13. Сара в неволі у батька

Михайло Старицький

Лівий берег Дністра, зокрема між Могилевом і Ямполем, являє собою гірський кряж, який то відступає, то наближається до ріки. Ці вапнякові, з гранітними брилами гори спускаються до Дністра страшними кручами, прямовисними скелями, увінчаними подекуди природними бійницями, котрі народ прозвав «чортовими пальцями». Вузька долина, від підніжжя гір до ріки, що подекуди губиться зовсім, геть уся вкрита виноградниками, і її весела зелень контрастує з похмурими урвищами, що поорані, ніби зморшками, блідо-жовтими тріщинами. Біля містечка Кам’янки лівобережні гори досягають найбільшої височини й грізно насуваються на ріку своїми скелями та бескидами.

Догоряв жаркий, задушливий день. Темно-червоний диск сонця опускався й тонув у рожевій імлі, що оповила безмежну широчінь, яка ховалася ще за крутим підйомом кам’яної дороги. По дорозі, гуркочучи й підскакуючи на камінні, тяглася довга бричка, без буди, з накиданими в задку бебехами. Серед тих бебехів стирчали, немов загрузли в них, дві людські постаті: голова чоловіка була прикрашена знизу рудою бородою, збитою в брудні ковтуни, а зверху прикрита оксамитною, посірілою від пилу ярмулкою, з-під якої теліпалися мокрі, розкручені, мов мачула, пейси. Голова жінки була запнута й закутана хусткою. Бричку тягли добрі коні, але далека дорога виснажила їх зовсім. Пара була припряжена до дишля самими шлеями й ледве йшла ступою, спотикаючись і зупиняючись досить часто. Візник не звертав на коней ніякої уваги й, уткнувшись головою в подушку, дрімав. Та коли коні дійшли до сторчуватого каменя, за яким одразу обривалася дорога й розверзалося страшне провалля, вони не тільки зупинилися, але навіть позадкували і цим рухом так трусонули бричку, що від поштовху у візника впала з рудої голови ярмулка і весь він стрепенувся від переляку.

– Ой, гевулт! – злякано крикнув єврей і зашарпав віжками.

Коні, круто повернувши назад, почали дертися на кам’яну кручу, ковзатись і битися; бричка перехилилася.

– Ферфал! – закричала стара єврейка, скидаючи з голови хустку й намагаючись зіскочити з брички.

Від цього крику схопилася в бричці й третя людина, що лежала в довгому передку. Це була молода й надзвичайно гарна дівчина, але на її худому, блідому личку з великими чорними очима лежав відбиток нелюдських страждань, немов смертельна недуга доїдала ледве розквітлий організм. Молода єврейка злякано озирнулась і почала теж кричати.

– Тпру! Тпру! Прокляті! Щоб ви здохли! – заспокоював візник переполоханих коней, насилу вискочивши з брички. – А ви, мешігене, мовчіть! – повернувся він до жінок. – Тільки коней лякаєте! Ну, Capa – дитина ще, їй і бог простить, а тобі, Ривко, старій дурепі, соромно.

– Ой пане Гершку, випустіть із брички, на бога! – волала Ривка, не звертаючи уваги на слова господаря.

Так, це були наші давні знайомі, які зникли безслідно з Малої Лисянки.

Але Гершко не міг одійти від коней; він тільки лаявся, держав їх за вуздечку й намагався повернути на дорогу. Жінки безпорадно борсались у бричці й злякано верещали. Нарешті Ривці пощастило вискочити, але Сара не могла цього зробити, бо в неї були зв’язані ноги.

– Ой вей! На бога! Рятуйте! У мене зв’язані ноги… Я не можу! – благала Capa, охоплена страхом, бо бричка щомиті могла перекинутися.

– Візьми ось ножа! – крикнув Гершко.

Ривка підскочила до брички, мерщій поперерізувала вірьовки, що повпивалися в біле тіло темно-червоними рубцями, й допомогла Сарі вилізти з брички. Дівчина була така квола, що стояти не могла і зараз же сіла на кам’яному виступі.

Довго прововтузився Гершко з кіньми, поки заспокоїв їх, вивів на шлях і перепряг, бо бричка майже була перекинулася.

– Заждіть мене тут, я огляну спуск, – сказав нарешті він, додавши пошепки Ривці: – Ти гляди, стара, за Сарою, – з ока не спускай!

Та за Сарою нічого було наглядати; вона, мов тінь, безсило сиділа на камені, і хіба що вітер міг підхопити її і понести в золотисту млу…

Довго не повертався Гершко; він блукав десь поблизу, бо чути було лайку то ліворуч, то праворуч. Та ось нарешті почувся його голос по той бік навислої скелі. Йому відгукнувся жіночий.

– Другого спуску пуриц не знайде; наші коні до нього звикли й самі спускаються, ix бін аїд, – казала, виходячи з-за скелі й розмахуючи руками, не дуже стара, досить приємна єврейка, одягнута в лахміття. – А ви загальмуйте колесо й зведіть свої коні за вуздечку.

– Що ж, нічого не зробиш, доведеться скакати з цієї кручі, – бурчав Гершко, чухаючи потилицю.

– Я можу провести жінок… я знаю слічну стежку, – запропонувала жебрачка свої послуги.

– Хоч їм допоможи, добра ізраїльтянко, – зітхнув Гершко й, звівши до неба очі, додав: – А Єгова заплатить тобі за добре діло сторицею.

– І заплатить Єгова через вас, шановний мій пурице. Я жінка бідна, убога, живу тільки милостинею й щедротами обранців божих…

– Добре, гіт, тільки проведи їх!

Єврейка низько вклонилася Ривці й Сарі на знак того, що вона готова служити їм.

Ривка встала, але Capa хоч і підвелася насилу, не могла рушити з місця. Ривка з жебрачкою змушені були взяти її попід руки й повести, а правдивіше – майже понести з гори вниз.

– Чого це вона в вас така хвора? – поцікавилась жебрачка.

– У дорозі захворіла… Лежала все… ну, ноги й попухли, – ухильно відповіла Ривка.

– Зо? Буває, буває… Ось у нашому містечку моя знайома теж довго лежала: так у неї ноги, як ось і в панночки, аж посиніли!

У цей час наші подорожні вийшли з-за скелі й пішли понад краєм кручі. Перед ними відкрився чудовий краєвид. Долина Дністра здавалася глибокою, прорізаною ущелиною, на дні якої вирувала й билася об скелі досить широка, але вся вкрита каламутною піною ріка. Протилежний берег був теж високий і горяний, але контури його лягали м’якими лініями й кучерявилися темною зеленню лісів, що задивлялися в воду. З височини, на якій стояли наші подорожні, було видно, що за смугою лісів розляглися смарагдовим оксамитом ниви, по яких подекуди пробігав світло-сріблястий полиск.

– Ой мамо, як гарно тут і страшно! – скрикнула Ривка.

– Чого страшно? – здивувалася жебрачка. – Тут, хвала богові, спокійно й безпечно. Ми там, унизу, сидимо й до нас, через цей кам’яний мур, – показала вона рукою на високий, прямовисний кряж лівого берега, – не долітає ніякий шум, ніякий гвалт з гори й з інших боків… Ми там у ямі, як на тому світі. Хлопів у містечку мало, ми майже всі свої… Ну, й тихо! До нас докочуються чутки, нібито на горі бунтують хлопи проти панів, а пани наче зібрали конфедератів і ріжуть хлопів, палять їхні села, а де запопадуть, то й наших грабують та вішають… Такі страхіття розказують, мов ті кари єгипетські, або як за Гамана… борони, боже! – торохтіла говірка єврейка, обережно ступаючи краєм урвища. – А до нас ніхто й не заглядає… В нас онде й дороги путящої немає. Стрибай, як хочеш, із скель!

Слова єврейки, «що в цій ямі кінець світу», «що сюди ніхто й не загляне», били в серце Сари ножами, вина з тугою озиралася кругом і з жахом ступала тремтячими ногами, неначе кожен крок наближав її до відкритої могили… ні, не до могили, – вона б у могилу пішла з радістю від своїх катів, від їх нелюдських катувань, – а її ведуть у кам’яну в’язницю, звідки ніхто не визволить її, звідки не долинуть до дорогих людей ні зойки її, ні останній крик нерівної боротьби.

– Вус? Я не про ті страхи, – заговорила нарешті Ривка. – Від хлопських страхів пуриц мій втік, і, правду кажучи, кращого місця, більш прихованого немає на цілому світі! А я ось про що: про ці урвища, що й дна не видно, а коли йдеш, то в голові паморочиться, у вухах дзвенить і в очах зелені кола. Я ось про ці провалля… Ну що, коли зірватися тут, кісток не позбираєш!

– Авжеж, не позбираєш! – кивнула головою жебрачка. – Цієї весни зірвався он з того місця, що перед нами, а може, й з своєї охоти стрибнув, якийсь подорожній, – так до дна не долетів: розірвало його об гостре каміння на шматки, і знайшли на дні тільки шапку та ціпок…

Capa здригнулась і на хвилину зупинилася.

«А що, коли?.. І за мить усе щезне, всі страхіття, муки!» – промайнула в неї думка. Урвище було за п’ять ступнів.

– Ой вей! Замовкни! Не розказуй такого! Оно перелякала її…

Та не встигла Ривка доказати, як Capa, зібравши останні сили, рвонулася й, вислизнувши з рук сторопілих супутниць, кинулася до прірви. Одчайдушний крик завмер на устах жінок; жах прикував їх на місці… Ривка бачила, як Capa хитаючись наблизилась до страшного урвища й кинулась туди, витягши руки вперед… Стара скрикнула й затулила очі руками, та через секунду її штовхнула жебрачка:

– Вона зачепилась, біжимо!

Коли Ривка відкрила очі, жебрачка вже була на краю прірви й, напружуючи всі сили, щось тягла.

– Допоможіть! Вислизає! – гукала вона, задихаючись.

Ривка підбігла до неї.

Жебрачка держала в руках край Сариної спідниці й намагалася вхопити ноги дівчини; мабуть, нещасна кинулась у провалля, не добігши до краю урвища, – тіло її перевалилося, але падіння затримав гострий камінь, за який зачепилася її спідниця. А втім, легка тканина рвалася, й непритомна жертва, що висіла над прірвою, ось-ось мала зірватися вниз.

Багато довелось докласти обом жінкам зусиль, поки їм пощастило схопити Сару за ноги й витягти на найближчий карниз.

Але вона лежала непритомна, а під руками не було води. Жебрачка порадила відтягти Capy подалі від урвища, на вітер.

У цей час до них підбігла кучерява обідрана дівчинка з чорними виразистими очима.

– Ой мамо! Ти мене покинула, я тебе скрізь шукаю! – кинулась вона до жебрачки, скоса поглядаючи на Ривку, та коли погляд дівчинки впав на Capy, що лежала нерухомо, очі її заіскрилися сльозою, й вона, припавши до матері, зашепотіла: – Ой мамулю! Це вона її задушила, ця відьма? Ой як жаль! Тікаймо, а що буде нам! Битимуть!

– Моє золоте ябко, – обняла дівчинку мати. – Вона не зовсім гешторбен, вона тільки знепритомніла. Побіжи, Естерко, принеси нам з криниці води, там під каменем і коряк.

Дівчинка швиденько побігла вниз, а стара заходилася знову терти руки й ноги нещасній Сарі. А втім, до зомлілої, видно, поверталося життя. Обличчя з синьо-червоного ставало блідіше й блідіше, груди починали помітніше здійматися.

– От покарав мене бог, що допустив найнятися в Гершка, – скаржилась, ламаючи в розпачі руки, Ривка. – І надало ж мені, бодай я не діждалась маци, за мізерні копійки найнятися до такого гаспида! Пильнуй, каже, за дівкою, та й годі! Добре пильнуй! Не гойка ж я якась остання, щоб у мене серця зовсім не було!.. І зла я на неї, і жаль мені дівчини; тиха вона, сумирна, води не скаламутить, а її, мов ту вовчицю…. на ланцюг та в мішок або під перини. Коли б одразу, а то…

– Ой! Що ви, золота моя, – скрикнула жебрачка, сплеснувши руками. – За що ж таке їй катування? Хто вона буде господареві?

– Дочка рідна, ось хто! – не вгавала роздратована Ривка. – А за що він її мучить, достеменно й не знаю, силує заміж за нелюба, а від того, кого вона любить, далеко везе… тільки, видно, любить вона такого, що хазяїн мій убив би її зразу, та когось боїться. При мені кричав їй: «Задушив би тебе, як гадюку, коли б не був зв’язаний словом».

– Ой мамеле, тателе! Таке верзти на рідну доню!

– Кричати? Та він бив її батогом і віжками… душив… Як вона ще досі не здохла, я й сама не знаю, присягаюся торою! Як задумав мій хазяїн уночі тікати з Лисянки, то Capy зв’язав і вкинув у лантух, а на лантух поклав ще дві перини й погнав степом коней, бездоріжжям, щоб збити погоню… Коли ми од’їхали миль зо три, тільки тоді він скинув з Сари перини й витяг її на вітер… Така була біла, як сорочка, а на синіх губах темніла запечена кров… насилу ми одволали… Далі він побоявся класти перини на Сару й держав її тільки в лантусі із зв’язаними руками й ногами… А на четвертий день дозволив розв’язати їй руки й іноді сидіти… а ноги я розв’язала їй оце тільки зараз, – і Ривка на доказ своїх слів відкрила опухлі Сарині ноги.

Жебрачка вжахнулася й завела жалібним голосом:

– Ой вей, вей! Сиріточка, нікому заступитися… Ох, я, безпритульна, годуюся божою рукою, а щасливіша за неї, пишну… І хороша, і красуня, антик… А як долі немає, то й плач цілий вік… не дивно, що вона шукала собі смерті…

– Це уже вдруге, – пояснила Ривка. – Перший раз вона хотіла була кинутись під лотоки, втопитись, так її вдержали. Ой, і катував же він її, вей мір! Я боюсь йому й сказати тепер – замордує…

– Навіщо ж виказувати нещасну, – проговорила зворушеним голосом жебрачка, немов благаючи співчуття в Ривки. Та Ривка й не думала про співчуття, бо гнів Гершка повернувся б у першу чергу проти неї самої.

У цей час повернулася дівчинка з корячком свіжої води. Від кількох ковтків її Capa відразу опритомніла. Вона розплющила свої великі очі й обвела всіх безтямним поглядом. А потім, пригадавши все, нараз затремтіла й почала благати рятівників своїх, щоб зглянулись над нею й пустили б її з цього світу.

– Навіщо вам мої страждання? – ламала вона руки. – Навіщо? Ривко, пожалій мене! В тебе ж є теж дочка. Ой пустіть мене! Пустіть!

– Ой вей, мамеле! – несподівано й істерично заридала на ці благання Естерка. – Пустіть її, не мучте! Вона така добра… очі в неї… ой вей, не бийте панни, не бийте! Пустіть: мені так її жаль!

Це благання дитини, висловлене так щиро, прорвало нарешті гіркоту, що назбиралася в змученому Сариному серці, й вона, притиснувши дитину до своїх грудей, залилася сльозами.

– Не плач, панно, не плач, адамант мій! – втішала Capy жебрачка, цілуючи її холодні руки. – Велике в тебе горе, та око Єгови його бачить, а раз всемогутній береже тебе од гріха, то не на муку ж, а на радість… на його терезах наше життя, і ми не сміємо переступити його волі… Вже яке гірке моє життя, простягнутою рукою дитинку годую, а на бога батьків наших не повстану.

Ці прості, теплі слова чужої стражденної людини підбадьорили Capy, а сльози, крім того, полегшили біль, що стискав їй груди. Вона поцілувала жебрачку, ще раз притиснула до грудей її дочку, навіть обняла Ривку й, прошепотівши тихо:

– Так, ще не пробила моя остання година, ще треба терпіти, – підвелася з зусиллям на ноги й сказала своїм супутницям: – Ведіть мене, не бійтеся!

Коли вони спустилися до підніжжя гори, то в глибокій улоговині лежав уже густий морок. Гершко з своєю бричкою стояв давно біля корчми коло в’їзду до містечка.

– Де це ти, стара відьмо, так довго тинялася? – накинувся був зразу Гершко на Ривку.

Але та не розгубилася й собі закричала у відповідь:

– Де тинялася! Несла на руках разом з цією жебрачкою рідну дочку ребе Гершка… На ноги стати не може, погляньте які! Нехай господар дасть ліхтаря – од мотузків це. Та й до того двічі зомлівала вона, ix бін аїд!.. Я гадала, що ми донесемо мерця… Ой вей, вей! Що робиться на світі!

– Ну, герш-ду, годі! – зупинив її Гершко, але не гнівним, а лагідним, ніби благальним голосом. – Слабка, хвора… Ну, ноги й теє… А ти, якщо втомилася, можеш підкріпитися пивом.

– Дякую, ребе, але й вона, ось ця бідна жінка, вибилася з сили… та й Capy підкріпити слід було б.

– То налийте нам два ока пива, – наказав Гершко й дав жебрачці ще трояка.

Стояла вже над Кам’янкою ніч, коли Гершкова бричка з гуркотом зупинилася біля однієї брами, що сховалася серед акацій ближче до Дністра. Capa, сидячи в бричці, відчувала по розлитій у повітрі вологій прохолоді близькість води.

Гершко довго стукав у браму й гукав; нарешті у дворі заметушилися, з страшенним гавкотом, брязкаючи ланцюгами, заскакали собаки, і ворота розчинилися.

З брами вийшла жінка, висока на зріст, трохи сутулувата. У непевному світлі ліхтаря здавалося, що на всьому її обличчі переможно панував лише довгий, гачкуватий ніс.

– Ану, покажи лишень мені, покажи, братику, свою Capy! – заговорила вона ласкаво, піднімаючи вище ліхтаря.

Ривка підштовхнула до неї дівчину, яку досі міцно тримала за руку. Capa мовчки поцілувала родичці руку.

– О, красуня! Очі, як у небіжки… немов бачу її. Тільки шлехт – хвора вона в тебе! Як віск личенько, а сама, мов очеретинка, хитається… Ну, та ми її тут швидко поправимо! – говорила вона привітно. – У мене всяке зілля є, я ж знахарка! – засміялася стара й, погладивши по щоці зніяковілу Capy, звернулася до Гершка: – Спасибі, спасибі, братику, що завітав до нас. Тепер багаті родичі цураються бідних, та й часи такі, що кого рік не бачив, то вважай краще за мертвого. Ну, хай буде благословен бог Авраама, Ісаака й Іакова! Хай прийде з вами радість і мир у дім мій!

Гершко підійшов іще раз до руки своєї родички й разом з нею та Сарою ввійшов у світлицю. Низенька невелика кімната, з розмальованою стелею і товстими стінами, прикрашеними вишитими птахами і яскравими килимками, приваблювала своїм затишком і прохолодою, а накритий стіл, заставлений пляшками та полумисками, надив щедрою гостинністю… Та й господиня так і упадала коло своїх родичів. Вона голубила й пригощала Capy, хоч дівчина ледве доторкалася до їжі й тільки на дуже пильне прохання тітки випила невеликий келих меду. Бачачи надзвичайне виснаження Сари, господиня одвела її в свою спальню, де була приготована постіль, а сама повернулася до брата і довго про щось стиха розмовляла з ним… Веселий ранок застав співбесідників за келихами, і вони мусили відкласти вирішення багатьох питань до наступного дня.

A Capa, лігши на своїй новій постелі, відчула тільки зараз, як змучилось її тіло, як натомились і опухли ноги й руки, як надірвалися, неначе розбиті на шматки, її груди. Ця надмірна знемога не давала їй заплющити очі, та й пережитий страх стояв іще перед її очима.

Щирі слова жебрачки дзвеніли в її вухах і відлунювалися в битті серця. «Гріх великий не вірити в милосердя бога!» – сказала єврейка, – а християнка повинна б іще більше вірити в любов і милосердя розп’ятого бога! – зринали в її розгарячілій голові думки. – Мене одчай штовхав на страшний гріх, а мій любий сокіл, мій рай, мій Петрусь іще може знайти свою Сару й вирвати її з неволі! Адже все у божій волі… Та що це я, вей, вей! Хто мене зможе знайти тут? Хто перенесе дорогому Петрусеві стогони мого розбитого серця? Я на тому світі, живцем похована в могилі! Ох, і кісток моїх не занесе на батьківщину ворон!» – Capa почала до болю ламати свої руки й застогнала. Потім нараз блискавкою майнула перед нею тривожна думка й примусила підвестися. «А може, батько віддав до рук катів і Петруся, і його батька, й батюшку? Але ні, батько останні три дні не відлучався з корчми й на мить. А Петро, ой мамо моя, він і догадатися не міг, куди ми поїхали, інакше б нас догнав… Я три дні його ждала, а потім утратила надію. Ой не взнає він ніколи, ніколи, куди мене завезли… і завезли на погибель!.. Що ж, до останньої хвилини я терпітиму… Та якщо силою свого домагатимуться, то… тоді прости мене, боже!»

Сарі пригадалось лагідне обличчя батюшки і його тихі, сповнені щирої ласки слова: «Дитя моє, зло на цьому світі не вічне; від дихання любові воно тане і втрачає свою отруту, а серед людей розвивається все більше й більше любові…»

Нарешті втома взяла своє, й дівчина заснула мов убита.

Наступного дня пізно прокинулась Сара й, не розплющуючи очей, намагалася розібратися в хаосі вражень і знайти рятівну нитку в нових обставинах свого життя. Батько, звичайно, все розповів хазяйці і вкупі з нею обміркував найсуворіший нагляд за кожним її кроком, за кожним поглядом і за кожним ударом серця; треба скоритися – це неминуче; щоправда, на те є один спосіб – але вона присяглася милосердному богові терпіти до останнього… Та й, крім того, сторожа її, напевне, буде пильна й завбачлива… Capa розплющила очі й уважно обвела ними свою кімнату. Її вразило, як усе змінилося навколо від учора: стіни зовсім оголилися, а вчора в них було понабивано багато гачків і цвяхів, на яких висів одяг і всяке домашнє начиння; шафу з ножами, виделками й посудом, котру вона бачила онде в тому кутку, зараз було винесено, одно слово – в кімнаті лишилося тільки два ліжка та один ослін, і спальня відразу перетворилася на камеру одиночного ув’язнення.

«Отак, – усміхнулася Capa. – Вони дуже заклопотані тим, щоб зберегти ув’язнену живою до приїзду головного ката… Але як полегшити тугу ув’язнення, як пом’якшити серця приставлених сторожів? Ривка хоч і жорстока, та її завжди можна було купити за кухоль меду, а от як тітка? Вона схожа на сову – і очі пронизливі, і ніс гачкуватий… Вчора вона була ласкава, а от сьогодні, після ради… О, якщо вона мене візьме в свої кігті, то не втекти мені…»

«От хіба що, – стрепенулася Capa, – мені одне лишилося: відтягти час, і на це в мене один спосіб – хвороба. Отже, треба всіляко не піддаватися лікуванню знахарки-тітки, а приспати її ласкою… І, крім того, треба на грізний час мати під рукою такий порятунок, котрий би кожної хвилини міг мене вирвати з рук катів… Це головне, головне! – захвилювалась вона. – Тільки так я зможу терпіти й спокійно ждати останньої хвилини».

Спинившись на цій думці, Capa стала спокійніша; молодий організм, підкріплений цілющим сном, знову сповнився життєрадісною бадьорістю, в серці зажевріли надії… Сонячний промінь, пробившись крізь щілину віконниці, вигравав у золотій куряві всіма кольорами веселки й сповнював кімнату ласкавим напівсвітлом. Навкруги панувала цілковита тиша, тільки з вулиці чи з двору чути було іноді задерикуватий крик півня та якась пташка підлітала до вікна, й видовжена тінь її то тріпотіла на протилежній стіні, то зникала.

Capa схопилася була досить бадьоро з ліжка, але зараз же змушена була сісти, бо ноги в неї і всі кістки дуже заболіли. Та все ж таки треба було одягтися, а сукня була порвана. Поволі підійшла Сара до дверей: вони були защепнуті з того боку. Дівчина постукала й прислухалася, але відповіді не почула. У сусідній світлиці, де приймала їх тітка, певно, нікого не було.

«Однак це зовсім незручно», – подумала Сара й почала голосно кликати до себе Ривку, в сусідню кімнату хтось зайшов, і за хвилину на порозі спальні з’явився батько з господинею дому.

Capa накинула на плечі велику хустку й покірно схилилася, ніби ждучи від мучителів, які ввійшли до кімнати, неминучих ударів. Бліде личко її ще більше поблідло, темні вії закрили очі.

– Хай буде мир над тобою, дитино моя, – лагідно промовив Гершко, урочисто простягаючи до неї руки.

Такий початок був вельми незвичайний, і Capa підвела очі на батька, щоб роздивитися краще вираз його обличчя. Довга стрілчаста тінь пробігла по її щоках і знову зникла: обличчя Гершка, незважаючи на лагідність тону, було суворе й таїло в зморшках своїх лють.

Capa покірно поцілувала простягнуту руку й здригнулась усім своїм худеньким тілом од внутрішнього холоду.

– Ти сирота, – говорив далі тим же тоном Гершко, – і тітонька Рухля найближча і єдина твоя родичка; ти її повинна шанувати й любити так, як свою, ох, небіжку матір, і кожне слово її мусить бути для тебе таке ж страшне, як божий наказ, викарбуваний на камені.

Capa здригнулася знову, й на темній крайці її повік блиснули дві чисті росинки.

– Не страшне, ні, – заперечила стара грубуватим, низьким, немов чоловічим, голосом. – Я не хочу, щоб Capa мене боялася. Я хочу її любити, як любила свою померлу дочку Дебору… Ой вей, яка вона була! Перша на цілий світ і розумом, і вродою… Ой мамо, що то була за дитина! – і Рухля витерла непрохану сльозу, висякавши при цьому й гачкуватого носа. – Ой сирітко, як тобі, – провадила вона, – не вистачає материнської ласки й теплого серця, котре б обізвалося з любов’ю на твої сльози, так і мені, старій сироті, не вистачає дитячої любові, яку нам бог посилає в нагороду за віру й за наші клопоти. От я тебе й хочу любити, як рідну дитину, і хай буде в тебе не страх до мене, а цілковита довіра й любов… – і Рухля підійшла до Сари, обняла кощавими руками її голову й поцілувала в чоло.

Capa впіймала руки старої і вкрила їх поцілунками, а тітка погладила по голівці свою нову дочку.

– Бачиш, і не заслужила ти такого щастя, – заговорив Гершко, – а милосердний наш бог, що виявив стільки ласки до свого обраного народу, бог Ізраїлів, котрого ти не раз зневажала, – він невичерпний у щедротах своїх і дарує тобі другу матір, дарує без плати, набір: ти це пам’ятай і не забувай! За таку ласку й ти мусиш заплатити чимось богові. Ой, твоє минуле, твої гріхи й провини, так само, як і твоє зрадливе серце, відомі твоїй тітці, як відомі були й мені, нещасному, зганьбленому батькові, а тому, якщо твоє серце не з каменю, то ти мусиш відкрити його своїй матері: в ній, у її ласках твої радощі, а в покірливості твоїй і в цілковитому послухові єдиний порятунок. Кажу ще раз, – грізно підніс голос Гершко, – що мені легше бачити тебе зотлілою в могилі, аніж мерзенною тварюкою серед живих, і що я не зігну ні перед чим і ні перед ким своєї волі!

Capa випросталась. На її щоках виступили дві червоні плями й розлилися рожевою хвилею по всьому личку.

– З твоїм словом, тату, я згодна, – стримано прошепотіла вона, – смерть ліпша за ганебне життя.

– Вперта, – проскрипів Гершко, втрачаючи самовладання.

– Уся в тебе, – всміхнулася Рухля. – І батько повинен не гніватись, а радіти, якщо дитина схожа на нього. Я от ще й не знаю дочки, а бачу її серце наскрізь – адже я знахарка.

Capa з забобонним страхом глянула на свою названу матір, і їй здалося, що, незважаючи на жартівливий, ласкавий тон, під гачкуватим носом в тієї зміїлася єхидна усмішка.

– Так от я й бачу, – вела своє стара, – що просьбою та ласкою з нею можна все зробити, а погрозами нічого не візьмеш… Гершду, мій старший родичу! Ти просив мене заступити твоїй дочці рідну матір, то дай і права мені материнські: Capy нічим не лякай, бо вона й хвора ще… а хвороба може будь-кого зламати, не те що…

– Хоч би одужати й відпочити! – простогнала Capa.

– Так, так, дитино моя, – заступилася тітка, – ніхто тебе й прикрим словом не скривдить, заспокойся й відпочивай… а я ще зілля приготую… то ти в нас до зими як огірочок будеш.

Гершко ніяково мовчав, кидаючи з-під навислих брів на свою дочку лихі погляди. Він хотів, як видно, поблажливо всміхнутися, але замість посмішки його рот скривила зла гримаса.

– Нехай буде по-твоєму, сестро, – нарешті сказав він, – може, я й сліпий, як Товіт, а ти мені вловиш рибу, жовчю якої зціляться мої очі… Будь їй за матір, а права материнські я тобі передаю цілком… Тільки май на увазі, що спускати її з ока й на хвилину не можна: вона хотіла заподіяти собі смерть… вона на все здатна…

– Ой-ой-ой, не бійся, брате мій: од мого ока й думка її не сховається.

– Ну, хай благословить вас господь, – мовив нарешті Гершко й вийшов із спальні. За ним поспішила й нова опікунка Сарина, кинувши дівчині: – Я Ривку пришлю до тебе, дочко!

Так почалося в цьому закинутому куточку нове Сарине життя. Спершу, незважаючи на запевнення знахарки-тітки в її материнських почуттях, Сара все-таки перебувала в справжньому ув’язненні. Якщо вона лишалася сама, то її замикали в спальні, не дозволяючи навіть Ривці переступити поріг, і лише з тіткою дівчина могла посидіти в сусідній світлиці, не далі. На вулицю ж і в двір їй було зовсім заборонено виходити: очевидно, Capy випробовували, й поширення її прав цілком залежало від тітки. Capa з першого дня збагнула це й старалася переконати опікунку в цілковитій своїй покірливості, але на одвертість з нею не йшла, тим більше, що тітка всякими хитрощами намагалася випитать в неї її таємницю, а сама була замкнута й нещира, таїлася з усім від своєї названої дочки, – навіть не хотіла сказати, як зветься місце її ув’язнення…

Тому-то й Сара не могла їй довіритися ні в чому, а на всі спроби викликати її на сердечну одвертість одмовчувалася або відповідала наївно, відхиляючи зовсім в інший бік тітчині підозри. В одному тільки вона хотіла переконати тітку, що жорстоке поводження батька довело її до озлоблення й зовсім підірвало здоров’я, а що інше ставлення могло б викликати й інші наслідки: все це зрештою послабило недовір’я опікунки, й вона почала давати Сарі, хоч і дуже обережно, трохи більше волі.

А незабаром до цього долучилась іще нова полегкість: Гершко виїхав у своїх гешефтах зовсім з містечка і виїхав, як казала тітка, надовго… Не бачити свого мучителя, не тремтіти перед його холодними, зеленими очима було для Сари справжнім щастям, і вона тепер могла вільно дихати й навіть тішитися мріями в своїй самотині.

Одного тільки Capa тепер боялася – хутко одужати й не знайти, не мати в руці певного засобу, який би міг у будь-яку мить звільнити її від мук.

Одужання в її план не входило, навпаки – на хворобі вона сподівалася виграти час, а може, й свій порятунок, а тому вирішила знахарчиного зілля не пити, а обманювати тітку й виливати все за вікно, та, крім того, якнайменше їсти. Що ж до другої обставини, то думка про неї не давала Сарі спокою ні вдень ні вночі, невідступно переслідуючи її й доводячи майже до божевілля. Ні мотузка, ні ріка не були надійними засобами – кати в хвилину насильства завжди могли відрізати їй цей шлях… «От якби ніж, кинджал або отрута… але де їх добути, де їх знайти?» – мучила себе Capa такими запитаннями, не знаходячи на них відповіді.

Після від’їзду Гершка тітка зайшла раз до Сари й завела розмову:

– Ти все ще бліда, як лілея, й мало їси… Тужиш, моя дитино? Capa поцілувала, як звичайно, її в руку й мовчки опустила очі.

– Авжеж, тужиш… я бачу, – вкрадливо говорила Рухля. – Та й не дивно: у двох таких покоях можна задихнутися… без простору, без вільного духу… Давно б я тобі волю дала, та твій батько наговорив мені, що ти і потайна, і зла, що тобі вірити не можна… І справді, я ніякою ласкою, ніякою щирістю не можу заслужити в тебе цілковитого довір’я: бачу добре, що тебе гризе туга, а ти все-таки ні слова! Як же я допоможу тобі, коли не знаю причини. Я могла б порадити дещо й батькові, походила б коло нього… якби знала, про що клопотатися й чого остерігатися… а сліпому шукати дорогу важко… Ну, та бог з тобою, може, ти, гарненько узнавши мене, й полагіднішаєш, а все-таки я, на свій страх, хочу тобі дозволити гуляти в нашому дворі.

Capa зраділа цьому дозволу й гаряче розцілувала тітку, пояснивши їй свою недовірливість деспотизмом батька, який залякав її з дитинства.

Двір, в якому тітка дозволила гуляти Сарі, був невеликий чотирикутник, оточений з усіх боків високим парканом, увінчаним зверху гребенем гострих цвяхів; в кутку двору стояла якась халупка з широким димарем. Двір був зовсім порожній, і жодна жива істота – ні собака, ні кішка, ні курка – не порушувала в ньому тиші, а тому, сидячи в дальньому кінці двору під парканом, можна було чути плескіт тихої ріки й шурхіт ріні. Та, незважаючи на те, що цей тісний двір був зовсім відрізаний від навколишнього світу, Capa невимовно зраділа, побачивши над собою клапоть ясної блакиті, а над черепичним дахом будинку, в якому вона жила, нескінченну стіну гір, що химерними білястими силуетами вирізувалися на м’якій синяві неба, зливаючись вдалині з високим пасмом хмар.

Capa приходила сюди й, сідаючи на призьбі халупки, вдихала на повні груди струмені запашного повітря, прислухалася до плескоту хвиль і залітала думками за скелясті верховини, за туманну млу, в далекий край, до дорогих людей…

Тітка, помітивши, що чисте повітря добре впливає на відновлення сил у Сари й що вона під час прогулянок поводиться спокійно, дозволяла їй частіше гуляти, так що дівчина проводила майже цілі дні в дворі.

Якось уранці, сівши на своє улюблене місце на призьбі, Capa раптом почула, що в порожній халупці хтось ніби переливав з горщика в горщик воду. Від несподіванки дівчина перелякалась. Не встигла вона заглянути до халупи, як низенькі двері відчинились і на порозі показалась якась дівчинка, вся обвішана мокрими пасмами вовни. Дівчинка хутко пройшла повз Сару й заходилася розвішувати на вірьовці мокру, допіру пофарбовану вовну. Capa затулила рукою рот, щоб криком не виявити своєї присутності. Але крик все-таки вирвався, коли дівчинка обернулася до неї личком: Capa впізнала в ній Естерку, дочку жебрачки, яка врятувала її від смерті. Дівчина так зраділа цій зустрічі, що мало не кинулася обіймати Естерку, але стрималась, щоб не привернути увагу своїх стражниць. Коли мала верталася в халупку, Сара тихо її покликала:

– Естерко!

Дівчинка здригнулась, здивовано глянула на Сару й потім, упізнавши її, вся спалахнула від радості й кинулась до неї з криком:

– Ой вей!

– Цить, дитинко! За мною стежать! – застерегла її Capa, притиснувши до грудей. – Ти одійди і вдавай, що мене не знаєш, що ніколи мене не бачила. Не дивись на мене так і, розмовляючи, не оглядайся, щоб нікому й на думку не спало, що я тобою цікавлюся, що я тебе про щось розпитую.

– Гіт, але ж чому? – здивувалася Естерка. – Тебе лаятимуть, що ти з бідною дівчинкою водишся?

– Ні, не те, після розкажу… Ти собі розвішуй вовну… Я одійду до паркана… отак, мій адамантику… Тепер, одвернувшись одне від одного, й будемо потихеньку розмовляти… Що це за вовна й навіщо ти її розвішуєш?

– Щоб вітром сушилася… Мама приходить сюди й варить білу вовну в різних фарбах… От коли вона вивариться, то я переполіскую, викручую й розвішую, щоб сушилася.

– Навіщо ж хазяйці стільки вовни?

– Вона взимку плете панчохи та коци й продає.

– І мама твоя сюди приходить?

– Влітку рідше… тільки тоді, як фарбує, а взимку й до панчіх, і до коців.

– Ага! Виходить, ви служите в цієї хазяйки?

– Атож, – зітхнула дівчинка. – Дає нам стару одіж… а коли – то й хліба. Пані Рухля дуже скупа…

– Ой, ой! Бідні ви! Якби в мене були гроші… а то лише дещо з речей…

– Мама за одіж дістає гроші… Ходить на базар і дістає, – щебетала Естерка. – Вона багато всього носить і на руці, і на плечі… Купує сама, а то й випрошує в добрих людей… а потім дома чистимо, латаємо – і на базар… І я з мамою ходжу. Панна не була на базарі?

– Ні, – сумно всміхнулася Capa. – Мене не пускають… Слухай, Естерко, мама твоя, коли я про щось попрошу, не розкаже хазяйці?

– Ой, вей! Борони боже! Мама все плакала за панною… Зі мною разом плакала… «Так, – каже, – шкода, що пальця б собі урізала…» Мама моя така добра, сама не їсть, а все мені…

– Я так і думала, – зраділа Capa, і очі її засяяли. – Я б через тебе передала перстень. У мене їх багато… продайте… я й вам допоможу… і мені треба грошей. Тільки мовчіть, щоб мама не призналася, що знає мене, що зі мною має гешефт.

– Ой, хіба ми не знаємо! Багато речей треба продавати потайки, з-під поли. Нехай панна буде спокійна.

– Ну то підійди сюди з вовною, а я передам.

Естерка збігала в халупу, вхопила там цілий оберемок вовни й, підійшовши до Сари, спритно й непомітно взяла в неї перстень. У Сари промайнула думка, чи не на ферфал вона його віддала. Але дівчина засоромилася своєї підозри й безтурботно спитала в Естерки:

– А яке це містечко?

– Кам’янка.

– А річка як зветься?

– Дністро.

Capa задумалась. Таких назв вона не чула, а тому й вирішила, що потрапила просто на той світ. Далі розпитувати їй було важко, вона замовкла, а потім, почувши тітчин голос, поспішила піти в хату, щоб не зустрітися з нею.

Наступного дня Capa вийшла в звичайний час погуляти надвір і застала вже там Естерку. Дівчинка радо посміхалася до неї й кивала з-за вовни голівкою. Capa сіла на оцупку під парканом і ждала, поки Естерка підійде до неї.

– Мама вітає, – прошепотіла вона, дивлячись убік. – Ой леле! Яка вона рада! Спершу злякалася за перстень… «Дорогий, – каже, – боюсь…» А потім я впросила… багато дали за нього, осьо!.. – простягла вона з-під поли руку й висипала на коліна Сарі жменю срібних монет – талярів і злотих.

– Ой мамо! – вигукнула здивовано Сара й, затулившись полою, швиденько сховала гроші в кишеню. П’ять талярів вона віддала назад Естерці.

У цей час почувся грізний хазяйчин голос.

– Ти! Байстря! – закричала вона.

– Що пані хоче? – обізвалася Естерка, відскочивши вбік, і боязко підійшла до хазяйки.

– Вус? Ти їси фарби разом із своєю матір’ю-злодійкою? Га?! – накинулась на неї Рухля.

– Боронь боже! Шановна пані! Хіба фарби можна їсти? Від них смерть! – Естерка поблідла й затремтіла, а в очах у неї забриніли сльози.

– Ось попробуй мідянку, проковтни хоч щіпку й матері дай!.. Жебраки, дармоїди, а чужого добра не бережете! Чуже добро вам за ніц?.. Так і звикли жебрами жити!.. Чи ж давно я дала вам різних фарб, вистачило б на два пуди вовни, а твоя мама – бодай її взяла яма! – пофарбувала мені не більше як пуд, і вже ферфал, уже, кажуть, знову приходила по фарби!.. Гевулт!

– Ой панюню! Ой вей мір! Ніхто з нас і крихітки не з’їв, – заплакала Естерка.

– Не з’їв! Дурепа! Звичайно, не з’їв, якщо не полопались… А хіба ті фарби продати не можна?

– Мама продає тільки старі речі, – схлипнула Естерка.

– Ну, ну, знаю, – пом’якшала господиня, а може, помітивши в глибині двору Сару, вирішила зам’яти сварку. – А ти вже й справді?.. Як не наглядати за вами, то ви й бога забудете!.. Герш-ду! Я твоїй матері даю постійний заробіток, то вона мусить про це пам’ятати й берегти кожен мій шеляг… Скажеш, щоб вона завтра прийшла: дам фарб, а як треба, то й борошна, нехай торбу візьме!

Естерка підбігла до господині, поцілувала простягнуту руку й знову заходилася розвішувати вовну, а господиня пішла в хату, не обізвавшись до Сари й словом, ніби не бачила її.

Capa тільки й чекала, поки піде хазяйка: її пекла одна думка, що зненацька блиснула їй у голові.

– Слухай, Естерко, – звернулась вона до дівчинки. – Яка то фарба мідянка?

– Зелена, оно, як та шерсть, – відповіла Естерка, витираючи руками очі й усе ще тихенько схлипуючи.

– Ах, яка гарна, просто диво! Очей не відірвеш!.. А навіщо ж хазяйка радила їсти й тобі, й мамі? Хіба вона смачна?

– Навіщо? А щоб ми одразу здохли…

– Ой мамеле! Хіба хазяйка така зла?

– Недобра, ой вей, яка недобра! Бідну людину скривдити й вилаяти їй за ніц! Capa зітхнула й замовкла. Естерка порозвішувала всю вовну й, нишком попрощавшись із Сарою, хотіла була вже йти, але та затримала її.

– Слухай, Естерко, а яка ото фарба червона, що аж горить?

– Якісь темні корінчики…

Capa похнюпилась, замовкла. Естерка почала чухати одна об одну босі ноги.

– А коли знову? – підвела голову Capa.

– Днів через три… А хіба що?

– У мене до тебе є прохання, мій дукатику… – зам’ялася Capa.

– Яке? Все, все зроблю! – жваво мовила Естерка.

– Данке! Тільки ти й мамі своїй не кажи, – нікому ані мур-мур!!!

Естерка кивнула головою.

– Бачиш, мені хочеться перефарбувати свої стрічки… в мене багато їх, я й тобі подарую… перефарбувати в такий червоний, шкарлатний колір і в такий, як ото, зелений… То ти дістань мені й червоної, і мідянки… хоч трошки… Не чіпай хазяйської, щоб не перепало тобі, а краще купи… Ось візьми таляр… можна?

– Ой мамо! Чому не можна? Можна! Я для панни – хоч зараз!

Сара вся спалахнула від хвилювання, а потім нараз поблідла. Але, глибоко разів зо два передихнувши, вона рішуче дала дівчинці таляр і притиснула її міцно-міцно до своїх грудей.

Минуло кілька днів, і тітка почала помічати, що Capa різко змінилась на краще – і зовні, і настроєм: темні кола під очима зникли, зеленкуватий колір обличчя змінився на білий, на щоках зрідка спалахував рум’янець, очі заблищали прихованою радістю, голос став дзвінкіший, та й у всіх рухах з’явилась енергія. Таке поліпшення пані Рухля приписувала своїй хитрій політиці й своєму знахарству, і це тішило її самолюбство й вельми радувало, бо вона могла тепер похвалитися перед братом. Хазяйка подвоїла ласку до своєї затворниці, намагаючись всіляко примусити її більше їсти; й Capa мимохіть спокушалася помалу-малу смачними стравами, які тітка готувала для неї.

Ривка теж стала ласкавіша з своєю піднаглядною; вона діставала тепер од Сари щодня по злотому – на мед і на пиво, і, не доскіпуючись, звідки взялися ці гроші, нишком випивала на них…

Capa зустрічалася з Естеркою зрідка, обережно, не даючи підстав для підозр і приховуючи від усіх своє знайомство з нею. Одного разу, смерком, вона навіть бачилася з матір’ю дівчинки. Жінка їй дуже дякувала за гроші й присягалася в своїй відданості й готовності виконати будь-яке доручення своєї добродійниці. Радість добросердої єврейки при зустрічі з Сарою і запевнення її були такі щирі, що дівчина мало не розплакалася від зворушливих слів і пестощів жебрачки й пообіцяла давати їй через Естерку різні доручення, а також просити її поради й допомоги в скрутну хвилину. Ці дві віддані істоти в підневільному житті Сари серед чужих, байдужих людей були її єдиною втіхою та надією. Дівчина навіть почала плекати знову несміливі надії і в довгі години самотини вигадувати різні плани, з допомогою яких можна було б вирватися з цієї жахливої неволі та з’єднатися знову з друзями і з любим, єдиним Петром.

Якось у світлицю до неї прийшла тітка, принесла медяників, наливки й завела дружню розмову. Останнім часом тітчина ласкавість трохи розвіяла Сарине недовір’я до неї, і хижий дзьоб та яструбині очі старої почали їй здаватися не такими страшними; але Сара все-таки була насторожі й хитрувала з нею, прикидаючись одвертою.

– А ти з кожним днем усе кращаєш, моя Сурочко, – співала тітка. – Не натішуся тобою… Так полюбилася ти мені… Ой вей, як полюбилася, неначе воскресла моя покійна Дебора!

Capa поцілувала тітчину руку, а та пригорнула її голівку до своїх широких, плескатих грудей.

– Ой дукатику мій, скарбе дорогий! – вела свою пісню Рухля. – Бачиш, як ти до мене з теплою душею, то я й розірвуся за тебе й батька твого зламаю. Спершу я тобі не довіряла, думаю собі: як же б це він єдину свою дочку не жалів? А тепер бачу, що твоя правда: ласкою та тихим словом можна з тобою все зробити, а на грізьбу ти їжак їжаком… Випий іще чарочку наливки – вона тобі на користь…

– Боюсь, мамо, – сором’язливо відповіла Capa. – Зовсім уп’юся, в мене й так голова паморочиться…

– Пусте! Це квасок, – підлила вона знову їй у чарку. – Заснеш краще – та й квит! Турбує мене ось що: батька твого довго немає, чи запропав десь, чи, може, гешефти затримали? Обіцяв через тиждень повернутися, та ось уже й другий минає, а його нема…

У Сари мало не вихопилось «і слава богу!», але вона стрималась і тільки зашарілася та зробила стурбоване обличчя, хоч її й зраджували іскорки в очах.

– Недобрі вісті чула я на базарі, – провадила Рухля, – ой мамеле, які недобрі! Бодай їх ніколи не чути!.. Кажуть, що за Баром і за Уманню з’явилися знову гайдамаки, що всі хлопи тікають у ліси й стають гайдамаками… Ох, ферфал! Що буде, боже мій, що буде!

– Всі хлопи, кажете, в гайдамаки йдуть? – стрепенулася Сара й почала уважно дослухатися до тітчиних слів.

– Усі, кажуть, як один! їх пани вішають, ріжуть, а вони панів палять… Ой, Содом і Гоморра! Вони собі ріжуться, а нам, бідним синам Ізраїлю, найгірше! Запопаде хлоп – вішає, запопаде шляхтич – вішає… Ох, ох! На всіх розбійників і шиї не вистачить!

– І сюди прийдуть гайдамаки? – особливо зацікавлено спитала Capa.

– Хто його знає! Сюди раніше ніякий біс не заглядав… Та й навколо Бара конфедерати попалили, винищили всі хлопські села, а втім, хто його знає! Такі часи настають, як за фараона в Єгипті… Куди нам тікати і хто виведе народ твій, боже Ізраїлю? – майже заголосила Рухля, вельми налякана звістками і добре-таки розчулена міцною наливкою.

Сару ж, навпаки, охопив настрій зовсім не відповідний до звісток, і вона не могла його навіть приховати. «Ex, коли б гайдамаки сюди! – вихором налетіли на неї гарячі думки. – Вони б урятували мене! Тільки на них і надія!.. Я б їм сказала, що я вже не єврейка, що серцем і душею я давно їхньої віри, що молюся потай розп’ятому богові й на його любов сподіваюсь… Не повірять, може? То я б послалась на Петра… а його, лицаря, напевне всі знають… Ну, а якби й вбили, то смерть ліпше, ніж насильство, ніж ненависний шлюб! А втім, це мені тепер не страшне, – усміхнулась вона, – та й гайдамаки мусять знати Петра… А може, й він, скарб мій, діамант мій, прибув би теж сюди… Ex, якби він знав, то перший орлом прилетів би… Якби він знав!» – Ця думка блискавкою вдарила Сарі в серце й примусила його болісно стиснутись.

– Ох, ті підлі хлопи! – скаржилась Рухля. – Через них і пани чинять гвалти.

– А може, коли б не пани, то й хлопи тихо сиділи б? – заперечила Capa. – Пани ж грабують хлопів і примушують їх міняти віру… а віра кожному дорога.

– Так, так! Віра дорога… віра батьків священна! – палко мовила Рухля. – За неї можна вмерти, і хай той буде проклятий з роду в рід, хто відступиться від своєї віри!

– Я думаю, що проклятий і лях, – додала Capa, – він силоміць навертає до своєї віри.

– І той проклятий! – погодилась стара й, щоб угамувати роздратування, випила ще чарку наливки. Це вплинуло на неї благодійно, зморшки на лобі, прикритому чорною, погано зробленою перукою, розгладились, і в очах засвітився масний полиск. – Ось що, моє райське яблучко, – поцілувала Рухля кілька разів у щоку і в лоб Capy. – Скажи мені одверто, як матері, чого так батько в’ївся в тебе, що й тепер аж пінить, коли про тебе говорить?

Capa поблідла й задумалась на хвилину, а потім стрепенулась і заговорила, немов ніяковіючи й соромлячись своїх інтимних признань.

– Я вам, як рідній матері, признаюся, тільки, на бога, ні слова батькові, а то він уб’є мене…

– Присягаюся Мойшем, не прохоплюсь ні перед ким і словом, – забожилася Рухля, тремтячи від цікавості й підливаючи знову Сарі в чарку темнуватої рідини.

– Батько, щоправда, й раніше зі мною був суворий, – почала Capa, – і вимогливий. Я боялася не тільки його слова, а й погляду… Тільки, треба сказати, що він не шкодував на мене грошей і дарував мені часто й перли, й дукати, й адамашок, і оксамит.

– Ой-ой! – кивала захмелілою головою Рухля, пронизуючи з-під навислих сивих брів яструбиними очима Capy. – Виходить, він все-таки по-своєму любив свою дочку…

– Не знаю, може, він більше любив себе, – мовила Сара, – та все ж таки мені ще так-сяк жилося… Тільки не було в мене ні подруги, ні рідних… і я жила, нудячись в самотині… ну й сама не знаю, як покохала одного…

– Кого, кого? – видивилась на неї зеленими хижими очима стара, задерши вгору свого гачкуватого, як у сови, носа.

– Ой мамо! Вам же однаково… ви не знаєте… – ніяковіла, червоніла й блідла Capa.

– Ні, ні, скажи: це на твою користь…

– Ох, батько ніколи й нізащо не погодиться видати мене за нього заміж. Я й тоді це знала, а тепер ще більше впевнена в тому.

– Це ще побачимо, ти тільки скажи, – наполягала тітка.

– Гаразд… Але, на бога, – нікому… Ані словечка, а батькові особливо!.. Я навіть не сміла й натякнути йому, а тільки одвертала підозру зовсім в інший бік… У Великій Лисянці, куди ми часто з батьком їздили, є бідний крамар, що на голові носить лоток з медяниками й цукерками. Він такий гарний і такий нещасний, що серце моє одразу до нього прикипіло, ми перемовились словом, другим – і зрозуміли одне одного…

– І це правда? – суворо спитала стара.

– Ix бін аїд, – відповіла з ледве помітною усмішкою Сара. – Ну, подумайте ж самі, моя мамо, – зацокотіла вона, щоб приховати від тітки своє потаємне, – хіба ж батько погодиться віддати мене за старця, за лоточного крамаря? Я й сама не мріяла про це, а так тільки крадькома любила та старалася морочити батька. І все було б нічого, якби він не надумав віддавати мене заміж… та ще зразу, силою…

– А як твого коханого на ім’я? – несподівано спитала її тітка.

Але Capa була готова до цього запитання й відповіла спокійно:

– Абрум Мінц.

– Ось воно що! – розвела Рухля руками й опустила на груди обважнілу від хмелю голову. – Тільки чого ж це він, дурень?.. Не втямлю…

– Мені тоді, та й тепер, усі чоловіки, крім Абрума, – ніж у серце, а тут раптом силують… Якби мені дали хоч на деякий час спокій, щоб я могла забути свого Мінца, а то ж не дають… «Виходь зараз заміж, я наказую!..» Ну, а мені тоді, та й тепер – краще смерть, аніж насильство. Тому я й благаю вас, мамо, – упрохайте батька, щоб дав мені спочинок хоч на рік… Я за цей час забуду Мінца й тоді виконаю батькову волю беззаперечно… Мені б тільки рік один, щоб забути… Я ось і тепер уже трохи заспокоїлась, а за рік, певно, вилетить у мене з голови ця примха… Тільки рік прошу я, моя дорога мамо! – й вона кинулася цілувати й обнімати стару.

– Ой дитино моя люба, моя сиріточко, – щиро розніжилася тітка й почала голубити Сару. – Все, все заради тебе зроблю… ублагаю, умовлю батька… А він мені зовсім не те… дурницю якусь молов, а я бачу, що ти добра дитина й справедливо просиш… Не знаю, чи виклопочу тобі спокій на рік, а що до весни, то напевне. Будь спокійна, мій адамантик дорогий!

– Мамо! Рідна моя! Рятівнице моя! Вік за вас молитимусь! – скрикнула Capa й кинулась в обійми до своєї опікунки.

Через два дні після цієї розмови повернувся Гершко, й повернувся в доброму настрої. Рухля страшенно зраділа з цього, a Capy, навпаки, обійняв холодний трепет. Про гайдамаків Гершко відгукнувся зневажливо: їх, мовляв, передушать усіх, як блощиць, якщо вони тільки надумають поворушитися. А в Польщі починаються нові часи; набридли вже панам хлопи, і вирішили вони раз назавжди поквитатися з ними, а замість їх інших поселити, а з тими закордонними, котрі заступаються за них і втручаються в справи Польської держави, вирішено просто… повигонити їх з Польщі й Варшави, та й взагалі йдеться до того, щоб запровадити в Польщі всі старі звичаї.

– Ой вей, а що ж буде з нами? – запитала тривожно Рухля. – Захотіли поквитатися з хлопами, то, може, схочуть і за євреїв узятися?

– Ні, про це не турбуйся: євреїв пани не чіпатимуть. Ну, хіба може пан жити без єврея? Пхе! Панові без єврея те саме, що рибі без води… Кишеню, звичайно, потрусять, та й то тільки там, на Дніпрі, а сюди до нас ніхто й не загляне сто літ! Там уже почалася розправа, – провадив Гершко. – Ой, ой! Що робиться: пани й конфедерати збираються в команди, а налякані хлопи тікають із сіл, мов миші від пожежі…

Capa, бліда й збентежена, слухала батькову розповідь, і кожне його слово впивалося стрілою в її серце.

А Гершко був з чогось дуже задоволений: чи ці вісті підбадьорили його, чи він встиг укласти з новим паном добрий гешефт, чи, може, десь знайшов скарб… Усе це зовсім заспокоїло й підбадьорило Рухлю. Тільки Capa сиділа мовчки, наче опущена в воду.

А Гершко поглядав задоволено на дочку й ще більше радів.

– От спасибі тобі, сестро, за твої турботи, й за лікування Сари – теж спасибі! – заговорив він, весело потираючи руки. – Дівку просто не можна впізнати… красунею стала… справжньою красунею, і Соломон був би радий узяти її собі за дружину… бодай я своїх пейсів не побачив!

– Красунею Сара й раніше була, – відповіла Рухля, – поки не замучили її… Але крім краси, вона багата ще добрим і покірним серцем… Щасливий той батько, якому бог дарує таку дочку, як Сара… Я її добре взнала й полюбила всім серцем.

У Сари від тітчиних слів затріпотіло серце й бризнули з очей дві великі сльози…

– То, виходить, вона знову стала моєю дочкою? – скрикнув Гершко. – Виходить, Єгова повернув мені дитину мою?.. О, тоді я з радістю скажу…

– Брате мій! – перебила його Рухля. – Мені з тобою треба серйозно поговорити про Сару. Твоя дитина, – ось при ній кажу, – варта того, щоб мої слова не були пущені за вітром.

– Добре, сестро! – усміхнувся Гершко. – Моє вухо охоче слухає твою мову, бо кожне твоє слово таке ваговите, як щире золото…

Гершко й Рухля залишили Сару в світлиці, а самі вийшли до іншої кімнати. Capa страшенно хвилювалася, чекаючи, чим закінчиться тітчине клопотання. Вона була певна, що тітка на її боці, але сумнівалася в тому, що вона зможе побороти деспотичну батькову впертість, тим більше, що його радісний настрій вселяв у неї страшну підозру.

Зневажливим батьковим словам про гайдамаків вона не надавала великої ваги, бо добре знала тих орлів і була впевнена, що коли вони залишають свої рідні, насиджені гнізда, то не для того, щоб втекти від панів, а для того, щоб зібратися в грізні ватаги і дружно вдарити на мучителів… Capy тільки бентежив цілковитий спокій Гершка: його б не переконала бундючна хвальковитість якогось п’яного шляхтича, – він знав ціну їхньої одваги, – а, певно, в цьому краї було цілком спокійно, і батько сам упевнився в тому, якщо кпив з перебільшених боягузами чуток. Отже, коли й спалахнуло випадково десь повстання, то, звичайно, не тут, а там, далеко, ближче до Дніпра…

Два дні тому, коли тітка частувала Capy наливкою, їй під час розмови спала шалена думка: дати звістку про себе Петрусеві в Малу Лисянку… А тепер вона й зовсім сердилась на себе, що раніше не спробувала зробити цього, маючи ще таку помічницю, вірну й віддану, як мати Естерки. Там уже, може, кров ллється… а вона тут, у глухому закутку, не може ні перев’язати ран своєму коханому, єдиному, ні крикнути йому, що вона його любить більше за життя… Або ось зараз з’явиться її грізний кат і скаже їй свою жахливу волю, а Петро не знає, де вона, і не прилетить навіть закрити їй на прощання очі.

«Ох! – простогнала Capa. – А час летить і летить! За ці два дні Естерка й не навідалась сюди… Що робити? Що робити?» – заломила вона руки.

В цей час у сусідній кімнаті почулися кроки, і за хвилину ввійшли до неї батько з тіткою. Capa завмерла й не могла звести очей: вона відчувала, як у грудях в неї все похололо, й чекала смертельного удару мовчки…

– Саро, дитино моя! – звернувся до неї лагідним голосом Гершко, й поблідле обличчя відразу вкрилось рум’янцем. – Мені сестра багато про тебе говорила, і з кожним її словом моє серце мліло од радості… Може, і я був трохи черствий: від праці й клопоту кам’яніє наше чоловіче серце… а в жінок воно м’якше й чутливіше… дай, боже батьків наших, щоб ти не лукавила душею й по правді жила, не зраджуючи ні бога, ні мене, ані обраного народу. Я схилив своє серце до прохання твого і даю при сестрі слово, що збережу тобі свободу, за твоїм бажанням, поки не примусять мене змінити своє слово невідкладні обставини… Отож старайся забути… все минуле… всі страхіття його… всі помилки… слухайся другої своєї матері… і зміцнюйся у вірі… Хто знає? – якось загадково усміхнувся Гершко. – Може, і я, на старість, іще ошалію… і добрий єврей, хай навіть і жебрак, здасться мені людиною… Ну, слухай же тітку, а головне – набирайся сили… Мені ще в справах треба тут недалеко з’їздити, то щоб я тебе застав отаку, – розвів він широко руками.

Capa хотіла була, кинутися на шию батькові, але непереможна сила стримала її, і вона тільки покірно поцілувала батькову руку.

На другий день після від’їзду Гершка тітка зробила Сарі несподіваний сюрприз – взяла її з собою прогулятися в містечко. Після двотижневого затворницького життя ця прогулянка була для Сари справжньою радістю. Дитячий, давно забутий захват охопив дівчину… І каламутна бистра ріка, і навислі гори, і стрічка зелених садів біля їхнього підніжжя, і високе синє небо з розкиданими по ньому перлистими хмаринками – все захоплювало Сару, й вона не могла стриматися від радісних вигуків. Та найбільше вона зраділа, коли зустріла на базарі Естерку. Дівчинка в присутності грізної хазяйки вдала, що незнайома з небогою, та проте потайки прокралася за ними й, вибравши слушну хвилину, коли стара зайшла до крамниці, швиденько підбігла до Сари.

– Панночко, люба, ой, яка я рада!

– Приходь сьогодні!.. Важливе діло… – встигла їй шепнути Сара й помітила, що Естерка, ховаючись у юрбі, всміхнулася й кивнула їй головою.

По обіді Capa вийшла в двір і почала нетерпляче чекати Естерку. Цілу ніч міркувала вона, як би це за допомогою Естерчиної матері сповістити свого сокола Петра про себе й дістати від нього звісточку. Це бажання, або ліпше сказати мрія, загорілося днів три тому в Сариній душі й тепер пекло її вогнем… А Естерка все не приходила! Чи, може, вона не зрозуміла її, а усміхалася й кивала головою просто так?

Уже посутеніло, й засмучена Capa зібралася була йти до своєї світлички, як нараз хтось несподівано шарпнув її за рукав.

Capa швидко оглянулась.

– Ой, це ти, Естерко? Чому так пізно? – кинулась вона до дівчинки.

– Не можна було… Хазяйка коло хвіртки сиділа… Я, як стемніло, перелізла через паркан.

– Вей мір! А мене ось-ось покличуть вечеряти. Що робити? Слухай! – вона вхопила дівчинку за руку й, одвівши її в далекий куток двору до халупки, де вже лягла темна пелена темряви, почала квапливо шепотіти, весь час тривожно озираючись навколо:

– Мені неодмінно треба побачитися з твоєю матір’ю. Дуже, дуже важлива справа! Розумієш?

Естерка вся перетворилася на слух і, широко розплющивши очі, мовчки кивала головою на знак того, що вона добре все затямила.

– Ой, яка важлива! – говорила Capa. – Там далеко-далеко, звідки привіз мене мій батько, є молодий єврей… жених мій… Розумієш? Тільки батько не хоче його нізащо… він бідний… То я хочу написати йому й послати нашому наймитові листа… він знає, де Абрум, він знайде його й передасть… Але, боронь боже, якщо батько дізнається, що я пишу йому. Ой мамеле, що мені тоді буде! Тоді все ферфал! Розумієш? Так треба, щоб і муха не знала, щоб і стіна не чула…

– Ой-ой, який секрет, розумію! – мало не задихнулася Естерка від хвилювання.

– Атож, атож! Так ось що: перекажи матері… нехай вона про це подумає і порадить, що робити? Або нехай вона спробує найняти якогось хлопа, щоб повіз листа мого в Лисянку, під Чигирин… Я не знаю, скільки миль туди… ми недовго їхали… та однаково, я нічого не пошкодую… Розумієш?

– Гіт, гіт! – кивнула головою Естерка й прожогом кинулася за ріг хати, почувши хазяйчин голос.

– Чого ти, Саро, до ночі стовбичиш тут? – незадоволено мовила Рухля. – А я тебе все жду вечеряти.

– Даруйте, мамо! – обняла Capa її за шию. – У світлиці душно, а тут так гарно, я задумалася і забула про вечерю.

– Ну-ну, тільки не задумуйся: цур їм, тим думкам!

Наступного дня, як посутеніло, Естерка постукала в паркан і через шпарину шепнула Сарі, що мати взялася за її справу, бо ладна заради неї перерватися, але що справа ця важка й коштуватиме багато грошей, і додала, нарешті, що коли мати знайде хлопа та обміркує гешефт, то тоді навідається…

Три дні до пізньої ночі просиджувала Сара в своєму дворику, попросивши дозволу в тітки й після вечері дихати годинку-другу чистим повітрям. Та все було марно: ні Естерка, ні її мати не з’являлися ні в дворі, ні під парканом. Коли й третього дня ніхто не прийшов, Capy охопив одчай, і від цього вона, мабуть, злягла б у ліжко, якби четвертого дня зранку не з’явилася до її тітки з таким нетерпінням очікувана Естерчина мати.

Це трапилось під час сніданку, в присутності Сари.

Жебрачка сміливо ввійшла до світлиці й, не виявивши нічим, що вона знає Capy, звернулася до хазяйки, пропонуючи їй вигідний гешефт: якийсь економ, мовляв, привіз на базар добру вовняну пряжу в мітках і недорого править, то вона ладна сторгувати її для пані.

– А щоб я не помилилася, – додала вона, – то нехай вельможна пані дасть мені для взірця своєї нефарбованої вовни, я порівняю, котра пухнастіша й м’якша… нехай пані дасть ключі, я знаю, де в коморі лежить вовна.

Рухля гостро поглянула на жебрачку й відповіла їй пиховито:

– Ні, тобі я не довірю ключів, піду краще сама.

Жебрачка низько вклонилась і шанобливо стала коло дверей, а як хазяйка грюкнула й сінешніми дверима, то вона, сміючись, звернулася до збентеженої й сторопілої Сари:

– Я так і знала, що ключів вона мені не дасть. Ну й гіт!

– Моя рідненька! – кинулась була до неї Capa, але єврейка спинила її рухом.

– Нехай панна сидить… на всякий випадок… так безпечніше… Я б і сама кинулась цілувати своїй благодійниці руки, та боюся… Ну, так слухай: мені Естерка все розповіла. Тільки важка це справа… Хто візьметься в таке пекло їхати? Хоч і хлоп. А все-таки свого життя йому шкода. Та ще й про таке подумай, моє райське яблучко, – треба вибрати вірну людину, щоб я її, як себе, знала, щоб вона, коли візьметься, хоч і за добрі гроші, то вже поїхала… Так, на галай-балай, усякий охоче погодиться, аби зхопити гроші… Ой-ой, ще й як погодиться, та тільки й за околицю не виїде, а сховає гроші за пазуху, і бувай здоровий, – щоб я мала стільки добра, коли брешу.

– То немає, виходить, вірного посланця? – засмучено спитала Capa.

– Чому немає? – мовила Єврейка. – Якщо людина щось хоче знайти, то вона цілі дні шукає, поки не знайде. Є в мене вірний і чесний хлоп! Цяця… Ото я все й чекала його, а потім два дні умовляла. Боїться, каже, що це на той світ треба їхати.

– Вей мір! – сплеснула Сара в одчаї руками. – То що, він не погодився? Ой цуре, цуре!!

– Не побивайся, кралечко, – махнула рукою жебрачка, – я будь-кого умовлю… ой-ой, та ще як! І його умовила – дорого хоче, але якщо ти погодишся заплатити, то вже листа твого довезе.

– Скільки він хоче? – швидко спитала Capa.

– Ой багато! Ой гевулт, як багато!

– Скільки ж?

– Цілі дві сотні злотих!

– У мене грошей немає… Але за скільки можна продати оці перли? – і Capa квапливо зняла з шиї чотири разки рівних, великих, коштовних перлів і дала їх жебрачці.

– Ой-ой! – тихо скрикнула єврейка. – Ціле щастя, а не перли! Тільки от біда: важко на такий товар покупця знайти… Особливо мені, убогій: кожен подумає, що вкрала… Щоб я так на світі жила, якщо не подумає… мені і в руки страшно таке брати… Ой вей, а якщо довідаються? – і вона, боязко озираючись навколо, віддала перли Сарі.

– Ніхто, ніхто не довідається! Присягаюсь, як перед богом! – захвилювалася Capa.

– Ой і страшно, і шкода мені тебе, крулевно моя! Ну, тільки за перли більше не дадуть… коли нагально… як двадцять дукатів, шкода!..

– Продавай за скільки хочеш, аби тільки посланця завтра відрядити!

– Гіт, гіт! Будь спокійна!

У цей час рипнули двері в сінях. Жебрачка поквапно сховала перли за пазуху, шепнувши Сарі:

– Приготуй же листа. Увечері, як смеркне, я зайду…

Коли тітка й жебрачка вирядились у містечко купувати вовну, Capa пішла до світлиці писати листи – одного вигаданому Абрумові, а другого – Петрові, але тут виникла перешкода. Як йому писати? Ні по-українському, ні по-польському вона не вміла, та й, крім того, не знала напевно, чи письменний Петро. Вона вирішила написати йому по-єврейському. Звичайно, він, одержавши такого листа, понесе його до єврея, і той прочитає йому й пояснить. Отже, треба так написати, щоб Петро зрозумів, у чому річ, а чужий щоб не міг уторопати, про що йде мова. Довго думала над змістом листа Сара й нарешті вирішила написати якнайкоротше: головне – повідомити Петра, де вона перебуває… а про все інше – то вже буде його клопіт…

Вона написала докладну Петрову адресу, а йому тільки таке: «Сара, Гершкова дочка, перебуває в містечку Кам’янці, на Дністрі, недалеко від Ямполя. Поспішай, а то загину».

Листа до Абрума вона заліпила воском і просила, передаючи його жебрачці, щоб посланець нізащо не віддавав його Петрові, а взяв би тільки від нього відписку, що той одержав свого листа. Якщо ж до посланця протягом трьох днів сам Абрум по листа не прийде, то щоб він листа цього привіз назад. А головне – хоч яку-небудь записочку від Петра, на доказ того, що посланець справді був у Малій Лисянці, – це найголовніше.

Наступного дня рано-вранці єврейка зайшла знову до Рухлі сказати, що продавець погодився й жде її на базарі. Capa випросилась теж прогулятися разом з ними в містечко. Вибравши хвилину, коли тітка розраховувалася з продавцем за вовну, Естерчина мати шепнула Сарі, що все зроблено так, як вони умовились. Від радості бідолашній Сарі забило дух, і вона мало не впала: на щастя, в крамниці, біля якої вони стояли, була холодна вода, і вона швидко вгамувала незвичайне хвилювання, яке охопило ослаблий організм дівчини. Освіжившись водою, Capa сіла на лаві, блаженно усміхаючись, і нічого не чула й не помічала, що робилося навкруги. Все життя\ все буття її було зосереджено тепер на одній думці: «Через тиждень мій Петро про все довідається, через два може бути тут… а в мене обіцяного строку, мабуть, більше, як півроку. О господи, аби він тільки живий був!»

Сара так перехвилювалася, що, повернувшись додому, не вийшла навіть обідати. Стурбована тітка пішла була в спальню до небоги, але, побачивши, що вона спить, не схотіла її будити.

Capa вийшла з світлиці тільки надвечір.

Тітка кинулась розпитувати, як вона себе почуває, і коли Capa почала запевняти, що в неї нічого не болить, стара зміряла її недовірливим поглядом і спинила свої допитливі очі на Сариному обличчі, що палало як мак.

– Ой-ой! Якщо ти здорова, – сказала вона, – то повинна бути голодна, ти ж не обідала…

– Я довго спала, мамо, – опустила очі Capa, – може, зо сну мені й не хочеться їсти, але я їстиму.

І вона через силу стала вечеряти.

Стара раз у раз поглядала на небогу й з сумнівом похитувала головою.

– Я хотіла тобі сказати, щоб ти коштовних речей так не кидала в кімнаті, – зауважила вона наприкінці Сарі, – а як скидаєш, то давай краще мені на схов.

– Гіт! – ледве чутно відповіла Сара й відчула, як швидко збігла з її обличчя кров і прилила до серця.

Ні жива ні мертва сиділа вона й чекала, що тітка зажадає принести їй перли, але стара мовчала, певно, забула, про що допіру говорила.

Попрощавшися з тіткою, Capa мерщій пішла в свою кімнату й замкнула зараз же за собою двері. Цілу ніч не заплющила вона очей: її думки то линули слідом за посланцем у Лисянку, примушуючи радісно битися серце, то поверталися до тітчиного запитання про перли, і тоді її огортав страх. Наступного дня вийшла Capa бліда, з темними колами під очима. Стара пильно поглянула на Сарину шию, але не сказала нічого. Мабуть, її стурбував хворобливий вигляд дівчини й одвернув думки від перлів.

День для Сари минув без клопоту. Вона мусила випити філіжанку якоїсь настоянки і після неї справді заспокоїлась і міцно заснула. А тітка тим часом разом з Естерчиною матір’ю заходилася розбирати куплену вовну й дала Сарі цілковитий спокій, тільки наполягаючи за обідом і вечерею, щоб та їла побільше й випивала по келиху меду. Щоб догодити тітці, Сара не суперечила її бажанню.

Минуло ще три дні, дівчина цілком заспокоїлась, і почуття радості, що спершу, мов буря, охопило її серце, тепер жевріло тихою відрадою і колихало її на райдужних хвилях неосяжного щастя.

Днів через два, коли Capa сиділа в затишному куточку подвір’я, поринувши в мрії, тітка гукнула її якимсь особливим, неласкавим голосом:

– Саро! Батько твій приїхав і кличе тебе негайно до себе.

Capa здригнулась і спершу не зрозуміла, хто її кличе й куди; та коли пані Рухля вдруге й голосніше гукнула її, вона затремтіла, мов осиковий лист, охоплена якимсь незрозумілим жахом. Мовчки підвелася дівчина й пішла на тітчин поклик, заточуючись, наче в неї підгиналися ноги. А тітка її ще й напутила:

– Гляди ж, не супереч батькові!

Гершко зустрів дочку урочисто, поклав їй на голову руки й, прошепотівши беззвучно молитву, мовив до неї холодним тоном, який не припускав заперечень:

– Суро, дочко моя! Негайно надівай на себе найкраще вбрання і прикрась себе золотом, перлами та смарагдами…

– Навіщо, тату? – спитала тремтячим голосом Capa.

Вона стояла перед ним бліда як стіна, вхопившись рукою за горло, ніби намагаючись ослабити зашморг, що затягся круг її шиї…

– На те, що твій жених, родич великого цадика уманського, приїхав сюди й жде свою наречену коло школи.

З Сариних грудей вирвався страшний крик, і вона впала батькові в ноги.

– Гевулт! Змилуйся! Не вбивай своєї єдиної дочки! – заволала, припадаючи до батькових ніг, Capa. – Ти ж дав слово, при мамі ось, що рік матиму волю! Хоч на півроку дай мені її! Ой… вей, хоч на півроку!

Гершко насупив свої навислі, широкі, руді брови, й з-під них блиснули на Capy сповнені злості сірі, з зеленими полисками очі.

– Я сказав, поки не змусять мене обставини, – засичав Гершко. – А ось тепер і спонукали мене невідкладні обставини… кругом здіймається буря… кожен намагається втекти в безпечне місце… і твій жених, звінчавшись, повезе тебе до Львова… Втратити такого жениха я не хочу, а тому й наказую тобі одягтися негайно і йти разом з нами до шлюбу.

– Тітонько! Мамо! Заступіться! – в розпачі впала Сара в ноги Рухлі.

– Встань і скорися своєму батькові, а моєму братові, – похмуро заговорила Рухля. – Він тебе врятує від страшного злочинства, од пекельної зради. Ти хотіла одурити нас, одурити мене? Ти хотіла зрадити свого батька, зрадити своїх кревних, зрадити свою віру? Та великий бог Ізраїлів, і він віддав зрадників у руки своїх вірних синів! Чи знаєш ти, яка тебе чекає кара за такий злочин? За нашим святим законом тебе треба побити камінням, як паршиву собаку, як прокляту тварюку…

Голос старої перейшов у якийсь лиховісний свист; вона піднесла над Сариною головою стиснуті кулаки, наче хотіла сама в цю ж мить убити її на місці. Capa мимоволі схилилась, чекаючи удару.

– Але, – додала стара спокійніше, – батько твій милосердний і хоче врятувати тебе від цієї страшної кари! Встань же й одягайся.

Capa встала з колін; на обличчі її, спотвореному стражданням, виступили червоні плями, губи були ще сині й тремтіли від нервового потрясіння, і тільки очі блищали гордою відвагою.

– Я не піду за вашого Хаїма заміж, – мовила вона твердо, підвівши голову й окинувши катів своїх презирливим поглядом.

– Що-о? – заричав Гершко, густо почервонівши од люті. – Уб’ю, як паршиву собаку!

– Я смерті не боюсь, – спокійно відповіла Capa.

– Не боїшся? – закричав, стиснувши кулаки й затупавши ногами, осатанілий фанатик. – Не боїшся, проклята гойко? То я тебе так мучитиму, що ти проклянеш той час, коли на світ народилася, проклянеш ту хвилину, коли побачила хлопа! Я придумаю тобі такі катування, які не спадуть на думку й сатані в пеклі… я по краплині точитиму твою чорну кров, я по волосинці оголю твою голову… я повипікаю тобі твої безсоромні очі… розірву рота до вух… Згною твоє падло… – скреготів він зубами, щохвилини ладний кинутись на свою жертву.

Capa стояла нерухомо, якось заціпенівши, наче статуя. Ні один м’яз, ні один промінь її погляду не виказував страху.

– Спинися, брате! – голосно мовила Рухля. – Не оскверняй руки своєї, бо її обвиває талес і вона торкається до десяти заповідей… та й самі катування ні до чого не приведуть! Ой вей! її серце лукаве й жорстоке в сліпоті своїй, а головне – мета не буде досягнута, – породичатися з такою високою сім’єю, як сім’я святого цадика, і врятувати її душу, запродану самому сатані. Я тобі, брате мій, ребе Гершку, раджу ось що: якщо вона, змія, по-доброму скоритися не хоче, зв’язати її й повінчати… хоч і в моєму дворику: тут, у містечку, хлопів немає… попів немає… всі свої люди й рабин – своя людина… Нехай вона кричить, хоч і на все містечко, хоч на ферфал кричить, а повінчаємо… віддамо малжонкові на руки, й вона сьогодні стане в моєму домі його дружиною, – я ручуся, – а завтра приставити до неї Ривку й вирядити молодих до Львова.

– Розумне твоє слово, сестро, – відповів, заспокоївшись, Гершко. – За всяку ціну треба повінчати її й вирядити… а тоді хай хоч і здохне – туди їй і дорога! Я краще помщуся на паршивому хлопові та на проклятому попові! Навмисне поїду до пана Кшемуського…

Capa дивилася широко розплющеними очима на своїх катів і не помічала жодної іскри жалю на їхніх обличчях.

– Востаннє кажу тобі, – промовив лиховісним голосом Гершко, – якщо ти по своїй волі не підеш одягатися до шлюбу, то тебе зв’яжуть… Гей, Ривко!

– Не клич її! – сказала Рухля. – Я сама впораюсь… Ой-ой, і не писне!

– На всякий випадок обшукай її…

Capa здригнулась і поблідла. Якщо її обшукають, то загине останній порятунок від ганьби й жаху. Вона похилила голову й промовила тремтячим, ледве чутним голосом:

– Якщо мої благання не зворушують твого серця, тату, якщо твоя воля непохитна… то я скоряюся їй… і краще доброхіть піду… Не чини наді мною насильства… Я бачу, що того хоче бог… і йду!

– Так, хоче бог, – з подивом мовив Гершко.

– Атож, моя дитино, атож, – провела по голові Сари твердою рукою тітка, – одягайся… та ось і свої перли надінь, котрі ти дала мені на схов.

Capa швидко глянула на тітку: та держала в руках її перли, ті самі, що вона передала Естерчиній матері. Стара простягла їх Сарі й зловтішно, диявольськи посміхалася.

Capa скрикнула й ухопилася за стілець, що стояв поблизу. Гершко був кинувся підтримати дочку, але Рухля зупинила його.

– Обійдеться. Вона міцна тепер… Дай їй холодної води! – звеліла вона Ривці.

– Атож, води, – прошепотіла Сара й, притримуючись руками за стіну, за двері, пішла в свою кімнату.

Рухля тим часом порадила Гершкові, щоб уникнути вуличного скандалу, привести краще сюди; до неї, рабина, жениха й свідків та й звінчати молодих якнайшвидше в дворику.

Через півгодини Гершко з запрошеними гостями чекав у парадній світлиці виходу своєї дочки. Господиня дому в пишній сукні вітала гостей, пошепки сказавши братові, що Capa зовсім присмирніла, вбиралася спокійно, тільки двічі попросила води.

Минуло кілька хвилин, нарешті двері спальні розчинилися й на порозі стала в пишному вбранні, обвинута серпанком, струнка, мов виточена, постать дівчини; вона хиталася, наче очеретинка, й Ривка з зусиллям підтримувала її попід руки.

Тітка поквапно підійшла до небоги, за нею сам Гершко кинувся до своєї дочки; гості закам’яніли, нічого не розуміючи… Крізь білу, прозору намітку видно було мертвотно-бліде, безкровне личко…

Переступивши поріг, нещасна жертва вхопилася руками за груди, зробила якийсь мимовільний конвульсивний рух і з страшним стогоном упала на долівку.

Рухля кинулась до неї, стягла серпанок і заніміла: Capa лежала, простягшись на підлозі, судорога ще посмикувала її тіло, побілілі губи були вкриті густою зеленою рідиною, з куточка рота тяглася яскравою ниткою червона кров…

– Ай, гевулт! – закричала, придивившись, стара. – Вона випила мідянки: отрута… Все загинуло!

– Отруїлась! Прокляття! – люто зарепетував Гершко й роздер на грудях до пояса шовковий лапсердак.

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 175 – 198.