16. Петро та Пріся потрапляють
у таємну кузню

Михайло Старицький

Після розмови з Залізняком Петро не став баритися жодної хвилини; він одразу розшукав на монастирському подвір’ї диякона й вирушив з ним у дорогу. Шлях був йому добре знайомий, тож другого дня вранці вони прибули в Малу Лисянку без будь-яких пригод.

У дорозі в Петровому серці кілька разів з’являлося бажання – перш ніж вирушити в Малу Лисянку, заїхати в містечко й розвідати, чи є там Гершко й Capa? На повороті, де дорога розходилася в містечко і в село, це бажання стало особливо сильним, але свідомість небезпеки, яка щохвилини загрожувала його рідним, усьому селу, взяла гору над егоїстичними прагненнями, і Петро рішуче повернув коня на Малу Лисянку.

Небагато часу минуло, як він виїхав з рідного села, а над його головою прокотилося стільки приголомшуючих подій, що здавалося, ніби відтоді, коли він жив у Лисянці, минула ціла вічність.

При в’їзді в село Петро за звичкою глянув праворуч і побачив спустілу корчму, з відчиненими вікнами й дверима і розкиданим по всьому двору мотлохом. Це видовище викликало в Петровому серці пекучий біль і нагадало йому ту страшну ніч, коли він проводив Capy назад до корчми, коли він присягався не залишати її до скопу.

Хіба не сам він одвів її на заклання? А як вона боялася, як знемагала її душа! Йому пригадалися останні слова Сари, її шалені пестощі, її клятви… і серце його стислося від невимовної туги…

«Що з нею? Чи вона ще жива, чи вже в усьому широкому світі не знайде він своєї коханої голубки, не побачить її очей, не почує її голосу?..»

Сповнений гнітючих передчуттів, Петро в’їхав з дияконом у село; вигляд села ще більше посилив його побоювання: скрізь було безлюдно й тихо, тільки де-не-де порпалися в пилюці дітлахи, а з дорослих нікого не зустріли.

З душевним хвилюванням під’їхав Петро до батьківської хати… Та в дворі усе було гаразд, тільки теж безлюдно. Собаки, що мирно дрімали на осонні, голосно загавкали й кинулися до вершників, але, побачивши Петра, заспокоїлись і з радісним скавучанням застрибали навколо молодого господаря, намагаючись лизнути йому руку.

Петро скочив з коня й пішов був відчиняти ворота, коли почув ззаду дзвінкий дівочий голос:

– Петре, ти?!

Парубок обернувся і побачив Прісю, яка поспішала йому назустріч.

– Я, я, голубко! – відповів він, ніжно обіймаючи сестру.

– Господи! Ми вже думали, що тебе й живого немає! Ой Петре! Голубчику, як страшно! Що робиться навколо… Хвалити бога, хоч ти вернувся!

Дівчина витерла рукавом сльози, що виступили на очах, і ще раз міцно поцілувала Петра, не випускаючи його руки з своєї, та, помітивши незнайомого вершника за ворітьми, зніяковіла й відійшла од брата.

– Це мій товариш, – мовив Петро, кивнувши головою в бік диякона. – А де ж панотець, де батько? Де всі?

– У церкві… сьогодні неділя… та й батюшка хотів сказати всім останнє слово.

– У церкві! Ох ти господи, а ми за цими клопотами й неділю святу забули! – обізвалися разом диякон і Петро.

– Ну, – додав диякон, звертаючись до парубка, – ти попорай мого коня, а я не буду баритися, піду просто на цвинтар!

Диякон скочив з коня, передав повід Петрові, а сам пішов до церкви. Парубок узяв коней, завів у двір і хотів уже розсідлати їх, але Пріся притримала його за руку.

– Зачекай… нехай охолонуть… Скажи мені, чи дізнався ти що-небудь про Capy?

– Нічого!

– Але де ж вона, що з нею?..

– Я знаю стільки ж, скільки й ти!

– Але ж ти їздив розвідати, вистежити!

– І розвідав тільки те, що вони приїхали до Турової, а куди поділися потім – не знаю. Там уже дорога розходиться: одна йде бозна-куди, на південь, а друга напрямки повертає назад до Великої Лисянки. Я й поспішав оце сюди як тільки міг – хочу податися до замку, чи не повернувся жид до містечка кружним шляхом?..

– Ні, – тихо мовила Пріся й сумно похнюпилась, – їх там немає, наші дізнавалися вже не раз…

– Немає? – скрикнув Петро і в розпачі схопився за голову. – Куди ж він подівся?.. Де її тепер шукати? Куди податися?

«Загинула… загинула!..»

Парубок сів на колоду, що лежала посеред двору, і затулив обличчя руками. Пріся сіла поруч з ним; у глибоких, печальних очах дівчини бриніли сльози; вона мовчки тримала братову руку, не знаючи, як утішити його.

Кілька хвилин вони сиділи нерухомо, пригнічені страшним горем; нарешті Петро підвів голову й заговорив знову, глухо, уривчасто, немов розмірковуючи сам із собою:

– Шукай тепер! Дорога йде на південь… Хіба мало міст обабіч неї?.. Щоб обшукати всі, не вистачить і життя… Та, мабуть, Гершко бачився з Кшемуським і розповів йому про все, через те пани й вирішили насамперед обрушити свою кару на Лисянку… Бачився… Але де ж він подівся потім?.. Де?..

– Ох, ніхто не знає, братику! – Пріся глибоко зітхнула й знов витерла рукавом очі.

– Чи не можна розпитатися в челяді?

– Пани як поїхали в Умань, то й досі не поверталися.

Петро жваво обернувся до неї.

– Ще не поверталися? Ще в Умані? То, виходить, він там!..

– Братику! – радісно скрикнула Пріся. – Не може бути!..

– Ні, справді, – вів далі Петро, – ніхто інший не міг би повідомити їм про те, що затівалося в нашому селі… і дорога… так, є коротша дорога, але можна проїхати в Умань і через Турову, а жид, певно, вибрав кружний шлях, щоб збити нас з пантелику… Так, так!.. Він чкурнув на Умань слідом за панами й залишився там, побоюючись повертатися без них назад.

– То ти розшукаєш його?! Ти врятуєш Capy?

– Врятую! Якщо це тільки в людських силах, то я врятую її! Сьогодні ж ми, не гаючи й хвилини, вирушимо з тобою у Мотронинський монастир, а звідти я подамся з товаришами в Умань.

– Зі мною в монастир? – здивувалася Пріся. – Навіщо?

– Так, з тобою! – квапливо заговорив Петро. – Пани вирішили тяжко покарати Лисянку; на жінок чекає безчестя, а найстрашніша доля спіткає тебе, Прісю, бо ти найгарніша! Тому-то ми й вирішили сховати тебе в монастирі…

– Ні, Петре, ні! Тата я не покину: якщо всім нам судилася страшна кара, я теж хочу прийняти її, – стримано, але твердо відповіла дівчина.

– Прісю, не переч! Так вирішив полковник Залізняк, і ми погодилися з ним!

– Полковник Залізняк?! – радісно вигукнула дівчина.

– Так, Залізняк… За ним тепер іде вся Україна, йому підкоряється кожен, не тільки ти: усі жінки покинуть село і сховаються в Мотронинському лісі, але ігебе він просив привезти негайно.

– Мене?!

– Так, тебе…

– Навіщо ж? Чому… мене?

– Тому, що він побоюється, аби тебе не схопили ляхи… Не бійся, Залізняк там усе влаштує; він і сам тепер у Мотронинському монастирі. Ну, ти ж збирай собі, що потрібно, а я піду на цвинтар. Пам’ятай, чим швидше ми виїдемо звідси, тим швидше вирвемо Capy з Гершкових пазурів!

Петро ступив через перелаз і швидкою ходою подався до церкви.

Пріся залишилась на місці. Кілька хвилин дівчина сиділа мовчки, поринувши в задуму; погляд її ніби потонув у залитій сонцем далині, вона не чула й не бачила нічого.

– За ним тепер іде вся Україна, йому підкоряються всі, – ледь чутно прошепотіла Пріся. Легке зітхання вирвалося в неї з грудей, вона затулила обличчя руками й завмерла, сповнена якихось невиразних мрій.

Петро переказав батюшці й громаді пересторогу Залізняка і його пораду – сховати якомога швидше жінок, дівчат, дітей і взагалі усіх кволих і нездатних до бою, а сильним об’єднатися і дати напасникам відсіч.

Лисянські селяни й до Петрового приїзду були у великій тривозі, а від переданої їм звістки, що панська розправа має розпочатися з їхнього рідного села, всі заціпеніли. Серед похмурого мовчання пролунав стогін і дитячий плач… Але диякон підвищив голос і заглушив смутний настрій:

– Не час плакати! – вигукнув він рішуче. – Сльозами горю не поможеш, а стогнаннями не умилостивиш наших катів… Супроти звіра треба стати звіром, а заступники в нас лишилися одні – ніж і вогонь… За кров – кров, за наших жінок і дітей – їхнє падло!!

Вихором рознеслися в натовпі слова диякона й запалили помстою і злістю сотні очей…

На бурхливій, але короткій раді вирішили: диякону залишатися в селі, щоб у разі небезпеки негайно сповістити загін Неживого, який розташувався в лісі неподалік від Лисянки, спорядити підводи, скласти майно й разом з обозом відправити дітей, жінок і хворих до лісу, а Петрові з Прісею, не гаючись, поспішати до монастиря; що ж до батюшки, то, незважаючи на всі Петрові умовляння, незважаючи на прохання і сльози всіх парафіян, отець Хома навідріз відмовився виконати волю Залізняка й рішуче заявив, що він помре біля того вівтаря, служителем якого поставив його господь.

Після такої категоричної відповіді Петрові не залишалося нічого іншого, як тільки мовчки скоритися волі батюшки й готуватися до від’їзду з Прісею. Його квапили титар і отець Хома, котрі розуміли, яка страшна небезпека загрожувала дівчині.

Того ж дня, надвечір, Петро із сестрою вирушили в дорогу на двох добрих конях, бо Пріся з дитинства чудово їздила верхи.

День був дуже паркий, і хоча сонце вже хилилося до заходу, в повітрі зовсім не відчувалося прохолоди. Повите білястою імлою небо дихало нестерпною спекою. Жоден листок не ворушився; пилюка, яку здіймали копита коней, довго висіла в повітрі й повільно осідала на розпечену дорогу…

Петро й Пріся їхали мовчки, поринувши в свої думи… Дівчина раз по раз озиралась назад, щоб іще поглянути на своє тихе гніздечко, в якому зросла і з якого вирвали її нині й несли невідомо куди бурі житейського моря…

Та, хатки села, збігаючись ближче й ближче, злилися в одну смужку і врешті зовсім і зникли за обрієм. Глибоке зітхання вирвалося з Прісиних грудей, вона глянула востаннє на повиту імлою далину, і, рішуче обернувшись; наздогнала Петра та поскакала поруч з ним.

Так вони мовчки проїхали ще верст із п’ять. Петро кілька разів стурбовано оглядався назад, але Пріся, заглиблена в свої думки, не помічала цього.

– Ex, буде гроза! – вимовив нарешті з досадою парубок, знову оглядаючись назад.

Пріся озирнулась.

Хоча не відчувалося й найменшого подиху вітерця, західним краєм неба повільно пливли темні хмари, і їх обриси різко вимальовувалися на світлому тлі неба.

– Підганяй коня, Прісю, хоч би завчасу дістатися до лісу! – зауважив Петро. Обоє пустили коней вчвал.

Тим часом хмари швидко росли й заволікали небосхил. Призахідне сонце просвічувало крізь них кривавою плямою, кидаючи на землю зловісний вогненний відблиск. Здалеку почувся глухий гуркіт грому… Швидко темніло.

Нарешті на обрії показалася зубчаста смуга лісу, і незабаром Петро й Пріся вузькою стежкою в’їхали під склепіння дубів.

– Ну, слава богу, що добралися! – промовив Петро, обмахуючи шапкою розпашіле обличчя. – Тут уже безпечно. Ти не боїшся грози, сестро?

– Ні, чого ж її боятись, а от чи скоро ми доїдемо до монастиря?

– Скоро… тільки ось стемніло, хоч навпомацки йди… Та, зрештою, байдуже: я добре знаю дорогу.

Пріся оглянулась: уже і в полі стемніло, а в лісі й поготів; тільки-но подорожні від’їхали на кілька кроків від узлісся, як одразу ж пірнули в непроглядну пітьму; вона під деревами була така густа, що, здавалося, стовбури тонули в чорній стоячій воді. Вгорі крізь просвіти, між гіллям, проглядало майже чорне небо. Лиховісно шуміло над головами подорожніх верховіття велетенських дерев, раз у раз спалахувала блискавка, зненацька освітлюючи білим сяйвом таємничу глибінь лісу; гілки дерев при цьому сліпучому світлі здавалися страшними, сплетеними в клубки гадюками.

На мить з чорного мороку вихоплювалась стежка, але після короткого спалаху блискавки пітьма, що оточувала Петра й Прісю, ставала ще густішою й непрогляднішою. Дощу не було, лише зрідка долинав глухий гуркіт грому; гроза заходила здалека й могла розгулятися тільки вночі.

З півгодини подорожні їхали мовчки. Нарешті Петро зупинив коня й заклопотано сказав:

– Злізь з коня, Прісю, і дай мені повід – підемо пішки, бо так можна й з дороги збитись.

Дівчина скочила з коня, передала його братові й пішла поруч. Вони йшли мовчки; Пріся раз у раз спотикалась об пеньки, об переплетене вузлами коріння, але мовчала, тримаючись за братову руку.

– Стій! – нараз промовив Петро. – Треба роздивитися, ми, здається, йдемо не тією стежкою… мені попався під ногами пеньок, а ось і другий!

– І мені попадалися вже не раз!

– Чому ж ти не сказала?

– Я думала, що ти й сам помітив.

– Ну, виходить, трапилося те, чого я боявся, – вигукнув у розпачі Петро, – ми збилися з дороги!

Його слова сповнили жахом серце Прісі.

– Братику, Петре! – вигукнула вона крізь сльози, хапаючись за його руку. – Що ж тепер з нами буде? Вертаймося краще назад!..

– Куди назад? А ти знаєш, де зараз яка сторона у цій пущі? Стривай, треба насамперед розібратися, де ми, а тоді вже будемо думати, куди повертатись. Візьми коней, я спробую викресати вогню.

Пріся взяла за повіддя коней, а Петро, притулившись до стовбура, дістав з кишені кремінь і кресало й почав добувати вогонь… Одна за одною з-під його руки посипалися іскри, й незабаром трут загорівся; Петро знайшов на землі кілька сухих гілок, дістав з кишені натерте порохом клоччя, запалив його і, піднявши високо над головою цей імпровізований смолоскип, освітив навколишню місцевість…

Вони стояли на якійсь просіці, порослій травою й молодняком. Просіка була вузька, очевидно, прокладена для верхівців.

Петро, вкрай здивований, озирнувся; він ніколи не бував у цій частині лісу, ніколи не бачив цієї глухої просіки.

– Ну, забралися, – пробурчав парубок собі під ніс. – Куди тепер повертати?

– Назад, назад, братику! Переночуємо на узліссі, а вранці рушимо в дорогу, – вигукнула Пріся, судорожно хапаючись за його руку. – Тут небезпечно… Господи, яка пуща! Ще приманимо цим світлом лихих людей!

– Твоя правда, сестро, світло слід погасити, а їхати треба тільки по цій просіці, – хоч назад, хоч уперед; проклали ж її колись люди, отже, вона й доведе нас куди-небудь; а звернути вбік ніяк – тут не те що конем, а й зайцем не проскочиш!

Справді, праворуч і ліворуч від просіки тяглися такі густі хащі, що нічого було й сподіватися зробити по них хоч кілька кроків.

Пріся мовчки згодилася з братом. Вони повернули коней. Петро погасив свій смолоскип, узяв Прісю за руку й рушив загадковою просікою в протилежний бік.

Блискавка спалахувала, безперестанку освітлюючи таємничий праліс білим моторошним світлом.

Рука дівчини здригалася; Петро, як міг, заспокоював сестру, але сам із жахом помічав, що вони зовсім не наближаються до узлісся, а заглиблюються все далі й далі в лісові хащі.

– Петре, ми вже йдемо довго, дуже довго, – обізвалася Пріся тремтячим голосом.

– А що, ти втомилась? То можна відпочити…

– Ні, не те, а тільки коли ж ми вийдемо з лісу?

– Хто його знає: можливо, ця дорога довша за ту, якою ми їхали сюди… Може, ти сядеш на коня?

– Ні, тут можна голову розбити об гілля, я й так не відстану.

Петро й Пріся прискорили ходу. Вони вже довгенько блукали, не присівши й на хвилину. Грозові хмари повільно пливли над лісом, піднімаючись до зеніту. Раз у раз спалахували білясті вогні, на мить вихоплюючи з мороку страшні, волохаті чудиська, які стояли на шляху подорожніх. Пріся так стомилася, що ледве йшла, але пристрасне бажання вибратись якомога швидше з цього пралісу подвоювало її сили. Ще з півгодини минуло в напруженому мовчанні, аж раптом Петро, що йшов трохи попереду, тихо скрикнув:

– Назад!

Пріся позадкувала.

– Стій, не ворушись, – звелів Петро. – Я викрешу вогню, там щось не гаразд… барліг… безодня… провалля!..

Дівчина завмерла на місці, вкрай перелякана: їй здавалося, що досить зробити хоча б один крок в будь-який бік, і вона впаде в безодню. Блискавка спалахнула на мить, мигнула білим сяйвом по чорних стовбурах велетенських дерев і згасла… Здалеку долинув глухий гуркіт.

– Грім! – прошепотіла Пріся.

Петро мовчки кивнув головою. У глибокій темряві од його кресала зірочками розсипалися іскри, нарешті трут спалахнув. Парубок зробив новий смолоскип і освітив місцевість. Подорожні стояли перед страшним урвищем, глибину якого оком не можна було зміряти, бо з дна його підіймалися високі дерева; дорога обривалася так круто, що якби Петро зробив ще півкроку вперед, то-вони обоє лежали б на дні урвища з потрощеними кістками. Петро й Пріся мимоволі позадкували.

– Ой Петре, куди це ми зайшли? – з жахом прошепотіла дівчина, тулячись до брата.

– І сам не знаю… ніколи не бачив ані цього урвища, ані просіки.

– Що ж нам тепер робити?

– Спробуємо йти понад краєм!

– Ні, ні! – Пріся вчепилася за братів рукав. – На бога, Петре, краще почекаємо світанку, вже недовго… тут досить тільки оступитися – й смерть… ось і грім… може, мине гроза…

Справді, здалеку долинув ще удар, глухий, короткий, а за ним прокотилася по лісі луна.

– Чуєш? – обізвалась після довгого мовчання Пріся. – І досі луна йде лісом… аж дивно.

– Невже луна? – здригнувся Петро, прислухаючись і собі до лісових звуків, які дівчина прийняла за луну від громовиці. – Ні, це щось інше… це не грім… здається, рубають ліс чи що?

Обоє почали уважно прислухатися.

Рівномірні звуки, справді схожі на удари, долітали відкілясь з глибини, ніби з-під землі, й виразно лунали в хвилини затишшя…

Подорожні відійшли на кілька кроків від страшного провалля й посідали на землю. Хоча Петро і втішав сестру, та сам дуже непокоївся: в несходимих Мотронинських лісах було легко заблудитися, а, крім усіх небезпек, які могли виникнути внаслідок цієї несподіваної пригоди, ще й поїздка до Умані по Capy відкладалася на невизначений час.

Тим часом удари почулися знову. Ці таємничі звуки в глухому пралісі, серед непроглядної темряви наганяли якийсь незбагненний жах…

– Петре! – прошепотіла Пріся, притискаючись тісніше до брата. – Що б це могло бути?.. Мені лячно!

– А ось, здається, що… – спроквола мовив Петро.

– Чи не молотять? – спитала дівчина.

– Що ти! – відказав Петро. – В глупу ніч, коли хоч в око стрель!.. Еге, он воно що! Це б’ють молотом по ковадлу… так… так… вставай, сестро, ходімо!

– Ой брате, куди? – сплеснула руками Пріся. – Адже це, може, нечиста сила!..

– Що ти? – засміявся парубок. – Це, значить, житло поблизу, якийсь лісовий хутірець, а може, й село недалеко! Це слава богу – ось що!

Дівчина радісно схопилася, і вони рушили, обережно намацуючи дорогу понад яром, у той бік, звідки долітали глухі удари; незабаром уже й Пріся не сумнівалася, що це були звуки від ударів молота по ковадлу. Хоча вони лунали водночас, та можна було розібрати, що гупало відразу кілька молотів. Скоро перед подорожніми здалеку, в глибині яру блимнув маленький вогник, червонуватий і тремтливий, немов зірочка. Ці ознаки людського житла викликали в обох страшенну радість.

– Вогонь, вогонь! Братику, люди! – радісно вигукнула Пріся. Але Петро притримав її за руку.

– Тс… – прошепотів він. – Вогонь то вогонь, та біля вогню, напевно, й люди… тільки які? В лісі, та ще вдвох, не можна підходити так довірливо, а то, бува, вскочиш у халепу. Прив’яжемо тут коней, а самі спершу підповземо і роздивимося, хто це й що.

Парубок прив’язав коней, потім ліг на траву й звелів Прісі повзти слідом за ним, намагаючись робити якомога менше шуму. Чим далі вони просувалися, тим легше ставало повзти, бо вогонь освітлював найближчі до яру ділянки лісу.

– Стій! – мовив нарешті Петро. – Тепер поповземо до урвища. Безшумно, звиваючись по вологій лісовій траві, Петро й Пріся гадюками підповзли до самого краю урвища і, сховавшись за великим кущем, глянули вниз.

Глибокий яр тут ширшав і утворював улоговину; дерева на дні її були вирубані, й на вільному місці розмістилося десять величезних кузень. Купи вугілля яскраво палали, освітлюючи всю улоговину й сусідні ділянки лісу. Біля кожної кузні метушилося по кілька голих до пояса людей. Одні велетенськими міхами роздмухували вогонь, другі підносили до палаючих горн лемеші, коси й залізні штаби, треті працювали біля ковадл, четверті виносили вже готові ножі й наконечники для списів і складали їх у купи. Ці купи блискучої, щойно викуваної зброї тяглися вздовж усієї улоговини. Здавалося, їх могло б вистачити на величезне військо.

Молоти не замовкали, лише інколи чулись уривчасті слова ковалів. Недалеко від кузень хропло, розлігшись на землі, кілька таких самих напівголих велетнів.

Затамувавши подих, Петро й Пріся мовчки спостерігали протягом кількох хвилин цю сцену. Несподіване видовище вразило їх.

Для кого готували стільки зброї, наші подорожні зрозуміли відразу; але їм ніколи ще не спадало на думку, що справа повстання зайшла так далеко, що таємні люди, які верховодять усім цим, володіють такими силами, що скрізь, по всіх ярах, по всіх пущах, йде гарячкова робота, мета якої – визволення вітчизни. А вони ще й досі стоять осторонь від боротьби…

– Це все він, Залізняк, сокіл, гетьман, – шептала Пріся, міцно притискуючи руки до серця, що несамовито калатало, і образ Залізняка виростав перед нею, повитий якоюсь магічною, надприродною силою.

Аж раптом сильний стусан в одну мить розвіяв усі Прісині мрії; дівчина мало не скотилася в яр і мимохіть голосно скрикнула.

– Га, підлі тварюки! – пролунав над нею чийсь хрипкий, грубий голос. – Думали підглянути й виказати нас, та не вдалося! Запорожців не так-то легко обдурити!

Пріся з жахом озирнулася і побачила, що її тримає за комір велетенський на зріст запорожець; такий же велетень держав і Петра.

– На бога, панове, що це вам спало на думку? – заговорив Петро. – Та ми ж свої!

– Свої! – вигукнув із злобним сміхом запорожець. – На череві, як гадюки, підповзаєте та підглядаєте з-за кущів, що робиться внизу?

– Хотіли дізнатися, хто зібрався вночі, що роблять… Страшно ж так іти, а як побачили, що кують, то й задивилися.

– Задивилися? Цікаво стало? Ну, йдіть же, йдіть та познайомтесь ближче з нашим молотом і ковадлом.

При цих словах очі запорожця так страшно блиснули, що в Прісі від жаху підломилися ноги.

– Змилуйтесь… за що ж нас карати? – закричала вона, падаючи на коліна перед козаком і з благанням простягаючи до нього руки. – Ми свої… свої… присягаюся пречистою, спитайте кого хочете… З Малої Лисянки, лисянського титаря діти.

– Хоч би й самого протопопа! Ви побачили те, чого не можна було бачити нікому, жодній душі в світі, – а тому вам більше не жити!

Пріся затулила обличчя руками й ревно заридала… Петро похнюпився, але жоден м’яз на його обличчі не здригнувся.

– Якщо треба карати, то мене карайте, – сказав він похмуро, – а дівчину простіть, відпустіть її додому, я її завів до лісу.

– Дівчину? Ні, дівчина гірше, ніж три хлопці: знаємо ми бабські язики!.. Та що тут з вами теревені правити, тягни їх, брате, до отамана!

Запорожець підняв ридаючу Прісю і, перекинувши її собі через плече, пішов попереду, а його товариш зв’язав Петрові руки й попростував із своїм полоненим слідом за ними…

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 219 – 227.