3. Шляхта у Лисянському замку

Михайло Старицький

Наприкінці другої третини XVIII століття Польща, як держава, судорожно билася в агонії, розтрачуючи в якійсь сліпій люті останні життєві сили. Після невдалої спроби Владислава IV приборкати свавілля магнатства, зміцнити королівську владу, піднести закон, створити третій стан і запровадити в державі правду й силу значення королів почало занепадати. Вже Ян-Казимир, єзуїтський послугач, не міг витримати боротьби ні з звитяжним козацтвом, ні з свавільною шляхтою, котра урізувала його владу на кожному кроці й сіяла розбрат у нещасній ойчизні, – вже він не міг витримати до кінця й, кинувши престол, утік з Речі Посполитої.

Після Андрусівської угоди, за якою було приєднано більшу частину України до Росії, залишена під польською кормигою правобережна частина вже не могла так успішно боротися з свавіллям шляхти, як раніше. Щоправда, боротьба ця не припинялася, в ній брали участь, як і колись, і татари, але наслідком її були розорення і спустошення багатого, населеного краю і перетворення його на велику руїну. Запорожці не могли вже відкрито допомагати правобережцям у цій боротьбі; козацтво або гине в кривавих січах, або перебирається разом з селянами на лівий берег – так що наприкінці XVII століття воно майже зовсім зникає в польській Україні.

З XVII століття об’єднаний релігійно шляхетський стан, не маючи в поневоленій країні серйозних суперників, поширює свою владу до цілковитої неповаги закону, до безмежного свавілля; йому тепер не треба вже ні королівської влади, ні посполитих рушень для охорони від внутрішніх ворогів своїх прав, а тому воно й прагне звести короля лише до ролі парадного фігуранта шляхетської пихи. Польська аристократія, довівши наприкінці століття своє самовладдя до безмежного деспотизму, з таким презирством і зневагою вже дивиться на своїх королів, що навіть цілком байдуже ставиться до настановлення їх російським урядом, немов зрікаючись свого головного споконвічного права. Така була доля театральних представників Речі Посполитої – Михайла Вишневецького, Августа II Саксонського й Станіслава Лещинського. В одному тільки польська шляхта дала своїм останнім королям цілковиту свободу: переслідувати православне духівництво і його паству, немов це переслідування було покликанням фанатизованої шляхти й символом існування Польського королівства.

Після остаточного відокремлення від Польщі Лівобережної України польський уряд починає сміливо й зухвало діяти проти православ’я в залишеній під його владою частині Південно-Руського краю: єпископії передаються уніатським владикам, а православним священикам не дозволяється навіть підтримувати стосунки з київським митрополитом; у православного духівництва відбирається все церковне майно, й воно прирікається на цілковиті злидні й отупіння: братства, ці колишні оплоти православ’я, позбавляються своїх споконвічних прав і підпорядковуються цілком місцевим владикам – уніатам…

Усі нові постанови сейму і декрети короля, спрямовані на приниження руської ієрархії, звели зрештою особу священика до хлопа, навіть нижче – до позбавленого прав баніти. Губернатори й економи польських маєтків почали примушувати священиків працювати нарівні з селянами; та, прирівнюючи останніх до робочої худоби, дідичі все ж таки не дозволяли нікому чужому експлуатувати свою власність; що ж до схизматського священика, то вважалося, що він належить усім, і кожен католик міг мучити його, як йому заманеться… Нікому було за нього заступитися: селянство було пригноблене, міщани й купці – знедолені, пограбовані й майже зрівняні з хлопами. Чуже, німецьке магдебурзьке право, дароване польськими королями для піднесення міст і зміцнення третього стану, не дало бажаних наслідків: з одного боку – старости, присвоївши собі верховну владу, принижували самоврядування, з другого – державні й володільницькі побори знищували будь-яку можливість розвитку промислів і торгівлі, з третього – суворий цеховий лад, монополізувавши працю, убив внутрішнє змагання, допускаючи конкуренцію євреїв, які захопили врешті усе в свої руки.

Шляхетський стан, позбавивши прав усе інше населення Речі Посполитої, сам розкладається, втрачає благородні прагнення славних часів Августа-Сигізмунда, замінюючи їх вузькими, брудними егоїстичними цілями, шаленством фанатизму, як релігійного, так і станового. Єзуїти, прибравши до своїх рук виховання шляхетського юнацтва, витравили з нього високі традиції свободи совісті, любові до батьківщини й розвинули тільки одне прагнення – навернути всіх іновірців у лоно католицької церкви або стерти їх з лиця землі: одно слово, шляхтич зрештою перестав бути сином ойчизни, а став лише сліпим виконавцем велінь слуг Лойели в ім’я величі папи.

Кілька магнатських родин, розділивши між собою територію Речі Посполитої, завели окремі держави в ойчизні, ворожі не лише центральній владі, але й одна одній. При такій сваволі, при ототожненні загальних державних інтересів з особистими інтересами шляхти, або, краще мовити, окремих шляхетських родів, при знищенні третього стану, при відсутності виконавчої влади й поліційних установ, при низькому рівні освіти, на якому тоді стояла шляхетська маса, цілком зрозуміло, що польський становий і релігійний фанатизм мусив зрештою дійти на Правобережній Україні до несамовитого самодурства. А якщо до цього додати, що самі володарі й не заглядали в свої маєтності, а марнотратили життя то в Варшаві, то в Кракові, а то й за кордоном, доручаючи управління маєтками губернаторам, уповноважуючи їх необмеженою владою для визиску більших прибутків, то можна собі уявити, до яких страхіть був доведений під’яремний православний народ, а особливо духівництво. Православ’я й руське плем’я не занепали остаточно завдяки лише трьом причинам: стійкості селян, заступництву Росії й цілковитому розкладові шляхетського стану.

Ось у якому становищі перебувало суспільство й населення Правобережної України в епоху подій, які тут описуються.

Містечко Лисянка, що й нині є в Звенигородському повіті Київської губернії, в той час було оточене густими лісами. Заснували його ще за Сигізмунда III, який прагнув давати грамоти на спорудження замків у мало заселеному краї; замки ці мали стати й оплотами від татарських наскоків, і центрами заселення безлюдного краю. Під крилом таких замків селилися міщани; кожний міщанин зобов’язувався мати добру рушницю, не менше двох фунтів пороху, шістдесяти куль і цілком підлягати комендантові. Володар, з свого боку, надавав оборонцям замку різні пільги й випрошував у короля для їхнього збагачення ярмарки; це приваблювало поселенців, і самотні маленькі фортеці, які повиростали в непрохідній глушині, незабаром обліплювались хатками, що тулилися коло підніжжя замку, на підзамчому; ці підзамкові висілки розросталися потім у містечка, обкопувалися теж невеликими валами й ставали іноді значними торговельними центрами.

Лисянка спершу належала родині Чермінських, а потім, у 1622 році, ввійшла до складу чигиринського староства за Даниловича, котрий обвів замок стінами, озброїв його, а також завів у підзамчому ярмарок. У цьому містечку за часів Даниловича народився й виріс Хмельницький, – за одними переказами – батько Богданів, Михайло, а за іншими – сам Богдан. У 1762 році на Лисянку, занесену в королівські добра, дістав привілей Ян Яблоновський.

Яблоновський надбудував замок, спорудив сторожові вежі, розвів розкішні сади, загатив річки Тікич і Лисянку, побудував великі млини, розширив містечко й збільшив ярмарки, так що Лисянка одразу збагатіла й стала центром торгівлі; навкруги неї почали виростати хутори, села; дрімучі німі ліси, колишні притулки хижого звіра, сповнились гомоном і піснею народу.

Хоча з часів Дорошенка Лисянка й була двічі розгромлена й гетьманом, і татарами, але в половині XVIII століття, коли останні спалахи козацької боротьби згасли, замок Лисянка звівся з руїн у новій пишності, а містечко почало процвітати ще більше. На той час уже дідичі Яблоновські не жили в родових українських маєтках, а їх замінили уповноважені від них губернатори; вони були й представниками влади своїх патронів, і господарями їхніх маєтностей. В часи, які тут описуються, губернатором містечка Лисянки і всіх маєтків Олександра Яблоновського на Київщині був вельможний пан Андрій Кшемуський.

В часи губернаторства Кшемуського містечко Лисянка розрослося до городка, дістало магдебурзьке право й почало обирати своїх бурмистрів і войтів. З’явилися в містечку й православні церкви, й костьоли, й крамниці, і заїжджі двори, і шинки… Тільки міщанські подвір’я та хати почали з року в рік занепадати, і страшні злидні підкралися останнім часом під їхні стріхи: всілякі побори й видеркаси од двору, за куріння горілки й пива, за продаж напоїв, збори од мірки хліба, за в’їзд у містечко, за городи, за торгівлю й інше – геть розоряли міщан, нищили їхні промисли, а коли додати до цих поборів ще й натуральні повинності, котрі вони несли на замок, та фанатичне переслідування від губернаторів, бурграбів, економів, ксьондзів за православну віру, то буде зрозуміло, чому міщан одразу задушили упривілейовані конкуренти – євреї; ці конкуренти тепер почали оселятися в центрі містечка, тобто на торговому майдані, витісняючи міщан далі на околиці.

Замок, мов вовкулака, висмоктував з усієї йому підвладної людності і піт, і кров, жиріючи й збагачуючись за рахунок своїх покірних підданців; зате він красувався тепер і розкішшю, і суворою величчю. На вершині положистої невеликої гори, вкритої синіми хвилями лісів, що бігли вдалину, на широкій просіці височіли зігнуті колінами зубчасті високі мури замку з прорізаними в них бійницями і двома круглими вежами по краях; із-за цих стін підіймалася над мурами гостра, вкрита черепицею покрівля самого замку й дивилася слуховими вікнами вниз на дзеркало чистого ставу, що лежав коло підніжжя гори, обрамлений зеленню оситнягу та оксамитом очеретів; до цього ставу збігав од замку по горі розкішний тінистий сад, примхливо помережаний алеями, прикрашений штучними скелями, водоспадами, фонтанами, статуями, квітниками, альтанками й теплицями; сад той теж був оточений гарною високою кам’яною оградою, з виходом унизу на маленьку пристань, біля якої завжди стояли баркаси й розмальовані дуби для панських прогулянок.

Теперішній замок з усіма мурами й прибудовами стояв на новому замчищі, та й з кладки світлих, ще не закурених стін і з яскравості дахів і верхівок башт зразу було видно, що він побудований недавно. Праворуч від нього чорніли стіни зруйнованого замку, на місці якого стояла тепер грандіозна й похмура споруда кляштора базиліан, що його побудував для ордену той же Олександр Яблоновський. За ставом розкинулось містечко, тонучи на околицях у зелені садів і рудіючи гостроверхими дахами в центрі. Здалеку, з височини замку, воно здавалося надзвичайно мальовничим і вабило до себе привіллям. Ліворуч, за довгою греблею, що перетинала став, видно було млини, над колесами яких завжди стояв райдужний водяний пил, виграючи прегарними переливами світлотшей; праворуч од ставу вигадливо звивалася й губилась у сивій зелені верб синя стрічка Тікича, а далеко на широкій хвилястій рівнині, серед яскравої зелені пишних лук і темних плям гайків та пасік, ряхтіли золотом і бронзою клаптики нив, ніби розкидані то там, то там аж до обрію розкішні, дорогі плахти… Авжеж, втішно було дивитися з баштової вишки на веселий, привільний, вбраний у пишні шати край навкруги замку, та ще втішніше було жити в тому замку; з ранку до вечора лунали там веселі вигуки й пісні, шумувала хмільна радість, не стихав нестримний сміх…

Старий губернатор замку Андрій Кшемуський, що проживав там уже третій десяток років, збирав величезні прибутки з княжих маєтків, одсилав своєму патронові мізерну частку їх, а решту витрачав на бенкети для навколишньої шляхти, на безумні забаганки й нечувані витівки; правда, невичерпні багатства дозволяли йому всілякі надмірності, а збирати їх і приховувати не було для кого: подружжя Кшемуських не мало дітей і на схилі віку взяло собі на виховання убогу племінницю, панну Теклю… Та приймачка – не рідна дитина, і піклування про неї не могло погамувати в старого Кшемуського егоїзму і якоїсь хворобливої жадоби бучних розваг. Дивувало те, що вельможний магнат, який славився широкою гостинністю, завжди був похмурий, не лише на самоті, але й на своїх гамірливих бенкетах, – подейкували, що колись давно його спіткало якесь горе, котре примусило і його самого, і дружину його Ядвігу, з роду Дембжицьких, передчасно посивіти; казали, що час лише осів іржею на серце пана Андрія, зробив його жорстоким, але не загоїв страшної рани і що від нестерпного болю він і шукав забуття в бенкетах безумних… А втім, можливо, поговір цей і не мав підстав, але губернатор справді був завжди понурий і нестриманий як у гніві, так і в своїх диких витівках, і цей шалений настрій проявлявся в нього раптовими пароксизмами. Пані Ядвіга користувалася такими нападами шаленства свого чоловіка й щоразу підбивала його на всілякі жорстокості, немов прагнучи комусь мстити.

В останні роки, внаслідок грізних втручань Росії у справи Речі Посполитої і заворушень придушеного й покріпаченого народу, навколишня шляхта почала частіше навідуватись до лисянського губернатора, радитися з ним про свої справи й гуляти в його неприступному замку на бучних бенкетах. Гостинний господар з тих же причин навстіж розчиняв для гостей свою браму і майже не відпускав їх од себе, маючи на увазі, на випадок раптової небезпеки, укомплектувати ними і своє надвірне військо, і гарнізон фортеці. Просторі покої замку ледве вміщали шляхетних гостей, що прибували сюди з своєю челяддю і навіть псами, менш значна шляхта знаходила притулок у стінах базиліанського монастиря, а дрібна розквартировувалася в містечку.

У залах замку й на дворищі його завжди було гамірно й людно, але сьогодні там стояв незвичайний тиск, а жвавий і гучний гамір зростав з кожною хвилиною. Сьогодні святкував вельможний пан Кшемуський заручини своєї небоги Теклі з Феліксом Голембицьким, а сватом його зволив бути сам губернатор Умані пан Младанович. Ця подія зібрала в стіни замку не тільки навколишню шляхту, а й гостей здалека, серед яких несподіваним і найпочеснішим був староста канівський, відомий магнат Микола Потоцький, – приїзд його й викликав у Лисянці особливу метушню та хвилювання.

У великому замковому залі, прикрашеному портретами всього роду Яблоновських, княжими гербами й різноманітною зброєю, наближався до кінця парадний обід; серед радісного гамору й сміху вихоплювались вигуки: «Віват!», «Нєх жиє!» – в супроводі гарматних салютів… Хазяїн нарешті вийшов з-за столу і тим дав гостям своїм цілковиту свободу; але більшість їх, незважаючи на довгий обід та надмірну кількість випитого вина, й на думці ще не мала відриватись од келихів і залишати трапезний покій…

На широкій мармуровій терасі, з котрої вели напівкруглі сходи в сад, з’явилася гладка постать самого господаря замку. Брезкле обличчя його, навислі й зрослі на переніссі сиві брови, налиті кров’ю очі, що поблискували недобрим вогнем, високий, порізаний зморшками лоб і низько опущені вуса – все це разом відбивало таку пиховитість і неприступну жалощам волю, що сам погляд цього пана навівав на кожного холод і примушував стрічного сахатися. За вельможним губернатором смиренно ступав плебан базиліанів ксьондз Баєвський. Його довга, кощава постать у чорній сутані, безвусе, голене, немов засушене обличчя були цілковитим контрастом до огрядності господаря, пишно вбраного до того ж в яскравий оксамит, парчу, адамашок…

– То пан плебан одержав з Рима листа? – промовив низьким хрипким голосом губернатор, провадячи далі почату раніше розмову.

– Так, ясновельможний пане, – відповів фальцетом ксьондз, притримуючи правою рукою на грудях сутану й нахиляючи голову, – од ясновелебного нунція.

– І що ж він пише?

– Про монастир, про деякі новини в Римі, про те, нарешті, що найсвятіший, непогрішний отець наш, довідавшись про благодіяння, якими осипає панська милость наших базиліан, та відданість його мосці єдиній, істинній католицькій вірі, возносить молитви про відпущення ясновельможному панові усіх гріхів вільних і невільних, уже содіяних і які ще мають бути содіяні, омиваючи панську душу від усякої скверни, – хай увійде очищена молитва найсвятішого в митарства і вознесеться з них білою голубицею до престолу Всевишнього.

– О, велику, радісну звістку приніс ти мені, отче! Вона єлеєм помастила рани душі моєї, поточеної пристрастями й пекельними болями… Та чи гідний я, раб нечестивий, пойнятий гординею й шаленствами, облитий кров’ю, чи гідний я молитов найсвятішого папи? – промовив схвильованим і навіть розчуленим голосом губернатор: видно було, що слова плебана глибоко його зворушили.

– Приниження паче гордості, – похитав головою плебан, – найсвятіший бачить і за тисячі миль наші душі й не буде заступатися за недостойних. На ясновельможному кров не братів його, а кров ворогів: бузувірів, схизматів, а така кров не погубляє душу, а очищає її, як очищає й гартує залізо вогонь горнила. В насильстві іноді виявляється велика любов: ми караємо дітей своїх, люблячи їх і бажаючи їм добра, а хто не виправляє й не карає – ненавидить їх… Та й немає моцарства, котре не переслідувало б осквернителів закону… Закону, скажу, людського, а як же не переслідувати осквернителів закону божого? І хто ж може бути більшим осквернителем його, як не схизмат? Схизмати й лютерани суть наші найзапекліші вороги.

Співбесідники, розмовляючи, ввійшли в темну липову алею й сіли в затишній, схованій у густій ліщині альтанці. Кшемуський слухав мову плебана, низько похиливши голову, не промовляючи жодного слова, а коли красномовність його духовного наставника вичерпалась, він підвів очі д’горі, тяжко зітхнув і похилив ще нижче свою сиву голову. Ця мовчанка була неприємна для плебана.

– Святий кардинал обіцяє ощасливити нас незабаром своїми одвідинами, – виждавши трохи, провадив далі плебан вкрадливим голосом. – Він привезе тоді ясновельможному панові й індульгенцію.

– Ох! – зітхнув знову Кшемуський і злегка вдарив себе тричі кулаком у груди. – Недостойний!.. Все це так, і кожне твоє слово, святий отче, пече вогнем моє серце… врізується в нього з болем, викликає нові бурі, але не дає мені бажаного спокою, життя минає, сили виснажуються, вже чути дух могили сирої, а спокою мені немає, немає й забуття! Ні в запалі гніву, ні в жадобі помсти, ні в буйстві, ні в хмелю, ні навіть у молитві немає цього забуття давнього болю, немає! Все дав мені Всевишній, і владу, і могутність, і багатство, тільки не дав мені щастя родинного, і в цьому я вбачаю караючу десницю…

– Боже! – скрикнув, піднісши руки, плебан. – Невже пан почуває себе нещасним з ясновельможною милостивицею нашою, щонайвідданішою католичкою, панею Ядвігою?

– Е, не про те мова, хоч і сама пані не вмиротворяє, а роз’ятрює.

– Розумію, вельможний жадав дітей…

– Не говори, отче, про дітей…

– Тобі, коханий мій пане, боляче… Але в господа сил усе можливе: згадай Авраама і Capy… А може, провидіння, заради твого ж добробуту, відхилило від тебе цю юдоль! В тебе, сину мій, лежить щось на серці чи, може, давно колись йому завдано удару незабутнього… Повідай, вельможний, духовному отцеві своє горе й цим полегшиш його тягар, а я молитвами проситиму небо, щоб воно дало тобі цілюще забуття.

– Ні, не можу, та чи й не однаково? Була радість, щезла й не вернеться!.. Молись, святий отче, за грішного Андрія… Та облишмо про це… Чи немає ще чогось нового?

– Як же! Про головне я ще й не говорив… Рим пропонує й вимагає, щоб Річ Посполита, якій Всевишній дав високе призначення, поширила на всій своїй території католицьку віру, а потім понесла свою місію і в інші країни, запроваджуючи в усьому світі істинну католицьку церкву… О, яка велика роль на землі доручена божественною десницею обраній поміж усіма народами Польщі і яка уготована їй пречудова, невимовно блаженна доля там! – урочисто показав плебан пальцем д’горі. – Рим звертається до Речі Посполитої, тобто до вас, можновладців, до благородного лицарства, котре й становить стовпи вітчизни. Непогрішимий рече, що зараз усе сильне, здатне володіти зброєю в схизматів уже знищене: руське схизматське панство давно вже відреклося від хлопської віри й припало до лона нашої церкви, міщанські братства, ці розбійничі гнізда, – викорінені, єретична ієрархія і попи знищені… і зосталося лише саме безпорадне бидло схизматське, що тиняється степами, ergo, боротися тепер ні з ким, а в боротьбі вдаватися до хитрощів, напівзаходів, – просто принизливо! Пора сміливо завдати рішучого й останнього удару цьому ненависному православ’ю!

– Авжеж, либонь, пора! – збуджено промовив Кшемуський, багатозначно стиснувши кулак.

– Ще ось чому пора, ясновельможний, коханий, – усе жвавішав плебан, – схизматка Росія починає втручатися в наші справи і навіть насмілюється підносити голос до наказів і погроз!

– О Єзус-Марія! – з жахом мовив Кшемуський.

– Так, це попуск божий за нашу нерішучість, малодушність і зневагу до справ віри, ео ipso, до інтересів ойчизни. Росія має єдиний привід для втручання – це турбота про своїх одновірців: цей привід і сусіднім нашим державам здається законним. Та коли б не було тут її одновірців – і приводу б не існувало; отже, для знищення цього приводу треба якнайскоріше і найрішучіше позбавитися цих одновірців. Усі попередні заходи – хитрощі Шумлянських і Жабокрицьких – тепер уже не потрібні, – та, правду кажучи, від них і тоді була невелика користь: віддали всі церковні маєтності і всю владу в руки уніатської ієрархії, та самі уніати небажані теж: це якийсь недозрілий, шкідливий плід – перехідний, кривий щабель, з якого легко й зірватися… Вони раніше, може, й були корисні, щоб одвести очі від істинної нашої мети, але далі їх Рим не потерпить… Та зараз не про них мова: поки що йдеться про схизматів, тепер здебільшого темних, диких. Ми й далі будемо панькатися з цими лайдаками? Адже всі заходи, до яких вдається благородне лицарство, щоб навернути їх до істинної віри, виявляються безсилими: ці тварюки вперті й черстві серцем, мов звірі… А от через них імператриця докучає й вимагає в короля всіляких декретів і пільг для цих недовірків. То піднесіться ж духом, волелюбні, горді сини своєї славної вітчизни, вірні діти костьолу! Повстаньте і проти короля, і проти іноземних впливів та іменем найсвятішого папи оголосіть, що в Речі Посполитій може бути тільки одна віра – католицька!

– Та що нам круль? Давно вони в нас тільки парадні ляльки! Ні для кого з шляхти їхні постанови не мають значення! Тільки от біда: вигнати бидло легко, а як без нього обійтися?.. Де ми добудемо робочих рук?

– Пустий страх! По-перше, якщо під загрозою смерті наказати всім перейти в католицтво або хоч в унію і негайно взятися виконувати цю погрозу… принаймні поки що ніхто не стане на заваді – то повір, сину, хоч і які вперті твердолобі хлопи, а залізо й вогонь – переконливі… Знайдеться, звичайно, кілька одчайдушних п’яниць, таких, що й на палю сядуть, але більшість віддасть перевагу запропонованим пільгам.

– Але ж минуле дає інші приклади. Ми бачили, що нічим не можна було спокусити прокляте бидло.

– Минуле – не закон: тоді бидло мало підтримку в козацтві і в Запорожжі, а тепер цього нема! Та й заходів ми не вживали належних… А римська курія радить скористатися слушним моментом і одразу знищити схизму.

Очі в плебана блискотіли похмурим вогнем нещадної злоби й жорстокості, а голос його від збудження підвищився до різких крикливих нот:

– Так, знищити: церкви попалити, попів перевішати, непокірних селян повибивати, не пускаючи нікого за креси… Людей дасть і Волощина… там голодних – це злічити… Треба тільки діяти дружно, енергійно й нещадно, а все інше само прийде… Господь тоді воздвигне об’єднану духом Польщу й возвеличить її понад усі держави, а поборників об’єднання церкви вознесе в оселі горнії!..

– Так, це велика думка, навіяна небом, – запалився й Кшемуський, – треба, щоб вона заполонила всіх.

– Amen! – розчулено промовив плебан, заспокоюючись.

А з залу тим часом виходили на терасу і в сад подихати свіжим повітрям розгарячілі й спітнілі від непосильних трудів гості.

Губернатор уманський Младанович ішов похитуючись, його підтримував молодий хорунжий Фелікс Голембицький, наречений племінниці господаря панни Теклі. Младанович ще був не старий, хоч і дуже пом’ятий надмірностями життя; на ньому був французький, гаптований золотом каптан, короткі штани, черевики, він мав при боці шпагу, а не шаблю: в його зовнішності й зачісці вже нічого не було старопольського, а скоріше помічалося намагання здаватись маркізом; губернатор носив гостру борідку й маленькі, підкручені тоненькими хвостиками догори вуса, любив пересипати мову французькими виразами й трошки шепелявив. Фізіономія його була трохи комічна: товстий, кирпатий, з широкими ніздрями ніс у темно-червоних полисках, банькаті, олов’яного кольору, широко розставлені очі й роздвоєна верхня губа, з-за якої виглядали два зуби, немов він завжди сміявся.

Цілковитою протилежністю свого родича був молодий хорунжий: ставний, гарний, у пишному польському вбранні – рожевому атласному жупані й сріблисто-білому глазетовому кунтуші, обшитому темним соболем; стан його був стягнутий дорогою шаллю, на лівому боці брязкала кривуля.

Младанович ледве волік ноги й тер рукою спітнілий, розгарячілий лоб, похитуючи з боку на бік обважнілою від хмелю головою. Доплентавшись до першої гранітної лави, що стояла біля грота, він важко на неї опустився.

– Ху, важко, Феліксе, – віддихувався й пихкав, поводячи бровами, Младанович. – Вже не приймає стільки утроба, як колись… C’est la viellesse! Сто дяблів! Раніше легко випивав дзбан меду, а венгржину – без кінця-краю… і як з гуски вода! А тепер от… задихаюся!

Губернатор кілька разів перевів дух і знову заговорив:

– А добре годує колега… добре, донесхочу… Але, але, mon cher, кухня в нього груба, не французька, та вишуканіша й тонша… А втім, в усьому тут видно розкіш, мені до смаку був кабан, начинений куріпками, і в кожній сюрприз на пам’ять… Такий тесть, ma foi, згодиться, і ти мені повинен дякувати.

– Спасибі, дядечку, – Голембицький поцілував у плече Младановича. – Тільки ця надмірна марнотратність не радує: адже всі оці маєтності не його, а становлять власність князів Яблоновських, то розсудливіше було б величезні прибутки від них складати до сховку, а не розтринькувати так нерозумно: адже коли б умер сьогодні його мосць, то завтра після нього зостанеться дуля!

– Ха-ха! Ось що тебе турбує! Але ти щодо цього можеш заспокоїтися: пан Кшемуський у великому фаворі в князя і напевне виклопоче для свого зятя в спадщину це ж саме губернаторство.

– Він і мені про це натякав.

– Отже, нема чого тобі й турбуватися… А тут гарно, краєвид чарівний, і ця в’юнка зелена річка, і озеро, і все. Повітря запахуще, – чуєш дух сіна? А добру збудував він фортецю – не гірша за мою уманську: дивись, який глибокий рів за мурами, а далі земляні окопи й на них дубовий подвійний частокіл… Досконале! Треба буде і в Умані так зробити.

– Зайві витрати, – знизав плечима Голембицький, – Умань і без того неприступна…

– Mais oui. Звичайно! Та все-таки для безпечності… Нехай план спише мій Гонта. A propos, де він?.. В трапезній його теж не було…

– Та, мабуть, запросили в офіціни… де замкова команда…

– Однак це прикро: він у мене – права рука… Я привіз його… Нарешті, він фаворит мого патрона Силезія Потоцького…

– А все ж таки схизмат… із хлопів…

– Гонта – не слуга, не простий хлоп, – загарячкував Младанович, – він тепер нобілітований, шляхтич і едукований… це голова!..

– Вельможний до нього занадто прихильний… щоб не пошкодував потім…

– Ну, облишмо, – обірвав Младанович і, помітивши в гроті мармурову статую, почав до неї придивлятися. – Ось дивися, який мармур у гроті… Здається, втікаюча дріада, – заговорив він грайливо. – Тьху ти! Яка краса!.. Які чарівні деталі! А що, коли б твоя Текля стала ось тут на п’єдесталі? Хе-хе. і морозом, і жаром обсипало б? Га?

– Але, коханий дядечку…

– Ревнуєш? Го-го! Ні, ти тільки уяви… замість холодного мармуру – рожеве, ароматне тіло… А, sacrebleux! Грім і блискавка! Але я тобі раджу, mon eher, бути в подружньому житті ліберальним і вільнолюбним… Шлюб нам потрібен тільки для зв’язків, для збільшення маєтностей, а для радощів життя – він отрута: це хробак, який підточує всі наші втіхи… а життя ж brevis est! А тому дотримуватися треба тільки зовнішніх конвенансів і поза пристойним родинним вогнищем треба завести свій вільний, широкий парадиз, якого й вимагає справжня шляхетська порода: наш лицарський дух жде вільного простору й величі…

– Я, власне, не старовір, – посміхнувся Голембицький, – і визнаю, що шлюб установлено заради інтересів роду, а кохання – заради інтересів серця і що їх сполучати нелегко… Але я здивувався, що високошановний пан, маючи…

– Дітей, – перебив Младанович, – і додам ще: прекрасних дітей… особливо дочку… і розумну, й красуню, й чарівницю! Але, хай поб’є мене перун, я ще хочу жити, а весь сенс нашого життя в насолодах… саме в насолодах, і мудрий тільки той, хто зуміє різноманітити їх, витончувати: все для цього і все в цьому.

– Віддаватися насолодам можна тільки тоді, коли людина перебуває в цілковитій безпеці і коли над її головою не висить біда…

– А що ж висить над моєю головою?

– Поки що нічого, але навкруги збираються хмари, і може вдарити гроза. По-перше, щось затівають бестії хлопи: мовчать, але дивляться вовками… По-друге, знову починають прориватися кляті гайдамаки…

– Стонадцять дяблів і відьом!.. На ту погань не варто звертати й уваги, – вішати, на палю садовити, топити, шкварити… Що вони тепер можуть? Плюнув, розтер, та й годі!

– Ясновельможний помиляється, якщо так легко на це дивиться, – серйозно зауважив хорунжий, – погань то погань, але цю погань підтримує й наставляє київська схизматська ієрархія, а Москва… вона, можливо, про людське око й стримує запорожців, але таємно… ого-го! Адже вона, наш ворог, не тільки заступається за своїх нібито одновірців, але й велить Понятовському потурати їм… Ну, звичайно, він «падам до ніг»!

– Грім і блискавка! Той Понятовський ось де в мене сидить! – ударив себе кілька разів по потилиці Младанович.

– Та й у всіх! Це ж ганьба! Ми, вільна, гонорова шляхта, і в якійсь підлеглості, когось повинні слухатися!

– Oui, oui! Обурливо!

– От багато хто з благородного лицарства й повстав проти такого становища й утворили конфедерації, щоб протидіяти московському шпигунові, зрадникові! І протидіяти не тільки йому, а й усьому впливу схизматської Росії.

– Браво! Браво! Це мені подобається… Це мені нагадує стару Польщу… Я сам ладен прилучитися до конфедератів.

– Пречудово!.. Головне – конфедерація від нас недалеко, в Барі. Я член її… Ясновельможний пан буде щонайповажнішим…

– Радий, радий і клопотатимусь за Пулавського…

У цей час до співрозмовників підійшло кілька гостей; виявилося, що й вони провадили жваву бесіду на ту ж саму тему; але серед них знайшовся один, який зовсім розходився з думкою більшості: його слова й викликали гарячі заперечення, що перейшли в бурхливу суперечку.

– Задушили, задушили поспільство, цілком! – кричало кілька голосів.

– Ні, панове, не задушили ви поспільство, воно тільки затаїло злість, а нас, шляхту, ненавидить до глибини душі.

– Ха, – обізвався один шляхтич зневажливо, – а панові дуже потрібна любов того бидла? Пан, може, хоче обніматися й цілуватися з тими схизматами?

Весь гурт дружно зареготав, але суперечник не збентежився від цього брутального глузування, а дивився на всіх ясно, спокійно, навіть з поблажливою усмішкою, що грала на його великих, м’яко окреслених губах. Хоч він був і негарний, худорлявий і непоказний, але прекрасно розвинена його голова, з благородно окресленим чолом і розумними, трохи короткозорими очима, справляла симпатичне враження і свідчила, що ця людина сповнена внутрішньої, прихованої сили. То був молодий учений, шляхтич Левандовський, що оселився недавно в своєму родовому хуторі поблизу Лисянки.

– Не святкуйте, панове, перемоги і не дивіться так легко на тривожний, близький до кризи час, – провадив він серйозно, не звертаючи уваги на безтурботний, веселий, підігрітий алкоголем настрій своїх слухачів. – Ненависть люду, який стогне під несправедливим гнітом ваших економів, отаманів і різних жондців, може за першої-ліпшої нагоди проявитися таким вибухом помсти, який захитає всю вашу видиму могутність і вжахне світ…

– Вітаю пана Левандовського! – зухвало кинув у вічі шляхтичеві один з його опонентів. – Якщо пан боїться цієї погані, то йому слід усе пробачити: хто боїться, тому в очах двоїться!

– А може, пан хоче бути ватажком в того бидла? – зауважив другий.

– Можливо, – підхопив третій, – звідси й пророкування.

– Протестуюсь! – крикнув Левандовський.

Усі загаласували.

– Та нам тепер не страшні, – кричав перший опонент, – не тільки хлопи, а й круль, і сейм, і сам диявол!

– Ми самі тепер крулі! – крикнуло кілька шляхтичів, дзенькнувши острогами й брязнувши шаблями.

– По-перше, панове, ви не крулі, – перечекавши, поки затих галас, заговорив знову Левандовський, – а тільки служите в командах у крулів, а, по-друге, саме в цьому й безсилля Речі Посполитої, що олігархія захопила владу в свої руки, знищила значення закону, сейму й державної влади; можновладці розбили славну й сильну колись Польщу на кілька ворожих поміж собою таборів і взяли собі на розум, що їхні дрібні особисті інтересики та свавілля й становлять усю суть Речі Посполитої.

– Це нахабство! Зрада! Чи не з дисидентів пан? – з погрозою обступила Левандовського. група опонентів.

– Панове лицарство! – палко мовив, піднісши руки, Младанович і підійшов з своїм хорунжим до товариства. – Я бував у Франції, в Парижі і всілякі диспути чував, там вони скрізь провадяться безборонно. Це дуже корисно для розуму, але не повинно викликати розлюченості… Це, так би мовити, лицарський турнір слова… а на турнірах, шановне панство, переможця прикрашають вінком.

– Але, ясновельможний, – вже стриманіше загомоніли деякі голоси, – цей пан ображає нас і Річ Посполиту своїми словами…

– Нікого я, панове, не маю наміру ображати, – підніс голос Левандовський. – Я кажу щиро і кажу, за своїм глибоким переконанням, правду. Я католик, справжній, а не фанатичний… Я був недавно за кордоном і зустрічався з видатними особами сусідніх держав: усі ці моцарства – й Австрія, й Пруссія, й Московія – дивляться на Польщу, як на вмираючу від внутрішнього безсилля й безладдя державу. Ви обурюєтесь, що Московія заступається за єретиків, своїх одновірців, та німці, повірте, ще більші наші вороги: вони до часу не втручатимуться в наші чвари, а ще, либонь, заохочуватимуть розгнузданість нашого вельможного панства…

– Ого! Одначе! – почулося кілька роздратованих голосів.

– Занадто сміливо, – зауважив і Младанович.

– Я ще раз кажу – розгнузданість, – підкреслив Левандовський, – бо всі багатства й прибутки країни відібрані в Речі Посполитої і перебувають у руках магнатства, а воно їх витрачає на лукулівські бенкети, на безумні забаганки та на дикі забави; держава ж позбавлена прав і знесилена. Хіба при такому стані речей може Річ Посполита дати відсіч зовнішньому ворогові?

Під час цієї останньої тиради непомітно підійшов до гурту суперечників господар замку і став з подивом прислухатися до мови свого підвладного шляхтича.

– Що вона має для самозахисту? – тим часом провадив далі Левандовський. – Ні влади, ні грошей, ні війська!

– Помиляєшся, пане! – різко перервав його хорунжий Младановича. – Є у Речі Посполитої оборонці, ті оборонці – ми, благородне лицарство, найкраще в світі військо: ніхто ще з нас не розучився орудувати списом і шаблею, ніхто з нас не дозволяв ще нікому наступити собі на ногу… і ось ми утворюємо конфедерації проти Москви за шляхетську вольність!

– Браво! Віват! От справжній патріотизм! Єще Польска нє згінела! – вибухнули захоплені вигуки натовпу на адресу хорунжого Голембицького.

– Спасибі, мій майбутній зятю, – несподівано почувся голос губернатора Кшемуського; старий вийшов наперед з натовпу, що розступився перед ним, підійшов до хорунжого й ласкаво поклав йому на плече руку. – Старопольське серце в пана, а душею, видно, він справжній католик. Але мені сподобалась і смілива мова пана, – кинув він крижаний погляд на зніяковілого Левандовського. – Як бога кохам – це сміливо й оригінально; звичайно, пан із-за кордону вивіз свої переконання, але це цікаво… А я, здається, знаю пана, – придивлявся до нього, хижо примруживши очі, Кшемуський. – Ми часто зустрічалися…

– Так, я мав честь кілька. разів бути присутнім на його мосці полюваннях, і вельможний пан звернув увагу на мій хутір, милувався ним…

– А, пам’ятаю, пам’ятаю… пречудовий куточок, сад, долина, став, млини… Так, так… Хотів був ще заїхати, але молода дружина в пана була -хвора.

– Цілковита правда, ясновельможний, вона збиралася стати матір’ю, і тому я позбавлений був утіхи й честі…

– Ми пана винагородимо і завтра ж у нього будемо… Мені хочеться ближче з паном зійтися, але я не пригадую, де цей хутір, то пан сам нас проведе…

– Я попрошу в такому разі дозволу поїхати раніше й попередити дружину.

– Не відпущу, – зловтішно посміхнувся Кшемуський, – ми зробимо сюрприз, а про почастунок не турбуйся: все візьмемо з собою…

Левандовський низько вклонився й замовк. Кшемуський підійшов до Младановича, і гості шанобливо відійшли, щоб дати можливість губернаторам поговорити наодинці.

Левандовський кинув гамірливий гурт і заглибився в одну з темних алей; серце його щеміло від образи, а душу охопив такий морок, таке ганебне відчуття рабства, що в грудях його билося тільки одне бажання: піти звідси, нікого не бачити й ніколи сюди не повертатися.

На перехресті він здибав незнайомого у багатому козачому вбранні, з золотою китицею на правому плечі, що свідчила про звання сотника. Козак був ставний, плечистий, і від усієї постаті його била мужня сила, але, незважаючи на атлетичну будову, він не був позбавлений грації і плавності рухів.

Та Левандовського особливо вразило обличчя сотника: воно було сповнене контрастів і належало до числа тих фізіономій, які, раз потрапивши на очі, не забуваються вже ніколи.

Довгастий овал його обличчя був гарний, але до підборіддя надто звужений, правильність ліній порушував лоб: білий, дуже розвинений, немов мармуровий, він здавався від підголеної чуприни ще більшим, засмаглі, вкриті густим рум’янцем щоки вилискували бронзою. Чорні мигдалеподібні очі незнайомого поставлені були трохи зашироко, але оскільки вони були дуже великі, то ця вада лишалася непомітною, чому сприяли ще брови, темні, тонкі, сміливо підняті вгору біля скронь і опущені коло перенісся. З-під цих брів погляд незнайомого здавався пильним і гострим; тонкий з горбиком ніс надавав демонічного виразу всьому обличчю, а втім, його пом’якшував добродушний вираз трохи заширокого рота, завжди готового відкритися для веселого сміху, показуючи при цьому два ряди міцних білих зубів.

З першого ж погляду сотникове обличчя з орлиним носом, гострим поглядом і хвацько закрученими вусами вражало кожного непохитною волею й нестримною енергією, що променилась з кожної риси його обличчя, але за мить враження це пом’якшувалось, і в грізному обличчі козака можна було побачити таку одверту доброзичливість, що перше враження змінювалося довірливою, сердечною прихильністю.

Сотник, побачивши Левандовського, швидко підійшов до нього.

– Дозволь, шановний пане, привітати тебе, – заговорив козак по-польськи звучним і дуже приємним баритоном, простягаючи до Левандовського обидві руки. – Шановний пане, – підкреслив він, – присягаюся богом, що я вперше в житті промовляю з таким благоговінням це привітання. Дозволь же потиснути твою благородну руку. Я чув сміливу, правдиву й чесну панову мову: в мене серце затремтіло в грудях від подиву й захвату, я мало не кинувся панові на шию, але придворний звичай та обережність стримали мій запал.

– Я дуже радий… – Левандовський стиснув простягнуті сотникові руки і весь почервонів від задоволення. – За весь час мого перебування тут це перше співзвучне слово… Є, щоправда, два-три юнаки, яких ще не зовсім отруїли єзуїти, вони ніби й співчувають правді, але співчуття їхнє безсиле й незабаром потоне в хвилях розгулу…

– Прости, вельможний пане, за пораду, – сказав співрозмовник Левандовського, – ти наражаєш себе на велику небезпеку… Я помітив, як у тутешнього господаря люто горіли очі, коли він підслухував… Раджу панові остерігатися…

– В мене одна думка – втекти… хоч і шкода рідного гнізда, та що зробиш! А бути байдужим спостерігачем огидного насильства – тяжко.

– І підло! – додав, насупившись, козак, і в очах його спалахнула блискавка. – Але тут незручно говорити… За кожним рогом може бути шпиг… а шановний пан такий довірливий і одвертий… Я не хочу зловживати щирістю панської душі і вводити його в оману: адже я хоч і нобілітований тепер, але не католик, а схизмат, – підкреслив сотник.

– О? Але це мене аж ніяк не бентежить, а ще збільшує прихильність до пана. Я ненавиджу фанатизм, а схизмати не в такій мірі фанатики, як наші.

– Навіть зовсім не фанатики, пане; ніколи нам і на думку не спадало силоміць перехрещувати в свою віру татарина, турка… Ми тільки стоїмо за те, щоб нас не перехрещували…

– Либонь, так, і тут пролягає глибока прірва між нашою шляхтою й козацтвом: і ваші, і наші прагнуть свободи; але ваші шукають її для себе, не позбавляючи свободи інших, а наші хотіли б увесь світ обернути на своїх челядників і рабів, залишивши тільки для себе цю золоту свободу, або, краще сказати, свавілля…

– Пане мій, друже мій! Даруй сміливість, – палко промовив схвильований співрозмовник. – Коли б сота частина вашого лицарства поділяла твої думки, то ми поєдналися б по-братерському… Але сюди йдуть… Ще, дасть бог, зустрінемося… Про шановного пана я розпитав – і все знаю… А сам я – сотник уманської козачої корогви Іван Гонта… Нехай це дружнє єднання католика із схизматом буде запорукою бажаної братерської любові… – І він, притиснувши до своїх широких грудей нового побратима, квапливо зник за поворотом алеї.

Вечоріло. Багрець заходу пригасав, змінюючись на ніжніші тони. М’які сутінки серпанком лягали на сад. З замку виходили нові групи пишних лицарів і дам: строкаті гуртки розсипались по галявині й тонули в темних просіках алей.

Вихованка господаря Текля, ясна блондинка з лукавими очима й кирпатим носиком, ішла під руку з дочкою Младановича Веронікою, гарненькою шатенкою. Праворуч, поряд з цією парою, йшла якась, видно, багата й манірна панна.

– Ах, ви помітили, як цей страшний Потоцький, староста канівський, на нас дивився? Я ледве всиділа на місці: він просто пік мене поглядом… А про нього ж розповідають жахливі речі…

– То кажуть про простих дівчат, – обізвалася Текля, – і хоч він і староста, але не насмілиться щось подібне вчинити із значною шляхтянкою – це неймовірно!..

– Одначе цей Миколай Потоцький, – зауважила Вероніка, – справді безчинствує й доходить, до злочинів, я сама чула про нього таке, що волосся сторч стає. Він нікого не милує, якщо треба – вінчається живосилом, а на другий день зашиває жінку в мішок і кидає її з кручі просто в Дніпро…

– Ах! – завищала панна. – Я туди не піду, – і відсахнулась, коли панни ввійшли до темної алеї.

– Чого панна боїться? – засміялася Текля. – Потоцький же в замку, а не за кущами.

– Але там може бути в засідці його посіпака… а то і який-небудь гайдамака!

– Гайдамака? У нас гайдамака? – сплеснула руками Текля. – Та їх скрізь уже перевішали, а в нас, у мого батька, й поготів. Їх і за гроші тут не знайдеш!

– Не кажи так, люба, – мовила поважно Вероніка, – у нас, в Умані, одержано недобрі вісті – народ починає хвилюватися і про щось усе змовляється по лісах та ярах, і з Києва засилають бунтівників, звідти обіцяють їм підтримку…

– Ну, то байка! – махнула рукою Текля. – Це бидло, ця голота нещадима й писнути тепер не посміє!

– Коли б воно так було! – відповіла на це манірна панна, сполохано озираючись кругом і поспішаючи назад до майданчика, де починали спалахувати різноколірні ліхтарі. – От у нас, на Брацлавщині, уже з’явилися знову гайдамаки, спалили два фільварки, настрахали всіх навкруги звірствами і втекли від команд. Там у нас без охорони небезпечно їздити навіть і вдень, хоч і близько.

– А я не боюсь на човні кататися сама з хлопом… У нас тут є відважний такий, Петро…

До панн підійшов гурт молодих елегантних гусарів та уланів на чолі з нареченим Теклі хорунжим.

– А, нарешті-таки, – вигукнув він з пафосом, – фортуна зглянулась і показала мені нитку Аріадни, яка й привела мене знову до мого щастя.

– Але лицаря, – кокетливо відповіла Текля, – мабуть, та нитка водила й до інших утіх: ми були в небезпеці, а наш оборонець усе по якомусь лабіринті блукав…

– Що таке, панно? – сполохався хорунжий.

– Яка небезпека? Де? – забрязкали шаблями його товариші.

– Там гайдамаки! – показала на темну алею Текля й розреготалася.

– Це жарт, – заспокоїла молодь юна Младанович, – але ось панна каже, – і це правда, – що на Поділлі з’явилися гайдамаки і що серед поспільства помітний неспокій…

– А ось ми цей неспокій вгамуємо скоро! – запально вигукнув Голембицький. – Це буде перше діло конфедератів: повиривати останнє пір’я з крил у хлопства й налякати його так, щоб воно й тіні своєї боялося.

– Добра думка, – підтримали його товариші.

Тим часом весь сад уже був освітлений і очам відкрилося чарівне видовище: на всіх деревах уздовж алей були порозвішувані різноколірні ліхтарики, й здавалося, що зоряне небо впало й розсипалося по саду зірочками; та особливо чарівним був став, залитий кривавим відблиском запалених на березі смоляних бочок: наче розтоплений чавун, він світився й вихоплював з темряви блідо-рожеві обриси містечка, розкинутого на протилежному боці.

– Чудово! – милувався цією картиною Потоцький, стоячи з господарем замку край майданчика, звідки вже починався крутий спуск гори. – Хвалю… У пана добродія багато смаку… Сюди б іще німф: під зоряним небом і при такому освітленні вони були б пречарівні…

– Будуть, ваша ясновельможність, – з догідливою усмішкою шанобливо схилив голову губернатор. – Його мосць староста – улюбленець Кіприди, то вона повинна потішити його душу прекрасним.

– О? Коли так, то гостинність панська мене полонить цілком, – примружив очі Потоцький, – і я, чого доброго, покину свій Канів і оселюся в пана…

– Був би невимовно щасливий, – схрестив на грудях руки Кшемуський.

– Хе-хе! Я набридну… Але панська привітність і гостинність безмежні… і я неодмінно напишу моєму приятелеві князеві Олександрові про надзвичайну гречність пана й попрошу в нього дозволу переселитися… – Потоцький лукаво глянув на губернатора й провадив весело: – Ні, без жартів, і замок, і сад, і природа тут чарівні… В мене, правда, ширше… і грандіозніше… Дніпро, звичайно, посперечається з цією калюжею, одначе й тут принадно. Ось і містечко гарно вирізьблюється з темряви; шкода тільки, що не дуже виразно – якби з тилу сильний вогонь, – він ефектно б осяяв і костьол, і магістрат, і всі високі будівлі.

– А що ж, слушно! Щаслива думка в пана старости.

– Що пан надумав? Містечко палити?

– Боронь боже! У мене там по той бік хлопського селища складені величезні ожереди соломи, то я ними й освітлю містечко.

– Але від ожередів можуть зайнятися й хати.

– Якщо й займеться щось, то спершу схизматська церква, а потім уже і їхні хліви.

– Ну, коли так, то й прекрасно…

Кшемуський поспішив віддати потрібні розпорядження. Пан підчаший, найближча в інтимних справах особа, доповів між іншим губернатору, що дівчини, попової вихованки, першої, на його думку, красуні в містечку, поки що не знайшли: вона або сховалася, або справді кудись відлучилася, але що він неодмінно її розшукає.

– Та й припровадиш у замок… Ну, хоч би за покоївку до панни Теклі абощо.

– Слухаю, ясновельможний пане!

– Неодмінно, – додав губернатор і почав щось таємниче шепотіти своєму довіреному.

А той тільки все вклонявся та казав:

– Слухаю, все буде зроблено.

Тим часом дами, ждучи процесії, посідали на терасі, а чоловіки стали шпалерами вздовж алеї, якою мав проходити казковий похід, вихоплений, як висловлювався господар, із садів Магомета.

В альтанці, що була в центрі широкого майданчика, розмістився оркестр; тільки-но господиня махнула рукою, він гримнув урочистий полонез, – ту ж мить спалахнули потішні вогні, що осяяли червоними, смарагдовими, голубими, золотими тонами і кущі, і дерева, і гостей, які вп’яли пожадливі погляди в широку просіку, що вела до альтанки.

Але процесія не з’являлася: ждали господаря. Пані Ядвіга була роздратована його відсутністю, нетерпіння гостей зростало.

Нарешті Кшемуська, довідавшись, що чоловік її в якихось справах подався на Дворище замку, обурилась і поспішила туди.

Губернатор, віддавши останні розпорядження, пішов був назад до гостей, але тут його перестріла дружина.

– Ти збожеволів чи що? – накинулась вона одразу на чоловіка. – Залишив вельможного гостя… затримуєш процесію…

– Давав розпорядження, моя сувора пані, відносно цієї самої процесії, а тепер ходімо: все буде гаразд…

У цей час підійшов до нього маршалок і доповів, що схизматський священик давно чекає ясновельможного пана з якоюсь скаргою.

– Турбувати мене такими дурницями! – гнівно гримнув Кшемуський.

– Провчити б слід… – додала пані.

– Падам до нуг, – пробурмотів зблідлий маршалок, – я його вижену зараз же!

– Ні, поклич негайно сюди! – грізно звеліла пані Кшемуська. – Коли вже потурбував ясновельможного, то ти з ним поговори… поговори, уконтентуй його!

За хвилину перед грізним можновладцем стояв сивенький дідок з ріденькою борідкою у сірій пістрявій рясі. Він злякано кліпав очима і раз у раз вклонявся. Пані Ядвіга з огидою одвернулась і відійшла.

– Ну? – кинув йому губернатор.

Від того грізного «ну» мороз побіг по зігнутій спині священика, й він, затинаючись, перериваючи мову зітханнями, почав говорити тремтячим старечим голосом:

– Ваша ясновельможність, наш опікун і заступник, будьте батьком, захистіть во ім’я господа бога і його святої правди…

– Ну! – ще грізніше гримнув Кшемуський і бридливо відступив назад.

– Нашій церкві, во ім’я Іоанна Предтечі, що на фільварках, здавен, з дня її фундації, князі Яблоновські подарували ругу, затверджену й князем Олександром…

– Ну?!

– А отці базиліани відняли її й вивезли звідти до себе на тік той хліб, який ми сіяли й жали, – останній наш прожиток.

– І добре зробили.

– Але в нас є княжі записи, вони внесені і в міські книги, відомі й братству.

– Ти ще нагадуєш мені про братство й про міські книги? Учити мене хочеш чи погрожувати? От я ж тобі пропишу записи!.. Гей! – ляснув він у долоні, і на цей поклик з’явилося кілька челядників.

– Візьміть його, я з ним розправлюся потім.

Упав приголомшений старий у ноги своєму катові й заблагав:

– Зглянься, ясновельможний пане, на мій сан, на мою немічну старість… Я прийшов не погрожувати, а просити милосердя…

Після того, як вийшла пані губернаторова, товариство ще більше збентежилось: ті, що ждали урочистої процесії, почали шепотітися поміж собою, кпити одне з одного, вельможні гості теж були ні в сих ні в тих і шукали очима господарів, а музика грала й гула, ще дужче дратуючи гостей, які ремствували на зволікання з забавою.

Текля страшенно хвилювалась; вона помітила, що веселий настрій в товаристві підупав, і не знала, в чому річ… У кого б спитати, де її названі батько й мати? Вона озирнулась, але поблизу не було нікого із знайомих; недалеко стояв тільки один лицар, мабуть, приїжджий, той самий, що сердечно розмовляв з Левандовським, і Текля зважилась його потурбувати.

– Даруй, пане, – промовила вона до нього, – тисячу пробачень.

Ставний лицар обернувся, швидко підійшов до тераси й, зграбно вклонившись, промовив дзвінким голосом:

– Падам до нуг, весь до панських послуг.

Текля глянула йому в очі й заніміла: якесь моторошне почуття, зіткане з страху, подиву й захвату, охопило її цілком; кокетливий жарт, приготований для незнайомого, завмер на устах, і вона ледве могла боязко промовити:

– Ох, я помилилась… Думала, що наш…

– Приділи, ясновельможна, й чужому хоч краплину уваги… Дозволь прислужитись і мені…

– Пан такий ласкавий… мені хотілося, щоб батько мій… він, певно, на замковому дворищі… щоб швидше повернувся до гостей, його чекають…

– Лечу передати бажання вельможної панни, – і лицар вклонився, зробивши елегантний жест шапкою з червоним висячим верхом.

– Хто це говорив з тобою? – з жахом спитала манірна панна, коли він поквапно відійшов.

– Не знаю, – відповіла Текля.

– Чи не диявол з пекла?

– Якщо й диявол, то привабливий.

– Ха-ха! Люба! – щиро засміялася Вероніка Младанович. – От вигадала – диявол! Та це найчистіша і найвідданіша батькові душа, це наш славний сотник Гонта.

– Простий козак? – розчаровано процідила Текля.

– Ні, шляхетний, нобілітований, із замкової козачої міліції.

Гості, що юрмились коло широкої алеї, заворушилися, це привернуло увагу й дам; незабаром почулись вітальні вигуки: то з’явилося подружжя господарів.

Кшемуський махнув хусткою, і з фортеці гримнула гармата; музика заграла урочистий марш… Усі щільніше обступили алею і затаїли подих.

Почувся глухий гуркіт. З темряви виїхала на високих колесах золота бочка, в яку запряжена була пара волів білої масті, прикрашених червоними стрічками; на бочці верхи сидів Бахус, якого підтримували два сатири; бочку супроводили вакханки. Личка богинь веселощів були чарівні, їх постаті стрункі й зграбні, але самий вираз облич не пасував до їхніх ролей: замість веселощів у поглядах німф тремтів переляк і страждання.

Поява Бахуса викликала гучне схвалення в глядачів, а коли Бахус заходився з своєї бочки черпати мальвазію й розсилати ковші тим, хто був ближче до нього, схвалення перейшло у вибухи галасливого захвату…

– Досконале, досконале! – хрипів, прицмокуючи, Потоцький і потискував вдячно руку господареві.

Младанович не міг устояти на місці, він підбігав з своїми зауваженнями то до господаря, то до Потоцького.

– Delicilux! Пречудово! – шепотів він.

Слідом за Бахусом поплив у якійсь розмальованій мушлі, запряженій дельфінами, Нептун з тризубом; його супроводили, лежачи на довгому помості, драпірованому у синю термаламу, неначе хвилі, ру алки й наяди. Нептун роздавав на своєму тризубі гостям усіляку рибу; то були якісь дуже хитромудро приготовані цукерки. Наяди й русалки обсипали глядачів квітами.

Слідом за Нептуном з’явилася процесія народів, які представляли різні країни; звичайно, перша фігурувала Польща, її зображувала пишна панна в старопольському багатому вбранні; панну оточувало пишне лицарство з біскупами та єзуїтами. Вся ця група мальовничо розташувалась на великому, прикрашеному різноманітною зброєю, помості; її везли запряжені в ярма православні хлопи, одягнуті в лахміття. Поява цієї групи викликала бурю захоплених вигуків:

– Віват! Нєх жиє! Смерть схизматам!

А Лисянка палала… Рисунок Софії Караффи-Корбут

Про кожну переміну в процесії сповіщалося пострілом гармати й зміною потішних вогнів, а появу Польщі було зустрінуто сальвою всієї фортечної «армати». Цей гуркіт гармат, змішаний з несамовитими криками очманілої від хмелю й захвату шляхти, докотився до містечка, розбудив і його фільварки, і далекі висілки. Усі злякано попрокидалися; спросоння здавалось, що на замок напали татари. А коли сліпучо спалахнула пожежа за околицею, жителів охопив жах.

Усі в одчаї заметушилися по вулицях і з зойками: «Пожежа, горимо!» – кинулись на майдан, а то й до найближчого лісу.

Давно вже підпалені були з чотирьох боків довжелезні ожереди Лисянської економії, та гості, захоплені незвичайним видовищем, не помічали спершу далекої заграви, а коли з’явилася в процесії Польща, пожежа досягла страшної сили: по той бік містечка здіймалося й вирувало в нічній темряві ціле море полум’я, темні силуети найближчих будівель виблискували вогненними контурами, а церква, немов розпечена, тонула в тому полум’ї.

Розкішна постать Польщі, пишне лицарство, запряжені в ярма селяни здавалися тепер облитими кров’ю і надавали всій цій картині зловісного характеру.

Шалені вигуки гостей, що зібралися в саду, під тиском цього враження почали стихати й змінюватись якимсь пригніченим мовчанням.

– То не жарт, пане, – заклопотано мовив Потоцький, нахилившись до Кшемуського, – може все містечко згоріти.

– Пусте! – заспокоїв його господар.

А процесія тим часом посувалась далі. Пройшли народи Європи, Азії, Африки й Америки. Хоч валка різних народностей була дуже мальовнича й характерна, але пересичене гостротою вражень почуття глядачів не відгукувалось на ці строкаті картини й чекало сильніших відчувань.

Сам тільки Левандовський з двома молодими шляхтичами, які співчували його ідеям, стояв збоку, обурений до глибини душі всіма цими витівками.

– Держава виснажена, стоїть на краю загибелі, а вони витрачають награбовані багатства на таку мерзоту!

Але ось музика гримнула щось веселе; пролунав знову салют гармат, і з темної зелені з’явився пишний кортеж богині Кіприди. її колісницю везли три пари білих, як сніг, цапів з позолоченими рогами, обвішаними гірляндами троянд; цапів вели амури з райдужними крильцями й сагайдаками стріл за плечима; такі самі амури оточували колісницю й завершували процесію.

А навколо лунали дикі, шалені крики:

– Віват! Нєх жиє!

Після дикої оргії пізно попрокидалося панство, прочумувалося воно ліниво, з тупим болем голови, з відчуттям тваринного пересичення… Але його чекали нові забавки.

На дворищі замку стояли вже запряжені в різні екіпажі ситі коні в дорогій краківській збруї і верхові чистокровні румаки.

Вийшов із замку Кшемуський, ведучи під руку Потоцького; яскраве сонце одразу викрило фальш свіжих лиць і виявило цілу сітку зморщок, що променились коло очей і губ старости.

Широкий, пишний ридван на високих ресорах чекав вельможного гостя коло ганку; в нього був запряжений упростяж четверик вороних. Господар посадив Потоцького на почесне місце, а сам, разом з уманським губернатором, сів проти старости на передньому сидінні.

– Знаєш дорогу на панський хутір? – спитав господар у машталіра, показуючи головою на пана Левандовського.

– Не знаю, ясновельможний пане, – відповів той.

– То сідай, пане, на козли й показуй йому дорогу, – звернувся господар до Левандовського.

Той мовчки виліз на козли. Машталір стьобнув довгою пугою, передні коні стали дибки, дишлові рвонули, і ридван, хитнувшись з боку на бік, важко рушив з місця.

Слідом за ридваном покотили колимаги, коляси, каруци й натачанки; наввипередки з ними поскакали блискучі вершники, перекидаючись з дамами грайливим словом, компліментом, вітанням; знялася хмара куряви і вкрила весь поїзд золотаво-сірим серпанком. Левандовський показував машталірові дорогу, котру, між іншим, усі в замку добре знали. Треба було проїхати якусь милю битим Уманським шляхом, а потім на перехресті біля корчми взяти праворуч і гін троє проїхати на Вільшану путівцем, попід узліссям. А там уже, мов на долоні, буде видно хутір.

Перед очима Левандовського вже малювалася люба, дорога картина. Ось ставок дзеркалом виблискує в сріблястій зелені верб та осокорів; він лежить у мальовничій долині, схили якої засаджені прекрасним фруктовим садом; за ставом виструнчився ряд пірамідальних тополь, а серед них біліє критий черепицею будиночок; з темної зелені лип і дубів визирають теж червоними плямами покрівлі інших будівель. Через став тягнеться гребля, а в кінці її виблискують колесами гомінливі млини – все це видивляється в чисті води ставу й немов сміється із затишних куточків зелені. Левандовський у думці вже пригортав до грудей дружину й голубив дитя. Але в нього чомусь болісно стискалося серце. Звичайно, хіба міг бути комусь приємний наїзд такої буйної ватаги? Дружина злякається… вона не звикла до таких вакханалій… та й образити можуть: хіба ручиться хто за стриманість цієї дикої орди?

Такі думки сповнювали серце пана Левандовського тривогою, і воно щеміло від болю й туги…

А екіпаж, похитуючись, котився далі, й Левандовський чув, як Кшемуський вихваляв Потоцькому його хутір… Раз він звернувся й до Левандовського:

– А що, чи так нас фурман везе? Чи не збився?

– Вночі з зав’язаними очима знайду своє гніздечко.

– Правда? А все-таки краще розпитай жида.

Левандовський на цю пораду тільки посміхнувся. Екіпаж саме зупинився біля корчми. Вискочив корчмар і почав догідливо вклонятися ясновельможному панству. Левандовський добре знав корчмаря, це був Гершко, його найближчий сусід, а тому він і звернувся до нього із звичайним запитанням, чи все гаразд на хуторі.

Гершко лаконічно відповів:

– Нічого, пане, не знаю.

– І дружини моєї не бачив?

– Може, пане, бачив, а може, й ні…

– Як – може? Хіба не був на хуторі?

– Може, був, а може, й не був…

– Гайда! – перервав цей діалог губернатор. – Варто розпитувати жида: в нього від страху аж пейси спітніли… Він не знає, з ким говорить і про що говорить. Швидше доїдемо, й сам у своєї пані розпитаєш про все. Гей, рушай!

Екіпаж знову покотився попід темним лісом. Праворуч місцевість понизилась і заглибилася в долину, котра, розширяючись, потяглася поряд з дорогою.

«Через десять хвилин поворот, – думав Левандовський, – а звідти до мого двору їхати хвилин п’ять, не більше… Ото здивується голубка, – перелякається, подумає, що справжній наїзд. Добре, що я в першому екіпажі, – зараз її заспокою… Ex, коли б уже скоріше додому! Як мені тяжко й огидно бувати в цього понурого деспота, та нічого не вдієш: у нас же немає закону й немає захисту від свавільного насильства можновладців, ну й змушений бувати, запобігати… Ex, нещасний край! Тільки й спочиваю душею в моєму гніздечку, серед моєї любої,, дорогої серцю сім’ї!»

Доріжка звивалася то узліссям, то гадючкою втікала під тінь високих ясенів; на одному закруті її, пам’ятав Левандовський, уже видно було вузьку світлу смужку ставу… і тепер він з нетерпінням ждав того місця, але не діждався… мабуть, прогавив… Та однаково, ось кінчається ліс… Зараз, ось із-за цієї купи дерев, так і блисне в вічі плесо ставу, вигляне й хутірець…

Щасливий господар його не одривав погляду від останніх кущів високого козолисту, що закрили краєвид; але ось вони лишились позаду, і Левандовський скрикнув від жаху, божевільно витріщивши очі: ні ставу, ні млина, ні саду, ні будь-яких ознак житла! Перед ним лежало голе хвилясте поле, на якому не було жодного кущика.

– Ой! Я божеволію!.. Де ж це все? Провалилося? – залементував Левандовський, вхопившись руками за голову.

Кшемуський з єхидною посмішкою торкнувся коліна Потоцького.

– Дружина… дитя! – приголомшений ударом, прохрипів Левандовський і впав непритомний з козел.

Такий поворот жарту не входив у програму губернатора: замість сміху та веселощів, усіх охопило моторошне почуття.

– Підведіть скоріше цього дурня, облийте водою, – захвилювався Кшемуський, – од перепою сам збився з дороги і, як баба, ще й непритомніє.

– То панський жарт – потіха! – зауважив Потоцький.

– Геть-чисто все розібрали за одну ніч і вирівняли… – самовдоволено відповів Кшемуський.

Челядь і гості кинулись допомогти Левандовському, хто пробував влити йому в рот рому, хто почав старанно змочувати йому голову й бризкати холодною водою в обличчя.

Спільними зусиллями пощастило нарешті повернути Левандовського до життя, але він так і не отямився. Опритомнівши, нещасний схопився на ноги й, волаючи «рятуйте!», кинувся був бігти до свого хутора, який, із злої, пекельної волі, провалився крізь землю. Та Левандовського наздогнали і втримали; тоді він забився на руках у челяді й почав усе на собі рвати.

– Та заспокойте цього йолопа! – гукав з колимаги Кшемуський. – Поясніть йому, що й хутір, і сім’я його не пропали, а що він тільки збився з дороги!

Та ніякі слова не впливали на шляхтича: він їх не чув і не розумів; з божевільними, налитими кров’ю очима, з перекошеним обличчям і піною коло уст він біснувався, кричав і посилав комусь прокльони.

– Кровопивці, злодюги! Зрадники, згубники великої і славної Польщі! Ви все святе втоптали в смердюче багно… Прокляття на вашу голову, прокляття з роду в рід! О, невже небо не помститься вам? Помститься, помститься, – якщо не воно, то замучений вами народ! Вогонь пожере ваше награбоване добро, в крові потоне все і ваші родини… чужа нога наступить п’ятою на ваші груди!

Збентежений господар зовсім розгубився перед своїми гостями й не знав, чим угамувати несамовитого Левандовського. Без них би він розпорядився, та при вельможних свідках було незручно, до того ще й гості були очевидьки приголомшені словами божевільного.

На щастя, з цього скрутного становища його вивів гонець, що несподівано прискакав із замку.

Гонець передав на словах, що в замок зволив прибути найпревелебніший кардинал, нунцій найсвятішого папи, й що, крім того, одержано з Варшави й Києва тривожні вісті.

На останню звістку панство не звернуло жодної уваги; але приїзд нунція схвилював усіх, і про Левандовського одразу забули.

Гонець тим часом передав губернатору листа від дружини його, ясновельможної пані Ядвіги.

Лист був лаконічний, зміст його був такий:

«Знову підкинуто в замок таємничу записку, писану тією ж самою рукою; в ній говориться те ж саме, що й раніше: «Оплакане вами живе і завдасть вам ще більше сліз!»

Кшемуський, прочитавши цього листа, зблід і похитнувся, наче підрубаний дуб, і коли б його не підтримали, він би так і гримнув на землю…

Після невдалої спроби Владислава IV приборкати свавілля магнатства… – Владислав IV Ваза (1596 – 1648), король польський (1632 – 1648), намагався обмежити магнатсько-шляхетську анархію і зміцнити королівську владу. Для здійснення цих планів хотів використати українських реєстрових козаків.

Вже Ян-Казимир, єзуїтський послугач… утік з Речі Посполитої. – Ян-Казимир (1609 – 1672), брат Владислава IV, король польський (1648-1668), до вступу на престол був кардиналом, 1668 р. зрікся корони й виїхав до Франції.

Вишневецький Михайло (1633 – 1673) – король польський (1669 – 1673), син Яреми Вишневецького. За час його королювання у Польщі значно посилилась магнатсько-шляхетська анархія і послабилась королівська влада.

Август II Саксонський – Август II Сильний (1670 – 1733), король польський (1697 – 1706 і 1709 – 1733) та курфюрст саксонський (1694 – 1733). Підтримував агресивні плани шляхти щодо України.

Лещинський Станіслав (1677 – 1766) – польський політичний діяч, двічі був польським королем: у 1704 – 1709 рр. і 1733 – 1735 рр.

Август-Сигізмунд – Сигізмунд II Август (1520 – 1572), король польський (1548 – 1572) та великий князь литовський. За його королювання українських і білоруських феодалів зрівняно в правах з польськими (1563) й укладено Люблінську унію (1569).

Лойола Ігнацій (1491 – 1556) – католицький чернець, 1534 р. заснував чернечий орден єзуїтів (затверджений 1540 р.) Єзуїти з’явились у Польщі 1564 р., були головними ідейними натхненниками жорстокої колонізаторської політики польської шляхти на Україні.

Сигізмунд ІІІ Ваза (1566 – 1632) – король польський (1587 – 1632) і шведський (1592 – 1604). За його королювання польський уряд жорстоко придушував на Україні козацько-селянські повстання під проводом Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Тараса Федоровича (Трясила) та ін.

Данилович Ян – родич польських магнатів Жолкевських, спочатку корсунський, а потім чигиринський староста. 1636 р. жорстоко приводив у «послушенство» не тільки селян і міщан, але й реєстрових козаків.

У цьому містечку… народився й виріс Хмельницький, – за одними переказами – батько Богданів, Михайло, а за іншими – сам Богдан. – Ні Богдан Хмельницький, ні його батько не могли народитися в Лисянці, оскільки вона заснована лише 1622 р., а Богдан Хмельницький народився 1595 р., можливо, в Чигирині.

Яблоновський Ян-Олександр (? – 1737) – великий польський магнат. Його син Юзеф-Олександр (1711 – 1777), воєвода новогрудський, був власником Лисянки з 1749 р.

Хоча з часів Дорошенка Лисянка й була двічі розгромлена й гетьманом, і татарами… – Дорошенко Петро Дорофійович (1627 – 1698) – гетьман Правобережної України (1665 – 1676). Щоб поширити свою владу на всю Україну, він спільно з кримськими татарами робив походи на Лівобережжя. 1669 р. Дорошенко уклав угоду з турецьким султаном про перехід Правобережної України під зверхність Туреччини. Внаслідок цього турки захопили на двадцять сім років частину Правобережжя (1672 – 1699).

Після довгої кривавої боротьби Дорошенко 1676 р. капітулював перед російсько-українськими військами. В 1679 – 1682 рр. він був воєводою у Вятці (тепер м. Кіров), а останні роки життя провів у с. Ярополчому під Москвою.

Лисянка двічі була зруйнована турками, вперше – 1672 р. і вдруге – 1674 р., під час повстання проти Дорошенка.

Бурграб – комендант міста або замку.

Кляштор базиліан. – Базиліани (василіани) – ченці уніатського ордену базиліан, заснованого на Україні після Брестської унії 1 596 р. з метою поширення уніатства й знищення православ’я.:

Младанович Рафал – губернатор уманських маєткіз польського магната Силезія Потоцького, убитий гайдамаками 1768 р. в Умані.

Потоцький Микола (1712 – 1782) – польський магнат, власник багатьох маєтків, переважно в Галичині, з 1735 р. – староста прикордонного міста Канева. Потоцький відзначався самодурством і деспотизмом, про що збереглося чимало переказів усного і мемуарного характеру. Існує думка, що він виступає «героєм» широко відомої «Пісні про Бондарівну» («У містечку Богуславку Канівського пана»).

Плебан – парафіяльний ксьондз.

Схизмати – розкольники, так у XVI – XVIII ст. католицьке духівництво й польська шляхта зневажливо називали православних українців. «

..згадай Авраама і Сару… – Авраам і Capa – подружжя, про яке розповідається у біблії. Вони довго були бездітними; лише коли Авраамові минуло сто, а Сарі дев’яносто років, у них народився син Ісаак.

Непогрішимий рече… – Непогрішимим католицька церква вважає папу римського.

…хитрощі Шумлянських і Жабокрицьких… – Шумлянський Йосиф (1643 – 1708) – останній православний єпископ львівський (1668 – 1708). Хитрощами, обманом, підкупом і насильствами домігся того, що більшість підлеглого йому духівництва погодилась прийняти унію. Шумлянський 1700 р. перейшов до унії, і львівська єпархія стала уніатською 1702 р. до унії приєднався луцький єпископ Ціонісій Жабокрицький.

Римська курія – сукупність центральних установ папської влади.

Венгжин – угорське виноградне вино.

Офіцини – флігель, приміщення для слуг.

Потоцький Франц-Силезій (? – 1772) – граф, польський магнат, з 1756 р. київський воєвода, ревний насаджувач унії на Правобережній Україні. Зробивши Умань центром католицької й уніатської пропаганди, Потоцький створив там уніатську місію, сприяв уніатському василіанському монастиреві й заснованій при цьому школі, відкрив близько ста уніатських церков у своїх маєтках на Уманщині. В цьому допомагав йому губернатор (управитель ключа маєтків) Младанович.

…він тепер нобілітований, шляхтич і едукований… – Нобілітація – надання шляхетства; едукація – освіта, виховання. Гонта нобілітований не був.

Понятовський Станіслав-Август (1732 – 1798) – останній король Польщі (1764 – 1795), обраний при підтримці російської цариці Катерини II, а також прусськсго короля Фрідріха II; у своїй політиці Понятовський орієнтувався на російський уряд і ту частину польських магнатів, які тяжіли до Петербурга. Цим він закликав незадоволення інших магнатів і шляхти проти себе.

Конфедерація – тимчасовий військово-політичний союз частини магнатів і шляхти, спрямований на досягнення певної політичної мети (часто конфедерації створювалися для боротьби проти короля або якихось постанов сейму). Конфедерації загалом відігравали реакційну роль у державному житті Польщі.

Головне – конфедерація від нас недалеко, в Барі. – Наприкінці вересня 1167 р. розпочався сейм у Варшаві, який мав, на вимогу російського посла Рєпніна, розглянути питання про права православних. Частина католицького духівництва й магнатів виступила проти позитивного вирішення цього питання. Незважаючи на це, в лютому 1768 р. між Польщею і Росією було укладено угоду, за якою православні зрівнювались у правах з католиками. На знак протесту тоді ж, у лютому, в Барі (місто на Поділлі, тепер Вінницької області) на з’їзді польської шляхти було створено конфедерацію. Барські конфедерати виступили за збереження необмежених прав і привілеїв польської шляхти і католицького духівництва, проти втручання російського уряду в польські справи. Конфедерати почали жорстокі розправи над українським населенням, і це стало поштовхом до великого народного повстання під проводом Залізняка та Гонти – Коліївщини.

Пулавський Юзеф (1704 – 1769) – польський магнат, 1768 р. організував так званий орден кавалерів святого хреста, який став початком Барської конфедерації. Помер у Молдавії, в м. Хотині (тепер місто Чернівецької області), куди потрапив через незгоди між керівниками Барської конфедерації.

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 26 – 47.