11. З’їзд шляхти в Умані

Михайло Старицький

У той час Умань була центром величезних володінь київського воєводи Сілезія Потоцького; ключ цих володінь захоплював південно-західну частину Київської губернії і майже всю Подільську. Умань була тоді невеликим містечком, резиденцією комісара-губернатора, але являла собою, як на тодішні засоби оборони, добре укріплений пункт, що служив оплотом для всієї навколишньої шляхти, і вона поспішала будувати собі в Умані будинки й переїжджала туди з своїх маєтків, під захист міцних стін, башт і губернаторських корогов.

Умань сиділа міцним гніздом на невеликому узвишші, що лежало серед безмежної рівнини. Західний бік цього узвишшя обривався стрімкими скелями, а східний спускався м’якими схилами до болотистого ставу, що огинав узвишшя з півдня. Той став прилягав до Трекового лісу й відокремлював його від міста. Серед лісу з-під каміння й скель пробивалися джерела прозорої, холодної води й наповнювали грайливими струмками водоймище ставу. Ці джерела давали воду й містечку, яке не мало на огородженому частоколом терені ані цистерн, ані колодязів.

Фортеця була обкопана широким і глибоким ровом, а насип увінчувався високим подвійним частоколом. Той частокіл складався з окутих залізом загострених дубових колод і оперізував місто неправильним видовженим овалом, що розтягся по самій вершині узвишшя. З боку степу в цьому частоколі збудовані були дві укріплені рогатками брами, з міцними, кованими залізом ворітьми і з зубчастими вгорі бійницями, звідки дивилися в поле гармати. За першою брамою одразу починався невеликий майдан; в кутку його ховалася за великим будинком ратуші, за крамницями й магазинами для іноземних купців зубожіла, похила православна церква, а в центрі майдану гордовито й бундючно височів кафедральний собор, що прилягав до щойно побудованого колегіуму, відданого під опіку базиліанських ченців.

Просто напроти брами, в протилежному од церкви кутку, була єврейська школа. Від цього майдану зміїлися тісні й криві вулиці до самої фортеці, перепліталися й сходилися знову коло другого ще меншого майдану, де стояв костьол. Поміж цими двома майданами, на самій вершині узвишшя, грізно височів губернаторський замок, огороджений також подвійним частоколом з чотирма наріжними баштами; вони були одноповерхові, але своїми зубчастими вінцями здіймалися над шпилями костьолів і дивились далеко в степ.

Губернаторський замок, з високою гонтовою покрівлею, являв собою одноповерхову довгу будівлю із загнутими у вигляді літери «П» кінцями, його оточували праворуч і ліворуч флігелі й прибудови, серед яких вирізнялася похмурим виглядом і гратчастими вікнами кордегардія. Невеликий дворик був вимощений плитами вапняку. За губернаторським палацом тягся у видолинок густий, добре виплеканий сад з невеликою штучною сажавкою на дні балки; та сажавка живилася дощовою й привозною водою із ставу, віддаленого од міста на дві версти. Саме місто, що складалося переважно з єврейського населення, не мало садків і красувалося тільки гостроверхими черепичними й гонтовими покрівлями; але передмістя його, Турків, що тулилося коло підніжжя гори, поблизу ставу, за частоколом, тонуло в зелені садків, що позливалися в мальовничі зарості.

Цього літнього дня в губернаторському замку була особлива метушня: з-під усіх навісів, стаєнь, повіток та інших господарчих будівель виглядали кузови й дишла колимаг, каруц і бричок, які, певно, не вмістились у повітках. Із стаєнь чути було голосне іржання. Коло довгих ясел і возів, нарихтованих сіном і вівсом, стояли рядами на прив’язі чудові коні.

Гуртки стайничих і челяді, мабуть, приїжджої, ліниво грілися на сонці, перекидаючись грубими жартами, теревенячи, проте інколи в їхній розмові можна було вловити натяк на те, що пани їхні чимось стривожені й що в замку щось має відбутися.

Шум, гамір, іржання коней, гавкання собак, добірна лайка і брязкіт ножів, що долітав з пекарні, здавалося, висіли в повітрі.

У просторому залі губернаторського палацу, прикрашеному гербами й портретами графів Потоцьких, було людно й гамірливо. Серед молодого лицарства, яке виблискувало пишнотою вбрання й зброї, були й почесні вельможі: губернатор лисянський Кшемуський, коронний обозний Йосиф Стемпковський, начальник барських конфедератів полковник Пулавський і настоятель базиліанського монастиря плебан Баєвський. Сам господар, Младанович, сидів на графському кріслі, що стояло на невеликому підвищенні, під балдахіном, на взірець трону.

Хоч обличчя гостей після доброго сніданку й випитого вина сяяли веселощами, а очі блискали одвагою, хоч у легкій розмові, пересипаній жартами й сміхом, звучало безтурботне молодецтво, проте одразу було видно, що шляхта зібралася не заради бенкету, а в серйозній справі. Це зібрання нагадувало сеймик, який з’їхався у зв’язку з наближенням грізних подій.

– Я одержав, ясновельможне й пишне лицарство, – звернувся до зібрання лисянський губернатор Кшемуський, – од свого патрона й мецената, князя Яблоновського, повідомлення, що посол московський поставив нашому крулеві вимогу, щоб права схизматів були прирівняні до прав католиків і мало не до прав нашого славного, першого в усьому світі шляхетства.

Почувши останні слова, гості, представники старшого покоління, гордовито стріпнули чупринами й розправили пишні вуса, що спускалися аж на груди, а молодь, узявшись під боки, почала підкручувати вгору свої вусики.

– І кажуть, – провадив далі, підкреслюючи слова, Кшемуський, – що король уже підписав декрет, продиктований московським послом.

– Побий мене перун, а більше терпіти такого запроданця, як наш круль Понятовський, не можна, – спалахнув полковник Пулавський. – Не питаючи згоди сейму, видає королівські декрети, які забороняють насильства над схизматами й дозволяють їм одбирати назад усі церкви й церковне майно та ще й відновлювати свою ієрархію за допомогою переяславського єпископа Гервасія.

– О sancta mater! – обурився плебан Баєвський. – Невже ж горда Річ Посполита підкориться цьому обурливому декрету? Невже ж благородне лицарство зрадить заповіти вітчизни? Адже місія Польщі – схилити весь світ під стопу найсвятішого папи… і раптом наша славна Річ, внаслідок зради, змушена буде відхилитися від призначеного їй шляху?

– Ніколи! Довіку! Смерть зрадникам! Загибель схизматам! – закричала, брязкаючи зброєю, молодь.

– Авжеж, цього безумства допустити не можна, – різким, сухим голосом заговорив пан Стемпковський, – це, не кажучи вже про релігійні міркування, додало б зухвальства хлопам, і вони чинили б іще більший опір нашій волі. А хлоп мусить бути німим рабом, під’яремним бидлом, тому що бог створив його для чорної роботи й для послуг шляхті і нічого не дав йому з нами рівного, крім душі.

– Як бога кохам, – мовив на це Младанович. – Ясновельможний пан обозний сказав велику істину: тільки тоді ми, шляхетне лицарство, будемо спокійні й край процвітатиме, коли всі хлопи забудуть свою схизму і за допомогою католицького духівництва визнають над собою нашу владу, коли вони з молоком матері всмоктуватимуть вірність і покору нам.

– А ці декрети збунтують непокірних хлопів, – обізвався хорунжий немирівського графа, молодий і ставний Кребс. – Я був нещодавно на Смілянщині, то там уже почалися заворушення серед бидла.

– У мене на Уманщині тихо… В мене не писне й миша! – хвальковито мовив Младанович.

– А в нас, на Поділлі, – докинув полковник Пулавський, – з’явилися були банди розбійників-гайдамаків, але ми спільними силами стерли їх з лиця землі, знищили. Мало хто врятувався втечею!

– Смерть схизматам! Загибель москалям! – задерикувато крикнуло кілька молодих голосів.

– О, ця єресь! – вигукнув у фанатичному озлобленні молодий ксьондз, недавно висвячений на плебана, і схопився руками за голову. – Мало того, що вона вперта у своїй темноті, вона спокушає ще й прийнятих у лоно католицької церкви дітей: ті, хто народився й виріс у римсько-католицькому обряді, зраджують його й переходять знову в схизму!

– А головне, – додав Младанович, – ця пся крев дає якесь право сусідній Росії заступатися за одновірців. Sapristi. Тисяча дяблів! Од цих втручань тхне погрозою!

– Отож-то, – вигукнув Пулавський, – його мосць висловив саму суть… У залі почулося глухе ремство й брязкіт палашів та шабель об піхви.

– Відтоді, – провадив далі полковник, – як зрадник Богдан, за допомогою клятих хлопів і розбійничого гнізда запорожців, одірвав од нас половину України й прилучив її до Москви, відтоді ця держава стала швидко зростати в своїй силі й тепер розрослась у величезне царство, стала імперією й загрожує поглинути нас…

– Боже всесильний! – заволав у релігійному екстазі Баєвський. – Одведи від нас цей жах!

– Oremus domine! – простогнав ксьондз, склавши руки й звівши до неба очі.

– Тепер нам треба подумати, панове добродійство, як дати відсіч Росії, – знову заговорив Пулавський.

– Не тільки вона точить на нас зуби, – докинув Младанович, – є в нас іще два добрих сусіди: австрієць і пруссак… Ті теж ждуть не діждуться нашої загибелі.

– Грім і блискавка! – крикнув Стемпковський. – Ми самі того пруссака, як тевтонського рицаря, пустили в Померанію й віддали йому кращі провінції даром… відрізали себе од Балтики, ми самі своїми руками занапастили своє велике королівство й вигодували на себе ж удава!

– Прокляття тим, хто потурав цьому! – вигукнув хтось похмуро серед пишної молоді, і цей прокльон примусив усіх неприємно здригнутися й замовкнути.

– Проте, хоч і як це гірко, – зітхнув по довгій паузі Кшемуський, – а все ж таки, на мою думку, нам безпечніше бути в кільцях того удава… Пруссія прагне протистати зростаючій могутності Росії, і їй союз з нами на руку… Може, потім і в пруссаків з’являться хижацькі інстинкти, але тепер інтереси Пруссії й Австрії, звичайно, суперечать намірам Росії, а тому наш інтерес шукати з ними спілкування проти москалів… Це інтерес благородного лицарства й країни, а круль Понятовський про це не думає й має намір іти на поступки Московії…

– Зрадник! Геть його до всіх дяблів! – заревло лицарство, потрясаючи кривулями й тупаючи ногами.

– Авжеж… справді, – мовив Стемпковський, – це зрада… Але що ж робить сейм? Верховна влада в нього, а не в Понятовського: давно вже панує в нас золота свобода й знищено будь-яку владу короля.

– А якщо дійсно з боку Корони помітне бажання порушувати наші верховні шляхетські права, то скликати негайно ж сейм і підрізати королеві крила!

– Так, це треба вчинити якнайшвидше, – погодився Младанович.

– Сповістити наших патронів і магнатерію негайно, – додав Кшемуський.

– Цього мало! – сказав Пулавський. – Сейм, звичайно, не попустить віжок королеві, але Понятовський може випросити в Росії допомогу…

– Невже до цього доживе Річ Посполита? – скрикнув схвильовано плебан і, затуливши руками обличчя, похилив голову, плечі його тихо здригалися від стримуваних ридань.

Щире горе плебана вразило всіх у саме серце. Старі провели рукою по очах, а молодь, прикусивши губи, похмуро втупила очі в дубову з ясеновими квадратами підлогу. Тяжкі зітхання почулися в пишному залі й гнітюче повисли над лицарством. Понуре мовчання тривало довго.

– Ганьба, ганьба, – лиховісно промовив нарешті Пулавський. – Але впадати в одчай нам іще нема чого: поки в наших жилах тече старопольська кров, поки в юнаків наших горять одвагою очі, поки нас захищає благословення папи – Польща не згине! Найкращі сини вітчизни, найблагородніші і найславніші лицарі, заклали вже конфедерацію в Барі. Туди з’їжджається все шляхетство польське із зброєю й з своїми командами, під прапор золотої волі шляхетської й незалежності ні від кого.

– Віват! Нєх жиє! – вигукнули всі присутні, охоплені бадьорістю і надією.

– Нєх жиє! – підхопив полковник.

– Тільки треба дружно стати всім і вкрити конфедераціями всю Польщу. У короля військ немає, сейм ніколи не дозволить йому посполитого рушення… А в нас збереться кілька десятків тисяч безстрашних гусарів, левів-драгунів і тигрів-латників…

– Славне лицарство! – урочисто виголосив Младанович. – Я відкриваю в Умані нову конфедерацію й запрошую під свій стяг, у замок, всіх славних героїв, звитяжних захисників ойчизни.

– Ми з вельможним паном ладні голови покласти за нашу кревну матку, за велику Польщу! – гукнули всі в один голос і витягли з піхов шаблі, що сяйнули холодним блиском лез.

– У всіх конфедерацій повинно бути одне гасло, – підніс голос Пулавський. – Проти короля і за єдність Польщі, за панування католицизму, за винищення з корінням схизми й непокірних схизматів.

– Так, – підтвердив Стемпковський. – Краще впертих винищити всіх до єдиного й заселити пустелю мирними рабами, аніж допустити спокусу.

У той час, коли в залі дебатувалися серйозні політичні питання й обмірковувалися невідкладні в даний момент заходи, дамське товариство, не таке численне, як чоловіче, провадило бесіди в просторих салонах замку про свої інтереси, про нові моди, що приходили на зміну колишнім, старопольським, про майбутні шлюби, про скандальну хроніку магнатських дворів… Та проте злоба дня не давала спокою й прекрасній статі: говіркі цокотухи раз у раз переривали свої улюблені теми й переходили до тривожних питань, які стояли й перед очима безтурботних красунь, жахаючи їх своєю незбагненністю.

– Вам добре, кохана пані, – говорила уманській губернаторші, зітхаючи й відсапуючись, товста, аж одутла, пані Кшемуська. – У вас неприступна фортеця, велика команда, та ось іще й конфедерати прибудуть; вам тут безпечно, а наш замок і порівняти з вашим не можна – адже кругом бунтівні села та гайдамацькі розбійницькі кублища по непролазних пущах, байраках…

– То ви, моя люба, переходьте до нас, – ласкаво запропонувала Женев’єва Младанович, яка своєю худорлявістю і французьким убранням становила цілковиту протилежність Ядвізі Кшемуській.

– Ой пані! Хіба це можна? Мій же малжонок – губернатор усього ключа маєтностей князя Олександра, то хіба йому гонор дозволить покинути княже добро напризволяще в тривожний час?

– Так, так… Я не подумала. Але його мосць пан Андрій може збільшити свою команду, запросити навколишню шляхту… Замок у панства надійний і міцний…

– Мене не так турбує й напад, як серце гризе туга… Вельможна пані оточена такою чудовою родиною… Сестра панська, пані Паулина, завідує всім господарством і завідує досконало. Старша дочка, Доротея, красою й едукацією чарує серця пишного юнацтва… Я чула, що вже й доля її незабаром має звершитися.

– Усе ще в божій волі й ласці, – відповіла мати, але щаслива усмішка виказала її родинну таємницю.

– Ну, а друга ваша дочка, Вероніка, хіба не гордість, не щастя сім’ї? Розумом і розвитком вона з будь-яким офіціалом, навіть із сенатором посперечається!

– Розумна, розумна… правда, – розчулено погоджувалась пані Женев’єва. – І батькові допомагає… Слово гонору. Він часто кличе її на пораду навіть у важливих справах, а ще Казимирик мій – таке славне дєцко.

– От бачите, скільки радості й утіхи! Ах, діти – це таке, таке блаженство, з яким би всі злигодні забулися! – зітхнула тяжко й сумно пані Ядвіга.

– І в ясної ж пані дочка Текля чарівна! І скоро…

– Текля – не дочка… – перебила Кшемуська й судорожно вхопилася рукою за груди, немов бажаючи стиснути охоплене тугою серце.

– Хіба в пані не було дітей? – здивувалася Младанович.

– Були, – похмуро відповіла Кшемуська.

– І померли?

– Не треба… не треба про це, – з болем вирвалося в пані Ядвіги, й вона, затуливши хусткою очі, поквапно підвелася, щоб приховати від цікавих поглядів своє затаєне горе.

А в саду, коло невеликої штучної сажавки, обкладеної камінням і обсадженої квітками, нудилися в самотині красуні панни: вони чекали пишних лицарів, але їх усе ще затримували в залі.

Вероніка Младанович стояла на місточку, перекинутому через ставок, поряд з Теклею Кшемуською. Обидві панни мовчки вдивлялися в прозорі води, де по золотистому дну пропливали силуети лящів і коропів, які то поволі збиралися цілими зграйками, то прожогом кидалися один поперед одного на поживу… А поживу – шматочки хліба, кидала старша Младанович, Доротея, що сиділа з двома паннами на мармуровій лаві коло самого берега. Недалеко від них плавали два чорні лебеді, зграбно вигинаючи свої довгі шиї; вони ловили шматочки хліба, крихти від яких перепадали рибам.

Погода стояла чудова; кучеряві верби, що обступили ставок, звішували над дзеркальним плесом своє поникле гілля, вже побризкане золотом першої осені, й надавали всій картині елегійно-сумовитої чарівності. Цей настрій передавався й паннам, які поринули в невеселі думи.

– А чому не всі сюди з’їхались? – перервала нарешті мовчанку Текля, одвернувши зашаріле личко од Вероніки.

– Як – не всі? – здригнулась Вероніка, відірвана цим запитанням од своїх дум.

– А так, декого немає, – зовсім зніяковіла Текля, стримуючи непрохане зітхання.

– A! Parbleu! Ти говориш, певно, про пана Фелікса? А я й не збагнула відразу… Ми його ждали ще вчора… Не розумію, що його могло затримати? Батько не давав йому ніяких доручень, а відпустив минулого тижня в його посесію, але пан Голембицький ще вчора мав повернутися, – він же хорунжий тутешньої команди.

– То з ним, мабуть, трапилось нещастя! – Текля поблідла й зупинила переляканий погляд на Вероніці.

– Боронь боже! Просто затримався в своїх справах, покладаючись на батькову добрість.

– То йому, виходить, не цікаво було… побачитися… ну… з тими, що з’їхалися… послухати раду, – промовила ображеним тоном Текля й закопилила губки.

– Моя кохана! – обняла її Вероніка. – Прилетить ще ясний сокіл, не на один же день з’їхалося пишне лицарство, дорогі гості!

Панни, що сиділи на лаві, вряди-годи перекидалися словом: усіх гнітило грізне передчуття неминучого лиха.

– У нас на Поділлі ще гірше, – говорила худа, безбарвна панна, часто зітхаючи й зводячи до неба блідо-сірі очі. – Тут не відчувається небезпеки, а тому й дихати вільніше, а в нас щодня страх.

– Та в вас же конфедерація, сила славного лицарства, – промовила життєрадісна, червонощока Доротея. – Хіба під охороною їхнього меча може бути страшно? А де з’їжджається лицарство, там стільки забав, бенкетів і веселощів!

– Не кажи так, панно! Золота молодь гасає по навколишніх селах, грабує та палить їх… а то бавиться полюванням, а коли й збереться на бенкет, то не знає міри буйному пияцтву.

– Ох, ці бойові бенкети! – простогнала третя панна, повна, молдаванського типу брюнетка. – Хіба там може зародитися ніжне почуття? Саме тільки звірство.

У цей час до панни підійшов хорунжий уланської корогви молодий і гарний брюнет Кребс.

– Панно Вероніко! – окинув він поглядом панянок. – Його ясна мосць, пан губернатор, просить до себе свою дочку.

Дівчата здригнулися від несподіванки й прибрали поетичні пози, а обличчя їхні осяяли чарівні усмішки.

– Батько кличе? – зашарілася Вероніка.

– Так, ясна панно.

– Я зараз.

Вероніка збігла з місточка й квапливо пішла на гору, до замку; Кребс ледве встигав за нею.

– Панна неначе гірська сарна, – говорив він, – кручі їй – не кручі.

– Ну які ж це кручі? – засміялася Вероніка. – Пагорки, та й годі! То в вас на Поділлі гори із скелями та урвищами.

– Я певен, що панна злетіла б і на скелі, й на бескиди, мов легка пташка.

– Ого! Це пан грабя привчив свого хорунжого до таких компліментів?

– Ні, патрон мій суворий, але сама панна мимохіть викликає захоплені похвали… може, й недоречні… але, падам до ніг, – від них утриматись неможливо… Я вперше у житті зустрічаю дівчину з такою освітою, з таким знанням не тільки мов та історії, але й усіх інтересів нашої вітчизни.

– Пан перебільшує. Історичні й державні мої студії обмежуються лише життєписом королів польських і розправами про Люблінську унію та Брестський собор. Та ще газетою Лускіни. Правда, я плакала, коли читала, як короля Попеля їли миші, й жадібно вивчала напам’ять цілі сторінки не тільки з життя королів, але навіть із житій святих, але хіба ж це знання?

– От якби й наші мудреці так думали, то не наробили б помилок, за які розплачуються цілі покоління кров’ю, а рідна країна, знесилена боротьбою, на наших очах гине.

– О? Так і я скажу, – здивовано блиснула очима Вероніка. – Якби більшість нашого славного шляхетства так благородно думала, як пан хорунжий, то ще й тепер можна було б урятувати нашу ойчизну.

Кребс шанобливо вклонився, і вони зайшли до парадного залу.

Серед гостей тепер з’явилися француз інженер Шафранський, якого Младанович запросив обміряти й спланувати церковні землі, одведені півтораста костьолам, переробленим із православних церков, та полковник Обух, начальник надвірної козачої міліції.

– Вероніко, – звернувся до дочки Младанович, – чи багато в нас на складі, що в покої команди, заготовлено військових припасів?

– Сідел, чапраків, бердишів і кривуль досить… – відповіла Вероніка, – вистачило б на кількасот лицарів, а рушниць і пищалей майже немає зовсім, та й свинцю і пороху дуже мало.

– C’est juste! Я так і казав, – ніби зрадів Шафранський, почувши слова дівчини. – Багато зброї для кінноти, а для піхоти й гарнізону – нічого… Rien! Оборонятиме ж місто не кавалерія… а піхота… Я тому й прошу, щоб заздалегідь запасти якнайбільше пороху, свинцю, ядер, картечі, рушниць і хоч три-чотири гармати… У нас їх зовсім мало; крім того, я просив би вашу мосць надбудувати замкові башти, щоб з них можна було обстрілювати через частокіл і через брами околиці.

– Ой, ой, cher monsieur, ви мене хочете зруйнувати! Та на це ж потрібна сила грошей!.. Я напишу спершу своєму принципалові.

Француз уклонився.

– Ні, хай вельможний пан мені дарує, – втрутився Пулавський, – але в таких серйозних питаннях і в такий тривожний час треба діяти, а не листуватися.

– Звичайно, – підтримав його Кшемуський.

– Тим більше, тату, – додала Вероніка, – що мова йде про захист і врятування графського добра й маєтностей, берегти які нас і поставлено.

– Ну, коли дочка каже, – розвів руками з радісною усмішкою пан Младанович, – мені її декрети важливіші за всякі накази.

– Браво, браво! – загомоніла весело молодь. – Нєх жиє панна Вероніка, наша цариця!

– Батько мій жартує… – зніяковіла Вероніка, почервонівши.

– Яскулечка, – усміхнувся Стемпковський.

Шафранський витяг свою шпагу й опустив її перед Веронікою, немов салютуючи, Кребс поспішив зробити те ж саме, а потім повиймало свої шаблі та палаші й молоде пишне лицарство.

Вероніка спалахнула ще дужче, але не розгубилася.

– Нехай схиляться ваші мечі, славні лицарі, не переді мною, а перед нашою нещасною ойчизною, на захист її від справжніх, а не уявних ворогів, для полегшення її довгих страждань, а не для заподіяння їй нових ран! – схвильовано промовила дівчина, обводячи сміливим, блискучим поглядом зібрання.

– Віват! Пишно! Досконало! – гукнув захоплено Кребс; його вигук підхопила молодь, а за нею й сивоусе вельможне панство.

Младанович підійшов до Вероніки й притулив її голову до своїх грудей.

– Даруйте, панове, не можу стримати себе… це моя гордість і моя радість!

– І наша! – підхопив Кшемуський і поцілував у чоло Вероніку.

У залі зчинився неймовірний гамір. Захоплені вигуки й похвали злилися з брязкотом зброї. Вероніку так зворушило й схвилювало це загальне піднесення, що вона розплакалась і втекла.

Коли вгамувалися в залі голосні, радісні вигуки, Младанович заговорив знову:

– І пороху, і ядер, і рушниць ми добудемо, а може, розживемся й на три-чотири гармати. Треба буде надбудувати вежі, поглибити рів; поновити частоколи ми доручаємо й довіряємо панові Шафранському й полковникові Обуху. Все буде зроблено, але мені здається, що в нас, власне, небезпеки ще немає ніякої, скрізь тихо. Раніше з’являлися де-не-де ватаги розбійників, а тепер стало зовсім тихо, спокійно.

– Та й по селах скрізь тихо, як на цвинтарі, – підтвердив пан Хмелевим, наглядач оренд Младановича.

– Оце саме й підозріло, – зауважив Обух.

– Перед грозою завжди буває тиша, – докинув Кребс.

– Ох, Єзус-Марія! – зітхнув плебан.

Це зітхання пронеслося по залу, як стогін безнадійно хворого, й знову збентежило зібрання й одігнало радісний настрій, що був спалахнув перед цим.

– Ти, вельможний мій пане, подумай ось про що, – заговорив генеральний обозний Стемпковський, – головним захистом Умані є графські полки, в котрих налічується понад чотири тисячі козаків, а козаки – хлопи… В разі повстання це бидло, ці пси прилучаться одразу ж до зграї собак…

– Не думаю, вельможний обозний, – відповів не зовсім упевнено губернатор, – козаки ці одержують таке утримання, якого не дасть їм ніхто, сім’ї їхні звільнені від панщини, наділені землею, одно слово – з ласки графа їм так добре живеться, що ніяких кращих вигод не може дати їм повстання.

– Та ці ж хами відплатили вже раз чорною невдячністю! – докинув Кшемуський.

– Цілком справедливо, – підхопив Стемпковський, – а тому я раджу перемінити хоч отаманів – настановити сотниками вірних католиків, лицарів славного меча, а не схизматів, як Гонта… Про нього й до нас дійшли чутки, що то хитра бестія, – в душі зрадник і ненависник.

– Au nom du ciel! Це один з моїх найвірніших слуг, та до того ще й фаворит графський. Він розумний та едукований по-польськи і хоробрий, мов тигр.

– Ласкавий, як кіт, а в голові потаємна думка, – буркнув Кшемуський.

– Пане Обуше! – звернувся Младанович до полковника. – Чого ж ви мовчите? Ви більше, аніж хто інший, мусите знати про поведінку й настрій мого сотника, вашого найближчого підлеглого.

– Чесно кажучи, я можу ствердити тільки те, – відповів Обух, – що Гонта на службі старанний, у боях хоробрий, в ділах звитяжний, та, проте, він запеклий схизмат, а тому прихильності до католиків мати не може. До таємних же його помислів докопатися важко… але в очах його, помічаю я, бігають іноді зелені вогники.

– Ні, як собі хочете, а поки в мене немає фактів, які б навели на нього підозру, я Гонті вірю й ним дорожу, – заявив Младанович.

У цю мить на губернаторському подвір’ї пролунав тупіт кінських копит, знялася метушня.

Усі замовкли й насторожилися.

Через хвилину в залі з’явився хорунжий Младановича Фелікс Голембицький; весь його одяг був забризканий багнюкою, на блідому обличчі застиг жах. За Голембицьким увійшло до залу кілька дам, стурбованих метушнею; серед них була й вихованка Кшемуських Текля, наречена пана Фелікса.

Голембицький, хитаючись, наблизився до свого принципала й, ухопившись за високу спинку крісла, щоб утриматися на ногах, промовив, задихаючись:

– Ясновельможний пане… Нещастя… На моє село Турову напали гайдамаки.

– Гайдамаки? – скрикнули вражені слухачі.

– Так, гайдамаки, – говорив Голембицький, – все пограбували, двір спалили, ксьондза, офіціалів і їх команду… перебили.

– О боже! – простогнав плебан.

– Pereat! – люто прошипів ксьондз.

– Атож, винищимо всіх! – вигукнув Стемпковський.

Але молодь, заціпенівши від несподіванки, не обізвалася на цей заклик.

– Коли б не Гонта, – провадив Голембицький, – я б загинув: він кинувся, затримав оту бунтівливу наволоч, допоміг мені втекти, а сам потрапив на палю.

– Нещасний! Це засмутить графа… От бачите, панове, – моя правда: Гонта був вірний слуга… він своєю жахливою смертю довів тепер, що на нього зводили наклеп.

– Так, Гонта… – почав був Голембицький, але від утоми й пережитого страху мало не зомлів. Його підтримали під руки Кребс і Шафранський, що стояли поруч.

– Чи не поранений пан хорунжий? – стурбувався Младанович. У дверях вітальні почувся істеричний жіночий крик.

– Ні, бог уберіг, – з зусиллям відповів хорунжий, – просто я втомлений… усе бився. – При останніх словах він раптом почервонів, але за мить його щоки знов поблідли.

– То посадіть його, – засміявся Младанович, – та дайте йому добрий келих старого литовського меду: той одразу воскресить його, поверне йому силу… Пане Шафранський, de grace!

Шафранський кинувся виконувати наказ губернатора, а Кшемуський поспішив до збентеженої Теклі й почав її заспокоювати. До них підійшла Вероніка й забрала Теклю у внутрішні покої замку.

Повертаючись на своє місце, Кшемуський помітив якогось літнього сивого шляхтича, що сидів коло самих дверей. Він був одягнений у старовинний польський костюм, чуприна його за старопольським звичаєм була підголена, а довгі вуса спускалися на гаптований золотом жупан: темне, засмагле й огрубіле од вітру обличчя його здавалося майже чорним, контрастуючи з білими вусами й бровами. Різкі риси його й чорні, мов вуглини, очі, що поблискували з-під навислих брів, та два-три шрами, які перерізали в різних напрямах його обличчя, надавали йому якогось лихого й понурого виразу. Судячи з розкішного одягу й зброї, це був значний пан, але енергійне й похмуре обличчя його так відрізнялося від випещених, гладких пик вельможних панів, які тут зібралися, що Кшемуський мимохіть звернув на нього увагу. Якусь хвилину стояв він нерухомо перед старим, не одриваючи від нього очей і намагаючись пригадати, де й коли бачив він його.

Шляхтич помітив це й спинив на Кшемуському в свою чергу неприязний погляд. Гадаючи, що шляхтич незадоволений його безцеремонним оглядом, Кшемуський уклонився й промовив гречно:

– Здається, я не помиляюся: правда ж, я мав честь бачити шановного пана на бенкеті у себе в Лисянці?

Запитання Кшемуського чомусь збентежило шляхтича. А втім, це тривало лише одну мить.

– Авжеж, пан губернатор не помиляється, – відповів він сухим, хрипким голосом, підвівшись з місця і кивнувши Кшемуському головою. – Я мав утіху бути в гостях у пана і був свідком розкішних видовищ, які пан приготував для своїх гостей.

Усе це старий промовив так сухо, що Кшемуському важко було вести розмову далі, а тому він уклонився ще раз шляхтичеві й відійшов.

«Що за дивна постать? – думав Кшемуський, пробираючись серед гостей. – Так, він справді був у мене минулого разу на бенкеті, але цей голос… очі… Де я їх іще бачив?..»

У цей час Младанович попросив Голембицького докладно розповісти про наскок гайдамаків.

Кшемуський поспішив зайняти своє місце й, зацікавлений розповіддю хорунжого, відразу ж забув про понурого, непривітного шляхтича.

Голембицький тим часом устиг випити два келихи литовського меду, й тепер уже щоки його пашіли, а очі горіли одвагою.

– Даруйте, ясновельможний, – заговорив він з низьким уклоном, торкаючись рукою коліна губернатора. – Падам до нуг, за мою слабкість… але я так утомився… руки ось правої не чую, – і він потер її лівою рукою. – Розбійників налетіла добра сотня! Ні, більше!.. Куди там! А було так. Серед моїх хлопів-схизматів знайшлося чоловік п’ять, котрі, переконані моїми доказами, погодились пристати до унії… Згідно практики, яку ми виробили, коли половина або хоч і менша частина парафіян навертається до істинної віри, то церква негайно переходить у їхнє володіння. Через те що й п’ять хлопів відносно становлять частину, то я й повідомив його превелебну мосць пана офіціала Мокрицького, щоб він прислав ксьондза й сам прибув з командою перебрати церкву і її майно в свої руки. Звичайно, я міг би обійтися й без цієї безглуздої формальності, – промовив з презирливою усмішкою Голембицький, – патрон і колятор церкви – я, отже, від мене й залежить, кому передати її – попові чи панові ксьондзу, та й ті хами належать мені цілком, і з головами, і з душами своїми. А втім, вони цього разу добре це затямили, – додав він, хвальковито усміхаючись і підкручуючи свої вусики. – Отже, слухайте далі: пана офіціала я повідомив, а сам поїхав оглядати інші свої маєтки. Повертаюся й бачу таку сцену: все село з кілками стоїть стіною навколо церкви й захищає її, а малочисельна команда рубає й коле це оскаженіле бидло. Ті лайдаки падають, мов снопи, але на місце цього падла встають нові, і стіна стоїть знову стіною… Я одразу ж наказав вирвати з натовпу, який стояв на майдані, з півсотні хлопів, переважно дівок і жінок… звелів позривати з них одяг і наказав шмагати їм канчуками спини од п’ят і до лопат…

– Го-го! – зауважив хтось із молоді. – Видовище, мабуть, було пікантне.

– І зворушливе, – хіхікнув Голембицький. – Ця екзекуція одвернула увагу лайдаків, які захищали церкву. Вони хоч і бидло, а все-таки почувають до дружин, сестер і дочок своїх жаль. А я, скориставшись їхнім збентеженням, шепнув панові офіціалу, щоб він звелів призначеному туди ксьондзові підкопатися з причтом під церкву, пробити підлогу й одслужити мшу. Так і зробили.

– Геніально! – скрикнув од захвату плебан.

– «Але в цей час, – вів далі, запалюючись усе більше й більше, хорунжий, – коли все було вже зроблено, лунає на майдані крик: «Гайдамаки!» Усі хами одразу підбадьорились, погрозливо загаласували. А я ту ж мить ударив острогами коня й крикнув: «До зброї! На погибель!» І врізався в банду… Махну кривулею – і голова з плечей, ударю навідліг – дві летять, рвонусь уперед – за мною вулиця. Команда теж рубає, але не встигає догнати мене, а тут і Гонта пробивається до мене й кричить, щоб я не наражав на небезпеку своє життя… Але я кричу: «Гонто! До мене!» І кришу направо й наліво, як снопи, цих лайдаків. А сам і не помічаю, що їх прибуло ще дві банди. Пробився я крізь них і озирнувся, та й побачив, що розбійницька банда, мов рій бджіл, укрила жменьку моїх сміливців з Гонтою на чолі… Я йому гукнув: «Гей, пане сотнику, тримайсь, я зараз прилечу з допомогою!» Та коли я мчав бічними вулицями по команду в сусідній фольварк, то побачив, що Гонту вже в’язали і забивали на майдані палю.

– У пана хорунжого, – зауважив з уїдливою усмішкою Стемпковський, – перші слова трошки розбігаються з дальшою розповіддю.

– Од страшенної втоми, ясновельможний пане, – відповів, почервонівши, Голембицький. – Я не міг спершу промовити вірно й слова, а потім розговорився.

– Правда, це видно було, – підтримав його Младанович. – Пан хорунжий мій знесилів до непритомності… Але все-таки Гонта загинув?

– О, бідолашний! – сумно зітхнув хорунжий. – Його садовили вже на палю.

– Ну, а пан з допомогою повернувся?

– Аякже, – поквапно мовив Голембицький, і очі його забігали. – Та все село вже обезлюділо, а на місці мого двору й церкви курилися тільки головешки… Але я попрошу в ясновельможного пана дозволу перемінити убрання, бо на такому пишному з’їзді моє брудне лахміття, обкурене порохом битви…

Младанович відпустив свого хорунжого жестом, і Голембицький, супроводжуваний двозначними усмішками, поквапливо вийшов із залу.

Розповідь хорунжого справила все-таки на зібрання гнітюче враження: близька біда, що заглянула в вічі, розвіяла одразу войовничий, пиховитий настрій і примусила всіх замислитись. Младанович звернувся за порадою до присутніх. Шафранський заявив, що передусім треба потурбуватися про воду, бо місто її не має, а користується лише підвозною, і якщо супротивник оточить фортецю, то уманцям не можна буде без води оборонятися, а тому він радив у самому місті почать копати великий колодязь. Стемпковський запропонував одразу ж палити села й вішати лайдаків для постраху, Пулавський не зовсім довіряв Голембицькому, але Кшемуський, навпаки, вважав небезпеку ще серйознішою, ніж описував її Голембицький.

З цього приводу почала вже розгорятися суперечка, коли губернаторові доповіли, що до нього з’явився в надзвичайно важливій справі головний орендар усіх шинків, як міських, так і сільських, довготелесий Лейбарабин, той самий, що так галасував на зібранні єврейського кагалу в Малій Лисянці.

– Ясновельможний пане, – почав він тремтячим від переляку голосом, – даруйте мені мою зухвалість, що я насмілився потурбувати вас і найвельможніше, найшановніше лицарство, але мене спонукала до цього страшна чутка, така жахлива звістка…

– Що таке, Лейбо, в чому справа? – спитав Младанович, стурбований таким початком.

– Пресвята Ченстоховська матір! – сплеснув руками Кшемуський.

Серед лицарства перебігло сумне зітхання, що пролунало придушеним стогоном.

А Лейба все ще переводив дух і пригладжував пальцями свої розпатлані пейси.

– Та не муч же, – тупнув ногою уманський губернатор, – а кажи швидше, в чім річ?

– Ясновельможний пан знає нашого славного, святого цадика, слово котрого має велику вагу, бо всі до нього прислухаються на небі, бодай я так любив своїх дітей, коли неправда.

– Ну, ну?

– Так у того цадика є небіж, ой, розумний який! Такий кантор… який ніколи панській милості й не снився.

– Досить! – гримнув розгніваний Младанович: – Кажи діло!

– Ой вей, даруйте! – верескнув Лейба й злякано зігнувся, немов ждучи удару. – Це не я… це мій дурний язик… все із-за зубів вискакує… коли почну про цих ой, ві ваг із а цуре… Я зараз, зараз… той самий Хаїм, про якого я сказав, що добрий має копф, – захапався Лейба, так і сиплячи словами, – їздив у Малу Лисянку сватати в тамтешнього орендаря дочку Сару… Ой слічна, ой пишна! Такої гарної ще не було на світі… ix бін аїд! Такої не було навіть ні панянки, ні крулевни…

– Ти глузувати надумав? – заревів Младанович, ухопившись за шаблю. Серед лицарства почулися теж енергійні, загрозливі вигуки.

Лейба поблід, затремтів і замовк, озираючись на всі боки великими, переляканими очима.

– Ну! – брязнув Младанович шаблею.

– Зараз, хвилинку! Ох! – стрепенувся Лейба й знову почав свою розповідь: – Так той Хаїм, коли повертався назад через Мотронинський ліс, то чув од вірного чоловіка, од Абрамки-шинкаря, коли знаєте, що при монастирі, так чув, що в Мотронинському лісі повно гайдамаків, він сам бачив це, й тільки молитва святого цадика його сховала від розбійницького ока… Зараз, зараз! Так той Абрамка каже, і Хаїм на власні вуха це чув, що як повернувся архімандрит Мельхіседек, то почав скликати до себе, в свій ліс, даруйте на слові, все розбійницьке лайдацтво… Скликає і волоцюг, і хлопів та й велить, панове добродійство, просто наказує, щоб панів і орендарів різали до ноги… Ой, гевулт! Що з нами буде! – вхопився Лейба руками за голову й захитав нею з боку на бік, примовляючи жалібно: – Ой вей, вей!

– Oremus! – вигукнув молодий ксьондз.

– Одверни гнів твій, боже! – молитовно сплеснув руками плебан.

– Це ж зовсім коло мене! – схопився на ноги пан Кшемуський, тремтячи всім тілом. – Це в моїх володіннях!..

– Еге ж, у панових, – підтвердив Младанович. – І я дивуюсь, як можна було дозволити розвинутися цій сарані, а не розчавити її п’ятою в зародку.

– Не знав, не відав… Не було раніше… це нанесло їх звідкілясь вітром… чи не з Бара?

– Можливо, – спокійно відповів Пулавський. – Ми розгромили кілька ватаг… а рештки – полова… може, й залетіли…

– Але що ж робити? Порадьте, панове добродійство! Та на мене ж першого вдарить ця наволоч, а замок у мене не укріплений…

– Передусім, – обізвався Стемпковський, – треба того Мельхіседека скарати: він заколотник і підбурювач, так з нього й почати.

– Сам бог вирік святу істину твоїми устами, сину мій, – урочисто промовив плебан Баєвський.

– Нєстети! Під моїм крилом така зграя! – вигукнув Кшемуський. – І схизматський чернець іще й нацьковує цю псю крев! О, кари йому! З руками й ногами я видам його вам, панове. А ліси мої всі, і Мотронинський, і Лебединський, і Лисянський, даю на полювання за бидлом. Я приєднаю і свої команди до нагоничів, і влаштуємо пишні влови… Я прошу все шановне лицарство, всіх вельможних і славних гостей на полювання: мій замок, моє містечко з усім і з усіма до панських послуг!

Пропозиція гостинного губернатора була прийнята з галасливою радістю, перспектива майбутніх бенкетів з вакханаліями одразу змінила понурий настрій товариства на грайливий. Розбещений, легковажний характер шляхетного панства, вироблений на протязі поколінь свавіллям і гульбищами, що не знав ніяких перепон) і керівних засад, виявився тут напрочуд яскраво: небезпека, що висіла досі над (головою, а зараз вдарила вже грозою, була одразу забута, і все товариство захоплено гомоніло про те, як воно гнатиме з лісів цих гайдамаків, мов мишей, і які влаштовуватиме видовища, тортури й кари. По всіх кутках залу лунали вибухи сміху, чулися оплески й навіть вигуки: «Віват!», «Нєх жиє!» – на адресу Кшемуського.

Дами, почувши не брязкіт шабель, а грайливий, перемішаний із сміхом гомін, почали входити з цікавості до залу. Поява жіноцтва осяяла обличчя вболівальників за долю «великої ойчизни» солодкими усмішками, запалила очі юнаків і старих вогнем і навіяла на всіх вельми життєрадісний настрій. Тільки Лейба стояв збоку і з острахом, подивом та недовір’ям поглядав на панів, які раптом хто й зна чого стали такими хоробрими.

– Я гадаю, – на весь зал проголосив пан Младанович, підвівшись урочисто на своєму троні, – що всі державні питання обмірковано, засоби для винищення гайдамаків і схизми знайдено і благородні серця заспокоєні… Чи не так, вельможне лицарство?

– Так, так, ясновельможний! – почулося з усіх боків.

– Mesdames! – І Младанович гречно вклонився паням і панянкам. – Я можу заспокоїти вас цілковито: ніхто й ніщо не перешкодить вам тішитись життям, а нам схилятися перед вашими чарами!..

– Браво! – вигукнула молодь, забряжчавши шаблями.

– А тепер, мої любі гості, – закінчив Младанович, – гадаю, що після трудів можна приступити й до трапези, не кривдячи при цьому й виноградного бога…

У відповідь на це ласкаве запрошення в залі знявся схвальний, радісний гамір; усі повставали з місць, підійшли до дам і чекали урочистої хвилини, коли сам господар поведе їх до трапезного покою.

Але тут трапилося щось надзвичайне.

Тільки-но Младанович рушив з місця, як вхідні парадні двері широко розчинилися й на порозі з’явився, підтримуваний попід руки, з патерицею в руках, холмський архієпископ Рило. Несподівана поява високого гостя так всіх приголомшила, що ніхто не рушив йому назустріч, а хто як стояв, так і застиг на місці. Навіть плебан і настоятель базиліанського монастиря та новонастановлений ксьондз закам’яніли від страху та подиву й не могли ступити й кроку назустріч своєму архібіскупу. Гамір, що стояв до цієї хвилі в залі, заглушив стукіт екіпажа й метушню челяді, так що поява архієпископа здалася просто чудом.

– Dominus vobiscum! – промовив нарешті архіпастир, простягаючи свої руки над присутніми, що так і лишилися стояти застиглими групами.

Ці слова примусили всіх здригнутись і опам’ятатися.

Младанович перший кинувся до архієпископа й, ставши на одне коліно, нахилив голову під благословення. За ним посунуло духівництво, що було в залі, і решта гостей. Коли церемоніал закінчився, архібіскуп сів на почесне місце під балдахіном і звернувся до господаря з таким словом:

– Молитвами найсвятішого, непогрішимого отця нашого, папи римського, божа благодать спочила на тобі, й гріхи твої, як теперішні, так і майбутні, відпущені на небесах, прийми цей папір як свідчення волі господньої, що звершилася по молитві глави нашої церкви.

Младанович упав на коліна і, прийнявши до рук хартію з привішаною печаттю від архіпастиря, накрив нею голову. А архібіскуп говорив далі:

– Кохані діти католицької церкви! І ви, лицарство славне, й ви, матері й сестри великих героїв! До вас звертає святе слово своє, через найпревелебнішого пана нунція прислане, найсвятіший папа. Він нагадує вам, що в скрижалях небесних заповідано Польщі не тільки стати стражницею католицької церкви, але й поширити її вчення до останніх меж світу. Час надійшов важкий, і хитання йде навіть серед латинян, причиною чого є збайдужіння до віри, а тому найсвятіший отець закликає вас усіх повиймати з піхов мечі й рушити на винищення схизми. Час надійшов, пора повиривати з корінням плевели, які глушать пшеничне поле, бо якщо плевели переростуть добрі злаки, то пшениця загине навіки, а нива заросте терням і бур’янами. Будьте тверді, виженіть з сердець ваших усякий жаль до нерозкаяних і винищіть їх до єдиного, щоб не спокусилися від закоренілого зла незміцнілі члени юної пастви. Святий отець посилає вам благословення на боротьбу і розгрішає своїми молитвами всі ваші гріхи.

Усі, як один, лицарі й дами впали на коліна, схрестивши на грудях руки й схиливши голови. Архібіскуп підвівся й, простягши над паствою руки, прошепотів безмовну молитву.

– Присягайтеся ж, – проголосив він урочисто, – присягайтесь, звитяжні лицарі, шляхетським гонором, щастям своїх родин, славою ойчизни і святим костьолом! Присягайтеся виконати волю небесного глави вашого, передану вам через намісника земного, найсвятішого римського папу!

– Присягаємось! – закричали пани, підвівшись на ноги й повиймавши свої шаблі.

– Ні пощади, ні жалю до схизматів!

– Ні пощади, ні жалю! – глухо прогуло в залі.

– Винищити всіх до єдиного!

– До єдиного! – вигукнув з фанатичною пристрастю молодий ксьондз.

– До єдиного! – понурим хором повторив натовп.

– І всі їхні храми обернути на попіл і вугілля!

– Стерти з лиця землі!

Ці слова прокотилися через весь зал, понурий шляхтич, що сидів біля дверей, нараз спалахнув весь і зірвався з місця; очі його люто блиснули, рука судорожно схопилася за пістоль, він подався вперед, але раптом зупинився… рука його поволі опустилася, очі згасли, й він знову сів на своє місце…

Захоплені урочистістю хвилини, присутні в залі не помітили дивног і спалаху старого.

– Amen! – мовив нарешті архіпастир і, склавши руки, занімів у безмовній молитві.

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 144 – 158.