10. Залізняк і Гонта в Туровій

Михайло Старицький

На мить усі зупинилися – і нападники, і обложені, пильно оглядаючись навколо.

Широкою вулицею села, що виходила просто на майдан, мчало щодуху чоловік п’ятдесят озброєних вершників; коні летіли з такою швидкістю, що копита їхні ледь торкалися землі, довгі гриви маяли на вітрі. Поприпадавши до кінських ший, вершники, здавалось, зрослися з ними; грізні покрики їхні стрясали повітря. Мов чорна хмара, мчали вони, наганяючи на всіх жах.

Коли Голембицький побачив гайдамаків, обличчя його вкрилося смертельною блідістю, очі зупинилися, нижня губа одвисла.

– Бери, пане, під свою руку загін, а я поїду по підмогу, – насилу промимрив він до Гонти й, давши коневі остроги, полетів стрілою в протилежний бік.

Гдишицький і Мокрицький вмить скочили на коня, що стояв поблизу, й помчали за ним. Усі жовніри, які були на майдані, кинулися хто куди.

– Гайдамаки! – радісно закричав диякон, потрясаючи довбнею й кидаючись уперед. – За мною ж, панове, тепер уже ці мосцьпани не втечуть од нас! Ловіть перш за все отих ксьондзів на кобилі.

Захоплений крик прокотився по натовпу, всі кинулись за дияконом; та ляхів уже було мало на майдані. Лишилися на місці тільки поранені, та Гонта стояв посеред майдану з радісним, тріумфуючим обличчям.

За мить увесь майдан заповнили гайдамаки; селяни оточили їх гамірливим натовпом.

– А де ж ляхи? Кинулися врозтіч? – спитав передовий гайдамака, отаман Неживий, осаджуючи вкритого милом вороного коня.

– Далеко не втекли, пане отамане, – відповів диякон, виростаючи перед отаманом.

– Летіть же, хлопці, доганяйте тхорів та винишпорте все навколо. І тут чи не знайдеться хто! – скомандував Неживий.

– Є, лишився в церкві ксьондз та десятків зо два ляшків, – відповів диякон.

– Попались миші! Тягніть їх сюди та паль, вогню, лози наготуйте!

– А тут ще один, мабуть, із значних, – почулося за спиною отамана, і двоє гайдамаків підвели до нього Гонту.

– Попався, ляшку? – зустрів його отаман зловтішною посмішкою. – Ну, тепер же ти мені даси відповідь за всіх.

– Не лях я, а православний козак, сотник уманської надвірної команди Іван Гонта, а тому мені нема за кого відповідати, – промовив твердо й упевнено Гонта.

– Га, Гонта? Чули, чули – преславне ім’я! – вигукнув із саркастичним реготом Неживий. – Православний козак і служить сотником надвірної команди в пана католика, щоб допомагати йому ловити й мучити своїх же братів, останніх захисників цих нещасних людей?! Такі пси гірші за проклятих ляхів та уніатів, і немає їм гідної кари на землі!

Обличчя отамана густо почервоніло, очі налилися кров’ю.

– Гей, лози, вогню й паль сюди! – гукнув він, підводячись у сідлі. – Ух, і справимо ж бенкет! Відплатимо їм за всіх і за все!..

Слова отамана вразили Гонту, мов грім. Коли він почув, що наближаються гайдамаки, йому й на думку не спало тікати, навпаки, звістка про їхню появу сповнила його серце радістю, бо він знав, що гайдамаки ніколи не чіпають своїх і завжди подають допомогу братам. Не раз йому доводилось зустрічатися з ними, і багато було в нього серед них приятелів і знайомих, і нараз – такий несподіваний кінець! Усе це так вразило Гонту, що він навіть нічого не відповів отаманові. Та й що він міг відповісти? Виправдуватись? Ніхто б не повірив йому! Просити пощади – ніхто б не змилосердився! Тікати, – але тепер уже й польова миша не втекла б з майдану, та й власна гордість не дозволила б йому це вчинити. Зоставалося скоритися своїй долі й прийняти смерть, яка заскочила його так зненацька і так безглуздо.

– Ну що ж, катуй і свого, – промовив він нарешті, гордо кидаючи на Неживого сповнений зневаги погляд. – Досі ми знали, що гайдамаки служать обороні православних од ненависних ляхів; а тепер знатимем, що гайдамаки, як розбійники, катують кожного, хто попадеться, хоч і свого!

– Свого! – злобно перебив його Неживий. – Ха-ха-ха! Оце так свій! Од таких своїх ще гірше тріщить наша шкіра!

– Ти можеш катувать мене, бо я тепер у твоїй владі, а ганьбити не смій, – відповів Гонта похмуро, і в очах його блиснув недобрий вогник. – Ще од моєї руки не тріщала нічия шкіра: я фундатор святої церкви й оборонець благочестя!

– Га, оборонець! А до панів у надвірну міліцію ти чого пішов? Щоб обороняти благочестя наше?

– Я служу в князя у міській міліції як оборонець Умані, не більше!

– Ха-ха-ха! Співай пісні кому хочеш, а мене не одуриш! Зв’язати його й поставити коло нього сторожу.

Гайдамаки скрутили Гонті за спиною руки й одтягли його набік.

Петро, стоячи за кілька кроків від Неживого, чув цю розмову; щось вабило його серце до Гонти, а тому страшна і, як йому здавалося, несправедлива ухвала отамана вразила й дуже засмутила його. Не знаючи, як і чим допомогти козакові, Петро безпорадно озирався навколо, коли нараз перед ним виросла велетенська постать диякона.

– Здоров, пане-брате! – промовив він, плеснувши Петра закривавленою рукою. – Це ти привів наших?

– Я!

– Оце добре! Коли б не вони, то ми б теліпалися вже тут на мотузках! І як у такому пеклі ти вчасно згадав про це? Ex, брате, і чого тобі потіти за плугом? До нас би йшов! Був би з тебе добрий козак!

Петро зашарівся.

– Їй-богу, плюнь на все! Де наше не пропадало! – провадив далі диякон. – Що, згода?

– Про це потім, – ухильно відповів Петро. – А ти вже чув: пан отаман звелів зв’язати Гонту й наміряється закатувати його?!

– Так йому, собаці, й треба!

– Що ти! – перебив його Петро. – Та він же наш!

– Ге, наш! Знаємо ми таких наших! – Диякон махнув рукою й пішов далі.

Тим часом гайдамаки й селяни швидко виконували наказ Неживого: церкву оточили подвійним рядом сторожі, із закиданої ями витягли священика, який уже ледве подавав ознаки життя, й однесли в одну з сусідніх хат. Нещасних селян, засічених катами, попідводили, й тих, котрі ще були живі, однесли набік, де їх заходилися приводити до пам’яті; мертвих же, – а їх була більшість, – поклали на церковному цвинтарі. Очистивши майдан, гайдамаки взялися до роботи. Забили в землю цілий ряд гострих паль, розпалили кілька вогнищ, поставили шибеницю.

І ще не встигли вони скінчити свої приготування, як почали повертатися ті, що кинулися наздоганяти жовнірів. Незабаром на майдані зібралася сила людей.

– Ну що, хлопці, всіх переловили? – спитав їх Неживий.

– Ні, батьку! – відповіли ватажки кількох загонів, які відряджені були в різні напрямки. – Багатьох піймали, а багато й повтікало.

– Ну, а ксьондзи і пан?

– Саме їх і не впіймали, десь поховалися. Винишпорили скрізь!

– Ex ви! – Неживий махнув рукою. – Не гайдамачити вам, а пір’я дерти в запічку. З-під самого носа тікали, гаспиди, а ви й не догнали! Самих би вас повішати отут перед добрими людьми!

Мовчки стояли вони похнюпившись і слухали грізні слова отамана, коли раптом у задніх рядах гайдамаків, що оточували майдан, почувся рух і вітальні вигуки.

Петро оглянувся й побачив, що на майдан виїхав якийсь значний запорожець, оточений козаками.

Зіркі Петрові очі одразу впізнали в ньому Максима Залізняка. Серце його радісно забилося.

– Залізняк! Ось хто дасть усьому лад і пораду!

Усі одразу впізнали Залізняка. Шапки злетіли вгору, і натовп загомонів вітаннями.

Майданом поволі їхав верхи на коні Залізняк, уклоняючись на всі боки селянам і гайдамакам, які махали йому шапками. Доїхавши до середини майдану, він зліз з коня, підійшов до Неживого й тричі поцілувався з ним, а потім обернувся до гайдамаків і гучним голосом промовив до них:

– Здорові були, дітки! А що поробляєте?

– Сіємо, батьку! – відповіло йому зразу багато голосів.

– Сієте! Час уже й жати: жито виколосилось!

– Та ось і жнемо потрошку.

– Це не жнива, а прополювання! Треба всім у ряд ставати та разом з божою поміччю.

– Ми готові. Починай, батьку, зажинки! – загомоніли на відповідь радісні голоси.

– І почнемо! – голосно промовив Залізняк, обводячи натовп орлиним поглядом. – Треба тільки благословитися та серпи нагострити…

– Гострі! Всяке стебло перехоплять! Ось тут наскочили на будяки – вирвали.

– З корінням?

– Ге, ось в тім-то й біда, що хлопці гав наловили, – понуро сказав Неживий. – Одного ксьондза з челяддю тут, у церкві, застукали, ну, оно й оточили сторожею, – він показав на церкву. – А всі ляхи, що на майдані були, тільки-но почули тупіт наших коней, кинулися навтікача… А поперед усіх тікав пан хорунжий. Ну, мої хлопці полетіли навперейми, ловили, ловили, та головних і не впіймали.

– А хто тут був?

– Офіціал митрополита уніатського Мокрицький, протопоп Гдишицький і пан комісар тутешній, хорунжий Голембицький.

– Ге, діти, шкода, та ще й дуже! – скрикнув Залізняк і кинув від досади шапку на землю. – Та цей же Мокрицький і Гдишицький найлютіші вороги наші й гнобителі, а Голембицький – хоч і молода шельма, та вредна! От їх би сюди на палі! Ex, ви! Щоб таких гадин з рук випустити!

Гайдамаки ніяково мовчали.

– Та вони зараз же наберуть у сусідніх панів замкових команд і налетять сюди на розправу, – говорив Залізняк. – Голембицький той боягуз, а Гдишицький та Мокрицький лютіші за найлютішого звіра, їм би тільки підмогу, то вони помстяться!..

– Ой батечку, що ж нам робити? Порятуй! – заговорили селяни, проштовхуючись крізь ряди гайдамаків і виступаючи наперед.

– А що ж ви думали тоді, як вступали в боротьбу з ляхами та ксьондзами? Адже те, що повтікали ксьондзи, нічого не міняє. Однаково всіх би ляхів ви не передушили, хтось би утік та й переказав кому слід; а коли б навіть і ніхто не втік, то офіціал митрополита уніатського не голка, одразу б кинулися шукати його. Ну й віддячили б вам…

– Що ж нам робити, батьку, як відстояти церкву? Як урятувати себе?

– Ось поїдете ви – і налетять пани.

– Ой налетять, як вороння на падло!

У натовпі почулися зітхання, стогін і зойки.

– Ой пропали ж ми, пропали навіки! – заголосили жінки.

– Слухайте ж! Якщо хочете моєї поради, то не плачте й не голосіть, а слухайте мого слова! – підвищив голос Залізняк, і всі навколо замовкли.

– Хоч би ми тут зосталися й зимувати з вами, то церкви вже вам не відстояти! Самі знаєте, коли в ній ксьондз одслужив мшу, – церква вже прилучена до унії.

– Що ж, батьку, невже нам віддати її ляхам? – почулися з натовпу несміливі голоси.

– Спалити! – бовкнув диякон, гнівно стріпуючи своєю розкудланою головою. – Якщо не нам, то й не їм!

Залізняк озирнувся в його бік.

– Правдиве слово: спалити церкву та й спекти в ній проклятих ляхів, які зазіхнули на наш убогий храм… Не тужіть, діти, настане час, – а він уже близько, – і засяють на нашій землі сотні й тисячі благочесних церков.

– Правда, батьку! Добре! Слушно! Спалити церкву! Не віддавати ляхам! – закричали кругом гайдамаки.

– А вам, діти мої, – провадив далі Залізняк, звертаючись до селян, – скажу я коротко: якщо хочете дожити до того щасливого часу, коли Україна виб’ється з-під лядської кормиги, то йдіть до нас у байраки й ліси. Що вас тут чекає? Налетять ляхи: половину з вас перекатують, поглумляться з жінок, а другу половину, потрібну їм для обробітку землі, повернуть у таку неволю, що її не знесли б і воли під’яремні. Тому, кажу вам, ідіть до нас! Вже увірвався терпець по всій Україні. Усі вирішили або вмерти, або звільнитися од ляхів і запанувати в своїй хаті. Запорожці піднялися, звідусіль збираються брати, і сором, і ганьба тому, хто не стане на оборону вітчизни в цей час!

– Орел! Слово сказав, як у око вліпив! – перебили Залізнякову мову вигуки гайдамаків.

– Тому, кажу вам, – провадив Залізняк, – ідіть у замок; в замку є запас зброї. Беріть звідти що треба, озброюйтесь, беріть усе своє добро і – гайда до нас у ліси, а там, як прийде час, – у загони, і вперед, на визволення вітчизни!

– А наші жінки й діти? Хто ж боронитиме їх? – заговорили селяни, що стояли попереду.

– З собою беріть! Тут їм смерть або ганьба, і ніхто не зміг би їх оборонити. Сховаємо їх у лісах чи переправимо на лівий берег, а як мине буря, тоді вони спокійно повернуться у свій визволений край.

– Згода! Так, батьку! З тобою! Наказуй, що робити! – відповіли в один голос селяни.

Залізняк узявся порядкувати. Він одібрав найкмітливіших із гайдамаків і наказав їм розташуватися на відстані п’яти верст навколо села на сторожі, частину послав разом із селянами в замок, решту залишив на майдані, для остаточних розпоряджень.

– Ну, пане отамане, а що робитимемо з цим падлом? – звернувся до Залізняка Неживий, коли останні накази було віддано і гайдамаки з селянами подалися в різні боки.

– А що ж, не варто на них часу гаяти, повісити усіх, та й годі!

– Мабуть, що й так! – погодився Неживий. – Тільки є тут у мене один, з ним так кінчати шкода… І заслужив він більшої кари, та й розпитати його про дещо можна!

– А хто такий?

– Уманський сотник Гонта.

– Гонта? Уманський православний козак?

– Авжеж, православний слуга католика! Таких клятих перевертнів треба ще гірше катувати, аніж самих ляхів.

– Ні, ти цього не кажи! – заперечив Залізняк. – Інші – правда, перевертні – запроданці лядські, а Гонта – ні. Я багато вже чув про нього й давно стежу за ним. На нього можна покластися, душею він наш!

– А тілом лядський?

– Головне, друже, душа.

– А якщо душею управляє тіло?

– Тоді, брате, якщо у нього в черепку є хоч краплина мозку, – а всі кажуть, що розумний він, як сам Соломон, – то, кажу тобі, само тіло підкаже, що пора вже душу до нас повернути.

– А якщо ні?

– Втратимо небагато! Що він може про нас розказати? Що бачив нас тут? Ну, так про це й без нього довідаються ляхи. А якщо нам пощастить перетягти його на свій бік, то виграєм багато. Умань у всьому цьому краї найважливіше місто… За Гонтою стоять дві тисячі наших рідних козаків, які всюди підуть за ним. Ти знаєш, що означає в ділі перший успіх?!

– Твоя воля, пане отамане! – промовив Неживий, нахиляючи голову. – Роби, як знаєш.

– Гаразд! – Залізняк потиснув йому руку. – Ти ж тепер кінчай з цими недовірками, а я піду до Гонти. – Залізняк повернувся й пішов туди, де сидів на землі Гонта із зв’язаними руками й ногами.

Петро давно вже чекав цієї хвилини й зразу ж підійшов до пана полковника. Залізняк надзвичайно здивувався цій зустрічі.

– Петро? А як ти тут опинився? Покинув домівку назавжди?

– Ні, пане отамане, – відповів Петро. – Ще не назавжди: за твоєю порадою кинувся по допомогу.

– Як, невже, проклятий, насмілився?

– В тім-то й горе, пане отамане!

Залізняк з глибоким обуренням вислухав Петрову розповідь, пообіцяв ще раз навідатися в село, передав уклін Прісі й, попрощавшись з парубком, пішов до Гонти.

Гонта сидів похнюпившись і не чув, як підійшов до нього Залізняк.

– Здоров, пане Гонто! – сказав голосно Залізняк. Гонта здригнувся й підвів голову.

– Здоров! – відповів він коротко, здивовано глянувши на незнайомого козака.

– Багато чув я про тебе, пане Гонто, і давно хотів познайомитися, але не було нагоди, та ось привів бог.

– Ну, невдалу ж ти вибрав хвилину, – відповів з кривою посмішкою Гонта. – Не можу подарувати тобі багато часу… а втім, сідай, поговоримо: з добрим чоловіком і перед смертю поговорити любо, а зустрінемось на тому світі колись і закінчимо бесіду.

– Бог з тобою, пане сотнику, я прийшов наказати, щоб розв’язали тебе. Отаман не знав тебе, але я поручився, і він повертає тобі свободу.

Гонта глянув з подивом на Залізняка.

– Гей, хлопці, розв’яжіть пана сотника й принесіть йому назад його зброю!

Гайдамаки, які стерегли Гонту, вмить виконали наказ Залізняка.

Гонта розправив плечі й підвівся на ноги. Подив змінився на його обличчі виразом найщирішої радості й подяки.

– Ху, ти, – промовив він, віддихуючись. – А я вже й надію втратив! А знаєш, брате, приємно вдруге на світ народжуватись! Ха-ха! Одначе я тобі й не подякував, спасибі, друже! – він з почуттям потиснув Залізнякові руку. – Спасибі! Тільки от, даруй, пане-брате, не знаю ні імені твого, ні прізвища.

– Максим Залізняк.

– Залізняк? – Гонта здивовано відступив на крок. – Залізняк? То це ти Максим Залізняк?

– Я самий, а ти, мабуть, гадав, що він на лисого дідька схожий?

– Ну, спасибі ж тобі, пане-брате! – з щирим почуттям промовив Гонта, ще раз потискуючи Залізнякові руку. – Нехай господь і мені подарує нагоду колись віддячити тобі!

– За цим діло не стане! – весело відповів Залізняк. – Настають такі часи, коли, може, не одну сотню дукатів пообіцяють за мою голову ляхи й не одну шибеницю приготують для мого тіла. То в разі чого… гм… якщо тобі трапиться стерегти мене, може… випустиш… Га?

Гонта опустив голову, й густий рум’янець виступив на його смаглявих щоках.

– Ну, та що там ще загадувати, – провадив весело Залізняк, поклавши руку на плече Гонти. – Ходім лишень та краще вип’ємо чарку за твоє народження. Я ж тепер і сам не знаю, чи повитухою, чи хрещеним батьком тобі доводжусь. Гей, хлопці, несіть нам найкращого меду з панського льоху!

Він обняв Гонту за стан і повів майданом.

Через півгодини вони сиділи вже в просторій хаті за накритим чистою скатертиною столом. На столі перед ними було розставлено хліб, сир, сметану, яйця, два олов’яні пугари й дорогий срібний дзбан, повний темного запашного меду.

Коли вони попоїли, Залізняк налив у пугари меду, подав один з них Гонті й, цокнувшись, звернувся до нього з запитанням:

– Ну, пане сотнику, куди ж ти тепер подасися?

– Куди ж? До своєї сотні, в Умань!

– Гм… – Залізняк повів бровою. – Ну, то я проведу тебе, мені теж по дорозі, а то коли б ти часом не попався знову гайдамакам. Налетіли вони хмарами, а вашого брата, надвірних козаків, ненавидять ще дужче, ніж ляхів.

Залізняк замовк на мить і пильно глянув на Гонту, Гонта понуро мовчав.

– Воно, правда, не можна вину класти на них за це, – провадив далі Залізняк. – В той час, коли вони віддають життя за вітчизну, – ви одгулюєтесь під панською ласкою, служите ненависним гнобителям-ляхам!

Останні слова Залізнякові прозвучали особливо в’їдливо й презирливо. Гонта мовчав похнюпившись; на хвилину в хаті запанувало напружене мовчання.

– Тяжкі слова твої, пане полковнику, – заговорив нарешті Гонта, підводячи голову. – Багато в них правди, але багато й гіркоти зайвої, несправедливої… Не тільки гайдамакам дорога вітчизна, не тільки в них болить за неї серце. Та не всі люди однієї кондиції. Добре йти в гайдамаки тому, в кого немає нічого, крім буйної голови, а в кого сім’я?..

– Чим же заважає сім’я? Хіба не було на Україні сімейних козаків?

– Козаків, а не гайдамаків, котрі гасають зграями, як вовки, лише для того, щоб помститися тому чи тому панові! Пане полковнику, вони звитяжці, і кожен з нас вважає їх за найславніших дітей вітчизни, тільки ж усякий чоловік розуміє, що з їхньої помсти не вийде нічого, крім нових жертв.

Залізняк нахмурився.

– Тому й не виходило досі нічого, – промовив він гнівно, – що не знаходилося того, хто об’єднав би їх усіх, а якщо знайдеться, тоді ця страшна сила обрушиться своєю жахливою помстою не на окремих панів, а на всю Польщу, на весь її державний лад.

– Ex, пане полковнику, – відповів, зітхнувши, Гонта, – повір мені, не тільки тобі спадало це на думку, та батогом обуха не переб’єш: хоч би й усі гайдамаки об’єдналися, то нічого б не вийшло, бо не той, пане-брате, тепер час.

– Чим же теперішній час гірший за попередній? Він кращий, – присягаюс кращий у сто крат! – вигукнув Залізняк і заговорив із запалом, присуваючи до Гонти: – Послухай мене, остання година Польщі вже вдарила на небесах, і справедлива відплата за дику сваволю її панства вже ось-ось має звершитися. Над нею сидять три сусіди, й кожен тільки й думає про те, який би урвати собі шматок. Ждуть тільки нагоди, щоб кинутися.

– Але шляхта теж передбачає це і вже береться за розум: скрізь укладаються конфедерації…

– А, їхні конфедерації!.. Вони викличуть у країні ще більше сум’яття, а сум’яття тільки прискорить нашу справу. Терпіння народу вичерпалося – в нього немає нічого: ні волі, ні хліба, ні сім’ї – нічого, крім душі, а голий дощу не боїться. Вір мені, не сьогодні-завтра зчиниться страшний заколот…

– І кому ми потрапимо під руку, той і забере нас, як бунтівників?! – мовив з легкою іронією в голосі Гонта й пильно глянув на Залізняка.

– Ні, пане-брате, – впевнено заперечив Залізняк і, нахилившись до Гонти, заговорив півголосом: – Я скрізь вештаюсь уже не один рік. Все бачу, все чую, все винюхую, й ніщо не приховається од мене. Тисячі очей і тисячі вух дивляться й слухають за мене там, де нікому й на думку не спаде зустріти гайдамаків. І ось що я скажу тобі: не сьогодні-завтра Польщу розірвуть і розділять сусіди-друзі, а разом з тим одірвуть і нас і прилучать до котрогось із сусідніх панств. Подумай сам: коли дістанемо ми більше свободи й прав, – чи тоді, коли одірвуть нас з тими правами, з якими ми й зараз живемо в Польщі, тобто з правами під’яремної худоби, чи коли прилучимося ми самі з своєї волі, до кого захочемо, із зброєю в руках?

Гонта мовчав. У хаті густішали сутінки. Залізняк говорив далі з наростаючим запалом:

– Не думай, що ми будемо тоді зграєю бунтівників. Ні! Тут виросте страшна, грізна сила. І тоді приєднаємося ми самі, до кого захочемо, і кожен прийме нас з радістю під свій протекторат. Скажи, кому корисніше прийняти нас під свій протекторат? Росії!!! Половина нашого краю вже там, ми одної віри, діди наші пішли з одної землі, край наш принесе і берег Чорного моря, найважливішого мор для Росії, і бувалі, обстріляні, безстрашні війська. Все це розуміють і там, – Залізняк показав рукою на північ, – а тому й дадуть нам найбільше прав і привілеїв. А до кого нам найкраще прилучитися? До Росії, і більше ні до кого! Там половина нашої розшарпаної вітчизни, там наші брати, там серце наше, наше славне Запорожжя…

У хаті стало поночі.

Слова Залізняка лилися й лилися, викликаючи перед Гонтою образи давніх гетьманів: здавалося, вони випливали з сивої півтемряви й, грізно блиснувши очима, знову тонули в ній. Якийсь червонуватий відблиск, ще кволий, але дедалі яскравіший, починав пробиватися в хату, та співрозмовники, далеко ширяючи палкою уявою, не помічали нічого…

Гонта мовчав; у темряві важко було роздивитись його обличчя, але, судячи з переривчастого дихання, видно було, що його глибоко схвилювали слова Залізняка.

– Ex, друже, все це було б так, – промовив він нарешті з придушеним зітханням, – коли б можна було довести діло до кінця! А повстання наше, як і раніше бувало, на самому початку придушать ляхи.

– Ніколи! – грізно в гукнув Залізняк, гримнувши кулаком по столу. – То були повстання, що їх підіймали незначні ватажки гайдамацькі, відомі лише сотні-другій козаків, тому й повставали мізерні купки люду і ляхам неважко було їх придушити, а тепер підніметься інше повстання – всієї землі нашої, всього знедоленого панами народу… Повстане, кажу тобі, вся Україна!

Голос Залізняка зазвучав глухо й грізно, а очі його, в червоному відблиску, що наповнив хату, спалахнули лиховісним вогнем.

– І лише ті козаки, котрі продалися панам…

– Зажди, спинися! – перебив його Гонта, здіймаючи руку. – Не квапся кинути в товаришів тяжким докором: згадай тільки, як глумилися запорожці з реєстрових козаків, а яку вони подали допомогу Богданові, і чи був би без них визволений наш нещасний край?

Придушений стогін вирвався з грудей Залізняка.

– Але старшина їхня, старшина?! – прошепотів він, задихаючись од хвилювання й не маючи сили закінчити фразу.

– Старшина їхня тут, – гордо промовив Гонта, вдаривши себе рукою в груди, й додав твердо: – А як прийде слушний час, тоді всі узнають, хто такий Гонта!

– Друже, брате мій! – вигукнув Залізняк і, схопившись з місця, стиснув Гонту в своїх могутніх обіймах.

Якусь хвилину в кімнаті тривало мовчання, що переривалося тільки козацькими поцілунками.

– Де бачитись можна? – промовив нарешті уривчасто Залізняк.

– У моєму селі, в Розсішках, – відповів Гонта, – люди вірні… тільки перемінити трохи одяг… довгу бороду… абощо…

– Гаразд, побачимось!.. Вір же й надійся. Залізняк потиснув руку Гонти.

Гонта одвернувся до вікна, щоб приховати хвилювання, яке його охопило, й тільки тепер побачив червону заграву, що заливала всю хату.

– Що це? Пожежа? – промовив він, швидко обертаючись до Залізняка.

– Мабуть, церкву запалили! – відповів той.

Обидва приятелі мовчки вийшли з хати й спинилися коло дверей. Картина, яку вони побачили, тяжко вразила їх своїм глибоким, безмовним драматизмом.

Тиха ніч уже вкрила село.

Посеред майдану рівно й тихо, неначе полум’я величезної свічки, палала церква, освітлюючи все навколо червоним сяйвом. Увесь майдан був забитий людьми: хто, припавши обличчям до землі, неначе завмер у молитві, хто голосно ридав, здіймаючи руки до неба, а хто стояв мовчки, понуро, не одриваючи погляду від своєї старої церкви, коло якої вони виросли, постарілись, коло якої збиралися вмирати, а тепер мусили спалити своїми руками.

Понуро стояли збоку гайдамаки, далі видно було вози із селянським збіжжям, з жінками й дітьми, що сиділи зверху.

– От до чого дожили ми на нашій землі, – з глибоким хвилюванням промовив Залізняк, простягаючи руки до палаючої церкви. – Свої убогі святині ми змушені палити власними руками, щоб вони не дісталися на глум ляхам! О, нехай же вони горять, нехай горить уся Україна від краю до краю з Запорожжям, з козаками, з старцями й нерозумними дітьми! Нехай згорить уся, нехай розвіється попелом, щоб її й імені не лишилося на світі.

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 117 – 144.