиї. Від тої петлі, сама бачиш, немає можливості втекти не те що всім, а навіть і батюшці… Панотець заприсягся, що страху ради своєї церкви не покине, та, крім того, в нього на руках тепер умирає замучений губернатором отець Іларіон…

– Ой, горе! – забідкалась Capa, ударивши себе кулаками в груди. – Що ж мені робити, що робити? Серце моє розривається! – заломила вона в розпачі руки.

– Слухай, Саро! – заговорив Петро хрипким од хвилювання голосом. – Я думав, що ти, жаліючи нас, втекла від того виродка, втекла, щоб урятувати нас від загибелі… Я думав… серце моє шептало, що ти й до віри нашої прихильна душею. Я думав… Ex, пропадай моя голова! Я думав… Що думав? Цілими днями мучився, ночі не спав… жив і дихав цією думкою, – а от насправді виходить, що ти прибігла тільки повідомити нас про день нашої смерті, а жаль тобі не нас, а свого батька…

– Ні, ні! Вас… А він?.. Він мене вбити хотів… Він мене під замком держав… Він мене зв’язану хоче в Умань везти й видати заміж за якогось цадикового родича…

– То як же ти, після всього цього, за нього заступаєшся?

– Петре, золото моє! – склала вона благально руки. – Це ж вийде, що я, дочка, віддаю його в руки месників, це ж вийде, що я сама своїми руками занапастила рідного батька… А підняти на батька руку – страшний гріх. Адже й ваш бог такого гріха не простить. Ваш бог вимагає прощати ворогів… Він сам молився за них… Ой Петре, Петре! Він не простить мені такої жорстокості, він відштовхне мене, і я зостануся сама серед пустелі, далеко від усіх, проклята всіми… Невже ти хочеш нещасній Сарі такої жахливої долі? – і Capa, обливаючись слізьми, впала йому на груди й забилася на них, мов підстрелена пташка.

– Не плач, Саро, не плач! – збентежився ще дужче Петро. – Твої сльози, мов розтоплена мідь, падають мені на груди й пропікають їх наскрізь. Ти кажеш, що занапащаєш рідного батька… Який же він тобі батько? Він ненавидить тебе, йому байдуже до твого серця, до твоїх мук! Ні, він тобі не батько: батьком можна вважати тільки того, хто любить свою рідну дитину.

Capa мовчала, тільки з поривчастих зітхань і судорожного здригання тіла можна було зрозуміти, які нелюдські муки розривали її бідолашне серце.

– І хіба ти могла б потаїти від друзів смертний вирок їхній? – розпалювався більше й більше Петро. – Хто ж відштовхне тебе за добре діло? Адже бог бачить твоє серце! Це ж уже не твоя провина, а наша, як надумаємо захистити себе від-загибелі. От я й віддам за братів своє нікчемне життя…

– На бога!.. Мені дороге твоє життя!

– Не потрібне воно мені, – говорив далі, не слухаючи Capy, Петро. – Там, у корчмі, зібрався кагал наших мучителів, вони раду радять, як висмоктати з нас останню кров, перед ними присягається корчмар потішитися нашими муками… О, не діждете! – потряс він кулаком. – Побігти туди, підперти всі двері й віконниці… та запалити з чотирьох боків ту корчму…

– Петре! Ти не зробиш цього! – заволала Сара й, упавши навколішки, обхопила його ноги руками. – Або ж убий і мене!.. Мені з таким жахом жити не можна… Убий мене, убий цим ножем: мені буде легше… Одного благаю: це так швидко і так легко! Вдар, у тебе рука міцна, – билась вона коло його ніг, рвучи на собі коси.

– Ти збожеволіла, чого ти просиш? Та й чия ти, нарешті, – наша чи їхня? – намагався Петро підвести Capy з землі.

– Твоя… ваша… навіки! Не їх мені жаль, – гарячково говорила Capa, задихаючись од хвилювання. – Мені тебе жаль. Я тебе люблю, кохаю сильніше за всіх!

– І це правда? Говори, говори!

– Тебе! Тебе мені жаль… Ой вей мір! Як шкода! Слухай, якщо вони згорять, то налетить сюди з містечка команда… Ти ж казав, що й за три дні не можна всім утекти, то як же втекти за три години? Подумай, як вони помстяться! Ти ж тільки серце потішиш, а не врятуєш своїх! Ти занапастиш їх, – билась вона в нього на руках і припадала до грудей, цілуючи йому руки.

– Що ти робиш зі мною? Твої слова одбирають у мене силу. Ох, пропав я! – І він зірвав із своєї голови шапку й кинув нею об землю. – Та коли я щадитиму, заради свого серця, ворогів, то який же я син України? Та перед любов’ю ж до неї все повинно впасти ниць, усе! А якщо ласки можуть купити мою душу, то, виходить, вона – запроданка!

– Не заради себе благаю я! – підвищила Capa голос. – Ні, я за свою любов не вимагаю нічого! Я в ім’я твоїх і моїх майбутніх братів благаю! Твій справедливий гнів тепер їх занапастить…

– Ex, сили немає! Я вирву з грудей це негідне серце й кину його тобі під ноги! Воно не потрібне козакові, воно годиться тільки жінці. Щемить, рветься до тебе…

– Слухай, ось що мені спало на думку: почекаємо три дні, поки батько збереться їхати… А як він виїде з села до містечка, то ви перейміть його, мене одбийте, а його зв’яжіть і десь заховайте… тільки не вбивайте, не вбивайте. Присягнись мені!

– А якщо він вирветься?

– Закуйте в ланцюги, повезіть із собою в ліс… на край світу, – тільки, на бога, не вбивайте! Його смерть розіб’є моє щастя…

– Ну, гаразд… Присягаюся!.. Тільки ось що скажи… щиро, одверто: бий навідліг! Скажи, чи схочеш ти потім стати моєю навіки?

– Петре! Та я ж люблю тебе! – скрикнула Capa, обнявши парубка.

– Отже, моя навіки? – палко пригорнув дівчину до свого серця Петро, обсипаючи її гарячими поцілунками.

– Твоя, щастя моє! – і вона припала до нього тремтячими грудьми й заніміла в невимовному пориві блаженства…

У простій сільській хаті пана титаря було майже темно; каганець, що стояв на припічку, тьмяно, ніби завмираючи, освітлював лише невеличкий куточок запічка, а по всій хаті лежали темні, тремтливі тіні.

На широкому полу, що прилягав узголів’ям до печі, нерухомо лежав умираючий. За постіль йому правив ліжник та подушка. В півтемряві важко було його роздивитися. Світло лежало невиразними тонами на сірій подушці й вихоплювало з сутінків лише голову страдника. Її обрамляло сіре волосся з проділом посередині й ріденька жовтувата борода; худе обличчя з загостреним носом здавалося, в порівнянні з сріблистим волоссям, майже чорним. По зведених бровах з глибокою складкою посередині, по запечених, вкритих смагою губах можна було догадатися про страждання, які терпів умираючий, але він їх не виявляв ні стогоном, ні скаргами; тільки глибокі зітхання, які зрідка підіймали плесковаті, запалі груди, показували, що життя іще тліло в цьому худому, змученому тілі. Біля узголів’я на низенькому ослінчику с діла, зігнувшись, друга постать, але вона вся була повита мороком, і лише з деяких рухів цієї чорної тіні можна було догадатися, що той, хто сидів, мовчки молився. Хворий повернув голову до того, що молився, й, напіврозплющивши очі, спинив на ньому довгий, вдячний погляд.

– Брате мій у Христі, друже мій! – прошепотів ледве чутно хворий. – Ти все, мене ради, не спиш, тіло своє томиш, серце своє журиш… За чим тужити й сумувати? Тобі ж, служителю олтаря, відомо, що не впаде й волосина без волі отця нашого небесного, а якщо була на те його воля свята, то нам, грішним, не годиться ремствувати й сумувати.

– Я не ремствую, отче страднику, що прийняв терновий вінок, я не ремствую… я молюся тільки йому, розп’ятому, за полегшення твоїх страждань… Але душа моя немічна й болить за тебе… за нещасний народ, приречений на загибель… О, перед таким горем затуманюється мій розум і журба душу роздирає.

– Ох, духу засмучення не даждь мі! – тихо зітхнув хворий і замовк од знемоги.

– Як же тобі, отче? – після хвилі мовчання спитав старий священик лисянської церкви. Він з тривогою дивився в розплющені очі страдника і з завмиранням серця стежив за тим, як ледве помітно підіймалися його запалі груди.

– Мені легше… Біль втихає… На серці таке солодке заспокоєння, душа тремтить від радості… Не треба бентежитись… – тихо говорив умираючий, майже не ворушачи губами, так що звуки його голосу нагадували легкий шелест колосся під повівом сонного вітерця.

– Боже всесильний! Хай наші молитви долинуть до тебе! – промовив отець Хома і похилив голову на груди.

Знову запала глуха, важка тиша. Хворий лежав нерухомо, а поруч нього застиг лисянський священик, пригнічений безнадійною скорботою.

Трохи згодом почулася з вулиці кваплива хода й долинув стриманий гомін.

За хвилину тихо одчинилися двері в сіни, а потім і в другу половину хати: сіни розділяли дві світлиці – батющину й титареву.

– Тату! Люди вас просять! – тихо промовила Пріся.

– А що там, доню? – обізвався титар стурбовано.

– Capa вирвалась од жидів, вона підслухала, що її батько збирається розказати губернаторові, ніби в нас гайдамаки ховаються, і наведе сюди з містечка команду.

– Ой господи, що ж нам робити?

– Я ж і закликала на раду Ляща, Качура, Довгоноса… Петра теж.

– Іду, іду… Ох… не життя це, доню!.. Вже краще б, здається, смерть одразу, – бурчав титар, пробираючись навпомацки до дверей.

– Сюди, сюди, татусю, – й Пріся одчинила ширше двері, а коли титар підійшов, то, взявши його за руку, додала: – Треба б пана полковника сповістити, щоб прибув на допомогу… Він обіцяв, – все це вона промовила одним духом і відчула, ніби щось стиснуло її серце й гаряча хвиля залила все обличчя.

– Шукай вітра в полі, – кинув титар і мовчки почав вітатися з прибулими гостями.

Усі посідали на призьбі титаревої половини, щоб не турбувати хворого, й, поспиравшись на ціпки, мовчали.

Петро стояв, спершись ліктями на стовп з кількома забитими в нього кілочками, на які вішали горщики, макітерки та глечики. Сара й Пріся відійшли трохи вбік, у затінок дерев.

Нарешті Петро порушив мовчанку й розказав присутнім те, що розповіла Capa, про неминучі наслідки доносу.

– Мало того, що не залишать ці дияволи в нас каменя на камені, – говорив Петро, – мало того, що винищать тих, хто не зможе втекти в ліси, на край світу від пекла, – вони ще кинуться шукати гайдамаків по всіх околицях і почнуть грабувати, палити й вирізувати села й хутори… Ось яке лихо висить над нами, панове, то яка буде на те ваша рада?

Довго мовчали запрошені на раду, понуро дивлячись на кінці своїх ціпків; нарешті заговорив широкоплечий Лящ:

– Що ж, братчики, важко нам захиститися від польської команди; поки не з’являться тут справжні гайдамацькі загони, селяни побояться повстати… то хіба дати знать зараз… ось Петро знає, куди й кому… це моя перша рада.

– Так-то воно так, панове громадо, – зітхнув титар, – але полковник говорив, щоб до слушного часу готувалися, змовлялись, а сиділи б тихо, як бджоли у вулику зимою… Може, Москва свої війська на ляхів вишле, – от що!

– Чували й ми це… поголоска йде, – обізвався Довгонос, високий і тонкий, мов голобля, з невеликим, зовсім приплесканим носом. – Чули, що православна Москва захистить нашу віру й нас від напасників та й забере край під свою руку… Тільки коли те буде?

– Це ж саме і я кажу: на інших покладайся, а своїх рук не складай! – знову подав голос Лящ. – Так ось яка друга моя рада: поки повернеться з лісу Петро, часу гаяти не слід: вдома збирати й ховати збіжжя, добро, худобу вигонити, хворим і дітям знайти зарані сховок, а самим готувати ножі, та списи, та шаблі й рушниці, в кого що знайдеться… Сповістити про все по сусідству надійних людей, щоб теж були напоготові… Коли підоспіє загін, тоді дати одкоша замковим командам.

Сухорлявий, але ставний і міцний тілом Качур, що весь час мовчав, схвально крекнув і пересунув кивком голови шапку; місячне світло впало на його праву щоку й осяяло зяючу яму вибитого ока, від котрого йшов синій шрам по щоці до самого вуха.

– Добра твоя рада, Ляще, – сказав титар, – тільки от замок руйнувати без гасла, без наказу пана полковника не слід, не годиться свавільно, для власної потіхи: цим можна пошкодити загальній справі.

– Так побити команду, а самим піти в ліс до загонів або розсипатися по всіх селах з добрим словом – ось моя третя рада.

Почулися схвальні не то зітхання, не то гомін.

– Добра твоя рада, – промовив, після короткого мовчання, титар. – Господь умудрив тебе розумом і наділив серцем козачим, лицарським: тільки от, не одкидаючи твоїх порад, чи не можна було б придумати чогось, щоб не дати Гершкові брехати на нас… Це було б найкраще: ми б готувалися, і ляхи б сиділи… до слушного часу. Ex, якби вдержати Гершка!

– Це найпростіше, – обізвався нарешті Качур, – піти й зарізати його, як барана!

– Хе, пане дядьку! – відповів Петро. – І я так попервах подумав,.та не виходить діло. Гершко ж сказав усьому кагалові про гайдамаків. Раз Гершка буде вбито, то всі жиди кинуться до замку й роздзвонять про нас і про гайдамаків: на другий же день у нас будуть замкові гості.

– То всіх перерізати й корчму спалити, – запропонував Качур.

– Теж не гаразд, – засміявся Петро. – На пожежу злетяться з містечка, довідаються, в чому річ, й заварять тут червоне пиво. – Якщо нам і три дні мало для порятунку, то однієї ночі, та ще й короткої, то вже й зовсім буде мало. Дозвольте, панове, і мені ще сказати слово… Молоде воно, щоправда, але од серця, а ви його зміцніть сивим розумом, то, може, воно й пригодиться. Три дні, ось дівчина Capa каже, Гершко нас не зачепить: цадика виряджатиме, укладатиме свої речі… Адже так, Саро?

– Так, так!.. – поривчасто відповіла Capa, ледве вимовляючи слова від хвилювання. – Щонайменше їм треба три дні на свої справунки. Тільки на четвертий день… і то навряд чи можна зібратися.

– Отже, нам за ці три дні, – провадив Петро, – слід зробити все те, що радив Лящ, тільки, додам я, треба стежити за Гершком, не спускати з нього ока, стерегти й тінь його, а на четвертий день, як він вибереться звідси й подасться в містечко, то перейняти його й…

– Посадити на палю, – перебив Качур.

Capa скрикнула, Пріся поспішила забрати її в сіни.

– Перелякав, пане-брате, дівчину, – зауважив титар. – Вона, як сестра, прибігла сповістити нас, а ми її батька на палю!

– Еге ж, тату! – говорив далі Петро. – Я теж їй заприсягся, що батька її не вб’ємо, але й не випустимо з рук. На мою думку, Гершка треба зв’язати й запакувати в лісі, а для певності – хоч викопати для нього яму, як на пашню, та там і держати; його язик нам пригодиться, та й дукати…

– Сину мій! Радість моя! – вигукнув зворушений титар. – Що, панове, думаєте? – звернувся він до всіх. – Як його думка?

– Та пошли, боже, й нам на старість таку, – промовив Довгонос. – Звичайно, діло говорить.

– Воно так, – погодився й Качур, – а все б краще порішити його, – почухав він потилицю під шапкою.

– Та не вискочить він, пане дядьку, з пашенної ями, – посміхнувшись, з певністю сказав Петро. – Головою ручуся – не вискочить. А от як доведеться брати замок, то він нам і пригодиться: він, шельма, знає там усі ходи й виходи… та, крім того, може підкупити й жида замкового.

– Ну, то поки що х й йому дідько! – згодився Качур.

Усі якось підбадьорилися й повеселішали, але вибігла з сіней Пріся й збентежила всіх несподіваною звісткою.

– Тату! – заговорила вона тремтячим од сліз голосом. – Панотець кличуть… Батюшка відходять…

– Господи! – скрикнув приголомшений звісткою титар, звівши руки до неба. – Твоя воля!

Усі, поскидавши шапки, побожно перехрестилися.

– Панотець усіх просять, щоб зайшли попрощатися, – додала Пріся й, не маючи сили стримати плачу, вибігла в сіни. Титар теж поспішив слідом за дочкою, а за титарем рушили й усі. Освітлені місячним сяйвом, підходили постаті до дверей і поринали в чорну млу, неначе зривалися з порога в якесь провалля.

Запрошені боязко ввійшли до світлиці й, перехрестившись, спинилися півколом біля дверей. Перед їхніми очима постала така картина: на полу лежав умираючий; обличчя його, виснажене стражданнями, було зовсім спокійне; якась невиразна усмішка блукала коло зімкнутих уст; напіврозплющені очі були спрямовані на тих, що ввійшли. В головах отця Іларіона стояв місцевий священик і шепотів одходну молитву.

– Нашого молільника й заступника кличе до себе творець милосердний, розлучає нас… Його свята воля! Попрощайтеся! – сказав отець Хома, закінчивши молитву; голос його тремтів від скорботи, рвався від жалю.

Усі перехрестилися, зворушені тяжкою хвилиною, і безнадійно посхиляли на груди голови. Тяжке зітхання повисло безсилим стогоном у низькій і похмурій світлиці.

– Як же їх щадити, наших мучителів і катів? – пролунав серед цієї гнітючої тиші якимсь дисонансом сповнений обурення й протесту голос Качура. – Як же щадити? Дивіться – це ж діло їхніх рук! Хто не знав дорогого нам панотця? Коли в нужді хто – він останній свій шаг несе, останній свій шматок переломить! Скривдять кого – іде, заступається… до диких звірів іде… і ось розтерзали за нас нашого батька!.. Ось він, наш милостивець, наш заступник, лежить нерухомо, а ми, сироти, стоїмо склавши руки й тільки зітхаємо! – говорив збуджено й дедалі голосніше Качур. – Стоїмо й зітхаємо, – підвищив він голос, – а кати, глитаї бенкетують і сміються з нас! Як же нам їх щадити? О, присягаюся перед цією святою страдницькою душею помститися за все, за все і за цього мученика!

Слова Качура схвилювали всіх: багато хто плакав, але й зрошені слізьми очі загорялися мстивим, похмурим вогнем.

Умираючий чув цю надгробну промову, і вона, як видно, справила на нього враження: спершу засвітилася в старого усмішка в пригаслих очах, а потім по обличчю заходили якісь тіні. Помітно було, що страдник силкувався зібрати останні, майже згаслі сили, щоб промовити прощальне слово.

– Сину мій! – заговорив місцевий священик. – Не нам, грішним, судити братів своїх, не нам воздавати за діяння їхні. Є над усіма нами, вище за зорі небесні, господь. Хіба може бути справедливий суд людський? Хіба серця наші можуть бути сповнені милості й любові? Ось і тепер гонителів наших обуяли темні, нечисті сили. Нам би сумувати й молитися за них, а ми горимо люттю й помстою. Не будемо ж бентежити душу, яка відходить від нас, гріховними помислами й бажаннями: вона вже відстраждала й, радісна, прагне до джерела світла й джерела вічної любові.

Присоромлені словом свого улюбленого священика, присутні ще нижче похилили чубаті голови; в тяжких зітханнях їхніх чулася марна туга, безпросвітна журба.

Пріся, припавши до одвірка, голосно ридала, a Capa, виступивши вперед і міцно стиснувши руки, ловила кожне слово священика.

Умираючий розплющив широко очі, повільно обвів присутніх поглядом і ворухнув рукою.

Усі затаїли подих, Capa підступила ще ближче, майже до самого полу. І нараз страдник заговорив тихо, майже беззвучно, але виразно:

– Не вболівайте, не тужіть за мною, любі мої… Я щасливий: у душі моїй немає нікому докору… За вас вона молитиме бога любові… і я вірую… я бачу, що милосердний заступиться: все буде зважено, й ваша доля оновиться під могутньою рукою. Простіть мене, якщо словом, чи ділом, чи помислом… простіть! Тільки себе жалійте, а моїх мучителів… Христос усіх прощав.

– Йому й вашому богові вірю я! – несподівано скрикнула Capa, охоплена релігійним екстазом, зворушена до самозабуття. – Йому поклоняюся… До нього припадаю!.. А ви, слуги розп’ятого, – святі, святі! До вас поривається моя душа! Ви вчите любити всіх, жаліти всіх, з усіма ділитися останнім, ви навчаєте прощати кривдників, ви молитесь за ворогів… О, прийміть же мене на своє лоно! – І вона, обливаючись слізьми, впала на коліна й притислася до руки вмираючого.

– Ти віднайшла вже душею Христа, дочко моя, – сказав зворушений священик і поклав Сарі на голову свою руку. – Незабаром і церква наша прийме тебе: будь же благословенна в серці своєму і хай не оскудіє твоя віра довіку!

Умираючий глянув з усмішкою на Сару й, ворухнувши рукою, благословив її. Потім ще раз обвів поглядом присутніх і промовив останнє слово:

– Простіть, молітеся…

– Одходить, – сказав священик і почав тихо молитися. Усі мовчки стали навколішки…

Вам же відомо, як добре живеться нашим братам у московській Гетьманщині!.. – груба помилка чи натяжка Старицького [Каманин И.М. Евреи в левобережной Украине в 18 в. – Чтения в историческом обществе Нестора-летописца, 1891 г., т. 5, отд. 2, с. 36 – 53. ].

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 47 – 82.