6. Дарина закликає Найду до боротьби

Михайло Старицький

У той час, коли на Правобережній Україні напружувалась у всіх верствах суспільства життєва боротьба, а в повітрі чути було запах крові й пороху, в той самий час на лівому березі Дніпра було цілком спокійно. Звичайно, внутрішній зв’язок між двома половинами одного й того самого народу не переривався, традиційне прагнення до возз’єднання братів зростало, та проте зовнішнє спілкування було послаблене.

Заборона польської Корони переходити підданцям на другий берег Дніпра і суворий прикордонний нагляд хоч і не припинили еміграції, але все ж таки її утруднили; незважаючи на це, втікачі проривалися й розповідали про страхіття панського гніту, про жорстокість орендарів, панів і ксьондзів і про зусилля всіх католиків та єзуїтів придушити й зовсім знищити православну віру. Ці розповіді обурювали всіх – і шляхту, і козаків, і поспільство, – всі вони, співчуваючи горю й біді братів, потішали їх надією, що цариця захистить віру і їх, скривджених, візьме під свою опіку; сподіванки ці, передаючись з уст в уста, прикрашалися авторськими додатками й доходили вже у фантастичній формі до лісів і байраків, де ховалися месники за вікову образу й кривду.

Київ, що одійшов іще за Андрусівською угодою до Російської імперії, з невеликою лише смужкою землі, хоч і стояв на самому кордоні з Польщею, яка вирувала пристрастями, але тяжів уже більше до своєї метрополії. Щоправда, він придивлявся до хмари, що підіймалася праворуч, і прислухався до глухих ударів грому, але безпосередньої участі в подіях, які грізно насувалися, не брав і тільки обхідними шляхами намагався дати їм бажаний напрямок.

За Печерами, на відстані п’яти-шести верст за течією Дніпра, на правому високому березі його темнів кошлатими деревами непрохідний ліс; меж його не було видно, він то підіймався зеленими схилами, наче висока стіна, то спускався м’якими хвилями в широкі й глибокі улоговини й, розширюючись, захоплюючи півобрію, біг у далечінь сизим серпанком. Тут, у цьому чудовому куточку, де й нині стоїть , а до князя Володимира було сторожове укріплення Китайгород, тут у ті часи стояла садиба генерального обозного, оточена господарськими будівлями й десятком хат.

Одноповерховий, досить довгий будинок, критий червоною черепицею, виглядав із зелені саду надзвичайно привабливо: широкий рундук, підтримуваний точеними й строкато розмальованими колонами, дивився привітно з височини на велику улоговину з блискотливим ставом, за яким високою горою підіймався ліс. На фоні цієї темної зелені блищали позолочені бані монастиря й відбивалися перекинутими в ставку. Ліворуч видно було синю, з сріблистими переливами стрічку Дніпра, за якою розстилалася безмежна рівнина Лівобережної України, облямована сизою крайкою бору, а прямо, в прозорій далині, виступали з мли ясними хмарами силуети придніпровських гір.

Взагалі краєвид був і розгонистий, і привільний, і сповнений невимовного чару. Повітря, пом’якшене великою кількістю води й напоєне ароматами лук і лісів, було таке чисте й живодайне, що кожен новий одвідувач не міг надихатися ним і п’янів від достатку кисню й пахощів. Тільки пересичені груди й стомлене око могли бути байдужі до такої благодаті.

У ті часи Китаївські пущі зливалися з лісами, які тяглися за Васильків до Таращі й Сквири, і були прекрасним шляхом утікачам до Києва, а звідти й на лівий берег Дніпра; крім того, по тих лісах знаходили притулок і борці за волю, гайдамаки, котрі орлами налітали на панські маєтки й замки, щоб поквитатися з своїми гнобителями, а тому панам і економам було вкрай небезпечно селитися поблизу густих і диких лісів: такі необачні поселенці щохвилини могли чекати непроханих і несподіваних гостей, одвідини яких обходилися занадто дорого. Але пан обозний, очевидьки, зневажив такі міркування й оселився під лісом, за дві милі від польського кордону. Правда, він, бувши православним і підданцем Російської держави, міг розраховувати, що гнані поляками не будуть помщатися на ньому; та проте голод і нужда могли завжди штовхнути втікачів на звичайний грабунок і розбій, тим паче, що сам хутір не мав ніякого захисту й укріплень, за винятком частоколу, що його оточував.

З огляду на заворушення й небезпеку пан обозний пропонував дочці на час його відсутності виїжджати до одного з їхніх задніпровських маєтків, але Дарина завжди відмовлялася й заспокоювала батька тим, що під охороною святої обителі вона буде в цілковитій безпеці. Та й чого їй було боятися? Лісових гостей вона жаліла, допомагала їм і давала притулок, а їхньому протесту співчувала всім серцем: душа її горіла високою любов’ю до рідного народу. Чутку про добродійну панну Дарину лісові блукачі передавали з уст в уста, й популярність її росла й перебігала з одного лісистого терену на інший, проникаючи до потаємних ям і яруг. Зрештою, ці небезпечні для кожного мешканці нетрищ були панночці вірні й віддані слуги, найкращі охоронці її спокою.

Був тихий і теплий травневий вечір. Сонце, заходячи, кидало червоне проміння на порослі лісом кручі по той бік ставу, клало м’які тіні на западини й схили, ефектно вихоплювало підвищення, запалювало то в одному, то в другому місці червоним полум’ям став і підсвічувало рожевий серпанок далини. На ганку сиділа знайома нам панна Дарина і, видно, не звертала ніякої уваги ні на чудовий ласкавий вечір, ні на чарівну картину біля своїх ніг, ні на прегарну панораму околиць: її задумливий погляд тонув у туманному виступі Печерської гори, за якою звідсіля не видно було Лаври.

Після того, як Дарина побувала напровесні з своїм батьком у Печерах, де вони трапезували в настоятеля монастиря з полковником Залізняком, вельможний пан обозний поїхав на лівий берег; його кликали й свої справи – по господарству великих маєтків, і службові – побачення де з ким, а особливо з єпископом переяславським. Треба було повідомити в столицю про настрої на Лівобережній Україні, про впливи на неї глухобунтівливої сусідки – Польщі, а також про стан хлібних запасів, на випадок, коли б довелося послати сюди війська. І от уже минуло більше місяця, а батько не тільки не повертався додому, але не присилав навіть про себе ніяких звісток. Це починало турбувати Дарину, і вона з цього приводу двічі їздила в Печери, але ніяких новин про батька не дізналася. Настоятель сказав, що він мав тільки послання від превелебного отця Гервасія, в якому згадувалося и про пана обозного, який одвідав його; але куди він потім подався, було невідомо.

Святитель тим часом благав, щоб усі істинно віруючі звернули свої погляди на православну церкву в Польщі, яка загибала від напасті латинян, і на своїх братів, що там знемагали.

Під час першої подорожі Дарина, бувши в Лаврі на службі, бачила знову в храмі ченця Найду; він дивився на неї неодривним, полум’яним поглядом, вогонь якого доходив до її серця й заважав молитися. Панна мимохіть оберталася в той бік, де стояв чернець, зустрічалася поглядом з його очима й зніяковіло опускала вії. А втім, перед закінченням відправи Найда зник, і, незважаючи на затаєне бажання побачити його знову й поговорити про його настрій, панна не знайшла ченця ні в лаврському дворі, ні в архімандрита; послати ж навмисне по нього їй було незручно. За другим приїздом до Лаври вона, на превеликий свій жаль, не зустріла вже ніде загадкового запорожця-ченця.

Сьогодні панна Дарина була в гостях у ієромонаха Китаївської пустині отця Пафнутія; він, між іншим, повідомив їй приємну новину, що одержано звістку від отця Мельхіседека: імператриця прийняла його вельми ласкаво, журилася лихом і православного люду, і православної церкви в Польщі. Від цієї звістки Дарина, віддана до ентузіазму справі віри й долі братів, які загибають у тяжкій польській неволі, страшенно зраділа; під впливом світлих надій вона цілий день була в надзвичайному збудженні, але надвечір її охопила якась туга, подруга сердечної самотності.

Спершись рукою на поренчата балюстради, Дарина думками поринула в недавнє минуле, мимовільно переносячись від однієї картини до другої. Настрій у неї був журливий, і смуток підкрадався до її серця якимсь тяжким передчуттям. Нарешті її думки почали кружляти коло Переяслава й перенесли її туди цілком. їй пригадався той час, коли вони жили в тому місті, і нараз вона відчула в своєму серці приплив гострого жалю за тими хвилинами, що відлетіли у вічність… Вона не могла дати собі відповіді, чого саме їй було жаль, але почувала, що було жаль…

Перед її очима воскрес приїзд до батька з Запорожжя молодого посла. Його гарне, енергійне обличчя, ставна, атлетична постать, а головне – палкі слова, в яких іскрилася і самовіддана любов до пригніченої батьківщини, і прагнення з молодою відвагою боротися за неї до останньої краплини крові, – привернули її увагу й викликали співчуття. Вона пригадала жваві з ним бесіди, в яких юнак малював їй картини страхіть і мук; він говорив, що стогін стоїть за Дніпром, і лине по всій руській землі. Звичайно, вона чула й раніше про пригноблення православного люду в Польщі, але намальовані вогненним словом запорожця картини підіймали в її серці почуття кривди й викликали в ньому нові, не відомі раніше пориви – піти на допомогу страдникам і послужити батьківщині. Само собою зрозуміло, що й запорожець в її очах був героєм, який прагнув великого подвигу, а тому й прихиляв до себе її душу: а втім, їхнє сердечне зближення було перерване його раптовим від’їздом, а незабаром вона з батьком переїхала в підміський хутір Китаїв, бо обозному треба було часто бувати в Києві у службових справах.

Минуло два роки… І ось вона несподівано зустріла того завзятого запорожця в чернечій рясі, збайдужілого до інтересів життя… Авжеж… у неї саме від того й щемить серце: хто ж порятує конаючий народ, коли найкращі сини України одійдуть від боротьби й поховаються – чи по хуторах, чи в похмурих монастирях?.. О, як їй шкода цієї молодої сили, що гине марно в найпотрібніший час… «Що примусило його відмовитися від славного подвигу? Хто вирвав з його серця любов до батьківщини? Хто погасив полум’я, яке палахкотіло в ньому?» – ці питання давно мучили дівчину, а тепер з новою непереборною впертістю точили їй душу. «Та чи погасло воно?» – закрадався сумнів, і перед її очима, ніби живий, постав чернець; гарне обличчя його, опушене невеликою борідкою, здається від чорного покривала особливо блідим, але в кожній рисочці його тремтить життя; рівний з маленьким горбиком ніс і сміливо окреслені брови надають йому особливої виразності, а блискучий погляд… «Ні, полум’я в ньому не згасло, воно тільки таїться й бризкає іскрами, але може кожної миті спалахнути страшним вогнем… Ні, під цією рясою б’ється відважне серце, але в глибині його криється якась незбагненна таємниця!» – Дарина зітхнула й провела рукою по холодному лобі, немов стираючи з нього надокучливу, настирливу думку…

У цей час на порозі дверей, що вели до внутрішніх кімнат, з’явилася дівчина й сказала ясновельможній панні, що якісь старці просяться на ніч, то чи пустити.

– Старці? Жебраки? – стрепенулася від задумливості Дарина. – Звідки?

– Не питала! – відповіла служниця.

– Прийми, прийми їх, – пожвавішала панна. – Дай їм місце в великій хаті, що біля пекарні… та зараз же нагодуй: вони, мабуть, голодні… може, кілька днів і крихти в роті не мали.

– На те вони й жебраки… всякому своє.

– Тож біжи та скажи ще тітці Мотрі, щоб налила їм корців зо два пива і по чарці оковитої дала… А я потім зайду розпитаю їх.

Коли через півгодини панна Дарина ввійшла до великої хати, старці, підкріпившись уже доброю вечерею та оковитою, відпочивали, попиваючи пивце. Троє сиділо за столом, а двоє розляглося на лавах. Засмаглі, обвітрені обличчя їхні, змарнілі від утоми й голодування, зовсім не нагадували зморщених облич старців; відрослі бороди й чуприни не світилися сивиною, а очі дивились пильно й часом спалахували похмурим вогнем. Стрункі постаті їхні були гнучкі, а крізь дірки в лахмітті видно було залізні м’язи, що свідчили про фізичну силу. Серед цих лісових гостей був і той високий старець, який стояв коло паперті Лаври на дерев’янці, без ноги, з викрученою рукою. Тепер він стояв посеред хати на двох довгих і міцних ногах, потираючи здорові руки, й пахкав люлькою.

При появі панни Дарини всі посхоплювалися з своїх місць і, низько вклонившись, почали вітати й дякувати їй за хліб, за сіль, за ласку, їхні темно-бронзові, суворі обличчя світилися щирою усмішкою, а голоси навіть тремтіли від розчулення, коли вони висловлювали панні сердечне спасибі й усякі побажання, закликаючи на неї ласку господню.

– Не мені, браття, дякуйте, а милосердному богові, – відхилила від себе подяку Дарина. – Ну, та чого ж ви стоїте? Потомилися, здорожилися? Сідайте, сідайте, і я сяду та й поговоримо щиро: ви знаєте, що хата моя – покришка.

– Знаємо, знаємо, вельможна панно! – весело загомоніли всі.

– Не тільки ми знаємо тебе, панно, добродійнице наша! Кожен іде до тебе, як до сестри чи до янгола!

– Саме як до янгола, – підхопили інші.

– Що ви, панове? – спалахнула й зашарілась Дарина. – Гріх величати мене, грішну, таким словом! Скажіть краще, звідки ви й куди?

– Та ми з різних місць, – відповів високий жебрак, який бував уже в Києві не раз. – Оцей кирпатий з-під Бара, з нього, чисту правду сказавши, п’ятнадцять шкур здерли – полюбився, видно, економові й орендареві-жидові… За п’ятнадцятим разом таки надумався: пустив їм червоного півня та й до нас у ліси та байраки на прохолоду подався.

– А цей ось – теж з Поділля, – провадив далі київський жебрак, показуючи на іншого прочанина. – Служив у Немирові, в княжого економа, пана Лемківського; той економ, жонатий уже, навіть двох дітей мав, – накинув оком на його молоду жінку та й одняв! Ну, це йому не сподобалося, взяв він панського доброго, у срібній оправі, ножа й зарізав економа, а потім йому стало жаль молодої вдови й сиріток, то він од доброго серця і їх порішив…

– А його молода дружина? – спитала Дарина.

– Дружина повісилась того ж дня… трохи раніше, – похмуро відповів прочанин з Немирова й одвернувся.

– А ось вони з Вишняків, що за Вінницею, пан диякон…

– Що? – здивувалася Дарина, переводячи погляд на прочанина атлетичної будови: кошлата, вогненного кольору борода й таке ж настовбурчене в усі боки волосся обрамляли його рябе з широким носом обличчя, надаючи йому звірячого виразу; але сині лагідні очі суперечили всьому його вигляду й пом’якшували враження.

– Воістину, ясновельможна панно, – відповів низьким басом, що виявляв оксамитну октаву, атлет, який стояв у кутку, освітлений промінням вечірнього сонця. – Я колишній служитель вівтаря, диякон Воскресенський; губернатор вінницький одняв у добродійника мого, отця Антонія, церковну ругу, а єгда ж той почав обстоювати землю, то звелів зацькувати його псами… Пошматували смердючі пси чесного отця, а губернатор приїхав з ксьондзами повернути нашу православну церкву на костьол… Ну, я не дав їм чинити наругу над нашою святинею: замкнув тих панів і ксьондзів у церкві і підпалив її. Гаразд, що збіглися наші селяни й допомогли, нанесли соломи. Церква горіла, як свічка, і вкупі з вогнем несла до неба наші останні молитви.

– Годі! – спинила його вражена до глибини душі панна. Вона була надзвичайно бліда, а очі її блищали сльозою. – Годі про ці страхіття; розповіді про них падають на моє серце вогнем. А як же їх бачити чи пережити душею! Бідні ви, бідні страдники! У вас усі втіхи віднято, й лишилася замість них сама помста. Та чи радість вона, друзі? Ні! Зойк знівеченого життя, крик останньої боротьби! Ох, братове мої, не піддавайтеся ви цій утісі, вона п’янить, але не дає сили й стійкості в боротьбі!.. Треба всім з’єднатися й діяти спільно, щоб визволяти себе з лядської неволі й захистити від латинян святу православну церкву.

– Слова твої, ясновельможна панно, сама істина! – зарокотав октавою диякон і зупинився. – Та плоть немічна й прагне воздати кожному по ділах його…

– А що ж, братове, нового нічого немає? – заговорила знову після короткого мовчання Дарина. – Чи не вгамовуються в своїх звірствах ляхи, чи не соромляться свого блюзнірства латиняни?

– Де там соромляться! – мотнув головою диякон. – 3 кожним днем гвалт над простим людом росте… Що виробляє канівський Потоцький, то й пекло не нахвалиться… А губернатор лисянський прагне самого Потоцького за пояс заткнути. Тепер пани вирішили викоренити гайдамаків, а понеже в кожному хлопові вони гайдамаку вбачають, то вони замислили винищити й хлопів.

– Ой, останні часи надходять! – зітхнув один із старіших селян, що сидів у кутку.

– Пропадемо всі, коли ніхто не подасть допомоги! – заговорив другий. – Он у нас, у Барі, зібралося шляхетне панство… конфедератами себе величає: пани їздять із псарями, п’ють, бенкетують і гвалтують…

– Тепер що не день, то й чутка йде про грабунки та розбої… а про церкви й казати нема чого: з конфедератами їздять ксьондзи, – старенькі церкви просто палять, а кращі повертають на костьоли, – підтвердив перший.

– Плач стоїть на ріках вавілонських: ридає мати невтішно за дочкою і роздирає ризи свої родитель за загиблим сином, – обізвався диякон.

– Ох, багато нещасного люду по лісах та яругах і тепер з голоду пухне… а що буде взимку? Одним вовкам-сіроманцям пожива, – докинув київський жебрак.

– Господи, не попусти! – сплеснула руками Дарина, схвильована й збентежена до сліз. – Слухайте, братове, – почала вона, опанувавши себе. – Я вас порадую добрими вістями: отець Мельхіседек, настоятель Мотронинського монастиря, поїхав до цариці просити її пресвітлу милость подати вам, нашим братам єдиновірним, оружну допомогу і вирвати святі православні храми з рук латинян. Поки що сам владика ще не повернувся, але написав уже його превелебній мосці, отцеві ігуменові Лаври, що цариця прийняла його ласкаво й обіцяла всякі милості.

– Хай не зайде сонце в її державі і хай укриються славою дні її на многі літа! – проголосив диякон.

Усі підбадьорилися й повеселішали.

– Пошли їй, господи, всякого щастя!

– Дай, боже, їй віку довгого!

– Ex, якби вона й нас забрала од ляхів!

– Одна в нас думка, щоб бути всім укупі, як колись! – посипались з усіх боків побажання.

– Тут ось що, – заговорив київський жебрак. – Питала твоя милость, куди ми прямуємо. А просто в Печери. А спитай, панно, тепер, чого? А ось воно яка справа. По всіх лісах і байраках, по всіх степах і руїнах, по всіх селах і містечках пішла одна поголоска, а заніс її в край чернець з Афонської гори, що стоїть посеред моря-кияна. То з-під тої гори чернець, виходить, переплив море-киян і прибився до нашого краю та й пророчить, що нібито славний лицар Богун, який ще за Богдана Хмельницького воював, не вмер, а замурований у Печерах ченцем під прізвиськом Найда… і що як знайдуть його, то він знову візьме в руки меча й визволить увесь край і віру од лядської неволі! То ось ми і йдемо розшукувати там славного лицаря.

Дарина слухала містичну розповідь жебрака, створену народною фантазією, та при слові «Найда» вона здригнулась і відчула, що в неї самої з цим іменем є якийсь таємничий зв’язок. Але ж не про нього, молодого юнака, йде мова, – цей міф пов’язаний з Хмельницьким, мабуть, народ тільки й може ждати визволення від таких, як він, героїв, що давно зійшли в могилу…

– Ну, відпочивайте ж, – сказала панна й підвелася, привітно вклонившись. – Потомилися ви, намучилися, то спочиньте… Якщо схочете, то перебудьте в мене деньків зо два, а то й зо три. А потім і я поїду в Печери, разом шукатимемо того Найду…

– Пошли, господи, тобі, милостивице наша, заступнице наша, всього, всього, чого тільки душа твоя бажає, – загомоніли зворушено потайні гості.

Дарина вийшла з хати, але, поминувши будинок, попрямувала в сад. Вечір уже зовсім догоряв; на небі боязко засвічувалися зірочки; ліс чорнів темною безформною масою, а внизу, серед клубів мороку, відбивалися в ставу два бліді червонуваті вогники, неначе двоє очей страховища, яке виринуло з глибини й причаїлося, чекаючи здобичі. Улоговина здавалася тепер безмежною темною безоднею… Від неї віяло холодною вогкістю.

Дарина пройшлася разів зо два темною алеєю, щоб остудити нічною прохолодою схвильовані груди і втишити тривожне калатання серця; але якийсь внутрішній жар і наркотичний аромат, що линув од квітників, дратували їй нерви. Уривки картин тортур і страхіть, які розлилися по краю широкою хвилею, вир мінливих відчуттів, рій несподіваних думок… і серед цього хаосу – образ Найди, що стояв перед нею, мов загадковий сфінкс, – все це хвилювало й збуджувало молоду кров.

Дарина сіла на лаві під широколистим кленом і задумалась над своїм життям. Майже з раннього дитинства вона втягнута була у вир громадського життя й, закрутившись у ньому, забула, або, ліпше сказати, не зазнала зовсім особистих тихих радощів і мирних утіх. Рано вона зосталася сиротою, ледве пам’ятає ніжні материні пестощі, в родині їхній не було ніякої близької родички, котра могла б заступити сироті матір, а тому Дарина й зосталася коло батька поділяти з ним його бурхливе життя: доля їх кидала і в Варшаву з дорученнями від Малоросійської колегії, і на Запорожжя з наказами від генерал-губернатора…

Від цих мандрів, сповнених тривог і прикростей, вона останнім часом стомилася, відчула потяг до тихого життя в мирних клопотах і зворушливих молитвах; коли вони переїхали до Києва, вона упрохала батька оселитися в Китаївському хуторі, ближче до святої обителі, але, на диво, знову потрапила не в смугу тиші й особистих душевних радощів, а на рубіж розбурханих стихій, що ось-ось вибухнуть страшною бурею.

– Ясновельможна панно! Панно Дарино, де ви? – хтось гукав її в саду. Дарина здригнулась, і якась незрозуміла тривога стиснула їй серце.

– Що там? Я тут! – обізвалася вона голосно й квапливо пішла на поклик. За поворотом доріжки зустріла її дівчина-покоївка і сказала, що якийсь посланець привіз панні листа від його високопревелебної мосці отця архімандрита.

– Де ж той лист? – стурбувалася Дарина й знову відчула, як у її серце вп’ялося холодне жало.

– Ось! – і покоївка подала їй великий пакет.

Дарина, охоплена якимсь лиховісним передчуттям, майже прибігла у велику світлицю, де горіли на столі дві воскові свічки, а в кутку, перед кіотами, мерехтіли три високі лампади; вона зірвала з пакета печать і почала читати послання, написане тремтячою, старечою рукою.

Спершу Дарина була заціпеніла від жаху, гадаючи, що лист сповіщає про нещастя з її батьком, а може, й про його смерть; але, похапцем прочитавши послання, вона не знайшла в ньому імені свого батька, а в приписці стояло, що ні з столиці, ні з Переяслава нічого нового поки що немає. Дарина почала спокійніше, слово по слову, розбирати писання.

Архімандрит сповіщав, що він одержав скорботного листа від ігумені жіночого Пречистенського монастиря, од чесної матері Серафими: пише, що пани й ксьондзи грабують і вже роблять спроби заволодіти монастирем і повернути його на латинський кляштор, що вони пробують підкупити її, матір ігуменю, та матір економку і панотця ієромонаха, обіцяють відпустити всіх черниць з миром і дозволяють навіть забрати з собою православні святині; але якщо монастир у своєму дикому безумстві опиратиметься, то погрожують забрати все гвалтом і не помилувати вже тоді нікого. «Внаслідок цього, – додає ігуменя, – іде в обителі вагання, бентежиться дух і немає жодної сильної душі, яка б укріпила переполохані тут наші душі».

У своєму листі архімандрит просив Дарину, щоб вона поїхала в монастир, передала од нього послання ігумені, при цьому додане, і сама своїм палким, пройнятим вірою словом зміцнила в них надію на господню ласку. Він же, з свого боку, напише і найяснішій цариці, щоб заступилася за одновірців і не попустила б храму святого на розтерзання, а також дасть знати і її батькові, щоб поспішив до неї в монастир.

Усе це Дарина прочитала не одразу: тремтячий почерк і слов’янський правопис страшенно утруднювали читання й примушували її замислюватись і напружувати думку майже на кожному слові. Прочитавши вдруге листа, Дарина звернула увагу на таку фразу: «Сіє послання моє барзо розумному чорноризцю доручаю; оний же посланець розповість тобі, вельможна панно, ширше й про стогін нещасних черниць, і про моє моління».

Дарина звеліла зараз же ввести цього посланця од владики, а сама вся поринула в послання, яке зняло в ній цілу бурю почуттів.

Тихо рипнули двері, і хтось несміливо ввійшов до світлиці; але Дарина, заглибившись у читання, нічого не чула… Нарешті прибулий ненароком чи з наміром кашлянув.

Панна здригнулась і, обернувши до вхідних дверей обличчя, побачила чорну постать коло одвірка… Нараз вона тихо скрикнула й відсахнулася від несподіванки: перед нею стояв Найда!

– Ти? – радісно вирвалося в Дарини; вона швидко підвелася з місця й мимоволі подалася вперед. – Звідки? Як? – Дихання спинилося в її грудях, обличчя зашарілось, і вона стала посеред кімнати, розгублена, збентежена, з листом ігумена в руках.

– Мене прислав до твоєї милості, ясновельможна панно, превелебний отець і молільник наш ігумен печерський, – відповів, шанобливо вклонившись, Найда.

– Справді… так… Він пише про це… – отямилась дівчина й почервоніла ще дужче. – Але я не сподівалася побачити… Я гадала, що тебе вже немає тут… ми були з батьком ще раз у Печерах… і не бачила тебе…

– Я ніколи не виходжу з своєї келії… раніше я стояв коло ящика з свічками, а тепер попросив, щоб мене увільнили від цього послуху… Я сьогодні вперше виїхав… Але де ясновельможний пан, батько твій? Отець ігумен наказав передати йому уклін…

– Батька немає… він поїхав у справах військових на лівий берег і досі ще не повернувся.

– То ти тут сама?

– Сама з думами своїми, – додала тихо Дарина, й голос її прозвучав чомусь сумовито.

– Сама в такому відлюдному лісовому хуторі? Хіба мало що може тут учинитися! – з тривогою промовив інок.

– Ну, зі мною живе старенька тітка й челядь. Ляхи сюди не поткнуться, а гайдамаки не страшні мені… Та чого ж ти стоїш? Розкажи, що знаєш; пан ігумен пише, що ти маєш щось на словах мені передати.

Дівчина знову сіла на своє місце коло столу, а Найда присів на один з ослінчиків, що стояли біля вікна, й почав розповідати панні про утиски, які чинять ляхи жіночому Лебединському монастиреві. Він сказав їй, що отець ігумен уже одписав панові генерал-губернаторові київському, прохаючи його докласти всіх можливих зусиль, щоб захистити цей нещасний монастир, але просить ще окремо вельможну панну, щоб вона попрохала ясновельможного родителя свого одписати про те ж саме послові чи комусь із знайомих осіб польських, щоб вони «в сьому ділі допомогу тому монастиреві чинили та оборонили його од зазіхань латинян».

Дарина слухала мовчки слова молодого ченця; її довгі вії були опущені й прикривали очі, але груди високо підіймалися, виказуючи глибоку схвильованість дівчини.

– О господи! – промовила вона, коли Найда замовк. – Що ж робити тепер? Батька немає, і не знаю, коли він повернеться… А мого слова не послухає ніхто. Та чим тут допоможуть наші слова?.. – Вона махнула рукою й додала швидко: – А що, чи не чути чого від отця Мельхіседека?..

– Немає ніяких вістей!

– От і батько поїхав на той берег Дніпра. Дістав наказ заготувати для війська провіант, а куди ті війська рушать – не знає, тільки думка була, чи не на Польщу.

– Ні, панно, на це мало надії, – відповів чернець. – Москві немає коли клопотатися нашими справами, та хоч би й схотіла вона, то не могла б заступитися, бо сусідні держави не дозволили б.

– Ну, вони їй не страшні, та й батько завжди казав, що Росії бажано було б прийняти під свою протекцію і правий берег.

– Про це нема чого й сперечатися… і буде це напевне… та тільки тоді, як розпадеться Польща… а що вона незабаром розпадеться, в цьому я можу ручитися своєю головою.

– Доки сонце зійде, роса очі виїсть! – зітхнула Дарина. – Що ж буде з цим краєм до того часу?

– Руїна, – похмуро відповів чернець.

– Ох, не говори так холодно, так суворо! – зойкнула з болем у голосі Дарина й навіть мимохіть простягла руки до молодого ченця. – Тепер підіймається таке повстання, яке було за славної пам’яті гетьмана Богдана!.. Воно відірве назавжди від Польщі Україну! Так, відірве!.. Не дивися ж так холодно, так суворо! Не однімай у мене цієї останньої надії, без якої вже немає мені щастя на землі!

У голосі Дарини пролунала така щира журба, що чернець швидко підвів опущені додолу очі й здивовано глянув на дівчину.

– Авжеж, – піднесено говорила дівчина, – тепер не те! Ти покинув світ, ти замкнувся в своїй келії й не знаєш, не бачиш нічого, а я знаю! До мене сюди, на наш хутір, навідуються лісові гості, вони розповідають про те, що робиться навкруги. Народ скрізь готовий, він тільки жде гетьмана й гасла! Ось і сьогодні прибилося до нас п’ятеро таких калік… Вони йдуть шукати у Печерський монастир ватажка.

– У Печерський монастир? – здивовано промовив чернець.

– Так, у Печерський монастир; вони кажуть, що по всій Україні розійшлася чутка, ніби в Печерському монастирі ховається од світу уславлений лицар Найда, який живе ще з часів славного гетьмана Богдана, й що, коли він скине рясу й підніме булаву над Україною, тоді, – натхненно говорила Дарина, – всі зберуться до нього, загримить давня слава України, підлетять останні орли, й одірвуть її від Польщі, й понесуть на своїх крилах до нової слави й долі!..

– Звідки вони довідались про моє ім’я?.. Навіщо сплели його з цією казкою? – схвильовано промовив чернець.

– Народ пам’ятає про твої лицарські звитяги! Скільки разів говорили мені гайдамаки про тебе, про твої славні діла, – чого ж дивуватися, що вони пов’язали твоє ім’я з іменем гетьмана Богдана і ждуть од тебе такого ж порятунку, як і від нього?.. – Дарина помовчала хвилину й потім додала з гіркотою: – Нещасні! Вони шукають лицаря Найду, а знайдуть тільки Найду-ченця!

Чернець нічого не відповів… Він знову втупив очі в землю, тільки обличчя його стало непроникне й бліде, а чорна ряса то підіймалась, то опускалась на грудях, виказуючи його сильне хвилювання.

У Дарини вирвалося стримане зітхання… В кімнаті запала мовчанка, в розчинене вікно влетів тихий нічний вітрець і приніс із собою хвилю пахощів квітучих лип… Здалеку долинув протяглий дзвін… Найда здригнув, підвівся з місця й перехрестився. Двері світлиці тихенько рипнули, і в кімнату ввійшла літня жінка, убрана в дорогий байбарак з коштовним намистом на шиї й довгою білою наміткою на голові.

– Благослови, отче, – промовила вона побожно й, схиливши голову, підійшла до Найди.

– Не достойний я, вельможна пані, смиренний чернець, роздавати благословення, – відповів Найда й, підвівши голову до божниці, заставленої іконами, додав: – Але хай буде ласка господня з усіма вами!

– Амінь, – відповіла пані й, перехрестившись, звернулася до Дарини: – Проси ж, доню, чесного панотця хліба-солі нашої скуштувати.

– Не відмовся, пане! – промовила, вклонившись, Дарина.

Найда мовчки погодився, і всі троє пішли до трапезного покою. Трапезна в пана генерального обозного вже багато чим відрізнялася від старосвітських покоїв козацької старшини. На чисто побілених стінах хоч і висіли портрети гетьмана Богдана та козака Мамая, але тут же поряд висіло й кілька інших картин в дорогих позолочених рамах. Між старовинних липових лав, накритих за давнім звичаєм червоними сукнами й килимами, стояло кілька фотелів, оббитих голубим адамашком; біла кахляна груба з зеленими по ній малюнками далеко виступала вперед. На стіні висів годинник, на довгих полицях виблискував дорогий позолочений і срібний посуд, а в заскленій шафі стояв англійський порцеляновий сервіз. Довгий стіл, накритий білим обрусом, був заставлений усілякими стравами й напоями. Посеред столу у високих бронзових канделябрах горіли воскові свічки. В одчинені вікна світлиці вливалася чудова прохолода тихої літньої ночі. Усі посідали за стіл… Незважаючи на пильні припрошування, Найда їв мало й неохоче.

Після перших двох-трьох фраз розмова знову перейшла до теми, яка всіх цікавила, – до людського лиха, що дедалі зростало на Правобережній Україні.

– Ох, горе, та й годі! Карає нас, отче, господь за наші гріхи! – промовила, зітхнувши, пані. – А з чим присилає до нас отець і молільник наш ігумен печерський!

– З прикрою звісткою, вельможна пані, – і Найда розповів їй про листа ігумені Лебединського монастиря, в якому писала вона про погрози й страшні наміри поляків.

Пані сумно слухала розповідь молодого ченця, склавши на грудях білі пухкі руки з нанизаними на пальцях дорогими перснями.

– Авжеж, авжеж… горе гряде звідусіль, – заговорила вона, сумно похитуючи головою, коли Найда кінчив розповідати. – Ось і до нас прибилося сьогодні п’ятеро калік, розказують, що там коїться в польській стороні. Тільки слухаєш, і то серце кров’ю обливається! Ох, господи, і що воно буде! – стара голосно зітхнула.

Ніхто нічого не відповів.

– Піду ще, звелю їм, сердешним, дати повечеряти… В Печери йдуть, а чого шукають? Якогось лицаря Найду. Ох, ох, та навряд чи їм тепер і той лицар допоможе.

Пані підвелася з місця й вийшла з світлиці. Дарина й Найда лишилися самі; кілька хвилин вони не зважувались порушити мовчанку.

– Лицаря Найду… – ніби про себе мовила Дарина, і прикра усмішка торкнула її уста. – Знаєш, – промовила вона, підводячи на Найду свої темні, оксамитові очі, – відтоді, як ми повернулися з Печер, ти не йшов у мене з думки! – і лиця її зашарілися. – Я думала все про те, що ти пішов у монастир, – додала вона швидко.

На обличчі ченця промайнув якийсь невловний вираз, усі риси його раптом пожвавіли на якусь мить, з-під опущених вій блиснув швидкий погляд, та за секунду обличчя його знову ніби скам’яніло, і риси застигли в суворому виразі.

– Справді, все думала про тебе, – промовила якимсь настійливим тоном Дарина. – Коли б мені сказали, що сонце зірветься з неба, я б скоріше повірила цьому, аніж тому, що побачу тебе в чорній рясі! Після всього, що ти казав! Серце стискається, коли подумаю про це!

Останні слова вирвалися в Дарини з щирим болем. Найда мовчав. Освітлене жовтавим сяйвом воскових свічок, бліде обличчя його було надзвичайно гарне в цю хвилину; з-під чорної шапочки падало на високе чоло кілька чорних; мов смола, кучерів, між орлиними бровами лежала сувора складка, – щось скорботне відчувалося в кутиках м’яко окресленого рота.

Погляд панни на мить зупинився на обличчі молодого ченця, і смуток затьмарив її очі…

– Скажи, – спитала Дарина Найду, – чи давно ти пішов у монастир?

– Вже більш як півтора року…

– А ми два роки не бачилися з тобою…

Дарина якусь хвилину подумала й промовила несміливо:

– Куди ж ти подався від нас?

– Од вас, з України, на Запорожжя, звідти на лядську Україну, пройшовся з гайдамаками по панських маєтках та й прибув до Києва.

– Певно, журилися твої батько й мати, коли довідалися про твій намір! – У мене нікого немає, панно.

– Ти сирота? – жваво промовила Дарина, і голос її забринів надзвичайно тепло й співчутливо.

– Більше, ніж сирота, панно! – відповів Найда.

– Як так?

– А ось як: своїх батька й матері я зовсім не бачив, та й не знаю, хто вони були, чи живі, чи померли? Привезли мене запорожці в Січ після одного гайдамацького наскоку; кажуть – їм дав мене якийсь козак, знайшов десь у порожній хаті; достеменно ніхто цього мені не міг розповісти, навіть не згадають, в якому селі знайшли мене, десь тут, на Київщині, а де саме – не знають. Запорожці й привезли мене на Січ і полюбили, мов рідного сина, всього навчили й навели на розум.

– А козак той? – промовила панна схвильовано. Видно було, що розповідь Найди надзвичайно зацікавила її.

– Навідувався… Кажуть, часто наїжджав у Січ, подарунки мені привозив… Пам’ятаю його, мов крізь сон, високий, сивий… Останній раз я бачив його підлітком, мені було років тринадцять… Він подарував мені дорогу зброю й сказав, що побачиться зі мною не скоро, тоді, коли я виконаю те, що мені належить виконати!.. Відтоді я не бачив його, мабуть, помер…

– Він родич тобі? – тихо спитала Дарина.

– Ні, родичів у мене, кажу тобі, немає ніяких, тут я весь зі своїм родом. Найда – і край! Бачиш, який значний козак!

Останні слова чернець промовив з якоюсь гіркою іронією.

– Немає в мене ні родичів, ні близьких.

– Нікого близького? – перепитала Дарина й допитливо глянула в очі ченцеві.

– Нікого, панно, ні єдиної душі! А тому нема кому й журитися за мною.

– Ні, є кому! – нараз голосно промовила Дарина.

– Так, запорожці, братчики, я про них забув – ті журяться, ті сумують і зараз, особливо друг і наставник мій, полковник Залізняк, а більше нікому.

– Є кому, – палко перебила його Дарина.

Він швидко підвів голову й кинув на дівчину здивований погляд. Щоки її спалахнули густим рум’янцем, але вона враз схаменулась і швидко заговорила про інше, не відриваючи од ченця очей:

– Ні, ні, не говори мені про одчай, про зневіру, – вона простягла руку, мов бажаючи зупинити його заперечення. – Я не повірю цьому, не повірю ніколи! Якесь незвичайне горе привело тебе в монастир.

Дарина затнулась, але переборола свою ніяковість і провадила далі обережно, несміливо, зупиняючись на кожному слові:

– Можливо… це… даруй мені… я не повинна, не смію тривожити чуже серце… Та коли це… сердечне горе… то його загоїть час… ти ще такий молодий… може… адже все у волі божій… ти ще можеш знайти своє щастя…

По устах ченця майнула гірка усмішка, але він енергійно тріпнув головою й заговорив гаряче й сильно:

– Мені, вельможна панно, про щастя не мріяти! Таким людям, як я, немає тепер щастя на нашій землі, одне зостається: або чернеча ряса, або паля. Бачиш, старшина наша й значне козацтво примирилися з долею нещасної батьківщини, продали волю за хутори та чини… Та я не їхньої породи! – гордо промовив чернець, і обличчя його раптом змінилось: очі гнівно блиснули під вигнутими бровами, в усій його постаті, в кожному порухові відчулося щось владне, непохитне. – Атож, – говорив він піднесено, – я не з їхнього числа: моєї душі не куплять ні хуторами, ні млинами, ні навіть гетьманською булавою; небагато нас зосталося, таких завзятців, але ми не можемо йти слідом за іншими, душі своєї не можемо наситити хуторами й шанобою, а тому й немає нам місця на рідній землі. Що ляхи? Свої ж козаки значні й старшина переслідують нас, як бунтарів. Даруй, вельможна панно, але й батько твій до них належить. От і залишається нам або покинути світ і йти в монастир, а якщо кров і образа закипають у серці, якщо зойки кревного люду долітають до нас у келію й через монастирські мури – кидати все й знову братися за шаблю! А через те, що несила наша підняти справжню війну, то йдемо ми в гайдамацькі ватажки й кінчаємо на шибениці або на палі! – Найда перевів дух, провів рукою по чолі й додав з уїдливою посмішкою: – От яка моя доля, вельможна панно! Між знедоленими й володарями щастя лежить безодня, якої не переступити. Щасливою, як бачиш, не можна моєї долі назвати. Поміркуй сама, чи хтось би згодився поділити її?

З невимовним хвилюванням слухала Дарина ці слова: так палко, так сильно й правдиво ще не говорив з нею ніхто; при останніх же словах Найди хвилювання її досягло найвищої міри. І сором за батька, і надзвичайний жаль до цього лицаря-ченця охопили її серце, гаряча хвиля кинулася їй до лиця, кутики рота затремтіли, на очах виступили сльози… Щоб приховати своє збентеження, вона потупила очі й схилила голову на руку.

У кімнаті запала мовчанка.

Кілька хвилин Найда пильно дивився на Дарину. Вона мовчала, не підводячи голови.

Здалеку, від монастиря, долинуло глухе калатання церковного сторожа.

– Що ж звелиш, ясновельможна панно, переказати від тебе його милості, отцеві ігуменові й наставникові нашому? – холодно спитав нарешті Найда.

Дарина здригнулась від цього холодного тону й швидко підвела голову; перед нею вже сидів не гордий, непохитний лицар з залізною волею й непідкупним серцем, а замкнутий у собі чернець, з холодним, незворушним обличчям.

– Скажи йому, що батька немає дома й не відаю, коли повернеться, – відповіла вона. – Моє ж слово нічого не важить для ляхів, а тому я краще поїду сама в монастир.

– Ти думаєш туди їхати? – поквапно перебив її Найда.

– Так, поїду, може, мені пощастить збудити відвагу в сестер.

– Ні, ти цього не зробиш, – заговорив чернець з невластивим для нього пожвавленням. – Тепер небезпечно в лядському краї: ляхи гайдамачать по лісах, по дорогах… Самі стіни монастиря не можуть бути захистком. Боронь боже тобі туди їхати!

– Ні, пане, – стримано, але твердо промовила Дарина. – Я поїду, і ніякі небезпеки не стримають мене. Та й чи можу я про них думати, коли таке горе охопило весь мій край.

– Ні, ні, ще раз прошу тебе, облиш цю думку! Батько твій…

– В такому ділі я не зважатиму на батька: Христос ближчий і за батька, і за матір, і за дітей. І якщо я…

В цей час заскрипіли двері. Дарина урвала мову. До світлиці ввійшла пані господиня.

– Даруй, отче, – заговорила вона, звертаючись до Найди, не помічаючи схвильованості на обличчях обох співрозмовників. – Ти, мабуть, утомився, спочити хочеш, а я забарилася. Отцеві ігуменові карасиків сухих зібрала, – усміхнулася вона вельми задоволено. – Він любить наші озерні. Ну, а тепер прошу, будь ласка, іти за мною. Час пізній.

Найда підвівся, мовчки вклонився Дарині й пішов слідом за господинею. Чути було, як вони пройшли через сіни й ступили з ганку в двір.

Кілька хвилин Дарина сиділа за столом, схиливши голову на руки, потім поволі встала й пішла в свою світлицю. У невеликій її кімнаті було темно, але відблиск ясної місячної ночі давав можливість бачити навколишні речі. Дарина не засвітила свічки й, причинивши за собою двері, просто підійшла до одчиненого вікна й сіла на ослін, що стояв коло нього.

Над землею пливла вже повна ніч; тепла, душна, вона далеко відганяла сон. Кругом було тихо. Над темними вершинами нерухомо застиглого лісу розкинулось прозоре, кришталеве небо з розсипаними по ньому великими іскристими зорями; тепле повітря дихало ніжною свіжістю лісу й пахощами квітучих лип. Дарина схилила голову на руку й задумалась.

Якийсь тихий смуток охопив її душу. Прекрасний і суворий образ лицаря-ченця не йшов їй з думки, а його правдиві, вогненні слова, здавалося, ще дзвеніли в її вухах. І такий козак мав загинути для світу в суворих стінах монастиря!

З душі вирвалося глибоке зітхання. Так, тільки страшне горе могло загнати це сміливе серце в монастир. Тепер вона вже не має сумніву, він любить когось… якусь нерівню, й не сподівається на взаємність… Дівчину чи заміжню? Нашу чи полячку? Однаково… але яка щаслива повинна бути та жінка, котру любить такий лицар-звитяжець!..

З грудей Дарини знову вирвалося тихе, стримане зітхання, і нараз їй здалося, що протилежне вікно в одній з бокових хат, куди одвела господиня Найду, тихо відчинилося.

«Що це? Невже він?» – промайнула в неї думка.

Дівчина вся здригнулася, насторожилась, витягла голову й завмерла. Але скрізь було тихо, сонно й нерухомо.

«Ні, то, мабуть, ворухнулась гілка берези», – подумала Дарина й сумно притулилася до підвіконня головою. Чому вона така самотня, така нещасна?!

Заворушилися в голові її тужливі думки: «Чому в неї немає жодної близької людини, жодної рідної душі? Чому ніхто не кохає її? Батько, що батько! Правду казав про нього Найда… Не друг він їй, ні! Чому ж немає коло неї ось зараз, у цю хвилину, друга вірного, незрадливого, котрому вона могла б розповісти все те, що гнітить її душу цієї теплої, тихої ночі?»

Ласкавий вітрець поворушив шовкові пасма Дарининих кіс, припав до її палаючого лоба. І з цим поцілунком вітерця в серце дівчині вп’ялася гостра, невідступна туга.

Не спалося панні Дарині цієї ночі, – чи то душно було в її світлиці, чи то дратувало нерви напоєне пахощами повітря, чи не давав поринути в сон голосний спів солов’їв, – а не спалося, теплий вітрець залітав часом в одчинене вікно, навіваючи елегійний настрій: ніби вона слухала якусь чарівну, неземну мелодію, і їй ставало, при солодких і разом з тим сумних звуках, когось і чогось невимовно жаль… А літня ніч коротка: не встигла й задрімати Дарина, як світлиця її сповнилася життєрадісним голубим промінням; панна схопилася з ліжка, поспішила одягтися й вийшла бічними дверима в сад; а сад прилягав до лісу, що простятся по узвишшю над глибокою долиною.

Коли Дарина вийшла й озирнулася, пишний ранок уже розгорявся урочисто на небі й лягав свіжими барвами на гори, на Дніпро. Обрій в одному місці червонів яскравим сяйвом, зграї легких хмар, облямованих знизу золотом, нагадували собою казкових птахів, що летіли в безмежну височінь; густий туман лежав іще хвилями по долині, і в ньому немов плавали п’ять золотих хрестів святої обителі. На горах, на вершинах лісу, на далекій смузі Дніпра, на самій блакиті неба лежав рожевий відтінок, а прозорі яскраво-голубі тіні, вкупі з ним, надавали картині якогось чарівливого освітлення.

Дарина вставала завжди рано й звикла вже до краси і вранішніх, і вечірніх годин у своєму поетичному куточку, але сьогоднішній світанок справив на неї нове, сильне враження. Вона спинилася під липою, над краєм улоговини, яка збігала вниз, де клубочився біластий туман, і не могла одірвати очей від ніжних півтонів серпанку, що повив далину, серед якої вогненною стрічкою починав палахкотіти Дніпро.

Дарина глибоко вдихала свіже, бадьорливе повітря, і нічний примарний смуток танув у її серці разом з нічними тінями, поступаючись місцем світлому настрою дня; а коли бризнули з випливаючого вогненного диску блискотливі промені й розсипалися рубіновими іскрами по верхів’ях дерев, то у неї в серці теж спалахнуло щось радісним полум’ям…

Дівчина згадала, що вона не потурбувалася звечора про Найду: ні коня не звеліла приготувати йому, ні сніданку… Ще, чого доброго, бідолашний чернець піде пішки в Печери, а до них від хутора добра миля. їй стало ніяково й прикро за таку негостинність, і вона поспішила виправити свій недогляд. Озирнувшись на будинок, вона перебігла поглядом по квітнику: оббризкані вранішньою росою, неначе повмивані, квіти весело підводили свої яскраві голівки й вабили до себе. Дарина спокусилася й нахилилась нарвати собі пучечок чорнобривців, нагідок, горошку, левкою й гвоздик. Раптом почулися кроки. Дівчина підвела голову: до неї наближався, глибоко задумавшись її вчорашній гість, чернець Найда; він, мабуть, не бачив її і повільно йшов повз грядку, де вона рвала квіти.

Зустріч з ченцем обрадувала, але разом з тим і збентежила панну.

– Я рада, що велебний пан іще не поїхав, – весело заговорила Дарина, підводячись назустріч сторопілому й ніби заскоченому зненацька ченцеві. А втім, і сама вона, незважаючи на бажання надати своєму голосу безтурботного, грайливого відтінку, відчула одразу збентеження в серці, яке залило гарячою хвилею її щоки. – Я забула вчора сказати челяді, щоб приготували тобі сніданок і коня: це мені цілу ніч не давало спокою.

– Чи вартий я того, щоб вельможна панна турбувалася про мене, – відповів Найда.

Дарина пішла поруч з ченцем покрученою доріжкою серед густолистих кущів бузку й дикого ясмину; доріжка вела до ганку будинку, що дивився просто на монастир.

– Вельможна панно, – боязко заговорив після довгого мовчання чернець. – Мене страшенно турбує думка… я й залишився, власне, через це… Невже ти зважишся-таки поїхати до Лебединського монастиря?

– Турбує? – спитала Дарина з радісним подивом і спинила свій ясний зір на ченцеві; в очах її променилося стільки тепла, що від нього почало поволі червоніти ченцеве обличчя і він змушений був ніяково опустити свої очі.

– Атож, турбує, – підтвердив він, – навіть більше… мліє од жаху серце… і не диво: панна дорога всім… вона – янгол-охоронець нещасних, щира вболівальниця за долю пошматованої шуліками України… то як же допустити, щоб вона наразила на небезпеку свою ясновельможну милость?

– Спасибі за щирість, тільки твої похвали запалили мені все обличчя вогнем: я їх не варта… Але невже в Лебедині так небезпечно?

– Авжеж… Скрізь нишпорять зграї розбійницької шляхти… і панну… особливо саму, без охорони… може спіткати таке лихо… О, не доведи господи – страх подумати.

– Мене не насміляться зачепити: мій батько – російський підданець, і за мене б гвалтівники відповіли перед нашою владою.

– Коли б вони хоч щось поважали в світі; але ж для шляхтича нічого не існує, крім сваволі та гвалту… Та коли ти так береш до серця долю жіночої обителі, то напиши листи – я сам одвезу їх, підтримаю там дух і надії…

– Але якщо такі небезпечні шляхи для мене, то ще небезпечніші вони для тебе, – палко заперечила панна. – Схизматського ченця кожен шляхтич вважає за свій священний обов’язок замучити. Ні, нізащо я не погоджуся наразити твоє життя на небезпеку.

– Та кому потрібне це життя, кому воно дороге?

– Мені першій, – швидко мовила Дарина, але, відчувши, що кинула зайве слово, тут же додала, переводячи подих: – І кожному, хто любить народ свій… Тільки ти закрився рясою од друзів і таїш у своєму серці холод до них.

При цих словах Дарини Найда поблід і замовк, неспроможний погамувати шалене биття серця: груди його високо підіймалися, очі загорілись вогнем. Десь глибоко на дні серця затріпотіло щось гаряче, ладне зірватися з його побілілих уст.

Зашарівшись од хвилювання, Дарина не одривала погляду від цього збентеженого, але прекрасного й благородного обличчя. їй здавалося – іще одна хвилина, і вона почує од ченця щось фатальне і таємниче, те, що він беріг у своєму серці під складками цієї холодної ряси… І від цього чекання серце її завмерло й спинилося в грудях.

Коли нараз їм заступила дорогу дивна постать.

Дарина мимоволі одсахнулася. Перед нею стояла згорблена, кривобока стара в спідниці і якомусь драному татарському халаті; голова її була закутана хусткою так що у вузьку трикутну щілину тільки визирали блискучі очі та верхня частина гачкуватого носа. По широких плечах і зігнутому дугою стану можна було судити, що баба замолоду була високого зросту й геркулесівської будови.

– Ясновельможна панно, багата, вродлива та безталанна! – заговорила стара грубим рипучим голосом. – Дозволь мені свою ручку білу, скажу тобі всю правду, – що було з тобою, що жде тебе і що в мислях має той, на кого думаєш.

Дарина здригнулась: ця потворна відьма немов читала у неї в думках і пропонувала відповідь на пекуче питання, яке її мучило.

– Не бійся, такої циганки, як Зоя, світ ще не бачив: од мого ока ніщо не сховається, – провадила стара, – всяку глибину воно осягне, землю й камінь проб’є, а серце пройме наскрізь і виявить, що в ньому засіяно і яке зілля з того може вирости… – І вона блиснула очима на Найду. – Дозволь ручку.

Дарина постояла якусь мить нерішуче, але, поборовши себе, відповіла, нарешті, спокійно:

– Спасибі тобі, циганко, за бажання розказати мені про мою долю, але всяке ворожіння я вважаю за гріх, та й чи було б цікаве життя, коли б ми знали, що з нами завтра станеться? В невіданні все наше щастя.

– Добрий розум дав тобі господь – і панові обозному личив би, а серце в тебе єдине на всю Україну!.. Чужа вона мені сторона, а от як поблукаєш по ній, то од стогону та сліз і циганське серце тріскається, як під добрим молотом підкова.

– Ходім, стара, – рушила до ганку Дарина, – я звелю, щоб тебе нагодували, й дам що-небудь на дорогу.

– Постривай хвилинку: милосердя твоє відоме по всіх лісах і яругах… сестрою тебе лісовики вважають… А я от дивлюся на тебе й бачу, що багато від тебе світла йде, і в світлі тому гріються голодні та холодні, та не тілом тільки, а й духом… усі тебе благословляють… та ось тільки горе, що ти гарна! Краса жіноча на погибель: од краси тої й загартовані серця м’якнуть.

– Бог з тобою, стара, – усміхнулася Дарина, – яка з мене красуня. Тільки й того, що не страшно дивитися.

– Ой, не лукав! Сама знаєш ціну цієї диявольської сили, краси… – А от хочеш, я тобі поворожу! – нараз звернулася циганка до ченця, що стояв збоку й прислухався із завмиранням серця до слів старої. її несподіване звертання примусило його здригнутися й відступити назад з якимсь містичним жахом.

– Одійди від мене, – немов заблагав чернець, і в голосі його почувся трепет. – Хто зрікся світу, тому не годиться й слухати твоїх слів, бо знанням твоїм, якщо воно не є просто обманом, керують не світлі, а темні сили. Смиренному розумові й відданому на служіння господеві серцю грішно й подумати навіть підняти завісу майбутнього, опущену перед нашим зором божим провидінням.

– Не хочеш дати руки – не треба; я й без неї бачу твоє серце наскрізь під цією чорною рясою. По очах твоїх читаю твою долю, – люто засичала циганка. – А, злякався, затремтів! То слухай же. До вірного ока й міцної руки дала тобі доля й сильне слово, а коли господь бог обдарував тебе так, то не на те, щоб ти закопував у землю талант свій! Не на те він урятував тебе від леза ножів і бурі полум’я, щоб ти чернечою рясою затулився од батьківщини, не на те він пом’якшив серця вбив і вселив у них замість злості любов до тебе, щоб ти відплатив за те чорною невдячністю! Не на те він щитом своїм прикрив тебе од татарського списа на Базавлуці осінньої ночі…

– Хто ти? – з жахом скрикнув чернець, відступаючи й захищаючись руками від цього страховища, що наступало на нього й погрожувало сучкуватим костуром. – Звідки тобі відоме те, що й від мене приховане? Небо тебе посилає сюди чи пекло?

– Як хочеш! Але я твої думки бачу наскрізь, і ти це знаєш, а тому й тремтиш..: Мужнє серце твоє не відало страху на полі бою серед бурі, стогонів і зойків, серед шаленства смерті, а зараз воно тремтить у твоїх грудях, як спіймана пташка, і знаєш чому? Тому що відчуваєш провину й неправду…

– А-а! – простогнав Найда і майже впав на лаву, котра, коли він одступав, трапилась йому під ноги. Вигляд у нього був жалюгідний. Невимовні страждання відбилися закам’янілою судорогою на його побілілому обличчі: холодний піт виступив на чолі великими краплями, розширені від переляку очі не відривалися од страшної циганки, що видивилась, мов очкова змія, на свою жертву. Не менше, ніж Найда, була приголомшена й Дарина, – їй здавалося, що ця циганка з’явилася сюди просто з пекла, щоб повідати щось жахливе.

– Так! Провина й гріх, страшний гріх лежить на тобі! – говорила циганка. – Вищі сили призначили твоє серце на порятунок вітчизни, а ти що надумав? Ти хотів оддати його в руки жінки… Пам’ятаєш ніч на Трубежі?

– Спинись! Ні слова! – скрикнув, мов ужалений, Найда й, кинувшись на циганку, вхопив її за плечі. – Або присягаюсь богом, що ця ряса не врятує тебе!..

– Оце-то так, – захихотіла зловтішно стара, – спалахнув лицарський дух, а сила, бачу, не пропала… Гляди ж, – провадила вона далі віщим голосом, одступаючи на крок від Найди, – незабаром ударить закличний дзвін, і коли твоя патериця перетвориться на спис, а чотки – в свинцеві кулі, тоді ти повстанеш і твоя чорна ряса повіється чорною хмарою і вкриє всю Україну! Та горе тобі, якщо ти ухилишся від заклику, – лиховісно закричала стара, наступаючи на Найду і блискаючи палаючими очима, – ганьба впаде на твою голову, печать Каїнова ляже на виду твоєму, одсахнуться від тебе люди, навіть звірі цуратимуться тебе! Ніякі стіни монастирські не врятують тебе від страшної кари. Сам бог одверне від тебе обличчя своє, тисяча прокльонів повиснуть над тобою й потягнуть твою душу аж на дно пекла!

Мов прибиті громом, стояли непорушно Дарина і Найда, охоплені нелюдським жахом. Коли ж вони отямились і оглянулись кругом, циганки вже не було: вона зникла раптово, мов провалилася в землю.

Дарину вивела з заціпеніння служниця.

– Панно, ясновельможна панно! – гукала вона, підбігаючи. – До нас приїхав якийсь значний панотець із Києва, в рясі єдвабній і в клобуці, може, чесний владика.

– Де, де? – стрепенулася Дарина.

– Його велебна милость пішли в будинок, у велику світлицю.

Дарина прожогом кинулася в пекарню, зробила потрібні розпорядження й, причепурившись, поспішила в світлицю до гостя.

Назустріч їй підвівся високий на зріст, міцної, козацької статури чернець. Приємне обличчя його, обросле широкою, чорною з сивизною бородою пашіло здоров’ям, а очі іскрилися радістю й надією. На могутніх грудях архіпастиря видно було панагію й золотий хрест.

– Боже! Яка честь нашому дому! Високопревелебний настоятель отець Мельхіседек! – скрикнула Дарина й квапливо підійшла під благословення владики.

– Хай буде над тобою десниця Всевишнього! – промовив настоятель і тричі перехрестив нахилену голову дівчини.

Після побіжних розпитувань про мандрівку, про те, чи добре велося отцеві Мельхіседеку в дорозі, чи не зустрічався він з її батьком, панна Дарина запросила гостя до трапезної, де вже парував на столі ранній сніданок. Першою стравою було чорне пиво, варене з медом і прянощами, до грінок; крім пива, що споживалося в ті часи, як пізніше чай та кава, на столі красувався ще чималий короп у шафранному соусі та карасі в сметані, які шкварчали на сковороді, й кілька пляшок наливок, настоянок і ратафій.

Стара тітка метушилася біля столу й, коли ввійшов Мельхіседек, підійшла до нього під благословення, а потім, присунувши владиці крісло, заходилася вкупі з Дариною пильно припрошувати його до сніданку.

– Ох, запопадниця наша, – усміхнувся отець Мельхіседек. – Ченцеві це ж спокуса, черевоугодництво… гаразд іще, що сьогодні четвер.

– У пречесного отця стільки трудів і подвигів для духу, що й тіло підтримати не гріх скромною трапезою, – відповіла, вклоняючись, Дарина й додала з вишуканою гостинністю: – Удостойте, найпревелебніший дорогий гостю.

Владика благословив запропоноване брашно й питво.

Після сніданку, за ковшем старого меду, отець Мельхіседек став ще говіркіший.

– Сподобився, сподобився уздріти, люба панночко, і велику, найсвітлішу царицю, продовж їй ласка господня царственого віку!.. Град її велій, краси невимовної, і ріка повноводая, і притоків багато, а от тільки садів наших та запашного повітря – дасть біг: берізка та осичина!.. Зате палаців і двірців там сила-силенна; возносяться храмини, стоять, мов по шнуру, й охороняють царський чертог. А царедворців біля великої владарки така хмара, що й доступитися через них до сонця вельми трудно.

Коли я став перед ясними очима графа Орлова, то сей державний муж пояснив мені погляди на нашу справу найяснішої цариці: всією душею вона стоїть за руський православний люд, іменує нас братами по крові й по вірі, пошле посланців до польського короля й зажадає, щоб він утихомирив ксьондзів і шляхту, дав би православним спокій і всі права, як і католикам. Але одразу війська вона посилати не може, бо сеє порушило б мирні трактати, а того не стерплять і інші короновані сусіди, ні австріяки, ні прусси… Довелося б, отже, Російській державі вступати в війну з трьома крулівствами… та до того ж іще й війна з Туреччиною.

– Авжеж, це правда, – погодилась Дарина й роздумливо похитала головою. – Тільки от біда: король, звичайно, послухає велику царицю, та пани й ксьондзи без війни не дадуть королевому наказу ніякої ціни.

– Воістину так, – ласкаво усміхнувся отець ігумен і погладив рукою свою бороду. – Тебе, дитино люба, умудрив господь світлим розумом.

– А саму царицю ясновельможний владика коли ж бачив?

– Удостоївся, моя дитино, сподобився… Ох, яка велич! Не покої, а роззолочені й прикрашені чудодійно храми-чертоги… Царедворці виблискують своїми шатами, а сама найясніша видом своїм подібна до сонця, а очі її, як зорі на небі… Мудрістю високою сяють… і така привітна, ласкава, усмішкою царською зігріває людські серця. Довго, довго розпитувала вона про горе простого народу… Дивувалася довготерпінню, а на мої слова про гайдамацтво зволила мовити так: «Поки, – каже, – проявляється воно то поодинці, то окремими ватагами, – то не повстання, а розбійництво… Так і польський уряд перед іншими державами його атестує, а свої утиски пояснює переслідуванням ватаг… І оскільки жодна країна розбою терпіти в себе не захоче, тому й держави не можуть заборонити Польщі ловити в себе розбійників і карати їх… У всякому разі, – каже, – я послала в Варшаву наказ, і Рєпнін мені повідомив, що на моє слово там зважать. Передайте, – каже, – чесний владико, всім вашим, що моя душа скорботою сповнена за них, день і ніч я про них думаю, і вони мені близькі, як усі мої підданці…»

– Господи! Продовж віку нашій цариці на радість усім і на щастя знедолених братів, – у пориві екстазу промовила Дарина. – Вони ж так давно не знали й хвилини того щастя, що, мабуть, уже думають, ніби його й нема ніде на всьому білому світі!

– Хай почує всемогутній молитву твою, порив юної і чистої душі! – промовив отець Мельхіседек і, взявши в руки оздоблену самоцвітами панагію, додав: – На прощання її найясніша милость, пресвітла цариця наша, подарувала мені сю панагію, зело оздоблену й коштовну, щоб я пресвітле ім’я її згадував у своїх грішних молитвах, обіцяла навіть, з царської ласки, послати мені листа про те, що з її наказу учинено буде.

– Такої удачі не можна було й сподіватися, – все дужче й дужче хвилювалася Дарина. – О, тепер, коли цариця прикрила нас своїм крилом, ми зуміємо поквитатися з ляхами, – збуджено промовила вона й рвучко підвелася.

– Ого, горличка може перетворитися на орлицю! – усміхнувся отець Мельхіседек.

– Ох, святий отче! Моліте господа за них, нещасних… і заступіться: немає в них захисника, немає в них молільника! – сказала Дарина.

Зворушений проявом такого сильного почуття, Мельхіседек підвівся і, поклавши руку на голову панночки, по-батьківському поцілував її в чоло й промовив тремтячим голосом:

– На тобі хай буде благословення господнє, дух божий живе в серці твоєму, бережи ж цю святиню!

В цей час двері тихо одчинилися, і в трапезну ввійшов чернець Найда. Мельхіседек його одразу впізнав і після благословення сказав, що він питав про нього в Печерах, але йому відповіли, що чернець на послуху, а тепер він дуже радий, що його зустрів.

Дарина, побачивши Найду, мимохіть зашарілася:.вона за метушнею, приймаючи такого дорогого й високого гостя, як отець Мельхіседек, забула про Найду, а він, може, голодний десь ждав, що про нього згадають.

– Невже панотець не снідав? – звернулась вона поквапно до Найди. – Я так захопилася бесідою.

– Дякую вельможній панні за ласку, – відповів, низько вклоняючись, чернець. – Я трапезував.

– А, спасибі тітці, – заспокоїлась Дарина й хотіла була запросити ченця сісти, але згадала, що без дозволу архіпастиря це було незручно, а тому й утрималась. А отець Мельхіседек, поправляючи рясу, випадково налапав у кишені папір і, витягти його, розсміявся:

– Хе, старий же я став: говіркий, а малопам’ятливий… Коли панна питала мене про батька, то я сказав, що бачився з ним, а не передав головного – листа від нього: ось він!

– Лист від татонька! – зраділа Дарина. – Я так давно вже не мала вістей від нього… – І вона, взявши листа, відійшла набік, до вікна, й жадібно почала його читати.

– Ну, сідай, брате во Христі, – добродушно показав Найді на найближчий фотель ігумен.

– Перед його превелебною милостю постояти мені приємніше, – ухилився від запрошення Найда.

– Твоя воля, твоя щирість… – з лагідною усмішкою мовив ігумен. – А щодо мого давнього прохання чи не передумав ти, сину мій? Я про тебе говорив з отцем настоятелем печерським, і він ласкаво дав дозвіл на переведення тебе в Мотронинський монастир: якщо серцем не охолонув ти потрудитися в моїй обителі, то врата її для тебе широко одчинені.

Дарина, пробігаючи очима батькового листа, нашорошила вуха й ждала, що відповість на пропозицію ігумена Найда.

– Нести свій подвиг під благословенням найпревелебнішого владики серцеві моєму є радість, – після невеликого роздуму відповів чернець.

– Спасибі за ласкаве слово, а мені ти будеш вкрай потрібен… Дякуючи господеві, є надія, що багато одібраних у нас храмів і монастирів будуть повернуті в наші руки, тоді постане багато тілесного й духовного труда для прийняття духовних дібр і пастви… Тепер ти можеш перейти до нас з легкою душею, бо не доведеться тобі своїх обітниць ламати і ти до кінця днів твоїх не розлучишся з власяницею і вериг на зброю не переміниш…

Останні слова вразили Дарину; сама не розуміючи чому, вона відчула, як вони болісно врізалися в її серце й змусили його здригнутись і тужливо стиснутись. її обличчя раптом вкрилося мертвотною блідістю. Навіть отець Мельхіседек помітив цю переміну й стурбовано запитав:

– Чи не пише батько про щось лихе, крий боже, що так стурбувало панну?

– Так… знову затримається… а мене непокоїть його здоров’я… Він так у дорозі не береже себе, – заговорила, розгубившись, Дарина, немов її піймали на чомусь такому, що вона приховувала й таїла навіть від себе самої. – Ні, про справи – то навпаки… Пише батько, – вела вона далі, оговтавшись трохи, – що його затримає ще закупівля й звезення харчових запасів, бо розпорядження є з Петербурга вирушати військам незабаром сюди до Києва. Виходить, те, що говорили в столиці, – правда, і наймилостивіша цариця наказала пересунути до кордонів нещасної країни свою державну допомогу.

– Хай буде благословенне її ім’я! – побожно промовив архімандрит. – Одначе мені пора; паства моя занадто довго жде пастиря! Поспішаю радісно: приспів убо слушний час.

Коли владика вийшов на ганок, до нього підійшли всі під благословення: за панами наблизилась челядь, а за челяддю й лісові гості. Благословляючи лісових гостей, Мельхіседек сказав їм загадково:

– Каліки й нужденні! Живете ви іменем Христа, а незабаром, може, й стати за Христа буде потреба!

– Звели, найпреосвященніший владико! – прогудів октавою колишній диякон і почервонів, зніяковівши.

– Благослови тільки, – вирвався з натовпу другий голос.

– Амінь! – кинув їм коротко архімандрит і зник у просторій каруці. Ляснула пуга, й шестерик ситих коней легко підхопив екіпаж: здригаючись і погойдуючись, покотила колимага по м’якому зеленому подвір’ю, а як проминула браму й виїхала на монастирський шлях, то зняла хмару білої куряви, що довго клубочилася вдалині.

– Даруй, вельможна панно, мені теж пора! – мовив Найда до дівчини й на прощання шанобливо вклонився.

– А його превелебній мосці коня? – звернулася Дарина до одного з челядників, що стояв ще коло ганку.

– Насилу осідлали, – відповів стайничий, – огир майже не виїжджений. Тільки цей і був дома, а то шестерик пішов під святого владику… Не знаю, як ченцеві й сісти на нього…

– Давайте! Мені не первина! – завоїсто відповів Найда, і щоки йому спалахнули полум’ям.

Два челядники ледве могли втримати за гнуздечку гарного, але шаленого коня; він хропів, поводив у гніві кривавими очима, мотав головою й ставав дибки, та так високо, що, здавалось, ось-ось перекинеться навзнак. Земля грудками летіла з-під його копит, а піна з вудил…

– Добрий кінь! – блиснув очима Найда й сміливо підійшов до огиря.

– Будь обережний! – скрикнула Дарина.

– Не турбуйся, панно! – усміхнувся чернець і, скориставшись миттю, коли кінь став на передні ноги, блискавично вхопив повід і скочив на коня. Сторопівши і злякавшись, огир заіржав і кинувся спершу в один бік, а потім у другий, хвицаючи задніми ногами, стаючи дибки, щоб скинути з спини ненависного вершника, але Найда сидів у сідлі, наче приріс, і так врешті здушив ногами коня, що той одразу відчув, що цього супротивника не здолати, – і після кількох стрибків помчав покірно вперед.

– От так лицар! Бачили?! Такого змія приборкав! Ху ти, аж душно стало! Козак, на весь світ козак! – весело загомоніли старці, а один з них, що ходив на дерев’янці, навіть вигукнув: – От кого б за гетьмана!

Вершник зник з-перед очей; розійшлася по роботах челядь, старці пішли по свої торби в хату, а Дарина все нерухомо стояла, втупивши очі в туманна далечінь, і почувала, як холод самотності підкрадався до її серця…

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 82 – 102.