25. Мотронинський монастир центром повстання

Михайло Старицький

Прискакавши з Лисянки в Мотронинський монастир, Залізняк застав там Аркадія і Найду, повернення яких він нетерпляче чекав. Напередодні вони прибули з Запорозької Січі й привезли важливі вісті.

Їхня поїздка на Запорожжя увінчалася цілковитим успіхом. Запорожці одностайно вирішили допомагати, наскільки буде можливо, гайдамакам, тим більше що кошовий сказав, що на цю допомогу російський уряд дає хоча й неофіційну, але цілком певну згоду.

З Найдою прибуло різними шляхами п’ятсот запорожців, а з дня на день мало прибути ще дві тисячі.

Кошовий отаман відправив посланців і на Дін, щоб кликали вільних людей на допомогу повстанцям. У татар і турків закупили цілий обоз зброї, і він незабаром мав прибути в Мотронинський монастир.

Та найважливіша звістка була та, що кошовий отаман, а з ним і все Запорожжя відправили хитрих послів у Туреччину, щоб спонукати цю державу якнайшвидше оголосити війну Росії: оскільки Польща була союзницею Туреччини, то ця обставина підняла б проти Польщі Росію.

Запорожці добре знали, де знаходяться головні пружини турецької державної машини, а що Найда дав послам ще й величезну суму грошей, то, беручи до уваги політичні непорозуміння, які виникли серед супротивних держав, цілком можливо було розраховувати на успіх цієї справи.

З такою ж метою були відряджені посли з багатими подарунками й до татарських мурз, і до хана.

Кошовий вірно розрахував, що під час війни Запорожжя дістане можливість вільніше діяти, а також одержить дозвіл збільшити кількість свого війська. Саме це він і сподівався використати для визволення України.

Про таємний план кошового й запорожців Найда розповів тільки Залізнякові, і ця звістка так врадувала полковника, що він мимоволі просльозився.

– Ex, серце ж у нашого кошового та в братів-орлів! – вигукнув Залізняк, сердито змахуючи непрохану сльозу. – Хоч і не дала доля рідній країні щастя, зате вже серця… Ex! Не шкода й головою накласти!

Більшу частину скарбу Найда й Аркадій привезли в монастир. Розповідь Найди про чудесне здобуття скарбу остаточно оточила його особу і в очах братії, і в очах народу якимось незвичайним ореолом та ще більше зміцнила в їхніх серцях надію на успіх задуманого.

Звістка про мученицьку смерть лисянського священика, отця Хоми, блискавкою облетіла Україну, і все довкола сколихнулося. Це страхітливе, нечуване звірство було останньою краплиною, що переповнила чашу терпіння народного! А тим часом конфедерати й уніати, ще не розуміючи того, що піднімається навколо, чинили й далі свої буйні наїзди й криваві розправи; щодня приходили звістки про нові звірства, нові тортури…

Запорожці, кинувши свої села й хутори, ринули з усіх усюд у польську Україну і незабаром утворили сотні невеликих загонів. За короткий час становище на Україні змінилося: ще недавно по селах і хуторах бешкетували ватаги конфедератів, чути було стогін і зойки катованих людей та зухвалі вигуки сп’янілих од крові шляхтичів, тепер же там стало тихо; скрізь побіля церков збиралися юрби селян, які кинули косовицю й жнива, що вже почалися подекуди, й економи не зважувалися виганяти «бидло» на лани… У повітрі запахло порохом. Євреї з гарячковою поспішністю тікали в найближчі міста, прихопивши з собою тільки найцінніше з свого майна.

– Хлопи бунтують! – прокотилося по Україні.

Окремі загони в різних місцях уже почали страшну помсту. Народне повстання загрожувало перейти в страхітливу різню, якби не з’явилася людина, котра об’єднала під своїм стягом усі сили й очолила їх.

Залізняк зрозумів, що настав час або піднятися на гребені народної хвилі, або залишитися осторонь від руху. Ім’я Залізнякове мало таку популярність по всій Україні, що досить було б йому відкрито підняти свій стяг, як усі ринули б до нього.

Та цього було замало.

Дістати визнання повстанців – це ще не все, головне – щоб уся Україна визнала його гетьманом і пішла за ним; треба було, щоб до цього руху і лівобережне козацтво, і сусідні держави поставилися не як до бунту хлопів, а як до великого народного повстання.

Але хто міг настановити його гетьманом, хто міг освятити такий рух, надати йому характеру хрестового походу?

В часи Богдана це зробила Запорозька Січ, тому що вона була святинею для українців і виразницею народних ідеалів, захисницею народних інтересів. Та нині Правобережна Україна була вже давно відірвана од Січі; ні гетьмана, ні власного уряду не залишилося в неї, вона не мала навіть вищого духівництва, і не було їй звідки почути рішуче слово; єдиною зорею нещасному народові сяяв ще Мотронинський монастир. Туди стікався люд з усіх кінців України.

Загальна жадоба помсти була така велика, що навіть ченці й священики ладні були кинутися в бій. Незважаючи на те, що, здавалося, всі сусіди мовчки погодились на поголовне винищення православного люду в Польщі, серед селян уперто трималася чутка про золоту грамоту, видану російською царицею Мельхіседекові.

Безперервно нові й нові юрби збуджених людей прибували до стін Мотронинського монастиря. Багато хто знав про те, що Залізняк призначив тут збір, а більшість несвідомо горнулася до цього останнього оплоту православ’я, шукаючи тут поради й порятунку.

І ось Залізняк вирішив, що монастир повинен освятити їхнє повстання.

В глупу північ скликали вони з Найдою у колишню Мельхіседекову келію старшу монастирську братію й оголосили їй про свій намір.

Усі одностайно схвалили пропозицію Залізняка й Найди; вирішено було першого серпня, на Маковія, відслужити урочисту відправу й освятити з усією сумною пишністю зброю козаків, які поклялися віддати життя за святий хрест.

У монастирі почали діяльно готуватися до майбутніх подій: укріплювали стіни, заготовляли провіант для війська. Охоплені ентузіазмом, монахи тягли в свої льохи все, що тільки можна, аби заготувати харч для війська й сотень жінок та дітей, котрі знайшли притулок біля стін монастиря.

Залізняк і Найда теж енергійно готувалися до наступної війни. Розуміючи, що на успіх справи можна розраховувати лише в тому разі, якщо зненацька ринутись на ляхів і приголомшити їх несподіваним ударом, вони вирішили одразу ж після освячення зброї розділити військо на дві частини й кинутися на переповнені шляхтою міста, а тому до всіх гайдамацьких загонів розіслали гінців з наказом збиратись у Мотронинському лісі.

Дні збігали в гарячковій роботі й необхідних приготуваннях. Нарешті настав переддень призначеної відправи.

На монастирському дворі панувало незвичайне пожвавлення. З комір і льохів виносили барила й мішки, вантажили їх на похідні козацькі вози; по монастирських стінах снували козаки, оглядаючи бійниці й амбразури.

Ченці з хрестами й кропилами в руках обходили людей, що юрмилися біля монастирських стін. До брами раз у раз під’їжджали гінці і, скочивши з коней, заходили в двір.

Залізняк і Найда походжали по двору, наглядаючи за всіма приготуваннями, віддаючи накази й вислуховуючи донесення гінців.

– Ну, друже мій, – сказав Залізняк, зупиняючись біля церковних дверей, – здається, зроблено уже все, тепер хоч і наскочать ляхи, то об ці стіни поламають зуби!

– Та їх тепер сюди й калачем не заманиш, – усміхаючись, відповів Найда, – Он знову прибули люди, кажуть, що ляхи, як миші, тікають із сіл у міста, добро своє на дорогах кидають.

– Воно-то правда, а все ж обережність не завадить, – треба нам, друже, берегти цю святу обитель, як око в лобі. Поки вона ціла, доти й народ вірить у благословення господнє! Завтра вдосвіта ми виступимо звідси, і хоч залишимо для захисту монастиря з сотню козаків, проте мусимо передбачити все, – тому оглянь, друже, ще потаємний хід, а я піду подивлюся на стіни; та поспіши й приходь до мене: треба дати гасло й розставити вартових.

Найда подався до старої монастирської церкви, уже закритої для богослужіння, й, відімкнувши бічні двері важким ключем, ввійшов у ризницю; тут він насилу підняв одну з плит у підлозі, викресав вогню, засвітив воскову свічку й обережно спустився по крутих сходах у вузький підземний коридор, який закінчувався замаскованим виходом у лісову хащу. Все тут було справне.

Вийшовши з церкви, Найда попрямував до Залізняка, коли раптом його покликав чийсь голос:

– Козаче, козаче, та почекай же, не чуєш чи що?

Найда озирнувся: до нього поспішав кульгавий жебрак, що при потребі вмів добре ходити обома ногами. Це його Найда посилав з чотками до Дарини.

Коли Найда побачив жебрака, серце його затремтіло від жагучого бажання якомога швидше розпитатись про Дарину. Чи жива вона, чи здорова? Він кинувся до жебрака й промовив з ледь прихованим нетерпінням:

– Ну, що? Знайшов? Побачив?

– Знайшов, побачив, – відповів жебрак. – І привіз…

– Привіз? Кого?

– Панну…

– Панну? Доньку обозного? – вигукнув здивований Найда.

– Авжеж, її!

– Де ж вона? Тут?

– Та ні! У Лебединському монастирі, веліла розшукати тебе й переказати, що пам’ятає тебе і жде.

– Пам’ятає і жде, – мимохіть прошепотів Найда. – Чого ж вона прибула туди… в такий час?.. Господи… адже все може трапитись!..

Радість і тривога охопили Найду від звістки, принесеної жебраком. «Дарина тут, так близько від нього, прибула, не побоялася – козачка, королева! Він її просив чимось допомогти монастиреві, а вона сама приїхала туди! Авжеж, сміливий, відважний вчинок, але який ризикований!.. В цей час, коли всюди нишпорять конфедерати й уніати, вона в жіночому монастирі! О, не доведи господи! Щохвилини на неї чигають смерть, муки ще гірші від смерті! – Найда замислився. – Що ж робити? Не можна залишити її там саму… Поїхати, привезти сюди або відвезти додому, до батька?»

Але козак одразу ж відкинув цю думку. Хоч би там що, а в цей час він не залишить війська ні на одну хвилину! Доля України лежить на терезах, і якби зараз він почав думати про свої почуття, самій Дарині було б соромно за нього… Залишається одно: послати за нею невеликий загін і прохати прибути сюди, в Мотронинський монастир. Поки що тут найбезпечніше місце.

Заспокоївшись на цій думці, Найда пішов до монастирських стін, щоб разом з полковником віддати останні розпорядження.

А тим часом Залізняк, оглянувши монастирські стіни, вийшов за ворота подивитися ще на вали й шанці, споруджені за його вказівкою на деякій відстані довкола монастирських стін.

Тепер увесь простір між стінами й валами був заповнений людом, переважно жінками й дітьми.

Дехто тулився на возах і під возами, інші просто на землі – на розстелених свитах; біля кожної сім’ї лежали клунки – все, що люди встигли захопити з собою; до деяких возів були прив’язані воли, корови, а подекуди стояли, збившись купою, вівці. Людський гомін перемішувався з меканням овець, ревінням корів і кукуріканням півнів.

Збоку можна було подумати, що навколо монастирських стін розташувався велетенський ярмарок, якби обличчя людей, що сиділи гуртками, не були такі сумні, якби в загальний гомін не вривалися сльози й стогнання жінок та дітей.

Коли до валів під’їхав Залізняк, усі, перешіптуючись, шанобливо поскидали шапки; полковник оглянув укріплення й повернув назад.

Біля воріт його зустрів козак і повідомив, що до пана полковника з дуже важливою звісткою прибули ковалі.

– Ну, то веди їх сюди, в сторожку! – наказав Залізняк і зайшов у невеличку келійку монастирського сторожа.

За хвилину туди ж увійшли двоє високих на зріст запорожців і, вклонившись Залізнякові, гучно мовили:

– Здоров був, батьку!

– Доброго здоров’я, діти! – приязно відповів полковник. – Ну що, скінчили роботу?

– Скінчили, все сховано недалечко, у Вовчому байраці.

– А скільки?

– Тисяча шабель, та ножів з чотири тисячі, та наконечників до списів тисячі дві.

– Славно! Добре попрацювали, не гріх і по чарці!

– Зараз не треба, батьку: нап’ємося в панських замках хмільного пива.

– Дай боже! А що ви іще скажете?

– Піймали двох шпигунів польських.

– Шпигунів? – здивувався й стривожився Залізняк. – Де ж, як?

– Та в лісі ж, – хотіли нас вистежити!

– Ну й що ж?

– Не вдалося, вартовий спіймав; ми хотіли їх там самі рішити, а потім подумали, що, може, ти розпитаєш їх про що.

– Добре… А хто ж вони?

– Брехали багато… Ну, та сам побачиш – хлопець і дівчина.

– Хлопець і дівчина? – перепитав Залізняк.

– Та ось вони тут з нами, зараз приведу! – мовив один із запорожців і, вийшовши за двері, повернувся з Прісею й Петром.

Коли Залізняк побачив їх, у нього мимохіть вирвався вигук здивування; він швидко підвівся й, підійшовши до дівчини, взяв її за руки.

Пріся дуже зблідла й схудла за час свого полонення, та коли побачила полковника, її змарніле личко зашарілося ніжним рум’янцем, а очі засяяли незвичайним щастям.

– То це шпигуни? – промовив Залізняк, з любов’ю поглядаючи на Петра й Прісю, і з посмішкою озирнувся на запорожців. – Та як вам таке на думку спало? А ти, Петре, чого ж не сказав їм про мене?

– Та вони, либонь, казали, – зніяковіло зауважив старший запорожець. – Дівчина й перстень твій показувала, але ми не повірили… За таких, бач, обставин попалися… Вночі підповзли до нашого яру, видивлялися, винюхували…

– Гай-гай! – усміхнувся Залізняк. – Як можна було подумати на таку красуню, що вона шпигунка?

Він ласкаво взяв Прісю за підборіддя, і збентежена дівчина спаленіла ще більше.

– Ну, та слава богу, що хоч живими до мене привезли. І як це тобі, Петре, надало до них, – він підморгнув у бік запорожців, – у гості потрапити?

– Заблудилися в лісі з сестрою, – похмуро мовив Петро. – Ну, почули – гупає молот, на те гупання й пішли, але боялися відразу підходити… Спершу хотіли роздивитись… підповзли, ну й схопили нас. А батько й отець Хома не захотіли, пане полковнику, їхати зі мною: сказали, що їм належить захищати святу церкву.

Залізняк здивовано глянув на Петра: певно, бідолашні діти ще нічого не знали про смерть свого батька. Якусь хвилину полковник мовчав, немовби не наважуючись завдати їм смертельного удару, та потім сказав збентежено й сумно:

– Вони свято виконали свій обов’язок… Захищали церкву до останнього подиху…

Уже в голосі, яким були промовлені ці слова, Петро й Пріся одразу відчули щось лиховісне.

– До останнього подиху? – тремтячим голосом перепитав парубок.

– Ой мати божа! – скрикнула Пріся, звівши на Залізняка сповнені жаху очі.

– Хіба ляхи вже напали на Лисянку? – тривожно допитувався Петро.

– Авжеж, діти…

– І батько?.. – у відчаї сплеснула руками Пріся.

– Прийняв мученицький вінець.

Тихий зойк вирвався з Прісиних грудей, і вона, наче підрізана косою квітка, похитнулась і впала на руки полковника, що підбіг до неї. Петро теж кинувся до сестри, по його щоках котилися сльози. Коли бідолашну дівчину привели до пам’яті, вона тихо, безутішно заридала.

– Недолюдки, христопродавці, гаспиди! – хрипів Петро, притискуючи Прісю до грудей. – Ex, чого ж мене не було там?.. Я або захистив би, або хоч натішився б!..

– Батько ваш тепер у ясних оселях божих із святими мучениками й праведниками; там йому краще, ніж тут, на землі. А ми вже справимо по ньому таку панахиду, якої й світ не бачив. Ти, Петре, залишишся з нами; знайдемо недолюдків, які знущалися з твого батька… А ти, Прісю, не журися, ми не кинемо тебе.

Залізняк ласкаво погладив дівчину по голівці.

У цей час двері відчинилися, й до сторожки ввійшов Найда.

– Ну, панове, одведіть дівчину до людей, – звернувся Залізняк до запорожців. – Тут є й лисянські селяни, а до нас пришліть Неживого. Ти ж, Петре, коли хочеш, залишайся з нами.

– Беріть і життя моє! – з запалом відповів Петро.

Запорожці з Прісею вийшли, а через хвилину до сторожки ввійшов Харко Неживий з дванадцятьма надійними козаками.

– Доброго здоров’я, батьку! – привіталися козаки. – Що скажеш?

– А ось що, брати, – відповівши на привітання, заговорив Залізняк. – Завтра опівночі зберуться в Мотронинському лісі всі козаки, запорожці, гайдамаки й селяни – вся Україна; завтра опівночі ми освятимо нашу зброю і заприсягнемося полягти всі, як один, за матір Україну і за хрест святий. Війська вже тут; та ще багато прибуде до завтрашнього вечора і козаків, і селян, – тому візьміть кожен з собою ще по кілька душ і засядьте на всіх дорогах і стежках, які ведуть до монастиря, щоб ляхи, довідавшись про завтрашній день, не прорвалися крізь ліс і не оточили нас зненацька. Бо тут буде серце України, і якщо вони поразять його, тоді вже ніщо не воскресить трупа.

– Розуміємо, батьку, миші не пропустимо! – заговорили разом козаки.

– З лісу теж не випускати нікого! – додав Найда. – Хіба що тільки з нашим листом чи перначем, а в ліс тільки тих, хто на запитання «Хто йде?» дасть відповідь: «Лисянський титар!» – «Куди?» – «На прощу в монастир». А коли їхатиме обоз, то гасло таке: «Хто йде?» – «Чумаки з Криму!» – «Що везете?» – «Сушену тараню!»

– А якщо хто помітить ляхів і не зможе зупинити їх, – вів далі Залізняк, – то хай тричі вистрелить із мушкета, і кожен, хто почує постріли, хай повідомить іншому, а той повинен негайно послати гінця до нас. Розумієте, дітки?

– Розуміємо, батьку! Усе зробимо, як кажеш, будь певен!

– Віримо, друзі! – Найда і Залізняк підвелися. – Нам і вам, однаково всім, господь востаннє дає нагоду врятувати Україну, востаннє, бо часи міняються: ви – останні орли України. Віддамо ж, друзі, все, що маємо, – і життя, і душу, щоб хоч цього разу вирвати батьківщину з кайданів!

– Амінь! – разом відповіли запорожці.

Усі міцно обнялися, потисли один одному руки, й запорожці вийшли. Залишилися тільки Залізняк і Найда. Обидва якусь мить мовчали.

– Ну, друже, – глибоко зітхнувши, сказав полковник. – Тепер уже все скінчили, залишилося тільки вирішити нам поміж себе: на які міста зараз рушати? Перш ніж ми нападемо на Умань, треба взяти кілька менших міст, щоб наше військо повірило в свої сили і щоб нагнати страху на ляхів… У Чигирині й Жаботині зібралося багато шляхти, то як ти гадаєш, чи не податися нам щонайперше туди?

– Згоден!.. Але ось що, друже: перш ніж ми гомонітимемо про справи, я хотів тобі сказати про одну приватну річ! – Найда відкашлявся. – Підіймається буря, жіночий Лебединський монастир стоїть без будь-якого захисту, а на нього давно гострять зуби ляхи… От я й вирішив, що неодмінно треба туди, про всяк випадок, послати сотню козаків… Гірко ж буде, коли й ця свята обитель загине, як інші…

– Ох, друже, шкода, що тобі так пізно спало це на думку! – зітхнув Залізняк.

– Чому пізно? – стривожено спитав Найда.

– Бо я щойно одержав звістку. Ляхи, либонь, уже напали на Лебединський монастир і, очевидячки, перетворили його в кляштор!..

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 297 – 303.