15. Записка про скарб

Михайло Старицький

Мельхіседек лишився сам. Якусь хвилину він сидів нерухомо, потім глибоке зітхання вирвалося з його грудей і голова схилилась на руки.

– Звершилося, – прошепотів він беззвучно й знову застиг нерухомо в своєму високому кріслі. Тупий, безпросвітний одчай важким каменем наліг на його душу й ніби скував усе тіло. Якийсь час сидів він отак нерухомо, без думи, без почуттів, немов скам’янілий, але ось тривожна думка знову заворушилася в його мозку:

«Невже ж звершилося? Невже всі засоби вичерпано й мирний шлях не приведе ні до чого?»

Мельхіседек підвів голову і втопив скорботний погляд в куток келії, потонулий в мороці, наче хотів знайти там відповідь на своє тривожне запитання. «Так, – почулося з глибини серця, – всі мирні засоби вже випробувані й не привели ні до чого. Слово не досягає серця, засліпленого шаленством». Невже ж вони, Залізняк і його товариші, суть продовжувачі початої ним справи? «Так, – почулося знову з глибини серця, – вони кінчають те, що почав ти». Але боже мій! Я шукав миру мирові, а не кровопролиття й борні, захвилювався ігумен. Невже ж мій шлях привів їх до ножа? Невже ж не лишилося нічого, крім ножа? «Іншого шляху не лишилося тепер», – пролунало в серці ігумена так виразно, так чітко, ніби ці слова промовив хтось над самим його вухом. Мельхіседек здригнувся. «То, виходить, правда на їхньому боці, виходить, він злочинець, бо стримував і зупиняв їх. Виходить, його проповідь покори й терпіння тільки віддаляла день миру й наближала день загибелі вбогої пастви його. І цього допустився він, натхненний пастир, поставлений над усією Україною!»

– О, горе пастирям, котрі занапащають і розгублюють овець пастви своєї! – промовив уголос Мельхіседек і, вставши з крісла, схвильовано пройшовся по кімнаті.

Що ж робити тепер? Як урятувати сей багатостраждальний народ, сю убогу церкву від тої долі, яку призначили їм ляхи? Просити, клопотатись, позиватися? Ні, тепер уже це все марне. Давно вже Мельхіседек утратив надію на клопотання й заступництво іноземних дворів перед сеймом польським, але, як людина, тонучи, хапається за соломинку, так хапався він за цю останню надію. Тепер же він не міг і на мить заспокоїти себе цією маною. Жах дійсності стояв перед його очима, немов живе страховище, й невблаганно вимагав відповіді. Що робити? Виконати те, на що натякали йому там, на півночі? Зчинити бунт і ждати втручання інших держав? Так, так! Немає сили більше терпіти! Переповнилась чаша терпіння… Та чи буде успіх? Там обіцяли йому допомогу, обіцяли на словах… Як передати сі слова народові? Один спосіб: відтворити їх на папері. Залізняк бачить у цьому весь успіх діла… Всі повстануть…

Мельхіседек на хвилину замислився.

– Ні, ні! Одійди, сатано! – скрикнув він. – Навіщо спокушаєш мене? Кров, пожежі, убивства! Чи мені їх викликати? Чи мені прийняти на душу сей страшний гріх? О господи! Ти настановив мене пастирем над краєм сим. Відкрий же мені твою волю, навчи мене, вкажи рабові твоєму незрячому твої путі!

Мельхіседек упав на коліна й так, долілиць, застиг у безмовній молитві перед розп’яттям, що висіло на стіні.

Навколо було тихо, тільки страшні удари грому стрясали час від часу стіни монастиря. Мельхіседек не підводився, не чутно було ні слова, ні стогону, здавалося, в келії не було жодної душі, тільки блискавка, часом прорізуючи густий морок, освітлювала на мить постать архімандрита, простягнуту ницьма перед розп’яттям. Хвилина спливала за хвилиною повільно, ліниво…

Минула година. Мельхіседек нарешті з зусиллям підвівся з підлоги, витер піт, що виступив на обличчі, й знову сів у крісло.

– Терпіти, терпіти й прощати, – прошепотів він сам собі, – й не ставати проти зла? А якщо це зло загрожує поглинути цілий край? Загрожує поглинути й розтлити душі тисяч і тисяч людей? Якщо це зло здіймає руку й на святиню святинь, невже ж і тоді терпіти? Ні-ні, терпіти таке зло – согрішити перед господом. Чи не озброїлися ж сини первосвященика Маккавея на захист храму господнього? Чи не поховав же Самсон під руїнами храму ненависних філістимлян? Чи не вигнав же сам Христос гендлярів із храму?

Мельхіседек підвівся з свого крісла й знову схвильовано заходив по келії.

– Усе в цьому папері, каже він! – вихопилось нарешті в отця архімандрита, й, стиснувши голову руками, він притулився чолом до віконної шибки.

Гроза минала; здаля ще докочувалося глухе гуркотіння грому, але в природі все вже заспокоїлось; чути було, як тихо падали з обважнілого листя краплі дощу.

– «Хто любить мене, душу свою погубить…» – прошепотів ледве чутно Мельхіседек і знову почав ходити по келії.

Болісна, глибока боротьба розривала його душу.

– Ні, ні… нащо обман?.. Нащо єзуїтство? Правди, правди? Чи буде успіх? Чи пощастить? Чи виконають обіцяне? Чи не буде остання година гірша за першу? О господи, помічник і покровитель мій! Навіщо поставив ти мене вершити долю людей? – знов вихопилось у нього.

Довго ходив так архімандрит по келії, то зупиняючись, стиснувши голову руками, то падаючи перед розп’яттям на коліна й болісно ламаючи руки.

– Але хай буде над усіма нами воля твоя! – промовив він нарешті твердим голосом, зупиняючись перед розп’яттям. – Хто боїться вітру – тому не сіяти, і хто дивиться на хмари – тому не жати.

Молодий служка, що спав поруч з келією Мельхіседека, чув цілу ніч за стіною кроки архімандрита.

Коли на сході зажевріла рожева, ясна зірниця й просвітліла висока глибінь неба, Мельхіседек покликав служку й звелів йому сповістити отця Антонія, щоб той якнайшвидше прийшов до нього.

Отець Антоній ввійшов до келії архімандрита й мимохіть відсахнувся – так постарів і змінився за цю ніч ігумен.

– Сину мій, – звернувся Мельхіседек до Антонія, – чи є в нашій аптеці золоте чорнило?

– Є, превелебний отче, – жваво відповів Антоній.

– Так… Доведеться мені скомпонувати один папір, але сіє потім! – різке урвав ігумен і додав: – Сьогодні виїжджаю.

– Ти, превелебний отче? Куди?

– У Варшаву!

– Владико, – жахнувся Антоній, мимохіть подавшись уперед.

– Я – пастир ваш, мені належить за всіх терпіти й відповідати. Але не на те покликав я тебе. Я виїжджаю й не маю зайвого часу. – Мельхіседек зупинився на мить і потім провадив далі дещо збентежено: – Полковник говорив учора про грамоту царську… ти чув усе… Сьогодні вночі я пригадав, що коли був у Петербурзі, то справді одержав від монархині якусь грамоту… Писано було в тій грамоті, що монархиня всіх нас під свій захист приймає і обіцяє допомогти нам проти ляхів.

З напруженою увагою прислухався Антоній до слів Мельхіседека, обличчя його від хвилювання почервоніло, а очі так і вп’ялися в ігумена.

– Але, – провадив Мельхіседек, – я не маю часу відшукати її, а тому залишаю тобі ключі від цієї потайної скриньки: знайди ту грамоту і віддай її панові полковникові. Ти зрозумів мене? – І Мельхіседек пильно подивився в очі Антонієві.

– Зрозумів, превелебний отче, – скрикнув Антоній у пориві неприхованого захвату. – Будь спокійний, усе виконаю!

Захоплений вигук Антонія примусив Мельхіседека здригнутися й змінитись на виду.

– Стривай! – промовив він швидко й, підвівшись з місця, підійшов до Антонія і взяв його за руку. – Чи розумієш ти, – заговорив він поволі, впиваючись у нього очима й міцно стискаючи його руку в своїй руці, – чи розумієш ти, що викличе сей папір? Чи розумієш ти, на який шлях штовхне він усіх? Чи розумієш ти, що з того шляху не буде вже повороту, що вся доля вітчизни залежатиме від цього паперу… тільки від нього?

– Розумію, – прошепотів Антоній, опускаючи очі перед пронизливим поглядом Мельхіседека.

– Присягнися ж мені богом всемогутнім, – Мельхіседек підніс до розп’яття руку, і голос його залунав урочисто й суворо. – Присягнися спасінням душі своєї, присягнись стражданнями розп’ятого за нас, що ти віддаси полковникові сей папір лише тоді, як воістину вдарить наша остання година!

– Присягаюсь! – прошепотів Антоній, стаючи перед розп’яттям на коліна.

– Хай же буде над нами воля твоя! – мовив наприкінці тремтячим голосом Мельхіседек.

Вийшовши з келії ігумена, Залізняк узяв Найду за руку й, придержавши його, промовив тихо:

– Пора! Завтра треба вирішити, кому податися на Запорожжя, а кому лишитись тут… Буду завтра… Зараз треба до своїх…

Залізняк випустив руку Найди й поспішив прилучитися до ченців, що пішли вперед…

Найда уповільнив ходу, щоб дати час товаришам одійти, і попростував до своєї келії: йому хотілося зостатися самому, і будь-яке товариство, навіть найближчих друзів, було в цю хвилину небажане для нього. Груди його розпирало непогамовне хвилювання…

Уся ненависть до ляхів, уся палка любов до батьківщини, вся відданість вірі батьків, уся гордість козацька спалахнули в його серці яскравим полум’ям, коли він почув звістку, привезену гінцем. Тепер він горів бажанням будь-що врятувати вітчизну, поставити все на карту, але добути їй волю.

Залізнякові слова наелектризували його ще більше.

Завтра має вирішитися все… треба спішити… А втім, Залізняк не дрімав: Україна вже вся напоготові, жде тільки гасла… Але треба передусім заручитися підтримкою Росії, послати когось таємно… та й до інших сусідів вдатися не завадить… Австріяк… Пруссак… скрізь треба кинутись: усі зазіхають на труп старої Польщі… треба все обміркувати, все зважити… Запорожці, гайдамаки… так, а маса селянства – і не озброєна, і не навчена… Добре, якщо допоможе Росія, а коли доведеться діяти лише своїми силами та з голими руками?.. Ex, якби можливість була найняти союзників… Прикупити зброї, військового припасу!-..

Пойнятий такими думками, Найда повернувся до своєї келії й, узявши на засув двері, підійшов до вікна.

Гроза ще лютувала, але Найда одчинив навстіж вікно – його схвильованій душі була близька ця бурхлива стихія. Припавши обличчям до залізних грат вікна, він почав жадібно вдихати свіже повітря. Блискавки прорізували темряву, що оповила землю, грім раз у раз потрясав склепіння неба, а душа Найди все росла й росла, розправляючи свої могутні крила під звуки цієї страшної грози…

З півгодини отак простояв Найда коло вікна, не бачачи нічого навколо, прислухаючись тільки до тієї пречудової гармонії, що росла в його душі, коли нараз, зробивши необережний рух, він штовхнув стола й мало не перекинув його. Із столу впало щось важке. Він нахилився й намацав на підлозі велику проскуру. Ця знахідка надзвичайно здивувала Найду.

Роздивляючись і перевертаючи в руках так дивно знайдену проскуру, Найда раптом помітив, що знизу на ній було щось написано великими слов’янськими літерами.

Підійшовши ближче до лампади, що жевріла біля ікони, він прочитав:

– «О здравії раба божого Івана Найди, гетьмана правобережного українського».

Слова ці, вимовлені вголос, примусили Найду здригнутися всім тілом. Він із жахом оглянувся, неначе це промовив не він, а хтось інший, але в кімнаті не було нікого.

Не довіряючи своєму слухові и своєму зорові, він ще раз глянув на проскуру й знову прочитав:

– «О здравії раба божого Івана Найди, гетьмана правобережного українського».

Моторошне почуття охопило Найду.

Що це: глум чи фатальне пророцтво? Хто поклав йому цю проскуру, хто зробив цей страшний напис? Хто цей незримий супутник, що скрізь його супроводжує, куди б не кидала його доля?

Приголомшений, нерухомо стояв Найда посеред кімнати, а нерозв’язні питання вихором проносились в його голові. Непомітно для самого себе він відкусив добрий кусень проскури, відчувши голод.

Проскура була черства, та молоді зуби ченця легко її дрибушили.

Нараз Найда відчув у роті щось неїстівне…

Здивований і вражений, він поквапно витяг з рота м’якушку й помітив у ній клаптик паперу.

Тремтячими від хвилювання руками підніс він його до лампадки; папірець був списаний дрібними літерами, частина слів добре збереглася, в інших же місцях, од слини, чорнило розпливлося, на папері лишилися тільки плями.

Найда напружив зір і прочитав уцілілі на папері слова: «скарб… черві… та різних кош… в потайному… кому належить визволити… тому відкриваю таємницю сю… я ціле життя… вітчизні нашій… шлях таємний…»

Найда похитнувся і ухопився за стіну, щоб не впасти.

«Що це? Сон? Маячня?.. Чи я збожеволів? Хтось показує мені на скарб? Так, скарб, – це слово стояло на папірці виразно й чітко. Чи диво це господнє? Чи злий якийсь жарт? Ні, ні! Хто б так жартував? Навіщо? Для чого?»

Найда знову пробіг очима по клаптику папірця.

«Ні-ні, це не може бути жарт, це якийсь невідомий доброчинець, що ціле життя збирав шеляг до шеляга на користь вітчизні, передає йому свій скарб. Як розшукати його?»

Найда знову підніс до очей порваний клаптик паперу.

– «Шлях таємний», – прочитав він останні слова, далі папірець обривався. Здушений крик вирвався з грудей Найди:

«Що ж це? Невже я з’їв решту записки?»

Від цієї думки холод пробіг поза спиною в Найди.

Він почав пильно роздивлятися папірець, і йому відлягло від серця. Смужка паперу, що зосталася з одного боку, була досить довга – отже, весь папірець був чималий, а тому він не міг проковтнути його непомітно: певно, клаптик лишився десь у проскурці.

«А що, коли чорнило на ньому зблякло від жару? А що, коли я проковтнув найважливішу частину?..»

Та Найда недовго розмірковував: хутко зняв він з ланцюжка лампадку, поставив її на столі й, присівши до неї, почав обережно розламувати проскуру.

Проскура добре вже таки зачерствіла, а тому треба було докласти деяке зусилля, щоб розломити її обережно.

Найда відломив один шматочок, у ньому не було нічого, другий – теж, третій – і радісний крик вирвався з його грудей: із середини відламаного шматочка стирчав ріжок папірця.

Обережно витяг Найда цей клаптик, розгорнув його, приклав до того, який вже був у нього, й побачив, що новий клаптик прийшовся до першого якнайкраще.

Тепер можна було прочитати таке: «…жий козак запорозький…» Далі чорнило зовсім зблякло, а- ще далі стояло слово «скарб».

«Закопав скарб!» – підставив у думці Найда й почав розбирати далі.

«Гроші, аби постаткувати доро… зібрав я червінців два…»

Тут стояла теж замість слова бліда чорнильна пляма.

«Чого ж два? Два казани? Два мішки? Два барила? – промайнула думка в Найди. Не затримуючись на цьому, він побіг очима далі. – «…кий діамантів та різних кош… і все се за…»

«Закопав, – підставив Найда, – в потайному… кому належить визволити… тому відкриваю таємницю сю… я ціле життя… вітчизні нашій… шлях таємний…»

Хоч тепер уже було цілком ясно, що в записці йдеться про якийсь величезний скарб, схований запорозьким козаком, але де його закопано, куди податися шукати його, було, як і раніше, невідомо.

Записка кінчалась тими ж словами: «шлях таємний».

А втім, ці клаптики становили, як видно, незначну частину записки, запеченої в проскурі: треба було передусім зібрати всі інші її частини.

Задихаючись од нетерпіння, кинувся Найда розламувати й решту проскури, обережно виймаючи з неї клаптики паперу. Уже вся проскура була розламана, і йому лишалося тільки скласти свою мозаїку, як зненацька сильний порив вітру дмухнув у вікно, змів із столу на підлогу всі клапті й загасив лампадку.

Розпачливий зойк вирвався з грудей Найди, він насилу зачинив вікно й заходився збирати розвіяні клаптики паперу, але в темряві нічого не бачив. Тоді він кинувся в сусідню келію по світло, не забувши при цьому замкнути за собою двері.

Повернувшись із свічкою, Найда насамперед глянув на підлогу й полегшено зітхнув – клаптики паперу лежали тут, розкидані вітром.

Найда старанно замкнув двері, запнув вікно, засвітив лампадку й поставив її коло ікон. Воскову свічку він приліпив до столу й, зібравши всі клапті, сів їх складати.

Чималенько довелося йому поморочитися, поки всі клапті було складено. Та, закінчивши цю роботу, він із жахом помітив, що в кінці записки не вистачало трьох маленьких клаптиків і самий кінець був одірваний.

Притиснувши складені клаптики товстою біблією, щоб вони часом знову не розлетілися, Найда кинувся шукати ті, яких бракувало. Він перевернув усю келію, поодсовував усі свої простенькі меблі, перетрусив постіль, обдивився кожну шпаринку, але папірців не було ніде…

– Куди вони могли подітися? Невже їх занесло вітром?

Лоб Найди вкрився холодним потом… У тих загублених клаптиках було, певно, головне.

В одчаї кинувся він надвір, сподіваючись хоч там знайти ті клаптики, але відразу ж зрозумів, що сподіванка ця безглузда… Дощ лив, як з ринви, і коли б навіть занесені вітром папірці й лежали тут, то вода б за цей час зовсім позмивала чорнило… Та навіть і змитих папірців нічого було шукати, бо потоки води, що бігли по двору, мусили б уже давно понести їх за собою.

Чи він із’їв клаптики, яких бракувало, чи їх заніс вітер – однаково: треба було примиритися з фактом – так чи інакше, вони загинули.

Не марнуючи часу на даремне бідкання, Найда повернувся в свою келію. Через те, що загублені клаптики ніяк не можна було розшукати, він вирішив спробувати відтворити зміст записки по тих уривках, які лишилися.

Взявши товстий аркуш паперу, Найда тонко намазав його медом і наклеїв на нього підібрані клаптики. Тепер записка набрала такого вигляду:

«Року божого від народження панського 1750 я, раб божий, козак запорозький… скарб… Ціле життя своє збирав гроші, аби постаткувати дорогій вітчизні моїй, зібрав я червінців два… битих талярів казан великий, діамантів та різних коштовних речей казан малий… і все се за… у потайному місці… Тому, кому належить визволити край наш з лядської неволі, тому відкриваю таємницю сю, хай обряще він усе те, що збирав я ціле життя, і хай добуде за його допомогою волю вітчизні нашій. На нього надіюсь: перст божий вказує на нього – шлях таємний… від… гарду доїдеш до річки С… в тому місці, де впадає в неї річка… звана, поверни коня й поїдеш лівим берегом угору проти течії. Наступного дня надвечір побачиш на лівому березі річки високу кручу, а на вершині її великий сірий камінь, подібний до голови вепра. Вийди на кручу, сядь на той камінь, ніби на праве вухо, й побачиш… а… розчахнутий дуб, одну по… блискавка, а друга… похилившись… пройди під… роною, спинися під… звідти сто кроків уперед там пі… півсписа… камінь… на тому місці… ра й Павла… сонця сімдесят три кроки, там по…»

Тут ріжок записки був одірваний, на цьому клаптику вона й закінчувалась.

Найда взявся до роботи.

Перша частина записки збереглася цілком, за винятком кількох слів, котрі він підставив без будь-яких труднощів. Перше змите слово, без сумніву, було «закопав», тим паче, що в іншому місці після слів: «І все се» – стояв початок слова «за…», а далі розмазана пляма. Найда підставив і сюди слово «закопав» і прочитав: «і все се закопав у потайному місці». Тільки над рядком: «зібрав я червінців два… битих талярів казан великий, діамантів та інших коштовних речей казан малий» – довелося трохи задуматися.

– Чого два? Два барила, два казани, два мішки?

А втім, це не мало особливого значення, та оскільки далі згадувалося слово «казан», Найда підставив його сюди і прочитав:

«Червінців два казани, битих талярів казан великий, діамантів та різних коштовних речей казан малий».

Це була величезна сума, і свідомість того, що він може стати володарем всього цього, розпалила ще дужче бажання Найди відновити втрачений зміст записки.

Далі йшло таке неясне місце: «від…гарду доїдеш до річки С… в тому місці, де впадає в неї річка… звана».

Тут знову було дві плями.

Для будь-кого іншого було б вельми нелегко на основі таких невиразних даних визначити дорогу, якою слід їхати, але для Найди це було справою кількох хвилин. Він знав напам’ять назви всіх малих і великих річок у запорозькому степу, розташування міст, містечок, селищ і навіть окремих хуторів.

Перебравши все це в пам’яті, Найда досить легко відновив назву річки, від якої збереглась лише початкова літера «С».

– «До річки Саксаганки», – прочитав він. Підставлені літери якраз заповнили розмите місце.

Тепер уже зовсім легко було відкрити назву гарду, і Найда без усякого вагання вписав слово: «Незаймалівського».

Таким чином, уся перша частина записки була відтворена: залишалася друга, неясна, заплутана.

Поволі, слово по слову, читав Найда неясні місця: «Вийди на кручу, сядь на той камінь, ніби на праве вухо, й побачиш», – далі йшов пропуск.

– Що ж побачиш там? – спитав себе Найда. Після пропуску стояла літера «а», потім знову пропуск і «розчахнутий дуб».

«А» сполучало ці два речення. «Побачиш щось, а в тому, що ти там побачиш, є й отой розчахнутий дуб». Але що це може бути?

«Побачиш гору, а на ній розчахнутий дуб»? – підставив у думці Найда, але зараз же відкинув цю гадку. Якби та гора була вища за кручу, та не можна було б побачити з кручі дуба, що росте на тій горі, а якби вона була нижча, то дуб було б так само видно й з рівного місця, як і з кручі. У всякому разі, в записці мало б бути сказано так: побачиш гору, вийди на неї, й там росте дуб. Тоді, може, «яр»? Це коротеньке слово теж підходило до змитого місця, що лишилося на папері.

– Побачиш яр, а в тому яру розчахнутого дуба, – голосно промовив Найда й зараз же відкинув цю думку.

Хто б же закопував скарб у яру? Адже щовесни дощі розмивають яр водою; крім того, й дуби не ростуть на низині.

Що ж це можна було побачити з тієї кручі? Ліс, гай?

Ці коротенькі слова також підходили до пропущених місць. Але навіщо ж треба було видиратися на кручу й на камінь, щоб побачити гай? Гай же не голка, і в степу його можна побачити за десяток верст. Чому ж виникла потреба в автора таємничої записки так точно вказувати місце, з котрого треба було дивитися на той гай?

Найда на мить задумався, та ось обличчя його спалахнуло, очі загорілися, і він кинувся до столу.

– Чому? – мало не скрикнув він уголос. – Та тому, що йому треба було точно вказати напрямок, в якому слід шукати того дуба, тому додано ще й ознаку: дуб розчахнутий. Так, так! Якби той дуб був тільки один, то вказувати так докладно його місце не було б потреби, а через те, що він ріс у гаю, то авторові записки й треба було точно вказати напрямок, у якому шукати дуба і як він виглядає! Так, так, інакше не могло й бути!

Найда вписав потрібні слова й прочитав уголос:

– «Побачиш гай, а в тому гаю розчахнутий дуб». Очевидно, так і було в записці.

Нестримна радість охопила Найду, і, підігрітий першим успіхом, він іще з більшим запалом узявся розгадувати зміст таємничої записки.

Далі йшла фраза: «Одну по… блискавка, а друга р… похилившись». Розкрити зміст цієї фрази було не важко.

Що могла зробити блискавка з дубом? Звичайно, спалити або розбити. В даному випадку тільки розбити, бо одна, розбита блискавкою, половина протиставилася другій. Та й на спалене дерево не міг би вказувати таємничий хазяїн скарбу, бо таке дерево мусило б скоро всохнути й загинути. Отже, одну половину його розбила блискавка, а друга… Далі в записці йшло пропущене слово. Що ж робить вона, похилившись… стоїть, лежить?! Ні! Яке ж тут має бути слово? На що воно мусить указувати? Коли про одну половину сказано, що її розбила блискавка, а друга протиставляється їй – виходить, вона здорова, не всохла, вона росте…

– Авжеж, якраз саме росте! – радісно скрикнув Найда, знайшовши слово, котре шукав. – Одну розбила блискавка, а друга росте, похилившись до землі. – Ще один крок до розкриття змісту записки було зроблено. Слово по слову почав розбирати Найда далі.

– «Пройди під… роною», – прочитав він наступну фразу, – «…роною», – тут, певно, одірваний початок слова: «сто…»

Найда приписав його й прочитав: «Пройди під… стороною».

– Але під котрою з двох? – спитав він себе. – Під похилою чи під розбитою? Та чи вказував би хазяїн скарбу на половину, яку розбила блискавка? Звичайно, ні, бо вона згодом все одно мала усохнути. Та коли б ця розбита частина й правила за вказівку, то не було б потреби так детально говорити про іншу, похилену.

Отже, найпевніше, в записці мало стояти: «Пройди під похилою стороною». Найда знову схилився над запискою.

– «Спинися під… – читав він далі, – звідти сто кроків уперед».

Але звідки? В записці було сказано: «Пройди під похилою стороною, спинися під…»

«Під нею», – вирішив сам собі Найда, але зараз же засумнівався. Цього було б замало, щоб почати відлічувати кроки, треба було мати точнішу вказівку, з якого саме місця це робити.

Яка ж могла бути точна вказівка? Вигляд гілок, сама кількість їх за цей час, певно, змінилася. Вони могли розростися або всохнути, попереплітатись. Ознака мусила бути більш постійна. Що б це могло бути у вцілілої половини дерева: початок чи кінець її?

Таким чином, сама по собі з’явилася відповідь.

Але якби треба було лічити кроки від початку цієї сторони, тобто від стовбура, то було б просто сказано: відлічи від стовбура під похилою стороною, а оскільки в записці сказано було: «Пройди під похилою стороною, спинися під…», то природно гадати, що хазяїн скарбу написав так: «Спинися під краєм її і відлічи звідти сто кроків уперед», і таке пояснення видалось Найді цілком правдоподібним.

Тепер йому лишалося тільки доповнити останню фразу, але в цьому й були найбільші труднощі. Тут уціліло всього кілька зовсім дивних і незрозумілих слів.

«Там пі… півсписа… камінь… на тому місці… ра й Павла… сонця сімдесят три кроки, там по…»

Що могли означати ці розрізнені слова?

Думка Найди працювала з гарячковою швидкістю. Обхопивши голову руками, з розпаленілим обличчям, схилився він над папером, не відриваючи очей від таємничих слів, які ніби дражнили його своєю недосказаністю.

Невже він не розгадає їх, невже він не розкриє змісту останніх рядків записки? Невже він не знайде цього скарбу? На саму думку про це мимовільний жах охопив Найду.

– Ні-ні! – мовив він гаряче й з новим запалом узявся до праці. Про який камінь тут ідеться?

«На тому місці…» Чи не закопаний на тому місці, під тим каменем, скарб?

Ні! Адже далі говориться про сімдесят три кроки, отже, від того каменя треба ще відлічити сімдесят три кроки.

Як же пізнати той камінь? Де знайти його? Що означає оте «півсписа»? Міра його? Завдовжки півсписа?

Правда, це можливо, але певності в Найди не було, бо він ніколи не чув, щоб довжину предметів вимірювали списом. Крім того, дивувало ще й таке: навіщо було так точно описувати ознаки каменя, якби він лежав якраз на відстані ста кроків від похилої сторони дерева? Адже кожен, відлічивши сто кроків, наткнувся б просто на нього. А тим часом у записці було ясно сказано: «Відлічи звідти сто кроків уперед там пі… півсписа… камінь…»

Отже, камінь лежить на відстані ста кроків.

Але де ж він може лежати, якщо потрібні ще точніші вказівки? Де звичайно лежить каміння? Адже не на деревах, а тільки на землі, або в воді, або під землею.

При останньому слові наче блискавка осяяла мозок Найди, вигук захоплення вирвався в нього з грудей.

– Так! І не може бути інакше: камінь – під землею на півсписа! Встромивши в землю спис, можна його вістрям діткнутися каменя, так завжди й пробують грунт. От чому й треба було в записці на це вказати.

Тремтячи від радості, Найда вписав на вільних місцях: «Там, під землею на півсписа, лежить камінь» – і з новою енергією заходився розбирати записку далі.

Насамперед йому впали в око дивні слова «…ра й Павла». Що це означає? Павла? Якого Павла? Та ще сказано: «…й Павла». Кого ж іще? Чи не Петра й Павла? Звичайно, так! Петро й Павло, ці два «імені називаються поряд, коли мова йде про свято.

Але чому виникла потреба в автора записки вказати саме на це свято? Може, він закопав скарб саме в той день? Але це аж ніяк не з’ясовує, де ж саме закопано скарб, а слова «Петра й Павла», мабуть, поставлені були тут для точнішого визначення місцевості. На що ж вони могли вказувати Може, на тому місці закопано образ Петра й Павла? Але чому в такому разі стоїть після слів «Петра й Павла…» «сонця сімдесят три кроки»?

Найда встав і заходив по кімнаті. Він зайшов у глухий кут – не міг нічогісінько придумати.

Образ? Ні, коли так точно сказати про камінь, подробиця щодо ікони зовсім зайва, та й слова «закопано образ» «знаходиться образ» ні в якому разі не могли б лягти на те місце, що лишилося в рядку…

«Чому після слів «Петра й Павла» стоїть слово «сонця»? – раз у раз питав себе Найда, кусаючи з досади губи. Яке значення може мати сонце при визначенні місцевості. Правда, можна було б вказати на схід, на захід сонця, але тоді при чому тут «Петра й Павла»? Що діється з сонцем на Петра й Павла? Воно світить так само, як і на різдво, як і на стрітення, як і в будь-яке інше свято.

Найда задумався.

Відгадуючи втрачений зміст таємничого листа, він і не помітив, що ніч уже минула – свічка кволо мерехтіла на столі, а тьмяний вогник її тонув у потоках ясного рожевого світла, що пробивалося до келії… Найда підвів голову й, помітивши це, зняв запинало з вікна й загасив свічку.

Гроза вже давно минула, краплини дощу вигравали кришталем на листі. З вікна келії видно було всю далину з лісом, що збігав схилом гори, з синьою смугою далеких гір…

Найдине вікно виходило на схід.

Ясна, рожева зірниця розгорялася на небі, кидаючи ніжний полиск на далекі сині гори…

Небо, прокидаючись, було таке величне й прекрасне, що Найда мимохіть замилувався ним.

– Сонце, сонце! – говорив він сам собі, не відриваючи очей од вікна. – Та хіба сонце не однаково світить і в свято, і в будень?

Найда напружував думку, намагаючись розгадати таємничий зв’язок між словами «сонце» та «Петро й Павло» й не міг нічого придумати. Зоря горіла дедалі яскравіше.

Ось неначе золота стріла шугнула в саму середину неба, а за хвилину викотився вогненний диск сонця й кривавий промінь ударив Найді просто в очі.

Найда мимоволі зажмурився й здивувався: як він не помічав цього раніше, – адже коли він приїхав сюди, в монастир, то сонце, як сходило, не било йому просто в очі, а тепер, а тепер… куди пересунулось? А це ж було коли?

Прибув він сюди якраз після великодня… а тепер…

Найда задумався: щось крутилося в нього на думці, немов якесь забуте слово. Він болісно напружував мозок, намагаючись упіймати його – і не міг!

Раптом його охопило незвичайне хвилювання: він рвучко схопився з місця й застиг, приголомшений несподіваною думкою. І йому вмить усе стало ясно.

– «Стань на тому місці на Петра й Павла і відлічи на схід сонця сімдесят три кроки», – промовив він уголос. – Так, так, інакше й бути не могло!

Не міг же автор записки написати просто: відлічи на схід сонця сімдесят три кроки, бо сонце сходить зимою й літом не в одному місці. Ось чому й сказано про день, у котрий треба відлічити від певного місця сімдесят три кроки. «Але схід сонця чи захід?» – задумався був він, але зараз же заспокоївся тим, що це можна буде перевірити на місці.

Наче камінь упав йому з душі. Він вписав знайдені слова в пропущені місця записки й, ще раз перечитавши її, старанно склав і сховав у себе на грудях.

Тепер уже всю записку було розгадано й він міг сміливо вважати себе володарем величезного скарбу.

Мов зачарований, стояв Найда коло вікна… І радість, і передчуття чогось надзвичайного сповнювали його серце; він відчував, як за спиною в нього виростали могутні крила, готові понести його з цього тихого пристановища в самий вир житейського моря…

Навколо все було тихо… все спочивало ще в солодких обіймах вранішнього сну…

Нараз повільний удар дзвона сколихнув іще сонне повітря, й гудіння його попливло далеко-далеко в далину, через сині грані лісів…

Найда стрепенувся, побожно перехрестився й підійшов до свого ложа, щоб узяти патерицю і чотки й піти до церкви.

Сповнений тривожних мрій, він простяг руку і з диким криком відсахнувся…

На ложі його, замість патериці й чоток, лежали спис і довга низка куль…

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 209 – 219.