2. Зустріч Найди з Дариною

Михайло Старицький

У просторому, але суворо чернечому помешканні настоятеля Печерського монастиря сиділи вже за столом, у трапезнім покої, запрошені гості. Мурований двоповерховий будинок, де були архімандритські покої, стояв осібно праворуч від Лаври, він притулився на схилі гори, що спускалася до Дніпра крутими терасами, порослими виноградниками та квітучими фруктовими деревами, і тонув у їхніх сріблисто-рожевих хвилях.

Архімандритська трапезна була невеликою кімнатою з неймовірно товстими стінами, в котрих вузькі, заокруглені згори вікна мали вигляд справжніх бійниць; стеля трапезної була склепінчаста, і з вершка її, де сходились кути, спускалася вниз люстра, або, точніше сказати, панікадило, весь східний куток покою займали ікони, в центрі їх вирізнявся великий образ Ісуса Христа в багряниці й терновому вінку, а обабіч його висіли зображення преподобних подвижників Антонія й Феодосія Печерських. Перед образами в кутку світилися три лампадки, а попереду стояв, поміж двома ставниками з зеленими восковими свічами, накритий чорним оксамитом аналой, взагалі весь цей куток нагадував невеликий іконостас. Вікна в трапезній були відчинені, в них заглядали розквітлі гілки вишень і груш, над якими роями гули й метушилися бджоли. В покою стояв важкий дух ладану, та аромат садів, що лився в вікна вкупі з ласкавим повітрям, пом’якшував той дух до ніжних пахощів.

На почесному місці, ближче до іконостаса, сидів у глибокому кріслі з високою спинкою сам ігумен печерський. Чорна камлотова ряса облягала його маленьке, худорляве тіло, на голові був підкапок, скуфійка, венеціанського оксамиту, з вишитим срібним хрестом та адамовою головою й кістками під ним. Вся маленька постать отця ігумена майже ховалася в кріслі; пасмо сріблисто-білого волосся, що вибилося з-під скуфійки, така сама із жовтизною борода й виснажене, воскового кольору обличчя з глибоко запалими очима виказували його похилий вік.

Цілковиту протилежність являв собою почесний гість, що сидів праворуч, – архімандрит Мотронинського монастиря отець Мельхіседек Значко-Яворський: огрядний, широкоплечий, високого росту, у чорній шовковій рясі і чорному високому з «крепи хінської» клобуці; з такою ж довгою пелериною, – він мав вигляд людини, повної життєвих сил і майже молодої: смугляве, з легким темним рум’янцем обличчя його, обрамлене густою, чорною, як смола, бородою, було сповнене мужньої козачої краси; чорні тонкі брови, що зрослися на переніссі, виявляли тверду, вперту волю ченця; з-під них іскрились енергією темні довгасті очі; ці зрослі брови й великий з горбиком ніс надавали деякої суворості його фізіономії, хоч ця суворість пом’якшувалась теплою, привабною усмішкою.

Ліворуч від архімандрита сидів генеральний обозний в каптані з адамашки, – важкої шовкової з опуклими квітами матерії синього кольору, – підбитому білим легким глазетом й облямованому золотим позументом, з такими ж китицями й гудзями. Голене, випещене, гладке обличчя обозного лисніло й сяяло задоволенням, на верхній тонкій губі його майже не росло нічого, чуприна, рідка, з сивиною, вже не нагадувала колишньої козацької зачіски. Обозний був дуже вгодований, ледве вміщався в кріслі, важко дихав і часто витирав шовковою червоною хусткою лоба.

Поруч нього сиділа його єдина дочка, панна Дарина, блондинка з фарфоровою білістю шкіри й ніжним рум’янцем; обличчя її не можна було назвати бездоганно гарним, – риси його були трохи зім’яті, але темні брови дугою й карі вогнисті очі, відтінені довгими віями, надавали йому якоїсь оригінальної привабливої чарівності; особливо гарні були очі, – виразисті, великі, з поволокою, вони здавалися на сяючому білістю лобі ще більшими; кожен перед ними зупинявся, сп’янілий від захвату, і не міг без сердечного болю відірватися від тих очей…

Коло панни Дарини сидів Залізняк, а між ним і отцем Мельхіседеком примостився згорблений, в убогій полотняній рясі священик. Зморшкувате, темне обличчя його вкривали шрами; гладенько зачесане сиве волосся було заплетене ззаду в тонку кіску, що стирчала вгору; бороди в нього майже зовсім не було, – куйовдилося кілька жмутів волосся, а серед них вирізнялися чорні синяки чи струпи; у батюшки, замість правого ока, зяяла червона яма, та й їв він якось особливо чудно, стиснувши губи й перекидаючи з щоки за щоку їжу.

Обід був на середині. Горілка з солодкими закусками – варенням, медовими шишечками, імбиром у цукрі й іншими солодощами – вже була прибрана зі столу. На білосніжній скатертині з’явилися срібні тарілки з юшкою із миньків і стерляді, а замість пляшок з усякими горілками – шафрановою, деревіївкою, березівкою, полинівкою й перегінною на вишневих кісточках, – з’явилися сулії з мальвазією, ратафією та наливками й дзбани з медами та пивами місцевого чернечого виготовлення.

Пан обозний і пан Залізняк віддавали їм належну шану, старанно частуючи один одного.

Розмова після кожного нового заздоровного слова жвавішала, ставала все більше й більше невимушена і зразу ж із загальних пустих фраз перейшла на злобу дня, на пекучі, животрепетні для всіх питання.

– Чим же ви возрадуєте нас, ясновельможний пане? – звернувся отець Мельхіседек до генерального обозного. – Чи благоволила ваша мосць бачитися з генерал-губернатором, ясно-превосходительним вельможею паном Воєйковим, і чи довідалися ви, пане мій, про те, як Російська держава на наше лихо дивиться, і чи не може найласкавіша цариця простягти десницю свою на захист єдиноплемінних одновірців, без вини відданих на поталу папістам і на винищення таке тяжке?

При словах архімандрита, які зачепили кожного за живе, всі змовкли й сумно похилили голови; почулося стримане зітхання, й присутні завмерли, чекаючи відповіді пана Свічки, але обозний мовчав; Мельхіседек пронизував його поглядом. Панна Дарина, гадаючи, що батько її не розчув слів архімандрита, поспішила перервати ніякову мовчанку й відповіла за батька:

– Ясновелебний отче, батько мій був у його ясної милості Воєйкова, і пан генерал був у нас!

– І що ж, вельможна панно? – перевів Мельхіседек погляд від панни до обозного.

– Що, превелебний отче? – скинув той очима, обдумавши, певно, відповідь. – Цариця вболіває серцем за своїх одновірців; всіх скривджених закликає до себе на лівобережні землі, на слобідські, і на донські степи, а в пресвітлої монархині вистачить на всіх вас і земель, і лісів, і угідь. Але оружною рукою на Польщу піти її державній милості не випадає – бо замоцований є Прутський мир, та й сусідні маєстати тому опір чинять.

– Ох, горе, горе! – тяжко зітхнув ігумен. – Доки, господи, одвертатимеш слух свій од зойків і стогону народного?

– Спасибі матінці цариці за ласку, – обізвався, помовчавши, Залізняк, – продовж їй, боже, віку! Та тільки ось у чому лихо, – з ласки її ніхто покористуватися не зможе: всі шляхи на лівий берег Дніпра затасовані, пани сторожу поставили по Дніпру… втікати не вільно, – хіба що птахом перелетиш, а кого на дорозі впіймають, то для спочинку й посадять на палю… а то ще й ліпше вигадають: пани на ці штуки мастаки!

– Не так пани, як ті підпанки, ксьондзи та відступники уніати! – зауважив Мельхіседек. – А якою злобою та ненавистю переповнені їхні серця – і повірити важко! Звір лютий не шматує так здобичі своєї, як християни мучать братів своїх християн, – одбирають у православних все, здирають навіть останнє рам’я; наші храми палять або повертають на костьоли, святині оскверняють, і немає на латинів суду! Звіра жене голод, а ситість гамує його шаленство; гонителів же наших не вгамовує ніщо: ні благання наші, ні стогони, ні ріки гарячої крові – ковзаються, тонуть у ній жертви й викликають лише вящу лютість у ворогів наших, непогамовне алкання крові…

– Блаженні єсте, аще виженуть вас мене ради, – тихо, немов про себе, мовив ігумен, – бо узрять сонце правди, а гонителі од лютості своєї загинуть.

– Загинуть! – енергійно підтримав Залізняк. – А помста?.. Вже коли гинути, то хоч недарма!

– Ви, панове, – посміхнувся зверхньо пан обозний, – розбій повсякчас чините. Мало не півстоліття ллється у вас кров, і хто знає, може, це розбійникування й викликає лють з другого боку.

– Ясновельможний пане, – блиснув на нього Залізняк запаленілим поглядом, – не розбійники гайдамаки, а месники за хрест святий і за свою волю! Нападники, розбійники, саме розбійники, силоміць вдерлись у наш споконвічний край! Наші діди й прадіди були його володарями, а не ляхи! А спустошителі наші по-розбійницькому напали на нас, відняли в нас землі, добро, відняли волю… Нас повернули на під’яремний скот, на бидло і не дають навіть молитися нашому богові, як молилися наші батьки!

Обозний трохи зніяковів від палкого заперечення Залізняка і від тих фактів, які той виставив; але він не поділяв крайніх поглядів запорожця, а тому спробував хоч і несміливо, а таки обстояти свою думку.

– Я генерально не решпектую звірства, і впорядкована держава ніколи його не потерпить, та й безладдя не потерпить! А ви всі, купно з поспільством, за панів себе вважаєте і без правди добро наживати хочете. Гульнею, та розбоями, та насильствами живете…

– Ex, пане обозний генеральний, – відповів з гіркотою і навіть з відтінком зневаги Залізняк, – взяв ти, твоя ясна мосць, гріх на душу! Поспільство не бидло, й не можна нарікати на нього за те, що воно не закладає охотою шию в ярмо, не підставляє з ласкавою усмішкою спини під канчуки… Тадже й справжня худоба, коли її почнеш бити повсякчасно, то й вона оскаженіє й підніме своїх мучителів на роги!

– Все сіє того у вас чиниться, що в Польщі немає ні ладу, ні влади… а тільки гуляє кулак…

– Ну, а якщо кулак – то хто кого? Проти гвалту – гвалт, проти ножа – ніж! Немає іншої ради!

– О tempora! Виходить, один одного ріж? При такому резоні чого ж вам і нарікати?

– Як же не нарікати? – захвилювався Залізняк, і в його голосі почувся страшний біль. – Та ми ж залили своєю кров’ю весь край і одбилися-таки – визволилися з лядської неволі, щоб приєднатися до своїх братів, стати під високу руку Москви, а нас віддали ляхам на згубу? Що ж нам зостається чинити, як не різатися до останньої голови з ворогом? Вельможний пан дивується, що півстоліття точиться різанина! Інакше й бути не може! Не признаємо ми над собою панами ляхів! Майте на увазі, вельможний пане, що гайдамачить і шляхта.

– Ну, ну? – усміхнувся обозний.

– Їй-богу! Навіть чи не більше вона, аніж простий, під’яремний люд! Збере шляхтич команду, попереодягаються всі, як наш брат, та й розбійничають, чинять наїзди на села інших панів і на їхні замки: ріжуть, палять і грабують не згірше найзапекліших гайдамаків!

– Воістину так, – підтвердив Мельхіседек, – а насильства уніатів… Ex, і язик прилипне до гортані!

– Чутки йдуть, святий отче, чував, – погодився обозний. – Тільки ось і губернатор, його превосходительна милость, в сих різких словах деяке перебільшення вбачає!

– Ні, мій таточку! Це все правда, що пан полковник мовить, чиста правда! – зашарілась панна Дарина. – Я чула од багатьох, ще в Переяславі. Пам’ятаєте, посол був, – загорілась вона ще дужче від хвилювання, – та й тут, на хуторі… і каліки, і народ – всі в один голос… Хіба можна, таточку мій, не вірити?

– О велелюбна панно! – заговорив Мельхіседек зворушеним голосом. – Хай осінить твоє серце благодать божа і хай захистить тебе від напастей десниця його! Ось погляньте, превелебні й премилостиві панове, на сього мученика, отця ієрея. Оскаженілі уніати вдерлися в храм православний, пограбували, осквернили його, а сьому служителеві олтаря вирвали бороду, висвердлили праве око свердлом і відрізали язика… Невже вам, маловірні, не досить цього свідчення?

Усі з жахом подивилися на священика. Його жалюгідний хворобливий вигляд збуджував і раніше в них співчуття, а мовчання пояснювалося затурканістю й ніяковістю, але тепер, при словах отця Мельхіседека, жах охопив усіх присутніх, а коли нещасний мученик, відкривши рота, видав жалісний звук, то жах перейшов у страшне обурення.

– Боже сил! – вигукнув отець ігумен. – Пощо убо іспитуєш народ твій?

Панна затулила обличчя руками й заплакала…

– О, це жахливо, – прошепотів обозний, опустивши очі.

– Прокляття! – скрикнув Залізняк, з грюкотом відсунувши стільця; але, схаменувшись, зараз же стримав себе. – Даруйте мені, ясновелебні святі отці, мою запальність. Нелюдські муки, яких завдали цьому нещасному знавіснілі кати, крають моє серце… Душа бентежиться, й скорбота мене гризе, а наша кривда затуманює розум! Хіба можна сидіти спокійно в курені, склавши руки? Адже й туди долітають зойки матерів, сестер, крики дітей і стогони вмираючих! Та треба ж вирвати з грудей серце й покласти замість нього камінь, щоб не кинутись на катів! Треба повиривати очі, щоб не дивитися, як їх виверчують у пастирів наших! Ох, отці святі, молільники за нас перед господом! Простіть мені хули мої у цьому місці святому, але горить в мені все, і я не можу бути спокійним.

– Сину мій! – підвищив голос Мельхіседек. – В тобі волає любов до України та жаль до принижених і зневажених, і от вона, ця любов, запалила гнів у твоєму серці. Але глаголю тобі, гнів цей шляхетний і означає велич духу: хай же зійде на тебе ласка господня!

– І Христос вигнав вервієм осквернителів храму, – лагідно додав ігумен. Залізняк устав і підійшов під благословення обох ігуменів.

Обозний почував себе трохи ніяково, його дочка, осушивши мимовільні сльози, тепер дивилася захоплено на Залізняка, і в її темних, бездонних очах загорялося бентежне полум’я.

– Чого ж, пане, – спитала вона в Залізняка, – ви мовчите й не допоможете в біді братам своїм, коли до вас долинають їхні стогони?

– Чого, люба, вельможна панно? Та того, що боронять нам. Накази йдуть все суворіші й суворіші… Ex, коли б нам розв’язали руки! Ми б – нібито од себе, свавільно…

Мельхіседек з захватом стежив за кожним словом завзятого лицаря, що збуджував у нього нові думки.

– Справді, іншого й викруту немає! Нужда напосілася на козака, загризла його до смерті. Найкращі лицарі, цвіт Запорожжя, не витримують уже, тікають до чорногорців, до волохів, а то кидають шаблюки й міняють їх на чотки…

– Старі вже, – зауважив ігумен печерський.

– Ex, коли б старі, то було б і по закону, і за звичаєм – на горе, йдуть юнаки, які щойно досягли слави… Ось і в вашої ясновелебності перебуває в ченцях Найда, наш славний запорожець…

– Юнак і в ченцях? З якої причини? – здивувався Мельхіседек.

– Не знаю, а тільки шкода: така втрата! – зітхнув Залізняк.

– Найда… Найда, – щось не пригадаю, – згадував уголос ігумен.

– Може, він, святий отче, інакше назвався тут, – отой, що свічкарем у головному храмі.

– А-а! Ось хто! – розвів руками ігумен. – Тільки здається мені, він ще не посвячений остаточно… А втім, треба довідатись.

– Ex, коли б, пане полковнику, у всіх запорожців було твоє серце й твоя душа! – запально мовив Мельхіседек.

– Аби тільки нам дозволили… – почав був Залізняк.

– Зрю душею, – натхненно промовив ігумен, – що ні благочестя, ні знедолений люд не загинуть і, аки фенікс, відродяться в славі.

– Я раджу вам, превелебний отче, – сказав обозний Мельхіседекові, – самим податися до Петербурга і там усе пояснити.

– Нехай збудеться по глаголу твоєму! – сказав Мельхіседек. – А я, грішний раб і служитель церкви, дерзаю!

– Амінь! – промовив отець ігумен і підвівся з крісла сотворити молитву.

Обід кінчився, всі, повстававши з-за столу, побожно обернулися до кутка з образами і, хрестячись, промовили в думці за святим отцем слова зворушливої молитви.

Отець ігумен запросив гостей до сусіднього покою, а сам звернувся до обозного:

– Ваша милость цікавилися друкарнею й школою, то, якщо дозволите, я вас проводжу.

– Мені ніяково турбувати вашу ясновелебність, – зам’явся обозний.

– О, пройтися в добрий час нешкідливо, – усміхнувся старий. І вони вийшли з трапезної; за ними пішов і покалічений священик.

Коли Мельхіседек, Залізняк і панна Дарина перейшли до сусіднього покою, то ігумен Мотронинського монастиря згадав про Найду.

– То ти кажеш, пане полковнику, що славний лицар, краса Січі й бич невірних, пішов сюди, проміняв меч на чотки, надів на себе власяницю?

– Авжеж, превелебний отче, він тут ченцем, – заговорив Залізняк, – у мене серце мало не вискочило від радості, коли я його побачив живого, – ми ж його за мертвого вважали, – а потім, коли він мені сказав, що навіки розпрощався з мечем, то мене ще гірше охопив жаль і, мов кілок, пробила груди туга… Якщо й обителі почнуть одбирати в України її кращих синів, то де ж їй тоді шукати оборонців?

– Авжеж, авжеж… це так… – задумався архімандрит.

– Мені здалося, що превелебний ігумен сказав, нібито Найда ще не зовсім чернець. То, може, його ще можна відмовити, узнати причину, – зауважила панна.

– Так, мені треба його побачити, поговорити.

– Це найлегше зробити, – похопився прислужитись Залізняк. – Я звелю послушникові покликати його до вашої ясновелебної милості.

Залізняк розпорядився. Всі, чекаючи цього таємничого ченця, притихли й задумалися.

Та ось з’явився в дверях келар і доповів отцеві Мельхіседеку, що покликаний чернець жде його розпоряджень.

Панна хутко обернулася й спинила свої здивовані очі на блідому, збентеженому обличчі ченця, який переступив поріг…

Підійшовши під благословення отця Мельхіседека, Найда відступив набік і мовчки зупинився коло дверей, потупивши очі.

Мельхіседек уважно подивився на Найду; суворе, енергійне обличчя молодого ченця справило на нього, як видно, надзвичайно приємне враження.

– Чого ж ти одійшов, сину мій? Сядь тут, коло нас, – звернувся він до нього привітно.

Чернець мовчки підійшов і сів на одному з ослонів; хоч він і не підводив очей, але відчував, що панна, яка була в келії, не одриває допитливого, пильного погляду від його обличчя, і від того якийсь дрож пробігав по тілі ченця, але він не виказував свого хвилювання.

– Пан полковник, – тим часом ласкаво провадив Мельхіседек, – так багато мені розповідав про тебе, про твою відданість святому нашому благочестю, про славні подвиги, якими ти встиг уже, два роки тому, прославитися на Запорожжі.

– Два роки тому, на Запорожжі? – перепитала швидко Дарина, обернувшись здивовано до отця ігумена, і, не дочекавшись від нього відповіді, звернулася до Найди й промовила швидко: – Господи! Та невже ж то був ти, той молодий запорожець, котрий приїжджав до нас посланцем від запорозького коша?

– Так, ясновельможна панно, то був я, – спокійно відповів Найда й підвів голову.

– І ти… ти… після всього, що говорив тоді в нас, зважився піти в монастир? Але чому? Чому?

На щоках Дарини виступив гарячий рум’янець, вона раптом різко урвала свою мову й зупинила на обличчі молодого ченця запитливий, здивований погляд.

– Ага! – скрикнув Залізняк. – Дивує й тебе, ясновельможна панно, що Найда покинув Україну, та ти бачила його раз чи двічі на своєму віку, а як же не дивуватися мені, як не вболівати серцем, коли я бачу, що найкращий наш запорозький лицар сам із своєї волі пішов навіки в монастир? Ex, та й лицар же який був!.. Честь і слава всього Запорожжя! Орел, а не козак! Побачила б ти його в бою, вельможна панно, то ще б і не так здивувалася! Що за рука була, що за орлиний погляд, що за одвага!

І Залізняк захоплено почав розповідати про колишні подвиги Найди.

З якоюсь тривожною цікавістю слухала панна Дарина Залізнякові слова; на щоках її то спалахував, то згасав рум’янець; кілька разів підводила вона на ченця очі, намагаючись прочитати на його обличчі причину цього не зрозумілого всім кроку, та обличчя його було холодне й незворушне, між соболиними бровами лежала сувора риса. Здавалося, Залізнякові слова не дійшли до слуху молодого ченця…

– І ось тепер, у таку хвилину, коли всім треба згуртуватися й повстати проти спільного ворога, – гаряче закінчив Залізняк, – наш найкращий орел сам накладає на себе пута! Надія всього Запорожжя кидає його, залишає все й замикається за монастирською стіною!

Залізняк сердито підвівся з місця й відійшов до гратчастого віконечка, що виходило в монастирський сад. Найда мовчав.

– Сину мій! – неголосно промовив Мельхіседек, торкаючись рукою коліна Найди. – Якщо сіє не тяжко для душі твоєї… Повідай мені, що примусило тебе зректися світу і взяти на себе чернечий сан?

Щось болісне промайнуло в рисах молодого ченця.

– Стомився, превелебний отче ігумене, від світського життя… схотілося послужити богові, – відповів він коротко й сухо.

– Стомився! Не ти б казав це і не я б слухав! – скрикнув Залізняк, швидко обертаючись од вікна. – Чи це нечиста сила якась втрутилась у нашу долю, чи зурочив його хто?

Отець Мельхіседек спинив Залізняка поглядом.

– Сину мій, – заговорив він повчально, звертаючись до Найди, – пан полковник казав мені, що зневіра в майбутньому батьківщини привела тебе до монастиря, але пам’ятай – зневіра є найбільший гріх перед господом богом. Ми не сміємо впадати в розпач: розпач – зневіра, а віра в милосердя боже хай не оскудіває в нас до кінця днів наших. Путі господні невідомі: ми бачимо тільки путь наших злигоднів і бід, але не відаємо, до якого кінця він веде нас. – Голос Мельхіседека зазвучав гучно й владно. – І я вірую, і всі ми повинні вірувати в те, що не залишить нас господь навіки в руках католика. Ось їду я тепер до православної цариці, й вірую, і надіюся, що серце її прихилиться до наших страждань і що вона заступиться за святе благочестя. Ворог сильний, не можна тепер піклуватися тільки про спасіння своєї душі, треба думати про спасіння багатьох з малих сих, котрих ловлять день у день в свої злохитрі сіті й уніат, і католик. Ти сказав, що схотів послужити богові? Повернися тоді в світ, бо в світі тепер ти послужиш більше господеві милосердному, ніж за монастирською стіною. Чернечий подвиг можна зберегти і в житті, а вмертвіння плоті залиш немічним старцям, нездатним до боротьби.

Залізняк з надією перевів погляд з обличчя отця ігумена на обличчя Найди.

– Правдиве твоє слово, превелебний отче ігумене, – стримано відповів Найда, – хто може служити господеві милосердному в світі – нехай трудиться в ньому; але в життєвій боротьбі знесилюються не лише старі; і хто знесилів, нехай послужить богові хоч своєю вбитою душею…

– Ex, панно моя! – з прикрістю мовив Залізняк, звертаючись до Дарини. – А ти ще казала: «Чому мовчить Запорожжя?» Та як же йому не мовчати, коли, бачиш, скрутила його так доля, що й найкращі його сини втрачають силу до боротьби!

Дарина збентежено мовчала, видно було, що вся ця сцена дуже її хвилювала.

– Сину мій, – тим часом задумливо провадив далі отець Мельхіседек, – коли не обітниця, чи присяга, чи заповіт батьківський, а єдина лише втрата надії привела тебе в монастир, то паки реку тобі: повертайся в світ. Ти кажеш, що втратив силу трудитися в ньому, – повернися туди і ти її обрящеш. Надія є; господь допоможе нам захистити свій храм від нападу уніатських і католицьких вовків, але треба з’єднати всі сили… Не личить тому, хто може підняти на своїх раменах пуд, підіймати гірчичне зерно. Більший подвиг перед богом сотвориш ти, коли послужиш йому тепер у світі… Подумай про це.

– Превелебний отче, я вже про все подумав і все вирішив, – твердо відповів Найда.

Залізняк хотів був щось заперечити, але отець Мельхіседек стримав його порухом руки.

– Зачекай, пане полковнику, – мовив він суворо, – якщо в монастир привела його така тверда воля, то силувати душу не можна. Хто знає, може, господь призначив його для свого духовного воїнства… Нехай буде його свята воля! – Отець ігумен звів очі до потемнілого образа, осяяного лампадою, й підвівся з місця. – А тепер, пане полковнику, – звернувся він до Залізняка, – може, приділиш мені кілька хвилин для одної приватної розмови?

Залізняк квапливо встав і вийшов за отцем архімандритом з кімнати. Слідом за ними підвівся й Найда, зробивши рух у напрямі до дверей.

– Як, ти вже йдеш? – промовила Дарина, і тонкий рум’янець залив її обличчя. Найда зупинився:

– Ясновельможна панна має щось сказати мені?

– Так, маю… хочу… зостанься!.. Дарина збентежилась і замовкла.

Молодий чернець підійшов до гратчастого віконечка, що виходило в сад, і спинився.

Наставав ясний, прозорий і тихий весняний вечір… Крізь обсипані білим цвітом гілки яблунь і вишень просвічувало ніжне, з рожевим відтінком небо. За садом, що збігав з гори вниз, видно було на обрії синю смугу широко розлитого Дніпра.

У келії вже сутеніло, в кутку перед старовинним образом яскраво світилась велика лампада.

Чернець стояв мовчки, прихилившись плечем до гратчастого вікна. Його бліде обличчя, освітлене з одного боку сяйвом лапмади, вирізнялося надзвичайно рельєфно на тлі ніжного рожевувато-блакитного неба, яке видно було крізь розчинене вікно. Легенький подих вітру ледь ворушив темне хвилясте волосся молодого ченця, що вибилося з-під чорної оксамитної шапочки. Він був напрочуд гарний у цю хвилину, тільки похмуро стиснуті брови надавали суворості його прекрасному обличчю.

З саду віяло ласкавим, теплим повітрям, напоєним пахощами квітучих дерев. Якась солодка, ніжна туга вливалася разом з ним у душу.

У келії було тихо, звідкись здалека-здалека, може, з берега Дніпра, долинали звуки сумної мелодійної пісні.

І чернець, і панна Дарина мовчали.

– Ти пам’ятаєш Переяслав? – промовила нарешті тихо Дарина, підводячи на молодого ченця лагідні, оксамитові свої очі, що заволоклися нараз якимось смутком.

– Пам’ятаю, ясновельможна панно.

– І твої суперечки з моїм батьком? І наші довгі розмови?

– Я не забував їх ніколи.

– Коли ти поїхав від нас, я довго згадувала тебе і твої слова…

Щось невловне промайнуло на мить у погляді ченця.

– Спасибі за пам’ять, ясновельможна панно, – відповів він стримано, схиляючи голову. – Я так само не раз згадував тебе… Але скажи мені, яким побитом опинилися ви тут, у Києві? Адже панотець твій служив у Переяславськім полку.

– Тепер він уже виписався з полку й купив під Києвом хутірець. Ми оселилися тут назавжди.

– Під Києвом? Назавжди? – промовив якось занадто квапливо й тривожно чернець.

– Так, назавжди, – підтвердила Дарина. – Чого ж це тебе так дивує?

Від цього запитання Дарини чернець трохи зніяковів, обличчя його ледь помітно зашарілось, і він мовчки потупив очі.

– Ми живемо тут уже більше як півроку, – говорила тим часом Дарина, – і були кілька разів у Печерах, тільки не знали, що ти тут. Господи! Та хіба могло кому на думку спасти, що ти підеш у монастир?

Остання фраза вирвалася в Дарини з якимсь особливим болем. Молодий чернець не відповів і слова.

У келії знову запала мовчанка. Сумна, мелодійна пісня ледве чутно линула здалека. Ці ніжні звуки немов шепотіли про щось далеке, втрачене, безповоротне… З грудей панни Дарини вирвалося тихе, придушене зітхання.

– Скажи мені, – заговорила вона знову, підводячи на ченця, що нерухомо стояв коло вікна із схрещеними на грудях руками, свій засмучений погляд. – Скажи мені, чому ти пішов у монастир? Ні, ні, стривай, – промовила вона квапливо, помітивши, що Найда хоче сказати щось, – ти говорив їм, що втомився од світського життя; та я не вірю цьому, не вірю! Згадай тільки свої палкі слова… Згадай свої надії…

– Я, панно, втратив у них віру… Переяслав убив їх і показав, що всі вони марні й безнадійні.

– Чим же Переяслав винен? Якщо батько і наша старшина були не згодні з тобою, то ти ж не з тих людей, котрі піддаються й зупиняються на півдорозі. Якесь горе, певно, підбило тебе. Скажи мені.

По обличчю ченця пробігла болісна судорога, він стиснув губи й обернувся до осяяної ікони, червонуватий відблиск вогненною лінією окреслив його профіль.

– Або ні, стривай, не треба… мовчи… не говори… – квапливо промовила Дарина, помітивши враження, яке справили її слова, – прости мене… прости мене! – додала вона зовсім тихо і теж потупила очі.

– Не тривож себе, ясновельможна панно, – відповів Найда лагідним, але сповненим туги голосом. – Що було – те відійшло і не повинно вертатися.

Дарина боязко притихла.

У келії знову запанувало мовчання. Пісні вже не було чути, вона відпливла кудись далеко-далеко, за синю смугу плеса, що пригасало на обрії…

– Та що б з тобою не трапилось, – заговорила знову тихим голосом панна, – прошу тебе, не занапащуй себе… вернися до життя, втіху дасть тобі батьківщина…

– Ти так думаєш, панно? – промовив чернець з якимсь особливим виразом.

– Авжеж, авжеж, думаю, знаю… певна того! – скрикнула палко Дарина. – Вона підтримає тебе, вона відшкодує тобі всі втрати. Немає такого горя на світі, яке б не загоїла вона.

– Так, так, – повторив за нею Найда, – немає такого горя, яке не загоїла б вона, і я не залишу її й не перестану їй служити ціле життя своє…

– Але не постом і молитвою! Хай це чинять інші: старі, каліки, сліпі, криві й убогі! – перебила його палко Дарина. – Вернись до того, до чого покликав тебе господь. Ти ось уже два роки перебуваєш за цими стінами і не знаєш про ті страхіття, що кояться. Ти чув, що казав пан полковник і превелебний отець ігумен? – І Дарина палко почала розповідати Найді все, що почула від отця Мельхіседека й Залізняка. Від хвилювання обличчя її розпашілося яскравим рум’янцем, очі спалахнули – вся вона була само піднесення в цю хвилину.

Молодий чернець мовчки слухав Дарину, не одриваючи від неї свого погляду.

– Ти помиляєшся, панно, – промовив він, коли Дарина замовкла, – все це я знаю незгірше за них.

– І все-таки вирішив поховати себе навіки в цьому монастирі?

– Перш ніж прийти сюди, ясновельможна панно, я думав не одну ніч…

– Господи! – з щирою тугою скрикнула Дарина. – Та невже ж ніщо, ніщо не зможе вирвати тебе звідси й повернути до радості, до життя?

В темних очах ченця нараз спалахнув яскравий вогонь, – мимовільним рухом він подався вперед, здавалось, якесь щире, тепле слово ось-ось мало зірватися з його уст.

У цей час коло дверей почулися кроки.

В одну мить погляд ченця згас, губи його міцно стислися. Він ще ближче притулився до вікна, холодна тінь упала на його обличчя, і воно знову стало замкнуте й суворе.

Двері відчинилися, і в кімнату ввійшли отець Мельхіседек, а за ним і Залізняк.

– Ось що, сину мій, – промовив отець ігумен, підходячи до Найди. – Якщо ти вирішив непохитно присвятити себе богові, якщо душа твоя прагне християнського подвигу, переходь до нас, у Мотронинський монастир. Тут, у святому граді Києві, під захистом православної держави, все мирне, все спокійне, а там у нас у боротьбі з уніатами й католиками ти зможеш воістину послужити Христу. Я збираю собі сильне і світле духовне воїнство, чи хочеш ти стати в ряди його?

На блідому обличчі ченця виступив яскравий рум’янець.

– Превелебний отче ігумене, – відповів він, низько схиляючи голову, – за честь велику приймаю твою пропозицію, і якщо тільки його мосць, отець ігумен, дозволить мені…

– Про це не журися, я сам переговорю з його милостю, та ось, здається, й він… – Мельхіседек оглянувся.

Справді, в кімнату входили отець ігумен і генеральний обозний.

– Не турбуйтеся ні про що, превелебний отче, – говорив обозний, нахиляючись до отця ігумена, – все передам панові губернаторові. Коли трапиться якась потреба, прошу звертатися просто до мене, – радий послужити, чим можу.

– Нехай благословить за сеє господь твою милость.

– Вашими святими молитвами, – низько схилив голову перед ігуменом обозний, і, звернувшись до Дарини, яка мовчки стояла збоку з сумним обличчям, промовив голосно й жваво: – ну, дочко, дякуй його превелебності за хліб, за сіль та за ласку і збирайся в дорогу.

– Ох, пане генеральний, – промовив отець ігумен, зітхнувши, – паки й паки кажу тобі, зостанься краще переночувати в нас: надворі темніє, дорога до Києва через ліс небезпечна… коли б не налякав хто панну!

– Го-го, – посміхнувся обозний, – та невже ж ото й нам гайдамаків лякатися? Коні в нас добрі, козаків доволі, та й дочка наша не з полохливого десятка. Чи так я кажу, Дарино?

Але Дарина нічого не відповіла на ці жартівливі батькові слова; мовчки підійшла вона під благословення отця ігумена печерського й отця Мельхіседека й стала коло дверей, ждучи батька.

Генеральний обозний почав прощатися з усіма присутніми. Розпрощавшись з архімандритом печерським і Залізняком, він підійшов під благословення до отця Мельхіседека.

– Доброї путі і в ділах успіху, превелебний отче ігумене, – промовив він, нахиляючись до його руки. – Звичайно, тепер держава Російська не може виступити війною проти Польщі, але в майбутньому все може змінитися… «Толцитє і отверзеться вам», – сказано в святому письмі.

– Дерзаю, дерзаю! – зітхнувши, відповів Мельхіседек.

– А без дозволу не зважуйтесь ні на що, превелебний отче, щоб не вийшло з цього ще гіршого сум’яття. Прошу ж вашу милость навідати мене ще раз у моєму хуторі, – додав обозний, міняючи тон, – я постараюся приготувати листи до деяких моїх доброчинців, які проживають у столиці.

Мельхіседек ще раз подякував панові обозному за ласку. А той ще раз попрощався з усіма й вийшов у супроводі Дарини з кімнати.

Молодого ченця, який мовчазно стояв коло вікна, вельможний пан і не помітив. Дарина також пройшла повз нього, не підводячи голови.

Слідом за обозним рушили з келії і всі інші, а разом з ними й Найда. Провівши шановного гостя до ганку свого дому, отець архімандрит ще раз попрощався з ним і, звернувшись до Найди, звелів йому провести вельможного пана до воріт.

Найда мовчки нахилив голову й пішов слідом за обозним та його дочкою.

За брамою лаврської вежі пана генерального обозного вже чекав його повіз. Як тільки вельможний показався в брамі, зразу ж до нього підкотив незграбний, великий, але пишно розцяцькований ридван, запряжений шестериком вороних коней. На козлах сидів кучер з довгою пугою у руках, поруч з ним примостився козачок, а на передніх конях – машталір. Усі були одягнуті в білі сукняні жупани й кармазинові кунтуші, прикрашені золотим позументом. Таке ж убрання було й на десятьох верхівцях-козаках, що оточували карету й становили почет обозного.

Козачок миттю зіскочив з козел і відчинив перед вельможним паном дверці ридвана. Важко крекчучи і спираючись на дорогу палицю й на козачкову руку, вліз в екіпаж пан генеральний обозний.

Дарина вже взялася була рукою за дверці ридвана, щоб ускочити в нього, але, обернувшись до молодого ченця, що стояв мовчки біля монастирської стіни, спинила на ньому довгий і сумний погляд…

– Гей, доню, чого ж ти баришся? – почувся з глибини колимаги нетерплячий голос.

Дарина тільки мовчки кивнула головою Найді й стала на підніжок.

Козачок зачинив дверці колимаги й вискочив на козли, кучер ляснув довгою пугою, і кортеж рушив у дорогу.

Уже пишний повіз вельможного пана зник зовсім з-перед очей, а молодий чернець все ще стояв непорушно коло брами, не одриваючи погляду від легкої хмарки куряви, що зміїлася далеко по дорозі, освітленій останнім променем сонця…

Примітки

Мельхіседек Значко-Яворський – Значко-Яворський Михайло Карпович, у чернецтві Мельхіседек (1716 – 1809), син лубенського полкового осавула, ігумен Мотронинського монастиря (1753 – 1768). З 1761 р., виконуючи обов’язки правителя православних церков і монастирів Правобережної України, що входили до Переяславської єпархії, широко розгорнув антиуніатську діяльність, клопотався в Петербурзі й Варшаві про захист православних. Ця діяльність Мельхіседека викликала скажену лють католицького, а особливо уніатського духівництва. Після повстання 1768 р. російські урядові кола звинувачували Мельхіседека в підбурюванні народу до повстання і в зв’язках із Залізняком. Насправді повстання розпочалося всупереч його волі.

Воєйков Федір Матвійович (1703 – 1778) – з 1766 р. був київським та новоросійським генерал-губернатором.

…сусідні маєстати… – тобто сусідні держави: Австрія, Пруссія, Туреччина. За умовами Прутського миру (1711) з Туреччиною Росія зобов’язалась не вводити свої війська до речі посполитої.

Та ми ж залили своєю кров’ю весь край і одбилися-таки… а нас віддали ляхам на згубу. – Тут Залізняк має на увазі визвольну війну українського народу 1648 – 1654 рр., Переяславську раду 1654 р., за рішенням якої Україна возз’єдналася з Росією, та Андрусівську угоду 1667 р. і «Вічний мир» 1686 р., за якими Правобережна Україна знову відійшла до Польщі.

Та того, що боронять нам. Накази йдуть все суворіші й суворіші… – Запорозька Січ в адміністративному відношенні підлягала київському генерал-губернаторові та гетьманові (до 1764 р.), а потім Малоросійській колегії. Царський уряд при підтримці козацької верхівки нещадно боровся проти гайдамаків і з цією метою навіть посилав на Січ військові частини.

Келар – чернець-ключник, який завідував монастирським господарством. Це слово вжито тут помилково; треба: келійник, тобто чернець-слуга, послушник.

Ось їду я тепер до православної цариці… – до Петербурга Мельхіседек прибув у середині червня 1765 р.

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 15 – 26.