12. Дарина у Найди в Мотронинському монастирі

Михайло Старицький

В епоху, про яку тут ідеться, вся Правобережна Україна була густо вкрита лісами; а місцевість од річки Тясьмину до Гнилого Тікича – верст на двісті на заход, і од річки Рось до херсонських степів – верст на сімдесят на південь, тобто весь нинішній Чигиринський, частина Корсунського, Ольвіопільського, Єлисаветградського, Олександрійського повітів, – вся ця площа являла собою суцільну, майже непрохідну гущину диких пралісів, перетятих горами, скелями, глибокими ярами, м’якими улоговинами, річками й болотами. Величезні лісові урочища, розмежовані або вузькими просіками, або чорними кряжами, або річками, мали різні назви. Мотронин ліс (найближчий до Дніпра), Жаботинський, Круглий, Цибульський, Найдин, Гончарний, Лебединський, – та, власне кажучи, всі вони зливалися у неосяжний лісовий край. Серед цих диких нетрів, де привільно жилося хижим звірам, куди важко було пробратися грабіжникові й розбійнику, тулилися монастирі й вабили в свої міцні стіни, під захист хреста, знедолених і скривджених, – гнаний руський люд.

Майже з перших часів християнства правобережжя Дніпра було розсадником чернецтва. Чудова природа й тиша незайманих лісів принаджували сюди і втомлених життям, і тих, хто не знайшов в ньому радощів, – для подвижництва, для високих і чистих молитов, для заспокоєння бентежної душі; до анахоретів прилучалися інші, шукали надійний сховок і закладали спершу убогий зруб – церковцю, а потім і монастир. Багато українських монастирів були щедро обдаровані своїми фундаторами, за згодою польських королів, а також гетьманами малоросійськими – просторими й багатими угіддями; ці дарунки примножувалися власними надбаннями, і монастирі могли б користуватися великими прибутками, коли б неспокійний час, нестримна сваволя шляхти й цілковите беззаконня не позбавляли їх прав і не розоряли раз у раз вогнем і мечем.

Та, незважаючи на все це, монастирі все-таки, як останні притулки православ’я, росли й росли, і їх між Ржищевом і Чигирином було тоді п’ятнадцять: Чигиринський, Медведівський, Мотронинський, Жаботинський, Лебединський, Мошногорський, Ірдинський, чи Виноградський, Корсунський, Богуславський, Трахтемирівський, Канівський, Ржищівський, Лисянський і Маньківський. Перше місце серед них посідав, безперечно, Мотронинський монастир: він вирізнявся серед усіх українських монастирів і стародавністю, і кількістю братії, і своїм пречудовим місцем.

Мотронинський монастир був заснований ще задовго до навали Батия, у XII столітті, якоюсь княгинею Мотроною, від імені якої й дістав свою назву.

На південь від Чигирина місцевість стає горяна; вершини гір з химерними обрисами товпляться зубчастим пасмом до Дніпра, підіймаючись терасами вище й вище, то набігаючи одна на одну, то обриваючись кручами, немов скам’янілі гігантські хвилі. Усі ці гори вкриті були тоді лісами й височіли серед темного, безмежного моря лісів. В одному місці, у центрі замкнутого овала, здіймалася конусом гора-особняк, пануючи над усією місцевістю, а на вершині цієї гори спочивав у міцному гнізді Мотронинський монастир. Його золоті хрести було видно за кілька миль, сонячного дня вони виблискували зорями в синяві лісів і, мов рятівний маяк, привертали до себе погляди нещасного під’яремного люду, вселяючи в його змучену душу надію.

Монастирський Святотроїцький храм був дерев’яний, з наддашником, що утворював ніби галерею, яка звалася кружганком; п’ять бань його було пофарбовано в синій колір і засіяно срібними зорями. Цей храм був оновлений і оздоблений заходами нинішнього настоятеля, архімандрита Мельхіседека Значко-Яворського, якого одноголосно обрала братія й затвердив на цій посаді переяславський єпископ Гервасій Линцевський у 1753 році. Навколо монастиря підіймався високий земляний вал, увінчаний міцним дубовим частоколом; цей укріплений вінець замикався брамою, неначе врослою в земляний насип; а вже над брамою стояли/дві гармати, а праворуч і ліворуч уся передова лінія укріплена була бруствером і рійницями. Всередині монастирського двору, попід валами, тяглися дугами низенькі дерев’яні келії братства й інші господарські прибудови.

За валом, коло підніжжя гори, тулилися, ховаючись то за камінням, то за виступами, халупки й землянки прийшлого люду – і українців, і молдаван, і волохів, які знайшли собі притулок під охороною монастирських стін. З протилежного боку долина глибшала й по ній, звиваючись і ховаючись у кущах папороті й тернику, зміїлася річечка, зливаючись далі з Тясьмином. По той бік річечки тяглася скеляста круча, у вигинах якої таїлися входи у глибокі й довгі печери, котрі сягали, як казав дехто, одним рукавом до Чигирина, а другим навіть до батька Дніпра. Подейкували, що з самої вершини гори, з монастирського цвинтаря, ішов підземний хід у ті печери… І справді, не раз під час переслідувань рятувалися в них приречені на смерть жертви.

Краєвид з валів Мотронинського монастиря був чудовий; темне море лісів, котячись удалину, набирало сизих, димчастих тонів, а на розкиданих широким розмахом терасах вирізнялися то червоними, то золотавими плямами бескиди й скелі – і все це десь на обрії зливалося в світло-синю й рожеву млу, серед якої з одного боку виблискував срібною ниткою сам Дніпро. У чудовому, напоєному пахощами повітрі дихали вільно груди, погляд тонув у безмежному просторі, серце билося одвагою і ніби незримі крила виростали в людини, ладні підняти її й понести в бурю боротьби.

Мельхіседек перебрав управління монастирем і церковними справами України в той час, коли православ’я в ній ледь-ледь трималося навіть і в таких пунктах, де польський елемент був слабший, де свідомість народна була найміцніша, наприклад, на Смілянщині, Черкащині й Чигиринщині. Присвятивши себе цілком, до самозабуття порятунку православної віри й руської народності, він увесь віддався великій справі боротьби за відновлення людських прав рідного народу.

Серед братії Мотронинського монастиря було багато ченців і з Запорожжя, бо між чернецтвом і січовим братством існувала завжди велика спорідненість, і з Лівобережної України, куди після Прутеького договору було переведене все козацтво, і з безправної маси селян. Усі вони і під рясою смирення й забуття мирської суєти ховали в своїх серцях почуття безмежної любові до змученої батьківщини й ненависті до її ворогів. Тому-то діяльність Мельхіседека знайшла у братії захоплений відгук і щиро прихилила всіх до свого архіпастиря.

Найенергійнішим помічником Мельхіседека був намісник монастиря, що заступав ігумена під час його відсутності, заслужений ієромонах отець Єлпідифор. Незважаючи на сиву, мов крило голуба, бороду, серце його горіло молодечим вогнем і очі променились одвагою. Після намісника були особливо близькі до Мельхіседека – рідний брат його, архідиякон Аркадій, і особистий секретар його, молодий і здібний молдаванин Антон Дзегіль, який разом з тим завідував і монастирською аптекою. Мельхіседек, бувши взагалі на свій час різнобічно освіченою людиною, кохався і в медицині, так що й цим своїм знанням залучав іще багатьох стражденних до монастиря.

Глибоко обміркувавши план боротьби, боротьби безоружной з незламним ворогом, Мельхіседек зрозумів, що тільки вірна юридична постановка справи, спокійне й тонке ведення її, при сильному зовнішньому заступництві, можуть урятувати Україну, а тому він спершу не дратував ворогів, присипляв їх мирними домаганнями й прагнув лише зміцнити зв’язок з Переяславською єпархією, а через неї і з найсвятішим синодом: тільки в єдиновірній Росії він бачив тихе пристановище й намагався усім серцем викликати в ній співчуття й жаль до своїх нещасних співвітчизників.

Нарешті, з призначенням Мельхіседека правителем українських церков, на Україні, після тривалого безправ’я й безладдя, з’являється перша офіційно визнана влада, заводиться конче потрібний церковно-адміністративний лад і відновлюється перерваний насильствами ворогів зв’язок її з Переяславським єпископством. Число тих, що прилучалися до Переяславської єпархії, почало поступово зростати, утруднену висвяту на сан священика полегшили молдаванські владики, рукоположения яких стверджував Гервасій; багато силоміць навернених в уніати почади знову переходити в православ’я. Мельхіседек скрізь поспішав на допомогу, підтримував дух православ’я, реставрував церкви, добивався прав на спорудження нових.

Незважаючи на розумну тактику й обережність, він все-таки викликав підозру у ворогів і зустрів з їхнього боку люту відсіч. Спершу, в 1765 році, надійшла від уніатського митрополита Володкевича скарга на Мельхіседека єпископові Гервасію, а потім, у наступному році, Мельхіседек одержав від комісара Сонського заяву, що Мотронинський монастир буде повернуто в уніатський. То вже був одвертий виклик, який ігнорувати не було можливості, тим більше, що новий король Станіслав-Август ще не виявив своєї політики.

Мельхіседек подався до Переяслава, а звідти до Петербурга шукати захисту православній церкві й православному людові. Колишній міністр іноземних справ граф Панін прийняв його вельми ласкаво, зблизив з синодом, і імператриця доручила князеві Рєпніну, послові при варшавському дворі, клопотатися перед королем про захист одновірців. Ці клопотання увінчалися успіхом: Мотронинський монастир поки що не зачепили, але розлючена шляхта почала домагатися знищення цього «царя схизматів» і переслідувала нещасних священиків і селян. Ці жорстокі переслідування, особливо після утворення конфедерацій, перетворилися на знущання й викликали потребу вдруге поїхати Мельхіседекові в Росію, звідки він тільки через три місяці міг повернутися до свого рідного монастиря.

З сердечною радістю вітала паства Мотронинського монастиря свого владику. Старший ієромонах, намісник отець Єлпідифор, зустрів архіпастиря з хрестом коло дверей храму, а ченці шпалерами стали од самої дзвіниці. Отець Мельхіседек вітався по-братерському з усіма і, ввійшовши в олтар, упав на коліна перед престолом і возніс теплу молитву до господа сил, щоб послав він ласку свою пригнобленому народу і заспокоєння облитій кров’ю землі. Усі присутні в церкві, і ченці, і прочани, упали ниць.

Після короткого молебня отець Мельхіседек оголосив усім у трапезній радісні вісті, передавши з благоговінням ласкаві слова цариці, які заронили світло і надію в занімілі від розпачу серця. Він розповів, що, крім подарованого йому набедреника й патериці, імператриця пожертвувала од щедрот своїх п’ятнадцять тисяч карбованців на підтримання старих і спорудження нових православних храмів, а Мотронинському монастирю пожертвувала ще багату ризницю. Коли до трапезної внесли й розклали на лавах царські дари, то пишнота й багатство церковних риз так вразили незвиклі до блиску очі убогої пастви, що в трапезній довго чути було тільки вигуки захвату, знадвору приходили все нові й нові юрби цікавих. Усі пожвавішали; погляди ченців, привчені до холодної байдужості, заіскрилися вогнем радості, замкнуті мовчанням уста відкрилися, й радісна звістка з трапезної перелетіла на монастирське дворище й за браму, а прочани рознесли її далі, по хуторах і селах, до братів, що знемагали в непосильній праці.

Не склав рук заради відпочинку і сам архіпастир, а зараз же після приїзду взявся за діяльну пропаганду. Почувши про його повернення, до нього почали приїжджати з навколишніх сіл священики й виборні від громад, прохаючи відновити в них православ’я або відібрати землі і майно, які в них захопили уніати й ксьондзи. На превелику радість Мельхіседека, незабаром прибув до нього з Печер наш знайомий Найда і зразу став близьким і енергійним його помічником. Чи підтримати дух пригніченого кровожерним насильством села, чи вселити надію в серця спокушених, чи надихнути на боротьбу знеможених, чи дати притулок і сховище тим, що не мають домівки, чи тим, які блукають по лісах, мов звірі, – скрізь архімандрит посилав Найду, і той виконував з великою ретельністю найменші його доручення.

Це нове діяльне життя захопило Найду цілком і заглушило болісну тугу, що гніздилася в його серці; картини народного горя, які він бачив навколо, сповнювали його душу глибокою скорботою й примушували замислюватися, чи вірний він обрав собі шлях.

Найда був письменний і знав не тільки церковне, а й світське письмо, а в ті часи то було рідкістю, і тому, крім доручень в роз’їздах, він почав виконувати ще при Мельхіседеку й обов’язки писаря. Це ще більше зблизило його з настоятелем. Мельхіседек і раніше, відвідуючи Печери, оцінив серце й розум молодого послушника, який з переконання покинув мирську суєту для молитов і подвижництва в ділах церкви, гнобленої і занепалої, а тепер, узнавши його ближче, полюбив всією душею і зробив повірником своїх таємних дум і бажань. Найда, з свого боку, платив за сердечне довір’я архіпастиря палкою вдячністю і високою любов’ю. Він би й на мить не задумався віддати за нього своє життя.

Мельхіседек завів тепер, у зв’язку з подіями, що назрівали, діяльне листування з переяславським єпископом Гервасієм та єпископом білоруським Георгієм Кониським, який перебував саме в Варшаві і клопотався також справами дисидентів.

Оскільки вища ієрархія була знищена в Руському краї, котрий був під гнітом Польщі, то за висвячуванням в ієреї і навіть в диякони доводилося звертатися до вищого духівництва Російської держави. У цьому найбільшу допомогу подавав переяславський єпископ, але користуватися нею було вельми нелегко: польські власті ловили перебіжчиків на кордоні, віддавали їх на тортури й навіть карали на смерть, а тому потрібно було багато хитрощів і одчайдушної відваги, щоб висвятитися й живим повернутись додому. Раніше, як ми вище сказали, цьому горю частково допомагали молдавські владики, але вони висвячували на священиків без перевірки знань іноді людей навіть зовсім неписьменних, і Мельхіседекові доводилося спершу навчати їх письма й служби божої, а потім уже просити Гервасія затвердити їх. Тепер же, внаслідок протекторату Росії, відкривалася пряма дорога, хоч і утруднена все ж таки шляхтою, до переяславського єпископа Гервасія.

З приводу цих висвячувань писав часто Гервасій, а Кониський повідомляв про наслідки своїх особистих клопотань при варшавському дворі, і кожне його послання приносило все більше й більше радісних вістей; в останньому листі Кониський повідомляв, що король уже зважився видати декрет, яким дисиденти визнаються державною владою і урівнюються в правах з католиками та уніатами. Ця звістка викликала в Мотронинському монастирі щиру радість і піднесений настрій. З цього приводу було відслужено урочистий подячний молебень, на радісний дзвін якого відгукнулися й церкви навколишніх сіл, сполохавши тим уперше спантеличених ворогів.

Був жаркий червневий день. Сліпучі потоки світла падали майже прямовисно з безхмарної височини й обливали Мотронинську гору з монастирем і неозорий навколишній обшир яскравим сяйвом. Глибоко внизу виблискували своїми маківками величні шатра зелених масивів і, зливаючись у хвилясте безмежжя, творили чудову картину.

Темні тіні скрізь позбігали до самого коріння, і тільки щілини ярів та кам’янистих круч згори здавалися страхітливими чорними зміями.

Було душно й тихо. Навіть на верхівці гори не відчувалося свіжого вітерця, і тільки по легких тінях, що тремтіли на зелених склепіннях, та по іскрах, які подекуди спалахували смарагдами, можна було догадатися, що легенький подих ледь помітно ворушив листя.

Та, незважаючи на задушливу спеку, в келії архімандрита було прохолодно.

Єдиний кам’яний будинок, у якому містилася келія та ще два покої настоятеля монастиря, зовсім тонув у зелені невеликого садка, що оточував із східного боку церкву. Товсті, масивні стіни не пропускали всередину зовнішньої спеки, а вузькі, високо прорізані вікна, затінені переплетеним гіллям, не давали пробиватися в келію яскравому промінню, а тому в ній стояло приємне напівсвітло, що лягало м’якими зеленими тінями на стелю. З висоти склепіння келії спускалася маленька, на три свічки, люстра, а в правому од вікна кутку височіло розп’яття, обабіч якого висіли образи Кирила та Мефодія – перших просвітителів і насаджувачів православ’я.

Біля вікна стояв Найда й читав допіру одержане від Гервасія послання. Мельхіседек сидів проти вікна в високому дерев’яному кріслі, спершись ліктями на коліна й схиливши на руки голову. Поруч нього, склавши на патериці руки, сидів у такому самому кріслі сивий намісник Єлпідифор. А коло дверей, одкинувши голову й спершись на одвірок, стояв атлет у чорній рясі й клобуці без воскрилій; то був брат Мельхіседека архідиякон Аркадій. Молоде, гарне обличчя його, з невеличкою чорною борідкою, відбивало гру почуттів, які його хвилювали, а темні очі горіли енергією, інколи спалахуючи вогнем. Найда вимовляв кожне слово послання виразно, повільно, немов бажаючи вдуматися в таємний його смисл, а слухачі жадібно й нетерпляче ловили їх, не порушуючи жодним словом читання.

– Хай буде, господи, ласка твоя над нами! – вигукнув, зводячи вгору руки, Мельхіседек.

– І хай прийдемо ми до тихої пристані від бур і напастей! – додав тремтячим від хвилювання голосом Єлпідифор.

Далі єпископ писав, що він бачить перемогу православ’я не тільки в тому, що дечого вдалось домогтися у короля польського і на сеймі, але і в тій щирості, з якою уніати, що відпали від православної церкви, знову прилучаються до православної єпархії.

– «У всьому цьому, – виразно читав Найда, – я зрю плоди високих твоїх трудів, в бозі собрате, єдиний оборонче й відновителю на Україні зганьбленої віри, а тому я, єпископ переяславський і боришпільський, владою, даною мені, грішному, від бога, при благословенні найсвятішого синода, ведлуг заслуг святого подвижника, нині утверджую тебе, Мельхіседека, в чині церковного правителя й протектора як над церквами, так і над усім православним народом на Україні». При цих словах Мельхіседек швидко підвівся й, сплеснувши руками, вигукнув:

– Господи, чи достойний я цієї честі? Ніхто ще в рідному краю не уповноважувався на таку широку владу, і раптом… душа моя збентежена і сповнена трепету. Високе довір’я хвилює мої груди суєтою радості, але покладений на рамена мої обов’язок гнітить відповідальністю душу.

– Хай не бентежиться серце твоє, брате мій во Христі, – заспокоїв Мельхіседека намісник, – немає в нас на всій Україні іншого захисника православ’я, іншого заступника за долю нещасних братів, крім тебе!.. І справедливе воздаяния в бозі преосвященного отця нашого, переяславського владики, – на радість воно всій братії і всьому руському людові! Під твоїм воскрилієм процвітуть храми й осушаться сльози нещасних… Праведний чин твій високий, і я йому радісно вклоняюся! – з цими словами старий низько схилив голову.

– Немає достойнішого пастиря! – вигукнув і Найда, віддаючи майже доземний уклін.

– Аксіос, аксіос! – проголосив диякон.

– Не мені, мої дорогі брати й друзі, а єдиному богові! – відповів ігумен, прийнявши в свої широкі обійми отця намісника і тричі з ним поцілувавшись в уста і в плече. Потім він обняв Найду й брата і, обернувшись до розп’яття, зворушено промовив:

– Тобі, розп’ятому за нас, віддаю своє серце й душу; сподоби ж мене, господи, постраждати за народ твій!

Усі були глибоко зворушені. В благоговійному мовчанні минула хвилина, друга…

– А що ж, – звернувся нарешті Мельхіседек до Найди, – хіба закінчилося послання святого владики?

– Ні ще, превелебний отче, – відповів Найда.

– То читай далі! – і ігумен знову сів на своє місце.

Єпископ Гервасій наприкінці звертався з напученням до братії і всіх жителів України, закликаючи їх до терпіння й покори і застерігаючи, що яких би мук не зазнали вони від гонителів, краще мовчки терпіти їх, аніж підносити оружну руку і за злодіяння платити злодіяннями. Зворушливе послання кінчалося такими словами: «І такими за віру тяжкими стражданнями й терпіннями перед усім християнським світом слави єсте зажили, яку й історія вовіки не зітре… І сіє їх, мучителів ваших, діло потече повістями й історіями у всі прийдешні віки».

– Амінь! – промовив Мельхіседек і побожно поцілував підпис преосвященного владики.

Запало досить довге мовчання. Нарешті Мельхіседек заговорив знову:

– Так, достойно й праведно є діяти по глаголу нашого найпреосвященнішого владики, і я, брат його во Христі, не раз наказував і пастирям, і парафіянам нашим, щоб терпіли і ждали… з болем у серці доводилось іноді втішати нещасних цими убогими, безпорадними словами.

Архідиякон зітхнув так глибоко і з такою силою, що навіть полум’я лампади, що блимала перед розп’яттям, похитнулося й замиготіло.

– Повертаються в деяких місцях, правда, – мовив архідиякон, – а в інших латиняни й уніати чинять ще більші розбої та наїзди.

– Це випадки, – заперечив Мельхіседек, – та й, певно, в тих глухих місцях, куди не дійшов ще декрет короля й не долетіла звістка про високий протекторат єдиновірної монархії. Минулої седмиці одержали ми про се радісне повідомлення од милостивого нашого ясне в бозі преосвященного Георгія, єпископа білоруського, й розіслали з оного послання й декрета королівського копії по всіх наших храмах, нехай радіє і перебуває в надії народ…

– Ох, прости мене за моє зухвале інакомисліє, брате мій во Христі і во плоті, найчесніший владико! – заговорив Аркадій. – Але дух мій бентежиться, і заспокоєння йому від цих радісних вістей нєсть ніякісінького… Шляхта переродитися не може… Який змалку, такий і до останку! І раніше її настренчували ксьондзи та єзуїти гнати й винищувати впень схизматів, – то яку вагу матиме для них королівський декрет?

– Одначе за цими декретами стоїть сила могутньої держави.

– Чи стоїть іще – цього ми певно не знаємо, яснепревелебний владико, – зауважив Найда.

– А коли й стоїть, – додав Єлпідифор, – то хіба се примусить одуматися свавільну, не підлеглу ні смиренномудрію, ні тверезій обачності шляхту? У беззаконні зросла вона, безправністю годувалася, для безпутства й для гвалту живе.

– Ex, покора і терпіння! – не витримав і прорвався Аркадій. – Багато вони нам допомогли! Слави мучеників зажили!.. Ха! А віру й народ довели до цілковитого знищення… У славному терпінні!.. Боронитися од гвалту й розбою терпінням? Ха-ха! Багато виборемо…

– Брате! Не суемудрствуй і бунтівливу душу свою упокорюй, – суворим голосом мовив Мельхіседек. – Христос сказав: «Аще ударять тебе в ліву ланіту – підстав праву, а хто меча підняв – од меча й загине».

– Коли мова йде про саму тільки мою шкіру, то й підставляй її… в своєму ділі твоя воля чинити так, як знаєш, – не вгавав Аркадій, – а якщо руйнують церкви, катують народ, занапащають його душу, то осторонь стояти – це, на мою думку… Ex! Ще Христом вибивають очі… Та Христос же сам не помилував крамарів і міняйл, які залізли в його храм і заходилися торгувати, а взяв він у руки вірьовку, столи їм поперекидав, а самих крамарів – за двері!

– Ти блюзнірствуєш! – сплеснув руками Мельхіседек. Архідиякон одразу змовк.

– Отець Аркадій від щирого серця, – заступився за нього Найда, – од гарячої любові до народу й до святої нашої віри… І хіба не боляче склавши руки дивитися на муку? Пал душі можна охолодити, але вбити в ній любов до братів… не можна!

– Маловіри! – гаряче озвався ігумен. – Господь є промислитель наш: він покарання, він і суддя! Без волі його не впаде і єдиний волос. Усе твориться в світі з волі царя царів…

– Виходить, якби ми підняли на розбійників і напасників довбню, то це теж було б з волі вседержителя? – буркнув Аркадій і, схаменувшись, замовк остаточно.

Отець Мельхіседек сумно подивився на всіх і нічого не промовив, тільки полегшив свої груди болісним зітханням. Але що в тому зітханні таїлося? Скорбота за непокірних духом чи мимовільна згода з їхніми думками?

Усі задумалися.

«Отже, все скінчиться примиренням, – майнула в Найдиній голові думка, – бідолашний люд примусять заспокоїтися. Як йому житиметься – не нам те знати, а причини здійняти за нього меча не буде, – і цей пекучий вогонь у грудях повинен буде згаснути, розвіятись… А мені ж як? Спокійно доживати віку в монастирі чи впасти в легкодухість? Ні, ні! Але душно тут, давить груди ця ряса… ні діла, ні життя! Ось і Аркадій, і навіть старець Єлпідифор не вірять в обіцяний мир, а вірять тільки в силу відсічі… А циганка яких страхіть мені наговорила! Згадаю – і досі волосся на голові ворушиться… Але, видно, набрехала вона: нічого й схожого на її слова нема… Мабуть, доведеться поховати себе тут… Ex, життя!..»

Мельхіседек нарешті підвівся з свого місця, прошепотів молитву перед розп’яттям і промовив лагідно й тепло:

– Не будемо бентежити свій дух сумнівом, братіє, кольми паче в дні радості, в дні посланого нам богом торжества! Дай, брате, послання нашого архіпастиря, я покладу його в скарбничку.

Низько вклонившись, Найда передав архімандритові великий аркуш паперу, списаний в’яззю, із словотитлами й іншими надрядковими знаками. Мельхіседек розгорнув його, розіклав знову старанно й згорнув у рурку, та коли він почав легким постукуванням згортка об ручку крісла вирівнювати його краї, з рурочки несподівано випав невеликий клаптик паперу й, перевернувшись у повітрі два-три рази, залетів під лавку.

– Щось випало! – стрепенувся Найда й, проворно діставши з-під лави папірця, подав його архімандритові.

Мельхіседек узяв той клаптик; на ньому з одного боку було щось написано латинськими літерами. Поволі підніс він до очей своїх записку й довго до неї придивлявся, немов ледве розбираючи почерк або розгадуючи таємничий зміст незрозумілих слів. Усі з живою цікавістю дивилися на архіпастиря, а обличчя його тим часом укривалося мертвотною блідістю.

– Звідки взявся папірець сей? – звернувся нарешті Мельхіседек після довгої мовчанки до Найди.

– Не відаю, святий отче… Мабуть, був усередині згортка.

– Але ця приписка не владики й не з Переяслава.

– А що в ній написано? – стурбовано спитав Єлпідифор.

– Смертний вирок мені від ляхів.

Усі перезирнулися й закам’яніли.

– Заспокойтеся, братіє, це не вперше, – промовив з доброю усмішкою Мельхіседек. – Тільки раніше писали з прокляттями й лайкою, а тепер коротко і врозумливо. Спасибі, хоч попереджають.

– Але треба вжити всіх заходів, – захвилювався Єлпідифор.

– В ім’я бога, в ім’я знедоленого люду, – палко вигукнув Найда. – О, якщо вони насміляться, – смерть їм!

– Без пощади! – крикнув архідиякон, і очі в нього налилися кров’ю.

– Якщо я потрібен, то господь захистить мене, мої друзі, – спокійно сказав ігумен, – а ця погроза не спинить мене на моєму шляху.

У цей час хтось підійшов до дверей келії і промовив:

– Господи, Ісусе Христе!

– Помилуй нас! – відповів Мельхіседек і додав тремтячим голосом: – І душу, і життя наше тобі віддамо!

На порозі з’явився молодий послушник і, підійшовши під благословення, сказав, що прибули виборні від якоїсь громади з священиком і просять, щоб отець ігумен вийшов до них на пораду.

– Поспішімо, братіє, до прибулих, – промовив Мельхіседек. – Ти, Найдо, підожди мене тим часом тут, щоб написати відповідь преосвященному єпископу переяславському, а ти, Аркадію, передай у трапезну, щоб потурбувалися про гостей… усе в руці божій! – закінчив Мельхіседек і поквапно вийшов з келії.

Найда зостався сам і довго ходив схвильований по келії; від його швидкої ходи погасла й почала чадіти лампада, що висіла біля хреста низько над аналоєм. Але Найда нічого не помічав, його охопила тривога за життя людини великої душі, єдиного захисника вітчизни, що стояв на краю загибелі. В душі ченця закипала злість на ошалілих у своїй люті звірів, ладних підняти руку на все дороге для нього, заповітне. Перед Найдою постали страшною, кривавою картиною страхіття панських і латинських насильств, які він бачив останнім часом: серед обгорілих руїн спотворені трупи, заплакані діти, кістяки, що гойдалися на деревах…

– Так, правду казала панна, тисячу разів правду! – вирвалось у нього, і він сів у глибоке крісло. Думки його мимохіть полинули до Печер, до Лаври, до покоїв отця настоятеля, до Китаєва, і скрізь царювала панна… Образ її, прекрасний, чарівний, вабив його до себе неземною красою, палив серце, спопеляв мозок, яснів перед ним, як недосяжна, нездійсненна мрія. І чим дужче силкувався він одігнати від себе це видіння, тим яскравіше воно випливало з імли й полонило його цілковито. Його знову охопила невимовна, гнітюча туга, близька до сліпого відчаю.

«Та невже ж не виб’юся я з-під влади цих чар і вони до могили шматуватимуть мою душу? Божевілля, божевілля! Я, велетень, виявився таким кволим перед примарою! Куди тікати? На Афон хіба що? Покинути і батьківщину, і всіх, кого любив, за кого страждав і боровся! Покинути… Та хіба й там не оживуть вони й не відгукнуться в кожному ударі серця страшним болем? Ex, рясо! Не владна ти над цим! – Найда похилив на груди голову; розбурхані почуття стали помалу-малу вгамовуватись і переходити в елегійні. Пригадалося Найді, з якою радістю, з якою соромливою ласкою зустрічала його завжди панна Дарина, і не хотілося йому все це приписувати тільки її патріотизмові, прагненню вирвати його з монастиря для боротьби з ворогом, за вітчизну… Йому здавалось, що він мав право підозрювати в ній і інше, ніжніше почуття… О, та ласка, та усмішка, ті очі – вони й занапастили його! Вони звели його з розуму! І от здогади ці і є смертельна отрута. Хіба дочка вельможного пана, генерального обозного, може подумати про нього, як про рівну собі людину? Ха-ха! Адже батько її сказав йому про це й навіть пояснив, що і в казці таке було б дурницею! А він, знаючи вже непереможну владу чарівниці, ще слухав її і з захватом пив з її рук убивчу отруту!.. Дурень, дурень! Коли вже втік од неї під власяницю, то не треба було слухати її слів, ловити її погляд… Не виходити навіть з келії, коли сліпа доля заносила її в монастир… О, коли б випекти її з пам’яті, вирвати з цього дурного серця!» – і Найда здушив до болю груди.

У цей час до келії долинув гамір, що знявся на монастирському подвір’ї, почувся стук молотка в браму, голоси й метушливі накази. Найда поквапно вийшов з келії й попростував до брами – в неї вже в’їжджала запряжена шестериком гнідих коней простора колимага. Отець ігумен із старшою братією стояли на східцях монастирського ганку, зустрічаючи з особливою радістю новоприбулих гостей.

Перша вискочила з колимаги висока, струнка, мов тополя, панночка й підбігла під благословення до отця архімандрита.

– Панна Дарина! – мимохіть скрикнув Найда і завмер на місці.

Після радісних слів привіту і перших запитань Мельхіседек запросив почесних гостей у трапезну; пан обозний і Дарина пішли за ним.

Дарина помітила подив і хвилювання, що охопили Найду при зустрічі з нею, і серце її стислося так трепетно, так солодко, що вона вся спалахнула від радості й соромливо опустила очі. Коли ж панна знову оглянулася, то Найди вже не було; засмучена й схвильована, пішла вона слідом за батьком і Мельхіседеком, не беручи участі в їхній розмові: думки її були коло суворого й мовчазного ченця.

Хоч вона бачила його обличчя тільки одну мить, та все ж таки помітила, що Найда дуже схуд за цей час, а в очах його з’явився гострий, затаєний блиск.

«Чому, побачивши мене, він так змінився на обличчі, чому зник, не сказавши й слова?» – думала Дарина, йдучи за батьком прохолодним монастирським коридором.

Тим часом Мельхіседек увів почесних гостей до просторої монастирської трапезної, де ченці нашвидку вже готували щедрий почастунок. Гості посідали до столу.

Дарина озирнулася, маючи таємну надію побачити Найду, але ні серед присутніх за столом, ні серед послушників, які прислужували в трапезній, Найди не було. Крім Мельхіседека, обозного й Дарини, за столом сиділи ще ієромонах Єлпідифор та ієродиякон Аркадій. Очевидно, до трапези були запрошені тільки найпочесніші мешканці монастиря.

Заспокоївшись на цій думці, Дарина почала терпляче ждати кінця трапези, сподіваючись зустріти Найду якщо не в церкві, то на монастирському подвір’ї.

У трапезній було свіжо й прохолодно; крізь гратчасті вікна заглядала зелень розкішного монастирського саду. Біля ікон сяяли великі лампади. З пахощами кипариса зливалася лісова пречудова свіжість. Після жаркого дня й важкої курної дороги все це одразу ж навіяло на пана обозного приємний настрій.

– Ху, та й гарно ж у вас, преподобні отці, – промовив він, важко віддихуючись і витираючи шовковою хусткою піт з лисини. – Тиша, мир і благоліпність.

– Еге ж, – відповів Мельхіседек, – охоронив господь серед бур і напастей сей захисток і притулок благочесних, а скільки разів люті гонителі і на монастир сей, і на життя моє посягали. Та господь почув молитви наші… Одначе покуштуй, вельможний пане, сього нашого меду: він холодний – з льоду.

Мельхіседек подав знак, і служка наповнив важкий срібний келих, що стояв коло пана обозного.

Мед був такий холодний, що на сріблі келиха навіть виступили росинки.

Пан обозний надпив кілька ковтків і, поставивши келих на стіл, сказав, проводячи хусткою по вусах:

– Та це ж липовець! Ге-ге, добрячий! Чи й у Печерах є такий!.. Ну й ліси в вас, угіддя… розкіш!.. – провадив він далі, вибираючи з тарілки жирні кусні й запиваючи їх медом. – Хліб скрізь уродив… проїжджали, милувались усім… земля обітована, як здавна прозвали її ляхи… Тільки от села занедбані…

– Так, – сумно зітхнув Мельхіседек. – Кругом благодать і достаток плодів земних, а несть миру світові; про часи мирні повсякденно господа бога просимо.

– І господь почув ваші молитви, – відповів пан генеральний обозний. – Чи відомо вам про ласкаву інтерцесію цариці? Цариця видала ординанс вельможному князеві вчинити у дворі польському як письмову, так і словесну вимогу в такій силі, щоб православним ні в якому разі ніяких кривд від римлян і уніатів не чинилося; також вона приймає всіх одновірців під свій монарший захист… І король прихилився вухом до премудрих слів монархині й видав уже декрет.

– Сподобились почути й побачити його! – радісно промовив Мельхіседек. – Рачитель і братво Христі архієпископ Георгій прислав нам одразу ж точні списки з Варшави й сповістив іще, що його мосць королівський канцлер, за моїм клопотанням, писав до уніатського єпископа, просячи припинити насильства й вимагаючи покарання винних… Такі ж листи написані й до їх милостей князів потентатів.

– Всюди декрет польський по церквах братія наша народові читає, – додав Єлпідифор. – Радість велика й надія всіх обуяли.

– Люди скрізь ожили, – палко підхопив ієродиякон Аркадій, – не хочуть слухатись ні двору панського, ні зверхності уніатської!

Три останніх словах отця Аркадія пан обозний одсунув від себе тарілку й, піднісши догори палець, зауважив повчально:

– Се даремно: паче всього старайтеся, преподобні отці, щоб народ слухняним був і бунти проти своїх властей, а також і кровопролиття не смів чинити.

При цих словах обозного чорні брови Аркадія нахмурились, а на смаглявому обличчі Мельхіседека з’явився суворий вираз.

– Хто каже про те, пане обозний, – мовив він, зітхнувши. – Старалися ми досі і в майбутні часи домагатимемося свого права судом і терпінням. Аз, грішний раб, почав уже de fundamentis справу про кривди… Зігріваємо ми весь кревний люд словом надії; та коли б не стало в нього терпіння і повстав би на гнобителів, то паки реку – і цар небесний не осудив би за це народ свій великомученицький.

– Воістину, народ православний український у такій тут тісноті й нужді перебуває, яка була хіба що в часи апостольські! – скорботно зауважив Єлпідифор.

– Вірю і знаю, – погодився обозний. – Але хай не дерзає народ повставати на правителів своїх: «Несть бо влади, аще не від бога». Та й у розпач йому впадати нема чого, коли такі заходи королівським двором для захисту вас від озлобителів уживаються. Покладайтеся на протекцію цариці, подавайте скарги й протести, спокус і.погроз не бійтеся, а народ терпіння й благочестя навчайте.

– Трудимось, ясновельможний пане, в міру сил своїх. Що не день, то й повертаються до благочестя стародавні храми наші.

І Мельхіседек заговорив із запалом про зміни, викликані декретом короля в усьому краї Українському.

Аркадій та Єлпідифор жваво підтримували розповідь отця ігумена. Схвильовано слухала Дарина ігумена й намісника, не відриваючи очей від мужніх облич воїнів Христових.

– А чи не знаєте ви, превелебний отче, – звернулася вона до Мельхіседека, коли він закінчив свою розповідь, – як стоїть справа в жіночому Лебединському монастирі? Чи одвіз послушник Найда мого листа?

– Одвіз, ясна панно, і словом умовляв, бо й там зчинилася колотнеча. Римляни й уніати в багатьох іще страх і сумніви пробуджують: гомонять, що сейм не затвердить ніколи королівського декрету.

– Затвердить, у тому сумніву не майте, – заперечив обозний. – Не токмо Росія, а й інші королівські двори гноблену православну церкву визнають.

– О, безумству ляхів немає меж! – зітхнув отець Єлпідифор.

– Та якщо вони опиратимуться в своєму безумстві, тим краще буде для нас, – гаряче озвалася Дарина. – Тоді Росія пошле свої війська і збройно примусить ляхів викопати всі наші вимоги.

– Те-ге-ге! – розсміявся обозний. – Гаряча голівка в тебе, доню… Збройно! Державам треба обережно поводитись із зброєю…

Розмова перейшла на інші, менш цікаві для Дарини теми, а тому думки її знову повернулися до Найди, і вона з нетерпінням почала чекати кінця трапези.

Але трапезі, здавалося, не буде кінця. Ченці вирішили почастувати на славу вельможного гостя. Страви подавалися за стравами, меди, пиво, вина й усілякі присмаки з’являлися все з більшій і більшій кількості.

Та все ж таки Дарина діждалась кінця.

Обважнілий і підпилий пан обозний пішов спочити перед вечернею. Дарина ж відмовилася відпочивати й, за порадою отця ігумена, вийшла в монастирський сад. В душі її таїлася надія зустрітися там з Найдою, але сподіванка виявилась марною, Найди не було ніде.

Засмучена й трохи ображена, поволі йшла Дарина доріжкою густого фруктового саду, що прилягав до монастиря.

В душі її почала розгорятися досада; самолюбство було уражене.

«Він повинен був мені розказати хоч би про Лебединський монастир, як виконав моє доручення і в якому стані знайшов черничок… Це обов’язок кожного посланця… Адже там, на хуторі, він так турбувався про мене, так просив не ризикувати життям у небезпечній дорозі… А тепер наче й діла йому ніякого немає ні до монастирів, ні до вітчизни!.. Чому?..»

– Ох, ці настирливі думки діймають, як мухи в спасівку, і нічим не відженеш їх!

Промовивши останню фразу вголос, Дарина боязко оглянулась навкруги, ніби злякавшись, що хтось міг підслухати її; але в саду було тихо й душно, з жарким струменем повітря долинали звідкись пахощі меду й резеди. Дівчина повернула на вужчу стежку поміж широколистими яблунями й сіла на дерновій лаві: попереду відкривалася вузенька прогалина, через яку пролягла глибока долина, вся залита золотим, миготливим блиском.

«Чому це мене так цікавить кожен погляд його, кожне зітхання і чому мені прикро від його байдужості? – думала Дарина. – Невже завжди мене засмучувало й тепер засмучує тільки те, що молодий лицар надів чорну рясу? Невже я тільки через любов до багатостраждальної вітчизни прагну заглянути в душу цього ченця, щоб вивідати, яка пані чи дівчина розбила його життя? Ні, тисячу разів ні! – сама собі рішуче мовила Дарина, підводячись на ноги й стискуючи руками голову. У скронях в неї стукало, і в очах миготіли червоні іскри… – Лицемірство й брехня. Ох, що ж це! Вир якийсь… і берег тікає з-під ніг…»

Від цієї думки серце Дарини болісно стислося, невимовно гостре почуття самотності й туги охопило її. Побоюючись зустрітися з ким-небудь стороннім у саду, вона подалася квапливо до монастирської церкви, тим більше, що дзвін уже кликав до вечерні.

У церкві було багато прочан, коли Дарина ввійшла туди; незабаром потяглися в храм довгою чорною низкою й ченці.

Вони зупинилися біля протилежного криласа. Дарина глянула в той бік і відразу ж побачила Найду; очі їхні зустрілися на одну тільки мить, але зразу ж Найда потупив погляд і так і не обернувся до Дарини до самого кінця служби.

Погано спала тієї ночі панна і вранці встала сумна й збентежена… Цілий день провела вона знову в монастирі, але Найда, видно, уникав зустрічі з нею, й Дарина була цьому рада: вона боялася.

На третій день, під час раннього сніданку, отець Мельхіседек сказав своїм почесним гостям, що він допіру одержав листа від ігумені Лебединського жіночого монастиря, котру знову охопив великий страх, бо митрополит уніатський має намір за всяку ціну вирвати в неї монастир і повернути його в уніатський. Митрополит спантеличує усіх, кажучи, що він, Мельхіседек, поширює тільки неправдиві чутки про королівські декрети, що король одхилив усі прохання схизматів та інтерцесії іноземних дворів, що схизма всюди буде знищена, а ті, що доброхіть не приймуть зараз же унії, будуть жорстоко покарані, і от деякі з черниць, маловірні, починають вагатися, а якщо хоч одна з них погодиться прийняти унію, то монастир загинув, бо митрополит оголосив усім, що коли в монастирі хоч мала частина братії захоче перейти в унію, то такий монастир переходить уже до єпархії митрополита уніатського, а тому мати ігуменя просить його, отця Мельхіседека, прислати їй автентичний список королівського декрету, а також когось із вірних статечних людей, щоб умовити й утримати маловірних.

– Я поїду, таточку, – промовила Дарина, звертаючись до батька. – Ви обіцяли відпустити мене.

– Обіцяв, але вирішив, що тобі краще буде виїхати туди з Києва; твоє слово мало їм допоможе, а я попрошу в Києві у пана губернатора точне підтвердження королівської відповіді цариці, та й з тобою пошлю козаків з десяток-другий, а для охорони твоєї ще візьму в пана губернатора листи до знатних польських осіб.

– О, сіє не пошкодить, не зважаючи ні на що, – погодився Мельхіседек. – А я тим часом пошлю їм сьогодні автентичний список королівського декрету, одвезе його наш чернець Найда. Краще за нього ніхто не зуміє переконати малодушних. Він став тепер моїм першим помічником.

Дарина зашарілась.

«Найду пошлють сьогодні з монастиря, вони виїдуть до Києва, і, отже, вона вже не побачиться з ним… можливо, ніколи… Ні! Треба побачитись, треба поговорити».

І нараз у неї мимохіть загорілося бажання побачити Найду, повідати йому про все й попрощатися, хоч би й навіки…

«А що, коли та, котра розбила його серце нездійсненною мрією, як казав він, чи як їй здавалося, що він казав, виявиться несподівано…»

Дарина тихо скрикнула.

– Що з тобою, дитя моє? – сполошився обозний.

– Щось ужалило… Мабуть, оса… – зніяковіло відповіла Дарина, хутко обернувшись до вікна, і потім, опанувавши своє хвилювання, додала, звертаючись до батька: – Я згодна, шановний батечку, виконати вашу волю, але дозвольте мені в такому разі написати хоч листа до превелебної матері ігумені й повідомити її про мій скорий приїзд.

– Добре, доню! – погодився обозний.

– То я піду в свою келію і приготую листа, а ви, превелебний панотче, звеліть, коли ваша ласка, зайти до мене тому ченцеві, я передам через нього листа.

При останньому слові Дарина знову почервоніла, але уклін сховав її збентеження.

– Усе виконаємо, ясна панно, піклувальнице наша, виконаємо все. Ох, господь благословив тебе, пане обозний, дочкою й призначив, мабуть, їй високу долю, – додав з ласкавою усмішкою ігумен, благословляючи Дарину, яка схилилася перед ним.

– Авжеж, – відповів самовдоволено обозний, проводячи рукою по гаптованих золотом грудях жупана. – Правда, дякую повсякчасно Всевишньому: не соромно назвати своєю, і розумом, і красою видалася серед усіх, задивляються на неї й сіятельні російські особи, і доля їй, справді, судилася висока! – пан обозний багатозначно всміхнувся й поправив свій короткий вус.

Останніх батькових слів Дарина вже не чула; поквапною ходою вийшла вона з трапезної й подалася до призначеної їй келії.

Ввійшовши в келію, Дарина причинила двері, поклала на столі аркуш паперу, гусяче перо, поставила важкий каламар і присіла до столу.

Минуло хвилин десять, але дівчина й не доторкнулася до пера.

«Що скаже вона ще Найді? Навіщо покликала його сюди? Для чого?» – роїлися в її голові бентежні думки, а в серці разом з тим росла страшна тривога; і жах, і надія, і передчуття чогось невідомого, що одним помахом ламає життя, охопили її тремтячі груди.

Та ось коло дверей келії почулися кроки, і знайомий голос промовив:

– Во ім’я отця, і сина, і святого духа!

– Амінь! – відповіла нетвердим голосом Дарина. – Ввійди!

Двері відчинилися, в келію зайшов Найда; ступивши кілька кроків, він низько, по-чернечому, вклонився дівчині й зупинився.

Незважаючи на вдаваний спокій, видно було, що послушник теж дуже схвильований.

Дарина підвелась, хотіла щось сказати, але, глянувши на Найду, збентежилась і змовкла.

Запала ніякова мовчанка.

– Ясновельможна панно, – промовив Найда, – отець ігумен посилає мене сьогодні в Лебединський монастир: ти хотіла дати й від себе деякі ординанси.

– Так… хотіла, ось поки що лист! – заговорила, збиваючись, Дарина, опустивши очі на чистий аркуш паперу. – А потім з Києва сама приїду… привезу їм автентичні декрети… – і нараз, урвавши свою мову, вона промовила схвильованим тоном, звівши на Найду очі: – Скажи мені… ось уже третій день, як я живу у вашому монастирі… Чому ти ні разу не підійшов до мене?

Це одверте запитання дівчини збентежило Найду.

– Справи… клопіт… – відповів він ухильно. – Весь час прибувають богомольці.

– Справи, клопіт! – з гіркотою мовила Дарина. – Справи твої лишаться з тобою, а я поїду, і хто знає, чи побачимося ще коли! Я ж і так ледве умовила батька приїхати сюди.

– То це ти умовила його? – жваво спитав Найда.

– Я… Незважаючи на мир, він побоювався їхати сюди.

Дарина замовкла. Найда мовчав теж…

– Ти перейшов сюди одразу ж після того, як бачився з владикою в нас на хуторі? – заговорила знову Дарина.

– Так… А ти звідки довідалась про це?

– Питала в Печерах. Ну, як тобі живеться тут?

– Допомагаю в міру сил своїх отцеві ігумену… їжджу по селах, монастирях, підбадьорюю слабких, умовляю тих, що відпали…

– І довго ти гадаєш залишатися тут?

– До кінця днів моїх.

– Як? То, виходить, незважаючи ні на що, ти не скинеш ряси? – скрикнула Дарина.

– Нащо? – мовив на це Найда. Дарина замовкла й опустила очі.

– Тепер кругом мир і спокій і мої сили не потрібні нікому! – стримано додав Найда.

– Отже, ти задовольнився, що Росія заступилася за одновірців у справах церкви, й на тому заспокоївся? А приниження пограбованих, убогих, що їх мають за худобу, тебе не обходить?

– Авжеж, панно! – глибоко зітхнув Найда. – Стогони і зойки навколо… Та хіба мало є на світі горя, перед котрим треба смиритися.

Дарина спалахнула.

– Чому ти говориш зі мною так холодно, так вороже? – заговорила вона швидко й гаряче. – Чому раніше ти говорив правдиво й сердечно? Адже ти обманюєш мене!.. Ти не думаєш так, як кажеш. Якщо й гризе твоє серце якесь таємне сердечне горе, то невже не зосталося в тебе жодного правдивого, ласкавого слова для мене?

Найда мовчав.

– Але якщо це правда! – з щирим смутком скрикнула Дарина. – Якщо ти так змінився, якщо в тебе серце для всього обросло мохом, то краще б мені було й не зустрічатися з тобою!

Голос панни урвався, вона закрила обличчя руками й припала головою до стіни.

– Панно… панно… – схвильовано промовив Найда, ступивши кілька кроків до неї. – Ти плачеш… Дарино… – додав він несміливо.

Останнього слова Дарина не чула.

– Так, плачу, – заговорила вона уривчасто й різко, віднімаючи руки від очей і обертаючи до Найди обличчя. На віях її ще блищали сльози, але очі паленіли гнівно й збуджено. – Плачу. Але що тобі до того, преподобний отче? Тобі байдуже і до мене, і до нещасної вітчизни! Іди ж бий поклони й радій спасінню своєї душі!

– Панно, що ти говориш?

– Те, що є! – запально казала Дарина. – Не про себе турбуюсь я: вітчизни доля рве мені душу, бо не бачу вже ні єдиної людини, котра б могла ще врятувати її. Ти докоряв батькові за те, що він продав волю за млини й хутори: твоя правда була. Але ти? Ти продав порятунок нещасної України за порятунок своєї душі! Невже ти можеш вірити в цей мир? Чи знаєш ти справжні наміри держав? Ні, не знаєш, а я знаю, тому що батько вже не раз прохоплювався словом про це. Досі я думала, що ти ще любиш свою батьківщину, але бачу – помилилася я в тобі, смиренний отче.

Останні слова Дарина промовила голосом, сповненим зневаги.

Обличчя Найди спалахнуло, немов од удару.

– Ні, – перебив він Дарину, – ти не помилилась: перед тобою стоїть не смиренний чернець, а Найда – гайдамацький отаман.

Найда розправив плечі й гордо підвів голову; від цього руху він став, здавалося, ще вищий і могутніший.

– Ти не помилилася в мені, я зрозумів усе й давно вже прочитав між рядками королівських декретів і милостивих інтерцесій те, про що ти кажеш мені зараз. І знай: як тільки сейм одхилить наші вимоги, як тільки ляхи простягнуть знову руку на нашу віру й наш народ, я скидаю рясу й скликаю під свій стяг козаків, гайдамаків і всіх, кому ще дорогий наш край.

Радісний крик вирвався в Дарини, обличчя її прояснилося; вона ступила крок уперед і застигла на місці, чекаючи якогось вирішального слова, що, здавалось, ось-ось мало зірватися з уст ченця.

– Відчай, ганебна слабкість і нещасне кохання привели мене сюди, – говорив далі Найда, – але я їх поборов у собі, і відчай, і кохання.

– Хіба та, котру ти кохаєш, померла? – несміливо перебила його Дарина.

– Ні, вона жива.

– Не кохає тебе?

– Не сміє кохати, бо вища за мене своїм становищем, – при цих словах по устах Найди майнула їдка усмішка. – Безмірно вища за мене.

– Вища за тебе! – палко мовила Дарина. – Та коли б вона була навіть королевою, то не могла б стояти вище за рятівника вітчизни!

– Рятівника вітчизни! – повторив з гіркою усмішкою Найда. – Не кожному пощастить урятувати вітчизну, хоча б він поклав за неї тисячу разів своє життя. Колись рятівників вітчизни ждали булава, й шана, та слава, а тепер їх жде тільки шибениця й паля.

– Що таке шана, й булава, й слава! – палко мовила Дарина. – Той, хто загине за вітчизну, стократ дорожчий за того, хто доживе до славного кінця. Для такого лицаря можна забути все на світі. За ним можна з радістю піти всюди, навіть на шибеницю, на палю, на тиранські муки й саму смерть.

– Це говориш ти, вельможна панно, дочка генерального обозного? – скрикнув у свою чергу Найда, підходячи до Дарини.

– Так, я, вельможна панна, – твердо відповіла Дарина, не одриваючи від Найди сяючих очей, – така ж сама козачка, як і ти. Там, де йдеться про моє серце, я не, поступлюся ні перед ким…

– І ти б віддала його… – завмираючим голосом промовив Найда. І, не закінчивши фрази, зупинив на Дарині палкий благальний погляд.

– Я віддам його тільки тому, хто не пошкодує життя заради батьківщини, – твердо промовила Дарина, не одриваючи від Найди очей.

У цей час коло дверей почулися кроки, хтось постукав і сказав голосно:

– Брате Іоанне, владика кличе тебе негайно до себе.

– Зараз буду, – відповів Найда і взяв Дарину за обидві руки. Якусь хвилину він дивився на неї сповненим кохання й захвату поглядом і потім промовив урочисто, стискуючи її руки в своїх руках. – Пам’ятай же, Дарино, що ти сказала мені.

– Буду пам’ятати й ждатиму.

Мотронинський монастир був заснований ще задовго до навали Батия – пізня легенда, яка не підтверджується ніякими джерелами.

На південь від Чигирина… – помилка Старицького. Насправді Мотронинський монастир знаходиться на північний захід від Чигирина, біля с. Мельники.

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 159 – 175.