22. Дарина вбиває пана Голембіцького
Михайло Старицький
Жахливий бенкет досяг апогею потворності. Сердешні черниці, прив’язані до колон і біля намісних ікон, висіли, наче розп’яття; вірьовки врізалися в їхнє тіло, надто на руках; із саден сочилася кров… З виразу облич і з тихих надривних стогнань можна було судити, які страшні фізичні муки, не кажучи вже про моральні, терпіли страдниці: багато хто з них втрачав свідомість, але їх обливали вином і приводили до тями. Шляхта пила, блюзнірствувала й лихословила. П’яна челядь конкурувала з своїми панами в лайці й неподобствах…
Коли п’яні дотепи, сповнені цинізму й образ, були вичерпані, одному старому ротмістрові спала на думку нова забава – стріляти з пістолів у черниць, голосно називаючи частини тіла, в які мають вцілити кулі.
– У ліву руку он тієї, панове! В долоню! – крикнув ротмістр і, вихопивши з-за пояса пістоль, вистрелив, майже не цілячись. Але він був занадто п’яний і не міг твердо тримати руку: куля вдарилась у золоту різьбу, зачепивши тільки палець нещасної. Дехто, спотикаючись і падаючи, кинувся перевіряти наслідки пострілу.
– Маху дав, пане ротмістр! Ха-ха! – почувся сміх. – Еге, уже постарів пан… рука схибила.
Це зачепило за живе старого рубаку, він вихопив другий пістоль і, крикнувши: «Відійдіть, панове! Прямо в серце!» – вистрілив.
Цього разу ротмістрові не зрадили ні око, ні рука. Куля вцілила в груди черниці й пронизала серце… Ні крику, ні стогону не вирвалося з уст мучениці; тільки на мить розплющились перелякані очі, здригнулось тіло, й голова повільно схилилася… Із рани поволі потекла темно-червона цівка крові, закривавились посинілі уста.
– Віват! Досконале! Підрізав, наче куріпку! – закричали найближчі свідки пострілу.
– За здоров’я пана ротмістра! – підхопили ті, що сиділи за столом.
– Влучно! – підтримала гучну радість і челядь.
Але навіть на п’яний, жорстокий і дикий натовп смерть безневинної страдниці справила враження; молоде тіло, ще мить тому сповнене сил, висіло тепер перед напасниками живим докором їхнього звірства…
Голосні вигуки й регіт стихли, і в оскверненому храмі на якийсь час запала тяжка, гнітюча тиша… Чути було навіть шепотіння тих, що молилися за вбиту черницю.
– Упокой, господи, в лоні праведних рабу твою Єфросинію, яка прийняла мученицький вінець, і візьми її в селища горні, де немає ні злоби, ні сліз, ні страждань, – голосно молилася Дарина.
– Вічна пам’ять тобі, наша сестро, – тремтячими голосами обізвалися подруги. Цей зворушливий шепіт ще більше потьмарив настрій шляхти. Кожен відчув у душі якусь мерзоту. Порив шалених веселощів ущух, конфедерати спохмурніли.
Бенкет припинився сам собою, і пан Голембицький, міцно вхопивши за руку Дарину, квапливо повів її до келії ігумені. Хоч який він був п’яний, врода панни справила на нього величезне враження.
Не раз спотикався й падав пан Фелікс, поки доплентався до келії… Бідолашна полонянка могла б легко втекти від нього, та з усіх закапелків монастиря долинали п’яні крики й дикий регіт, і вона боялася потрапити до лап іншого звіра. До того ж з монастиря не було іншого виходу, крім головної брами. Тому залишалося одне – вирватися з лабет ката й накласти на себе руки. Та Дарина не хотіла так дешево продати своє життя…
Ввійшовши до келії, шляхетний лицар дістав вино, налив келихи собі й Дарині і наказав їй випити. Дівчина спершу відмовлялася, але нараз в її голові блиснула смілива думка.
– Спершу випий ти, пане, за моє здоров’я! Чи вже не здужаєш? – лукаво спитала Дарина.
– Я не здужаю? – образився пан Голембицький. – Ого! Я ще вип’ю скільки завгодно… Я всіх переп’ю… Пан Фелікс… сильніший за Геркулеса… десять левів задушу… Хай мене вб’є перун, коли не задушу… А гайдамакам… пся крев… та я сам… сотням зітну голови… махну… і нема десяти шельм… махну… бррр…
Дарина, користуючись з кожної паузи в п’яному базіканні пана Фелікса, примусила його спорожнити келих до дна.
– Ну, тепер сюди, до мене на груди! – гукнув пан Фелікс і, ледве тримаючись на ногах, поклав на стіл пістоль, відчепив шаблю й важко сів на лаву.
– Зачекай же, мій любий пане, я ще не випила за твоє здоров’я, – і дівчина почала маленькими ковтками пити вино, раз у раз звертаючись до славного лицаря з найкращими побажаннями.
Червоне обличчя пана довудци посиніло, очі то безтямно витріщались, то зовсім злипалися, він дихав з хрипінням і клекотом. В цю мить Голембицький був такий огидний, що бридливе почуття примушувало Дарину внутрішньо здригатися, але вона з усіх сил намагалася приховати це й гарячково думала, як скористатися з першого-ліпшого сприятливого моменту.
Дівчина похапцем налила ще один келих, проте впоратися з ним пан Фелікс уже не зміг і, не допивши, упав на лаву… Кілька разів він іще силкувався розплющити повіки, але так і не зміг.
П’яний сон звалив його…
– Тут врятована… а там?.. Е, від своєї долі не втечеш! – прошепотіла Дарина й з гарячковою швидкістю почала переодягатись у вбрання хорунжого, яке вона насилу стягла з нього. На щастя, довудца був худий і невисокий на зріст, так що жупан та кунтуш їй підійшли, тільки чоботи були надто великі, й панна залишила на ногах свої сап’янові чобітки із срібними підківками. Підперезавшись туго поясом, вона засунула за нього пару набитих пістолів і до боку почепила шаблю. Розшукавши ножиці, Дарина відрізала свою косу, наділа конфедератку й перетворилася на красеня-юнака, здатного полонити навіть королівну. Тільки незвичайна ніжність обличчя й квітуча молодість могли виказати панну в її новій ролі.
Вона зупинилась на мить перед катом, перед цим заклятим ворогом усього того, що було для неї святе, і в її серці закипіла боротьба… Почуття справедливості волало, що залишати живим цього недолюдка на горе знедоленим було б злочином, але на вбивство у дівчини не піднімалася рука… Опиралась її природа… Та й чим убити його? Шаблею? Вона не вміла нею орудувати. Непевний удар тільки розбудить його… Вистрелити в лоб із пістоля – але звук пострілу викличе переполох, і її спіймають на місці злочину… Ex, коли б у неї був кинджал… Та його, як на зло, відняли. Що робити?..
«А ножиці?» – майнуло в голові Дарини, й вона судорожно вхопила їх знову.
Панна пригадала в цю мить мученицьку смерть батюшки, вбивство ігумені, наругу над святинею й мордування сестер… І в її серце впилося жало кривавої, невгасимої образи…
У бурхливому пориві цього почуття дівчина кинулась до Голембицького, який голосно хропів, відкинувши назад голову, і всадила ножиці йому в горло. Довудца судорожно сіпнувся й захарчав… І з рота струменем вдарила кров.
Не тямлячи себе від жаху, Дарина вискочила з келії й вибігла на монастирський двір. Він був зовсім безлюдний; усі, певно, вже спали мертвим сном. Під захмареним небом страхітливо чорніла безмісячна ніч; коли-не-коли спалахувала далека блискавка, наче небо блимало страшним оком, і тоді на мить виступали з пітьми силуети дзвіниць, тополь і дахів найближчих будівель. Прохолода ночі трохи підбадьорила Дарину; вона знову загорілася бажанням втекти від катів і врятувати своє життя… Але як і куди тікати? Монастир був оточений високою стіною, єдиний вихід – браму, певна річ, охороняли жовніри. «Хіба сховатися? – промайнула думка. – Але де? На який час? Немає сумніву, що Мокрицький настановить тут католицьку адміністрацію. Так чи інакше її врешті спіймають і віддадуть на нелюдські тортури… А втім, від тортур нині є чим урятуватися! – І дівчина помацала рукою пістолі. – Та все-таки треба використати всі засоби, всі шляхи… Літня ніч коротка…»
Тривожно прислухаючись до найменшого шелесту і вдивляючись розширеними очима в сліпу темряву, Дарина навпомацки посувалася вздовж стіни. Раз у раз вона з жахом озиралася назад, тремтячи від думки, що ось-ось її наздожене й схопить облитий кров’ю, з ножицями в горлі, довудца. Минали хвилини, які здавалися дівчині вічністю… Раптом десь поблизу, мало не біля неї, почувся глухий звук від падіння чогось важкого й м’якого. Дарина здригнулась і хотіла була кинутися в глиб двору, та в неї підломилися ноги… Вхопившись за стіну руками, втікачка затаїла дух. Минула хвилина-друга, але довкола було тихо. Дарина нарешті озирнулася. їй здавалося, що позаду промайнула якась тінь… Майже інстинктивно дівчина подалася вперед, та не встигла вона зробити й кілька кроків, як за прочиненими дверима однієї з келій, що тяглися вздовж стіни, почулося борюкання й збуджені, захекані голоси.
– Ні, шельмо, не втечеш, – хрипів грубий голос.
– Пусти! – кричала якась жінка. – Пусти!.. Геть!.. Я Євлалія… Я католичка… Я привела вас сюди…
– А дідько з тобою, Євлалія ти чи Мотря!.. Ти мені сподобалась – і край!
– Ой рятуйте! – заверещала Євлалія, борсаючись у темряві. – Я піду до пана довудци… Ти відповіси за насильство!
Євлалія вискочила з сінешніх дверей, – жовнір за нею.
В цю мить спалахнула блискавка й освітила блідим холодним сяйвом і Євлалію, що борюкалася з жовніром, і Дарину, що притиснулася до стіни…
– Он пан довудца! – простягаючи руки до Дарини, крикнула Євлалія.
Жовнір скам’янів від несподіванки, у нього в голові блискавкою майнула думка, що коли випустити Євлалію живою, то вона викриє його в злочині, за який доведеться поплатитись головою.
– То ти доносити, гадюко? – прошипів він і встромив їй у спину кинджал. Євлалія несамовито закричала і впала крижем до ніг Дарини, а жовнір щез у нічній пітьмі.
Недовго стогнала Євлалія, – швидко слабнучи, вона ще зітхнула раз-другий і затихла… Минали найзручніші для втечі хвилини, а Дарина все ще стояла непорушно й раз у раз шепотіла:
– Божий суд! – Нарешті вона озирнулась і помітила, що на сході небо почало потроху яснішати… Принаймні, добре вдивившись, тепер уже можна було розрізнити на темному тлі неба обриси всіх п’яти бань храму… Треба було взяти себе в руки й негайно діяти…
Дівчина обережно, але швидко рушила до брами. Підкравшись, вона побачила, що четверо жовнірів, певно, п’яних як ніч, спали, простягшись долі, а брама була не тільки не замкнена, а навіть трохи прочинена.
Не тямлячи себе від радості, Дарина підбігла до неї і, не помітивши в чорній пітьмі під склепінням брами дозорця, що теж спокійнісінько спав, наступила йому на руку. На щастя, він не прокинувся, тільки промимрив якусь лайку й відсмикнув руку. Дарина налягла на важку браму, вона заскрипіла, але не піддалася… Нараз панні причулись якісь підозрілі звуки, схожі на тихий стукіт… Холодний піт виступив у неї на чолі, відчай подвоїв сили, й вона нарешті розчинила браму настільки, щоб прослизнути в щілину…
Підйомний міст був спущений, за ним тяглася довга гребля, що губилася в густих вербах, за якими починався ліс. Переходити міст і греблю, коли ось-ось мало зійти сонце, було небезпечно: по високій стіні могли ходити вартові… Але за вербами Дарина вже могла вважати себе в безпеці. Зупинившись на мить під дашком брами, вона озирнулася довкола, перехрестилась і кинулася бігти… Та ледве дівчина вскочила у вологу пітьму під вербами, як її схопили ззаду чотири залізних руки й накинули на голову важку кирею…
Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 281 – 285.