20. Напад конфедератів на Лебединський монастир

Михайло Старицький

Якось пізнім вечором, коли черниці виходили з церкви і останній звук дзвона, хвилюючись, летів удалину, де згасав у сизій імлі, хтось енергійно постукав у браму. Пізній нетерплячий гість у такий неспокійний час усіх стривожив. Дехто поспішив до ігумені, щоб сповістити їй про прибуття невідомої особи, інші кинулися до брами.

З переговорів через замкнені ковані ворота з’ясувалося, що під захист монастиря, вирвавшись з рук мерзенних убивць, які розгромили дальній виселок, прибігли дві жінки: плачучи й стогнучи, благали бідолашні впустити їх якомога швидше в монастир, бо вони помирають од ран, виснаження, спраги й бояться погоні…

Дарина перша почала просити матір ігуменю, щоб вона звільнила сердешних од зайвих розпитувань і дозволила відчинити браму, хоч сонце вже й зайшло.

Врешті браму відчинили. Жертвами польської сваволі виявилися дві ще молоді жінки, міцної статури й високі на зріст. Своїм виглядом вони справили на всіх гнітюче враження: скривавлені обличчя були закутані в хустки, крізь діри подертої одежі виднілися синці й почорнілі рани.

Нещасних оточили зворушливим піклуванням; та особливе співчуття виявила до них сестра Євлалія: вона попросила матір ігуменю дозволити їй прихистити жінок у своїй келії, взявшись обмити й перев’язати їм рани і доглядати їх, поки вони не одужають. Цей порив співчуття запідозреної у зраді сестри, співчуття, яке вона виявила до православних селянок, потерпілих від уніатів, переконливо свідчив, що напрям її думок змінився, що колишні симпатії повернулися. Мати ігуменя була врадувана такою зміною, приписавши її впливу Дарини, й охоче погодилась на просьбу Євлалії.

Селянки ввійшли до її келії і, озирнувшись довкола, якось особливо перехрестилися.

– Іменем найсвятішого Ісуса, – промовила, стишивши голос, одна з них.

– Вся побідиши, – відповіла Євлалія.

– А чи є добре зілля? – спитала друга.

– Загубив ранковий вітер… – і черниця показала рукою на схід сонця.

– А ніч оживить! – усміхнулася перша.

Жаліслива черниця заговорила із своїми гостями пошепки. Через кілька хвилин до келії ввійшла Дарина. Вона висловила подив, що Євлалія ще й не бралася перев’язувати рани. Та збентежилась.

– Не утруднюй себе й сестри, вельможна панно, – поспішила загладити розгубленість черниці одна з селянок, – ми самі відмовились. Віддирати од ран ганчір’я – це така мука, що краще зробити це завтра. А тепер у нас одне бажання – відпочити; ниють кості, а від утоми й руки не підіймаються.

– Все-таки ліпше, – порадила Дарина, – перев’язати рани зараз, ніж лишати до ранку, а то ще прикинеться огневиця й вони запаляться…

Але селянки жалібно застогнали.

– Змилуйтеся, панно, ми люди прості… хлопи… на хлопській шкурі й так загоїться, присохне, як на собаці…

Дівчину прикро вразили ці грубі й презирливі слова селянок про самих себе, а особливо оте «хлопи».

– Нащо ж ви називаєте себе підлим лядським прізвиськом? – обурилася вона. – Ви такі ж люди, як і вони; це пани, захопивши наш край, перетворили вільних людей на своїх рабів.

Одна з селянок, та, що голосніше стогнала, притихла й обпекла Дарину лютим поглядом з-під насунутої хустки, а друга, навпаки, збуджено підхопила її слова:

– Ох, так, так! Кляті, каторжні ляхи і віра їхня клята… Щоб їм добра не було! Щоб вони щезли навіки! Це вони, кляті, прозвали нас хлопами й бидлом… Це вони завзялися усіх нас винищити: ой, коли ж до нас прибуде допомога від московської цариці, коли вона перевішає всіх ляхів? Ми чули, що війська її вже тут, під лісом!

Кволий голос жінки раптом зміцнів і лунав тепер сильно й твердо. Це здивувало дівчину.

– Ні, війська імператриці поки що під Києвом, – зауважила вона, – і цариця пошле їх тільки тоді, коли сейм відмовить їй у всіх її клопотаннях.

Та селянка, яка було притихла, закашлялась і знов почала стогнати.

– Ну, сестро Євлаліє, – спроквола мовила Дарина, пильніше придивляючись до жінок, що сиділи на лаві, – якщо бідолашні мучениці так стомилися, то треба їм якомога швидше приготувати постіль… Трьом у цій келії тісно… Нехай хтось іде до мене.

– Спасибі, милостива панно, – відказала та, котра щойно стогнала, й перезирнулася з своєю товаришкою, – ми не гідні такої честі… Турбувати ясновельможну… Можливо, посланницю цариці… Задля підлого люду…

– Що за дурниці! – обурилась Дарина. – Я не царська посланниця, а руський люд не підлий… Щось ви занадто вже себе принижуєте.

– То я збігаю до сестри Вероніки за коберцем, – перебила дівчину Євлалія і, не дочекавшись відповіді, швидко вислизнула з келії.

Дарина мовчки провела її очима, а потім почала приглядатися до втікачок; та вони сиділи похнюпившись, а світло лампади було надто тьмяне. У серці дівчини заворушилась якась невиразна підозра.

– Де ваш хутір? – спитала вона.

– Там, далеко… Біля Мотронина… – відповіла селянка, що лаяла ляхів, а друга почала знову стогнати.

– Біля Мотронина? А що там чувати? – пожвавішала Дарина.

– Чули, що гайдамаків перебили, тамтешнього ігумена схопили, а монастир пристав на унію…

– Не вірю! Не такі нині гайдамаки! А про монастир – брехня, мерзенна брехня! – вигукнула обурена панна. – Поки й світ стоїть, руські не зрадять своєї віри! Розбійники ляхи можуть вирізати благочестивих, спалити храми, та немає в світі сили, яка б змусила нас зрадити свій народ і перевернутися на підлих латинян.

Обидві жінки, що, згорбившись, сиділи на лаві, від останніх слів Дарини пересмикнули плечима й схопилися з місця. Почувся шепіт, і дівчина вловила в ньому щось дуже схоже на «пся крев». Та через мить жінки знову впали в апатію.

– Що з вами? – підозріливо спитала Дарина.

– Ох, морозить і трусить… Зовсім погано! – застогнала одна з селянок. – Чи не огневиця, бува?

– Не гнівайся на нас, ясна панно, – додала, стогнучи, друга. – За що купили, за те й продаємо… Люди брешуть, то й ми брешемо… А звісно, руський люд благочестивий, не те що католики… Та я б сам… – тут селянка, наче подавшись, закашлялась.

Дарина встала. В цю мить до келії ввійшли сестри Євлалія і Вероніка з ковдрами й подушками в руках.

– Я до себе візьму одну хвору, – промовила Вероніка.

– От і добре, – всміхнулася Дарина й вийшла з келії.

Нічна прохолода, напоєна тонкими пахощами й вологою, остудила її розпашіле обличчя й дала полегкість грудям. Дівчина зупинилася, щоб надихатись живлющим повітрям і обміркувати, що діяти далі. Ці втікачки своєю поведінкою і розмовами одразу збудили в неї підозру, а тепер ця підозра перейшла в упевненість, що вони зовсім не селянки, а тільки прикидаються й брешуть, і що навіть, можливо, вони й не жінки… А коли так, то це – вороги!

В цю мить хтось виглянув крадькома з келії і відразу ж зник. Гаятись далі було годі, й Дарина швидко пішла до матері ігумені, щоб повідомити її про небезпеку й вжити завчасу якихось заходів.

Стара була ще на молитві. Коли дівчина сказала їй про свої підозри, вона жахнулась. Негайно розбудили матір економку і матір казначею. На короткій раді вирішили негайно розвести селянок по інших келіях, приставити до них сторожу, попередити воротаря й послати його сина в сусідній виселок, щоб звідти ще вночі прибула допомога.

Спершу пішли до Євлалії… Та як же всі здивувалися, коли, відчинивши двері, побачили, що келія порожня; мати економка кинулась в сусідню келію до Вероніки, але й там не було нікого…

– Бийте на сполох! – звеліла ігуменя. – Біжіть до брами, щоб нікого не пропускали!

Дарина побігла до брами. Вона була напіввідчинена; а коло неї лежали воротар і його жінка…

Дівчина нахилилася, щоб розбудити їх, і потрапила рукою в теплу липку рідину: воротар і його жінка лежали мертві в теплій іще калюжі крові.

На страшний Даринин крик ігуменя з ключницею кинулись до брами, а сполохані дзвоном чернички спросоння заметушилися, не розуміючи, що трапилось, де небезпека, і шукали очима вогню…

– Господи, спасе наш! Що сталося? – волала перелякана ігуменя, підбігаючи до Дарини.

– Рятуйте! – кричала та в нестямі, піднявши вгору руки. До брами почали збігатися чернички.

Одна наблизилася з ліхтарем і освітила панну. Усі побачили, що в неї руки в крові.

– Зарізали! Брама! – не вгавала Дарина, показуючи рукою на прочинені ворота.

Черниці перелякано закричали, але всі спершу подумали, що лиходії поранили панну.

– На бога! Хто тебе поранив, дитино моя? – кинулась до дівчини ігуменя.

– Не мене!.. Воротар… жінка… зарізані… Брама відчинена!

Тільки зараз усі побачили трупи, що плавали в крові, й заціпеніли від жаху.

– Замкнути ворота! – першою опам’яталася мати ігуменя й сама підбігла до брами, щоб допомогти черничкам у цій незвичній для них роботі. Слідом за ігуменею кинулася до важких воріт і Дарина. Та було вже пізно.

Греблею мчали до брами озброєні вершники. За мить дужі руки налягли зокола на ворота, й вони розчинились, примусивши кількох черничок відскочити вбік.

– За мною, діти, в трапезну! – твердим голосом промовила мати Серафима, звертаючись до закам’янілих черничок. – Там помолимося… На все божа воля! Без неї жодна волосина не впаде з голів наших!

Усі пожилиці монастиря, і старі і молоді, кинулися до трапезної. Із спотвореними жахом обличчями, заламуючи руки й б’ючи себе в груди, юрмилися вони навколо своєї матері; зойки, стогін та істеричні ридання нещасних черниць лунали під темним склепінням, освітленим лише однією лампадою.

– Зміцніться духом, діти мої! Настав-бо час постояти за нашу благочестиву віру та послужити відважно й твердо розп’ятому богові! Погляньте на цього божественного страдника, – ігуменя показала рукою на образ спасителя в багряниці й терновому вінку. – Погляньте, з якою усмішкою високої любові гряде він на хрест за гріхи наші, за спасіння наше. То чому ж тут лунають стогін і плач? Не ридати, а втішатися душею треба, благоговіти серцем, що господь сподобив нас постраждати в його ім’я: хіба може бути більше щастя, вище блаженство на світі? Розбійник, який увірував у Христа в годину мученицької смерті, зазнав серцем раю, і душу його осяяла радість… Невже ж ми, сповідуючи благочестя, люблячи вітчизну свою, покажемо малодушність перед мучителями, перед ляхами, панами, ксьондзами, які ненавидять нас?.. Наш страх і зневіра впадуть на наші голови довічною ганьбою і будуть зустрінуті презирливим сміхом ворога, а наша твердість і стійкість викличуть у насильника-супостата повагу… Заклинаю ж вас в ім’я господа сил… Станьмо кріпко і з непохитною вірою, без страху перетерпімо за святу велику справу! Будь-яка мука, будь-яка ганьба, прийняті за Христа, є чистим, променистим сяйвом вінця мученицького…

Натхненне слово матері ігумені, сказане твердим голосом, справило враження: голосіння і стогін одразу стихли; черниці підбадьорились, їхні очі загорілися завзяттям і жагою подвигу.

– Сестри мої! – в екстазі заговорила Дарина. – Перетерпимо, але не марно! Відкиньмо і дівочу боязкість, і лагідність жіночої душі… Дорого продаймо своє життя лютим звірам! Ми беззбройні й безсилі… Але проти наших катів ми знайдемо в собі й хитрощі лисиці, й підступність змії. Згадаймо, сестри мої, Юдіф! Ця жінка славним подвигом врятувала свій рідний народ: вона пішла у ворожий стан до азіата, пішла, озброєна тільки своєю вродою та залізним серцем, і за свою ганьбу відтяла голову супостатові… Будьмо ж, мої любі подруги, такими, як Юдіф!

– Благословення боже над усіма вами! – закінчила ігуменя, перехрестивши всіх навколо.

Тим часом конфедерати, вдершись у монастир, розставили всюди сторожу, і ватажок банди з десятком шляхтичів-гусарів та челяддю кинувся до церкви; оточивши її жовнірами, він звелів привести до себе схизматського попа й ігуменю, а потім і всіх черниць.

Це був той самий хорунжий із команди Младановича Фелікс Голембицький, який нещодавно ганебно втік з Турової і в жалюгідному вигляді прибув на раду до Умані. Нині він, перед беззахисними жінками, хизувався пихатою відвагою і горів диким бажанням помститися на нещасних за своє ганебне боягузтво в сутичці з гайдамаками, а також прагнув довести Мокрицькому, що він швидше й ліпше за нього обертає хлопські хліви на католицькі кляштори й костьоли.

Тепер Голембицький був невблаганний і лютий; здавалося, що ніякий зойк страждання не може зворушити його серця.

Незабаром два жовніри привели до хорунжого худенького, маленького, згорбленого священика з ріденькою білою борідкою, майже лисого. Ряса на ньому була подерта; запалі, кістляві груди ходили ходором. Від хвилювання й переляку він тремтів, як осиковий листок.

– Давай ключі, лайдаку! – гримнув на нього ватажок загону. Священик мовчав.

– Ключі давай, шельмо! – крикнув хорунжий ще лютіше й з такою силою смикнув старого за бороду, що в руці залишилося пасмо сріблястого волосся. На підборідді священика виступила кров.

До вхідних дверей принесли два смолоскипи; їхнє миготливе криваве світло впало на спотворене скаженою люттю обличчя хорунжого – вродливий пан Фелікс скидався зараз на розлюченого вепра. Перед ним стояв з піднятою головою священик; його худе, маленьке, майже дитяче обличчя було надзвичайно бліде, але очі палали вогнем.

– Ключі! – несамовито зарепетував пан довудца.

– Ключі від храму мого господа я віддам тільки тому, хто мені вручив їх, – тихим, але твердим голосом відповів батюшка.

Хорунжий розмахнувся і що було сили вдарив служителя вівтаря по обличчю. В нічній тиші дзвінко пролунав ляпас. Немічний старий не встояв на ногах і навзнак упав додолу.

– Досконале! – крикнув хтось.

Вигук був підтриманий схвальним реготом конфедератів.

– Підвести його! – скомандував шляхетний лицар.

Жовніри кинулись і підвели старого. На лівій щоці в нього червонів слід від панської п’ятірні, з розбитої губи текла кров.

– За що б’єш? – тихо спитав священик. – Чи за те, що я виконую свій обов’язок?

– За що, пся крев? Ключі!!! – довудца крикнув так, що голос йому урвався і він, пополотнівши від люті й натуги, вибухнув задушливим кашлем.

– Це бидло не варте гніву вельможного пана, – звернувся до Голембицького молодий ксьондз, нещодавно висвячений в Умані, той самий, що виявив на бенкеті у губернатора Младановича такий дикий фанатизм. – І без його ключів увійдемо: ці двері замкнено зсередини залізним засувом, тому їх важко висадити, але є ще хід з притвору, і там лише висячий замок… Добрячий удар ломом, і він розлетиться в друзки.

– Господи! Не допусти амонитян у храм твій, захисти святиню від наруги! – звівши до неба повні сліз очі, вигукнув скривавлений священик.

– Вибити двері! – наказав Голембицький. – Правда ваша, що через бидло не варто псувати крові, але я все-таки без зайвої турбації накажу вирвати в нього обценьками язика й просвердлити свердлом очі…

– Спасибі скажу, якщо не даси мені узріти наруги!

– Ні! Наругу ти побачиш, налюбуєшся нею доволі. Ось що, велебний отче, – звернувся Голембицький до ксьондза, – сьогодні ти не служи в цьому хліві святої мші, сьогодні ми в ньому досхочу натішимось… А завтра очистиш його від усякої скверни й освятиш на кармелітський кляштор.

– Вельможний пан має рацію, – погодився ксьондз, – із схизматськими іконами його й освятити неможливо.

Тим часом замок був відбитий; жовніри з лайкою вдерлися через вівтар до церкви й, відсунувши засув, навстіж розчинили головні двері.

Вельможний довудца конфедератів, разом із своїми товаришами, переможно ввійшов до храму і, зупинившись перед вівтарем, тричі плюнув. Священика теж ввели.

– Братіє! – тремтячим від глухих ридань голосом заговорив старий. – Чи не єдиному богу ми молимося, чи не єдиного вседержителя славимо? Не оскверняйте його святилища, не слухайте безумного злобителя, який штовхає вас на страшний, незамолимий гріх. Присягаюсь вам сивиною своєю, що бог всемогутній і що, може, ще нині гнів його впаде на ваші голови.

– Зірвати ікони! Вирвати йому язика! – знову заревів довудца, не стримуючи вже свого гніву.

Жовніри, які було завагалися, збентежені пророчим голосом священика, кинулися з ломами й сокирами до образів; у церкві лунко загупали удари… Затріщало дерево…

– Боже! Всемогутній, всесильний! – вигукнув, знявши вгору руки, батюшка. – Яви нам ласку твою! Захисти від цих лиходіїв і осквернителів святині чесного храму нашого! Не дай мені узріти…

– Узрів, одначе… – з піною на губах просичав Голембицький, коли дві ікони були вирвані ломами з своїх гнізд і впали спершу на решітку перед вівтарем, а потім на підлогу. – Узрів… А тепер годі!

– Повісити його! – наказав він.

Кілька жовнірів, які, стоячи на складаній драбині, засвічували зелені воскові свічки, кинулися до батюшки, кваплячись виконати наказ свого ватажка.

Тим часом освітили всю церкву, наче у велике рокове свято.

Коли до храму ввійшла мати ігуменя з казначеєю і побачила це жахливе блюзнірство й насильство, вона гнівно закричала:

– Кровопивці, душогуби! За що ви замучили праведного старця? Цей мерзенний вчинок волає до самого неба… О, кара впаде на ваші голови, впаде вона й на ваших дітей… Ви кати, а не лицарі, ви ненависники бога, виплодки злоби, а не сини католицької церкви, ви…

Але лютий і на самого себе, і на всіх Голембицький не дав їй скінчити. Знавіснівши від лиховісних пророцтв, він вихопив шаблю і вдарив нею навідліг по обличчю старої: шабля із свистом навскіс упала на чоло й разом з клобуком знесла верхню частину черепа. Без крику й стогону впала мати ігуменя до ніг ката-лицаря.

– Прийми, господи, душу раби твоєї Серафими й прости їй гріхи вільні й невільні! – зворушливо промовила матір казначея, молитовно склавши руки.

– Що ж це? Забава, а не діло! – заговорив один шляхтич, який був невдоволений і розправою над священиком. – І піп, і ця відьма потрібні були для допиту, а тепер від них яка користь… А про монастирські скарби нам же нічого не відомо.

– Згоден, – закусивши губу, відказав Голембицький, – що нам скарби потрібні, але, проше пана, скарбами завідує й береже їх не піп і не ігуменя, а ось ця погань, – показав він на казначею, – та ще ключниця… Де вона? Привести! – кинув він мимохідь осавулові. – Це по-перше, а по-друге – мій шляхетний гонор не міг знести зухвалої мови бидла, по-третє – я, пане, довудца і маю право вершити суд над цим падлом… Чи панові шкода цих собак?

– Про мене, хоч би й усіх їх перевішати, нам тільки б гроші й схизматські скарби. – Шляхтич поспішив одвести від себе навіть тінь підозри у співчутті до хлопів. – Я давно кажу, що цих гадюк треба винищувати, та й годі, а не обертати в уніатів!.. Мене цікавлять лише гроші й скарби.

– Щодо цього хай пан заспокоїться, – поблажливо усміхнувся Голембицький. – Я доручаю панові вчинити про все це допит, використовуючи для того будь-які засоби, а тому передаю до панських рук, крім казначеї та ключниці, усіх старих відьом… Отже, ось мій наказ: усе, що тільки знайдете цінного в скринях і келіях черниць, тягніть сюди… Срібні лампади, ставники, посуд, ризи з ікон – усе сюди! Розшук пеньондз і всіляких скарбів доручаю панові ротмістру… Помічницею при допиті може бути ще черничка Євлалія, яка перекинулася до нас, а друга, на жаль, утекла…

Голембицький наказав, щоб із льохів принесли в церкву найкращі вина, меди й ратафії, а з комор усе їстівне…

Жовніри кинулися виконувати наказ – хто в льохи, хто в комори, хто грабувати по келіях для шляхти й красти для себе; у церкві залишилися тільки пан Голембицький з двома товаришами та кілька жовнірів, які почали здирати з ікон срібні ризи, золоті вінці, хрести й підвіски; усе це кидали на одну купу, а священні чаші та інші коштовні речі складали окремо.

До церкви ввели нарешті й молодих черниць. Попереду їх з блідим обличчям і палаючими очима гордо виступала панна Дарина. Голембицький одразу звернув на неї увагу.

– Що це? Черничка в світському одязі? – здивовано вигукнув він, не одриваючи очей від гарного, сповненого благородства обличчя дівчини й стрункого її стану. – Присягаюся богинею насолоди, що кращого подарунка вона мені не могла послати.

– Та й гарна ж достобіса! Га! – товариші підтримали пана Фелікса, милуючись Дариною.

– Хто ти, красуне? – спитав дівчину пан Фелікс, простягаючи до її підборіддя свою замазану кров’ю руку.

– Я російська піддана, – відсахнулась од нахаби Дарина. – Донька генерального обозного з Києва, і прошу пана, в ім’я лицарської доблесті, поставитися з повагою як до мене, так і до нещасних, ні в чому не винних сестер моїх по народності й по вірі.

– Ага! Он ти хто! – підскочив, наче вжалений, Голембицький, знову наливаючись люттю. – Росія ставить нам королів і хоче разом з ними загнуздати наше вільне, благородне лицарство? О, сто перунів! Не буде цього повік! Як бога кохам, ми самі крулі! Конфедерати це доведуть і зітруть на порох схизму… Плювати ми хотіли на універсали!.. А може, ти шпиг московський, га?! Ось я тобі покажу, як із шпигами розправляються! Канчуків!

Троє жовнірів кинулися до панни. Вона зблідла й випросталась.

– Зупини, пане, катів! – підвищила Дарина голос. – Ти свавіллям і розбоєм губиш свою вітчизну… Під Києвом стоїть п’ятдесят тисяч грізного війська… Вони чекають тільки приводу, щоб ринутись на вас… А який же кращий привід, як не ця нечувана наруга, – вказала дівчина рукою на зруйнований вівтар, на скинуті ікони й на трупи, – який кращий привід, як не цей ганебний гвалт над беззахисними, який кращий привід, як не образливі проти могутньої монархії слова?.. Адже коли рушать сюди війська, – а ви їх бешкетами накличете, – то шляхта на віки вічні попрощається із своєю волею і долею!

Смілива мова дочки обозного справила враження. Її слова про війська, що стоять на кордоні, примусили всіх боязко озирнутися, а ксьондза навіть присісти; та Голембицький, який злякався більше за інших, не хотів цього показати…

– Ще смієш погрожувати? – скажено затупотів він ногами. – Канчуків!

– Геть! – крикнула панна, вихопивши кинджал. – Живою нікому не дамся на наругу! – і вона замахнулася кинджалом, націливши вістря собі в груди.

Жовнір відскочив. Та улан в латах, що стояв поруч панни, встиг схопити її за руку й зупинити смертоносний удар.

– Бач, гадюка! – мовив уже стриманіше довудца. – Прив’яжіть її до тієї колони й лишіть – хай охолоне… А ми поки що займемося черничками. Перш за все скиньте з них ці потворні ковпаки, бо не можна до ладу роздивитися красунь, – грайливо додав шляхетний лицар.

Скуфійки й клобуки вмить були зірвані. Незаплетене в коси, підстрижене волосся розсипалося по дівочих плечах, бліді личка від чорного одягу здавалися ще блідішими.

– Непогані на вроду! – Голембицький обвів свої жертви задоволеним поглядом.

– Біленькі, пухкенькі, – захихикав улан.

– Он у тієї які губки – розкіш! – безцеремонно розглядав черничок третій, уже ожирілий шляхтич. – А ось у цієї оченята, наче в газелі, а носик, як виточений…

– Роздягти б їх, обшукати… – запропонував хтось.

– Якщо це не збентежить його велебну мосць, – ощирився в посмішці Голембицький, кинувши улесливий погляд на ксьондза.

– Не соромтеся, панове, – відповів той, опустивши скромно очі, – справа військова… безпека того вимагає…

– Так, велебний отче, справді так, – загорлали і шляхта, і челядь, і жовніри.

– В такому разі, роздягти їх! – потираючи руки, наказав довудца.

– На бога! Згляньтеся! – з плачем попадали на коліна приречені на ганьбу дівчата.

– Не застудитесь! – заспокоював їх опасистий шляхтич. – Ніч тепла.

– І нічого з вами не станеться, не зурочимо, – зауважив довудца.

– Краще вбийте! – голосили чернички.

– Роздягти! – сухо скомандував довудца.

Челядь, регочучи, кинулась виконувати наказ свого ватажка.

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 256 – 264.