26. Загибель титаря. Повстання у Лисянці

Михайло Старицький

А що ж діялося в нещасній Лисянці після вбивства доброго отця Хоми?..

Мокрицький і плебан у супроводі губернатора, полковника й чотирьох молодих офіцерів увійшли до церкви; найпревелебніший офіціал, підійшовши до вівтаря, зняв руки вгору й заспівав фальцетом «Те deum laudamus»; плебан, а за ним і всі присутні різноголосо підхопили, й переможний гімн верескливо і дико залунав під склепінням гвалтом узятої церкви. Потім Мокрицький увійшов через царські врата у вівтар, а плебан через дияконський вхід поспішив у ризницю. За хвилину вони обидва вийшли з вівтаря з перекошеними від гніву обличчями:

– Злочинство! Святотатство! Нечуване блюзнірство! – зарепетував офіціал, хапаючись руками за голову.

– Мші не можна відправити: всі шати забрано… Усі священні речі вкрадено… І навіть ковчег і чаші зникли, – тремтячи від хвилювання, пояснив плебан.

– Грім і блискавка! Хто насмілився? Роздеру на шматки! – закричав, синіючи від люті, Кшемуський і витріщився на небожа.

– У всякому разі, найясніший пане, не піп, – відповів переляканий шляхтич. – Я його захопив зненацька, й нікого з ним не було, нікому при мені передати ключів він не міг. Потім розпочався допит… А коли піп помер, я поквапився сюди; церква була замкнена, й нам довелося виламати двері… Виходить, хтось із бидла…

– Який пекельний злочин! – жахався Мокрицький. – Наруга над богом у його святилищі… Осквернення «Secula seculorum»… О Єзус-Марія!

– Блюзнірство впаде на наші голови! – вторив офіціалові плебан.

– Знайти мені винного! – затупотів ногами на небожа губернатор. – Або я не подивлюся, що ти шляхтич! Пан є галган, а не довудца!

– Проше найяснішого пана дядю… – спробував був тремтячим голосом запротестувати шляхтич, але Кшемуський несамовито закричав на нього:

– Тихо! Замовч! Ти повинен був одразу під’їхати до церкви, оточити її сторожею, а ти по городах тинявся… І не знаєш, хто був тут у той час, хто давав розпорядження, хто звелів бити на сполох!

– Я ось титаря…

– Стій! Я вже сам займуся допитом і карою… І слово гонору, що жахнеться пекло! – і Кшемуський, повернувшись спиною до небожа, вийшов розлючений на паперть. За губернатором рушили інші.

Неподалік від паперті стояло кілька зв’язаних полонених, захоплених жовнірами, – три баби, сліпий дід і титар. Тут же лежав, спливаючи кров’ю, дзвонар і тихо стогнав. Драгуни на конях оточили церкву, а решта команди, спішившись, розташувалась на відпочинок по всьому цвинтарі й за оградою.

– До свого десятка, пане, за ограду! – скомандував Кшемуський, і блідий, похнюплений довудца, тремтячи від переляку, вийшов за ворота.

– Слухайте ви, пси, гадюки! – звернувся до полонених губернатор. – Якщо зараз же на цьому місці ви не назвете мені ту бестію, котра забрала з церкви священні речі, то не дожити мені до вечора, коли я не переріжу усе ваше село, починаючи з щенят.

– Не покладай гніву на людей безневинних, найясніший пане, – обізвався титар. – Усі священні речі із церкви виніс з власної волі, а не за чиїмось наказом, я.

– Ти? Ха-ха! – зрадів Кшемуський і потер від задоволення руки. – А де ж ти їх, собако, подів? – спитав він трохи м’якшим, навіть ласкавим голосом, втішаючись збентеженням жертви.

– Де я подів їх, найясніший пане, то відомо єдиному богові й мені.

– Але ти й нам скажеш, га? Правда, скажеш?.. І принесеш усе назад, якщо ми попросимо? – губернатор ставав дедалі ніжніший і ніжніший.

– Не скажу й нікому нічого не віддам! – твердим голосом відповів титар.

– Чи ти ба, який упертий! – здивувався Кшемуський і спокійно додав: – А принесіте-но, панове, жару й всипте гарненько по пригорщі йому за халяви. Цей засіб дуже корисний і розв’язує іноді язики.

Через десять хвилин на жаровні було розпечено вугілля. Прив’язаний до стовпа титар стояв блідий як полотно, але цілком спокійний; очі в нього палали’ релігійним екстазом, уста шепотіли молитву. Кати насипали йому за халяви жару, і скоро юхта в багатьох місцях прогоріла; дим тремтливими пасмами піднявся вгору й окутав обличчя страдника.

Але титар мовчав, навіть не застогнав.

– Вельможний губернаторе! – сказав полковник Стемпковський. – Ця гадюка, здається, має лагідне серце… І, певно, не стерпить мук своїх ближніх за себе…

– Так, слушно, пане, – осміхнувся Кшемуський. – А от спитаємо цих свідків!.. Тільки бідолахам холодно босоніж стояти на сирій землі, то поставте їх для зручності на розпечене вугілля!..

Сліпий дід навіть не здригнувся: чи він недочув наказу губернатора поставити «бидло» на вогонь, чи йому було вже все байдуже. Так само мовчазно сприйняла наказ і одна з жінок, але друга впала до ніг Кшемуського й почала голосити.

– Вони не бачили… вони нічого не знають, – тихо, через силу промовив титар.

– Вірю, – погодився Кшемуський, – але мені хочеться знати, наскільки тверде твоє серце? Адже ти одним словом можеш врятувати їх… Жінко! Не мене проси, а пана титаря. Це в його волі…

Титар застогнав, але швидше від моральної муки, ніж од фізичної.

– Простіть мене, грішного, простіть, добрі люди!.. Але я не можу, бог бачить, не можу віддати наших святинь і нашої віри на наругу латинянам… Перетерпімо ж за Христа від катів.

Слуги виконали жорстокий наказ губернатора.

– Та підведіть ще й цього дзвонаря, – додав Кшемуський. – На дябла йому валятися? Кінчайте з ним швидше. Нехай дзвонить і скликає бунтівне бидло на тому світі.

У цей час біля воріт почувся стукіт коліс і тупіт кількох коней; гурт жовнірів, що стояв там з паном довудцою, розступився й пропустив в ограду нового володаря Малої Лисянки пана Левандовського в супроводі кількох гайдуків.

– По якому праву на мою Лисянку вчинено наїзд? – напруженим від люті голосом вигукнув Левандовський. – Хто сміє порушувати мої власницькі права?

– Я! – відповів Кшемуський.

– Пан губернатор? – здивувався Левандовський, спершу не помітивши свого кривдника-ворога. – Поставлений вельможним дідичем для того, щоб у княжих володіннях панувала справедливість і не порушувалось право? А вельможний пан сам скрізь насаджує насильство, грабунки й сваволю? Ха! Від такого управління не буде добра ні панові, ні дідичеві.

– Цо-о? – посинів губернатор і схопився за свою дамашівку.

– А те, що я не дозволю в своєму майонтку порушувати шляхетські власницькі права! – і Левандовський видобув свою шаблю.

– Ха! А хто ж пану дав цей майонтек? Я! Захочу й сьогодні ж відберу!

– Я знаю, що пан здатний на нечуване злочинство… Але цей майонтек дав мені найясніший князь, з діда-прадіда володар усіх тутешніх маєтків… А що пан клопотався, то не по охоті, а тому, що задля примхи розорив мій родовий хутір!.. То це не подарунок мені, а тільки сплата боргу.

– А! Зухвальство? То я ж покажу панові, хто я! Чому ще й досі не введено тут унію й чому ця церква не перетворена на костьол?

– Тому що я дозволив моїм підданцям сповідувати свою віру… А пан, немов розбійник, катує чужих ні в чому не винних людей!..

– О tempora! – сплеснувши руками, вигукнув Мокрицький.

– Сини католицької церкви здіймають руку на пресвяту матір! – простогнав плебан.

– Як пан дозволив? – скаженів губернатор. – Адже наше лицарство на сеймиках ухвалило, щоб не було більше схизми… щоб вирізати всіх схизматів і дисидентів!

– Та хіба ж ваше лицарство може мене позбавляти шляхетських прав? Адже кожен із нас має право навіть на сеймі крикнути «veto» й зірвати сейм… То ось я у своєму власному селі й кричу «veto»!

– Це зрада!

– Прокляття! Вічні муки віроломцям! – у фанатичній люті вигукнув Мокрицький.

– Взяти його! – крикнув, не тямлячи себе, Кшемуський

– Візьми сам! – ступив крок уперед Левандовський. – Чого ти інших примушуєш? Оточив себе розбійницькою ватагою і за їхніми спинами лютуєш? О, настане час, і вся пролита тобою, недолюдком, кров упаде на твою голову, і ви всі захлинетесь у ній… Сліпі звірі, безумці! Хіба не тямите, що ваша сваволя довела весь край до відчаю? Хіба не знаєте, що замучений народ грізно піднімається на своїх катів, сп’янілих від крові?.. Прислухайтесь! Стогін і зойки нещасних перетворились уже в люті крики, які закликають до помсти, до відплати, а їх же, скривджених, море! І ви, безумці, в таку хвилину, коли загибель загрожує всій вітчизні, ви ще підсипаєте жару в огонь, кидаєте іскру в порох! То ж не я, а ви погубителі вітчизни, зрадники! А ти – головний злочинець і підлий боягуз! Виходь же, коли в тебе ще є хоч краплина шляхетського гонору, виходь звести зі мною рахунки за смерть моєї дружини, моєї дитини й за всі ці звірства! Виходь! Я тебе називаю грабіжником, злодієм, який ганьбить шляхетське звання… Виходь же, лицарю, змий кров’ю свою образу, своє безчестя, ганьбу!

Слова Левандовського своєю сміливістю й грізним пророцтвом так приголомшили ляхів, що всі вони заціпеніли, а губернатор, посинілий, з виряченими очима, весь тремтів і тільки щось мимрив.

– Зв’язати цього негідника! – нарешті просичав він, задихаючись від люті.

– І розстріляти! – додав спокійно Стемпковський.

– Хто підступить – смерть! – крикнув Левандовський, змахнувши шаблею; вірні його гайдуки стали в оборонну позицію позаду. Ближчі драгуни, що зробили були крок до сміливця, відступили назад.

– Що ж ви, боягузи?! – гукнув полковник. – Ха! Сто на одного напасти не зважуєтесь?

– Зв’язати! – гаркнув на все горло губернатор.

Купка драгунів нарешті кинулася на Левандовського, та він був добрий рубака, гайдуки теж не поступалися йому в майстерності… Три шаблі прийняли удари цілого десятка. Замигтіли холодні блискавки, задзвеніла сталь. Один із нападників упав навзнак з розсіченою головою, другий присів, схопившись лівою рукою за праву, що безвладно повисла… Решта відскочила… На допомогу їм кинулись інші…

Звичайно, Левандовський міг ще зарубати чоловік п’ять-шість драгунів, та все ж вороги, маючи таку перевагу в кількості, зрештою неодмінно перемогли б його. Але в цей час з боку майдану почувся зловісний наростаючий гомін… Усі сторопіли, зблідли, насторожились… Драгуни, що напали на Левандовського, опустили зброю, і це дало йому змогу відступити з своїми двома гайдуками за ограду. Губернатор і його почет втупили очі в безлюдний поки що майдан… Та ось над тинами прилеглих вулиць виткнувся ліс кілків і шапок, що швидко наближались до церкви. За хвилину розлючені юрби винеслись бурхливими потоками на майдан, змішалися, завирували й, наче страхітливий вал, ринули на ворогів.

– Бунт! – ослаблим голосом прошепотів губернатор і затремтів, наче осиковий лист.

– Oremus domine! – підняли руки вгору ксьондзи.

– Рятуйтесь! – захвилювалися офіцери, збігаючи з паперті.

– До зброї! – крикнув Стемпковський, блиснувши очима й шаблею. – Замкнути ворота! Мушкетери, вперед! Виждати – й залп! Пікінери – в лави, до стрільців! Решта на коней!

Рішучий голос полковника одразу підбадьорив розгублених вояк; його гучна команда наче розбудила шляхту. Усі кинулися виконувати наказ. Офіцери приєдналися до своїх жовнірів.

Вигнаний з огради довудца стояв з гусарами за ворітьми; побачивши юрбу, що котилася просто на нього, шляхтич скам’янів од жаху: «Що робити? Пробиватися вперед – божевілля, захищатися – теж… Сховатися за ограду? Але брама зачинена». Залишалося одне – кинутися праворуч чи ліворуч вздовж огради й десь перескочити на цвинтар… Та хвилина розгубленості відрізала шлях до відступу… Купку одурілих від страху вояк оточила юрба… Попереду мчала фурія з розпатланими косами, налитими кров’ю очима й піною на губах.

– Ага, ось вони, вбивці мого сина! – захрипіла вона й голіруч кинулась на озброєного з ніг до голови довудцу. Напад був такий несподіваний і навальний, що довудца не встиг опустити піднятої шаблі й упав, збитий з ніг. Жінка не випустила своєї жертви, а, навалившись, вп’ялася руками й зубами в горло ката. Юрба в нестримному русі розтоптала їх, в одну мить зім’яла купку гусар, що вже й не думали оборонятись, і ринула до церковних воріт. Та раптом із-за огради пролунав тріскучий залп із мушкетів. Юрба зойкнула. З десяток скривавлених тіл упало в перших лавах, змусивши інших податися назад. Але на них напирали, збиваючи з ніг, задні… Все змішалося…

– Чого стали? – крикнув Левандовський, який одразу ж приєднався до атакуючих. – Швидше! Не давайте їм часу набити мушкети. Ми їх зімнемо… Ану вперед!

Голос пана, який встиг заслужити довір’я селян, підбадьорив лави, що були похитнулися; пролунали крики: «Бий їх!», «Смерть ляхам!» Натовп сколихнувся, але вперед не рушив. Збігав найдорожчий час: поляки дістали можливість знову набити мушкети і, скориставшись розгубленістю хлопів, самим кинутися на ворога… Сотня вершників порубала б селян, бо, напевне, усі кинулися б врозтіч, підставляючи під удари шабель беззахисні потилиці й спини… Левандовський розумів це і старався вдихнути відвагу в серця повстанців, які ще не звикли до бойового вогню.

– Сміливіше! Дружніше! Вперед! – надривався він, розмахуючи шаблею. – Ми їх розчавимо… Хіба мало ще знущалися ці розбійники з ваших жінок і дочок? Хоч церкви не віддайте їм у руки! Он гляньте, нещасному титареві спекли ноги й руки… Полум’я розгоряється… Вирвемо ж із рук катів мученика! Вперед! За мною!

Вигляд титаря, що горів живцем, страшенно вразив усіх, і натовп кинувся за Левандовським. Але пролунав другий залп і відкинув атакуючих назад.

Левандовський відчув: іще одна втрачена мить – і замішання селян перейде в паніку.

– До возів! – скомандував він, не даючи їм часу опам’ятатися. – Он у вас рушниці… Стріляйте по ляхах із-за возів… Почастуйте їх по-запорозькому свинцевим горохом!

Слова Левандовського знову підбадьорили селян.

– Веди нас! – пролунали в натовпі вигуки.

– За мною ж, друзі! До возів! – крикнув Левандовський, і слухняний натовп кинувся за ним. Вози, а їх було не менше десяти, стали справжньою барикадою.

Кшемуський трохи заспокоївся. Стемпковський пропонував негайно атакувати «бидло», але команда губернатора вважала за краще не ризикувати. Кшемуський наказав кільком жовнірам прокрастися через ограду з протилежного боку й запалити з чотирьох боків село. Він вважав, що пожежа примусить селян рятувати майно, отоді на них можна й ударити.

Тим часом із-за возів пролунали постріли; по двоє, по троє односельців допомагали кожному стрільцеві набивати рушниці. Влучні, хоч і нечасті кулі зацокали по тонких штахетах огради, виводячи з ладу вояків Кшемуського.

Нікому з поляків і на думку не могло спасти, щоб у затурканих, зубожілих хлопів знайшлася вогнепальна зброя, а тому несподівана пальба з укріпленої засідки викликала паніку…

Шляхетські постріли, майже не завдаючи шкоди, почали стихати, тому що стрільці шукали надійнішого прикриття, тоді як кулі повстанців, маючи добру ціль, не пропадали марно. То там, то тут із стогоном падали строкато одягнені поляки… Поранені коні заметалися в навколишній тисняві, кидаючись на людей і збільшуючи замішання… Затріщала ограда… Серед гамору й крику не чути було слів команди… Одна куля вцілила плебана в плече й змусила Кшемуського відразу ж сховатися в церкві…

Стемпковський, бачачи загальну паніку, скочив на чийогось коня й владно крикнув:

– Усі на коней! В атаку!

Голос полковника знову примусив поляків підкоритися його команді…

Розчинилися ворота, й кіннота під проводом осавула кинулася на селян, але вони тепер уже стояли за своїми барикадами твердо. Коні ставали дибки, налітали на вози й наражалися на списи, коси, загострені кілки… Шаблі не діставали селян за прикриттям, а прорвати його було важко… Ті, що проскочили всередину, були розшматовані юрбою… Спробувавши крові, вона п’яніла від люті… Перше почуття страху минуло.

– Славно, хлопці! Так їм, псам! Так їх! – підбадьорював усіх Левандовський, перебігаючи поза возами. – Відомстіть їм, катам, за ваших жінок і дітей… усіх бийте, нікого не милуйте! Тільки губернатора дайте мені… Благаю, дайте мені живцем цього гаспида в руки!

Панський двір уже горів, охоплений з усіх боків полум’ям. Високо в небо шугали червоні язики, розсипаючи навколо іскри… На протилежному кінці села підіймалися, клубочучись, дві чорні хмари… Та ніхто не звертав на це уваги.

Шалена атака захлинулася… Дехто з поляків повернув коней назад.

– За мною тепер! На ляхів! – кинувшись уперед, вигукнув Левандовський. Наелектризований натовп не ждав повторення команди: неначе бурхливий потік, що прорвав греблю, він ринувся із засідки й навально вдарив на розгублену команду; перші лави були одразу зім’яті, інші подалися назад, тиснучи один одного й збиваючи з ніг… За мить всі ляхи кинулися тікати.

Захоплені успіхом, розпалені помстою, в шаленому пориві переслідуючи кінний загін, піші селяни розсипалися по майдану безладною юрбою… Цієї хвилини й чекав Стемпковський; пробравшись з півсотнею уланів через розібрану ограду по той бік церкви, він ударив з тилу на розпорошених повстанців. Сліпий жах охопив їх; замість того, щоб зімкнутися в щільні лави й дати відсіч, селяни почали захищатися кожен окремо, збиваючи один одного з ніг і падаючи під ударами шабель та списів чи гинучи під копитами коней… Протягом трьох-чотирьох хвилин майдан вкрився трупами повсталих; решта, розгубившись, подалися в три вузькі вулиці й застрягли там; Стемпковський навально насідав і рубав з фронту, а розбиті раніше улани, що кинулись було тікати, повернувши коней назад, напали з тилу… Селяни опинилися в жахливому становищі. Хоча Левандовський і кричав щосили: «Молодці, лицарі, орли! Заманули ворога в пастку, а тепер бийте!» – та лише найближчі чули його заклики, а далі все тонуло в хаосі диких звуків.

Неминуча смерть вселила енергію в оточених: затиснуті з усіх боків, вони почали відчайдушно захищатися. Тини, хати й вузькі вулиці хоча й посилювали страшенну тисняву, та разом з тим захищали селян від атаки кінноти розгорнутим фронтом.

Стемпковський, зваживши на опір повстанців і неможливість успішно діяти кіннотою, дав пекельний наказ: «Заднім лавам спішитись! Гайда на левади, підпалюйте хліви! Ми їх живцем засмажимо!»

Страшна хвилина наближалась; уже спалахнули дві стріхи й задушливий дим, стелячись низом, обгортав оточених селян чорною пеленою, уже серед поляків пролунав тріумфуючий регіт… Та зненацька десь неподалік почулися несамовиті вигуки й тупіт…

Поляки спершу не звернули уваги на ці звуки; та ось задні лави обернулися й скам’яніли: на них вихором летіла ціла сотня добре озброєних гайдамаків на чолі з дияконом.

– Бий їх, катів! – пролунав страшний вигук.

– Смерть ляхам! – гаркнули гайдамаки і вдарили в спини уланів списами. Польських вояк загнали в тісний кут, де вони не могли захищатися… Зчинився страшенний гамір; у ньому було чути і стогін, і зойки, і прокляття, й іржання коней, і дикі вигуки людей, і регіт, і пекельне пронизливе завивання.

Селяни, побачивши підмогу, вмить розібрали тини й кинулися в городи, щоб відрізати ворогові відступ. Тепер ролі перемінилися: улани й драгуни зіскакували з коней і тікали на левади, сподіваючись там знайти порятунок, але їх скрізь наздоганяли й нещадно вбивали… Баби й молодиці, які не встигли сховатися в лісі й сиділи, позамикавшись у хатах, тепер повибігали з качалками й трощили голови усім, хто потрапляв їм під руку…

– Гей, пане, дияконе! – кричав Левандовський, вже гарцюючи на коні. – Спасибі, що виручив!.. Дай мені десятків зо два орлів – біля левад є загін… треба вирізати, бо втече!

– Не втече! Там кругом непролазне болото! – заспокоїв його диякон, але людей послав.

Левандовський кинувся перш за все на цвинтар; він хотів довідатись, чи не сховався в церкві губернатор з ксьондзами. Та церква була порожня.

На цвинтарі в різних місцях лежали вже задубілі трупи; серед них були й дві жінки з дідом, розтоптані кіньми. Левандовський, здригнувшись, одвернувся й попрямував до дзвіниці. «Може, вони там?» – майнула думка. Та ледве він наблизився до входу, як страшне видовище змусило його відсахнутися: біля стовпа стояв прив’язаний титар, замість рук у нього стирчали дві гострі, обвуглені кістки, почорнілі груди були теж пропалені, але обличчя вогонь не зачепив. Мертві очі страдника були звернені на хрест церкви.

– О, за цей труп проллється багато крові! – з гіркотою сказав Левандовський. – І недолюдки заслужили відплату!

Зазирнувши в дзвіницю, він нікого не побачив, тільки мертвий дзвонар сидів на закривавленій палі й стеріг свої дзвони.

– Прокляття! Де ж цей Кшемуський? – вигукнув Левандовський, підбігаючи до коня.

– Даремно, пане, шукаєш, – простогнав хтось поблизу.

Левандовський обернувся. Неподалік від паперті конав поранений шляхтич.

– Даремно… – вдруге мовив він через силу. – Губернатор… будь він проклятий… одразу ж, побачивши небезпеку… сів у каруцу з ксьондзами… тепер вони в замку…

– Сто дяблів! Я знайду його й там! – крикнув володар Лисянки й пришпорив коня.

Він помчав із своїм загоном на другий кінець села, але там селяни вже кінчали з жменькою уланів: загнавши їх у болото, вони заарканювали вершників, витягали їх на берег і розправлялися по-своєму.

Левандовський повернувся на майдан. Тут уже було все спокійно. На цвинтарі селяни копали дві ями: одну невелику – для батюшки й титаря, а другу – широку, братську – для решти.

Старші з гайдамаків і селян зібралися на раду. Левандовський під’їхав до них і згарячу почав переконувати, щоб, не даючи опам’ятатися Кшемуському, негайно вчинити напад на його замок і розгромити чортове гніздо… Але диякон засміявся на цю пропозицію.

– Ну, пане, в’ївся ти на цього гаспида – і се добре… Та не настав іще час… У нього там, за мурами, набереться сотні зо три жовнірів та гармати… То коли б нам не поламати своїх зубів – це одне; а друге – он приїхав від отамана Неживого посланець: полковник Залізняк скликає всіх, хто може тримати шаблю в руці й ладен віддати життя за кревний люд та за віру, щоб на Маковія поспішали в Мотронинський монастир; там він дасть усім розпорядження, там розправлять крила наші орли і вдарять звідти ошую й одесную на демонів!

– І мені можна туди їхати? – несміливо спитав пан Левандовський.

– Ти хоч і католик, а серце в тебе руське… Ми тобі віримо…

– Такому панові не вірити? Адже ж він довів… Віримо, як собі! – загомоніли селяни.

– І побрататися, братіє, з таким паном за честь! – промовив диякон і притиснув католика-пана до своїх широких грудей.

– За честь! За честь! – підхопили всі, поскидавши шапки.

– Спасибі, панове! – подякував Левандовський.

Чоловіки взялися підбирати зброю, кинуту шляхтою, та ловити дорогих коней, а жінки розшукували на майдані, на вулицях і в левадах тіла своїх батьків, братів, чоловіків… З суворою печаллю на обличчях схилялися вони над дорогими небіжчиками, віддаючи їм останнє цілування. Не чути було ні стогону, ні плачу… Тільки іноді бліді губи шепотіли прокльони…

Тим часом село горіло, ніхто й не думав його гасити… Вільний вогонь перелітав з однієї хати на іншу, підкрадався тинами до ожередів соломи… Задушливий дим чорними хвилями коливався по вулицях та провулках і застилав небо жовто-бурою пеленою… Тільки церква серед майдану, вкритого трупами, виблискувала багрянцем, немов її хрести й бані були облиті кров’ю.

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 303 – 311.