7. Петро полює на Гершка

Михайло Старицький

Коли минула перша хвилина заціпеніння, яке охопило всіх після смерті священика, Петро підійшов до Сари й шепнув їй на вухо:

– Ходім, баритися не можна, вони можуть побачити, що тебе нема, – тоді всім нам кінець.

Сара, не кажучи й слова, пішла за Петром, тихо вийшли вони в двір і мовчки спустилися до берега річки.

Була вже пізня ніч, глибоко в височині сапфірового неба стояв упозні сріблистий місяць, і ясне сяйво його, здавалося, лилось широкими потоками т сонну землю й спускалося тремтливими сріблистими доріжками в таємничу глибину нерухомо застиглої річки.

Петро й Capa йшли мовчки, пригнічені враженням від сцени, свідками якої допіру були. Нарешті вони повернули в леваду, що прилягала до берега річки.

– Слухай, Саро, – заговорив Петро, стискуючи руку дівчини і своїй руці, – чи пам’ятаєш ти все те, про що ми говорили тобі?

– Пам’ятаю, Петре, – відповіла вона тихо.

– Пам’ятай же: передусім, як повернешся додому, прокрадься в свою кімнату так обережно, щоб тебе ніхто не побачив, а потім не дай помітити ні батькові, ні іншим, що ти чула щось із їхньої розмови. Коло корчми вашої повсякчас вартуватиме хтось – я, або Пріся, чи хто інший, і ось, коли твій батько почне рихтуватися до від’їзду, ти тої ж хвилини вивісь білу хустку на своєму вікні. Якщо ж батько надумає щось інше… ще гірше, то повісь на вікно червону хустку, тоді вже я знатиму, що робити… Крик пугача буде тобі знаком, що я вжив заходів.

– Ой, Петре! Страшно мені… боязко, – прошепотіла Capa, тулячись до нього.

– У самого душа завмирає, – похмуро промовив Петро. – Ex, коли б це був не твій батько, то за одну хвилину я заспокоїв би і тебе, і всіх.

Capa вхопилася за плечі парубка і втупила в нього свої величезні очі, які ще дужче розширилися від страху.

– Ні, ні, будь спокійна, як домовились, так і буде зроблено. Велика небезпека в тому ділі, що ми задумали, боронь боже не пощастить, тоді геть усе село загине… Заради тебе тільки, Саро, на це я зважився, а якщо вже зважився, то знай – слова свого не зламаю!

– Петре! Чим віддячу я тобі? – прошепотіла Capa, припадаючи до його плеча.

– Нічим, Саро, ніякої мені подяки від тебе не треба. Ти врятувала нас, і ми повинні вволити твою волю… Але ходім, – він м’яко відсторонив від себе дівчину. – Місяць уже хилиться до річки… не можна гаяти часу. Зайва хвилина може зіпсувати все.

Він узяв Сару за руку, й вони рушили хутко вперед. їм тепер треба було перейти найнебезпечнішу частину дороги – пустирище коло корчми. Дійшовши до краю левади, Петро й Capa зупинилися в тіні розлогої старої липи й обдивилися кругом.

Місяць уже хилився до заходу й здавався тепер великою золотою кулею.

– Нікого, – тихо прошепотів Петро. – Здається, ніхто не помітив, що тебе немає дома. Дивися, двері так само замкнуті, навколо тихо.

– Еге ж, еге, – відповіла пошепки Capa. – Вони так кричали, що, мабуть, не чули нічого.

– Ходімо ж, вони можуть почати роз’їжджатися до світанку.

– Ой Петре! – придушене ридання вирвалося з грудей Сари, і вона з слізьми припала до грудей парубка.

– Не бійся, Саро, заспокойся… Спи спокійно, цілу ніч не одійду я від твого дому, і коли що… – очі парубка так блиснули під чорними бровами, що Сара й без слів зрозуміла, що жде того, хто б намірився важити на її життя.

– Щастя моє, золото моє! – скрикнула вона тихо, обнявши Петра за шию. Петро палко притиснув до себе дівчину й заговорив глухим, уривчастим голосом, одхиляючись від неї й дивлячись кудись убік.

– Слухай, Саро, зараз нам треба попрощатися хтозна на який час… а коли той жид, якого батько єднає тобі за чоловіка, коли він, собака, наважиться…

– Петре! – палко перебила його Capa, здіймаючи до неба руки. – Богом великим, якого я пізнала в вас, присягаюся тобі, що, крім тебе, не назву нікого, нікого своїм чоловіком, і коли що, то будь спокійний: не побоюсь і вмерти, щоб лишитися вірною тобі і твоєму богові, котрий став тепер і моїм.

– Мила моя! – палко промовив Петро й ніжно пригорнув до себе дівчину. – Господь милосердний не допустить тебе до смерті, він захистить і врятує нас. Пам’ятай лише все, і тільки-но я підсаджу тебе в вікно, ти зараз же зачини його й постарайся закласти все так, як було.

– Пам’ятаю, пам’ятаю.

– Прощай же!

– Серце моє! – Дівчина знову припала до грудей парубка й застигла в пориві німого одчаю. Якусь хвилину Петро мовчки пригортав її до себе.

Маленька хмаринка набігла на місяць і вкрила таємничою тінню всю околицю. Петро насилу відірвався од Сари й промовив рішуче:

– Ходім… Треба поспішати.

Він узяв Сару за руку, й вони кинулися бігти через пустирище. Перебігши його й перескочивши через лісу, вони повернули в провулок і дійшли до плоту, що оточував корчму. Петро переліз через пліт, пересадив Сару, й, ховаючись у довгій тіні, що простяглася від корчми, вони нечутно підкралися до вікна Сариної світлиці й, затаївши подих, зупинилися коло стіни. Сарине вікно лишалося відчинене, так як вона його й покинула, а крізь щільно зачинені вікна великої світлиці просочувалися тоненькі, як волосинка, смужки світла й чути було голоси.

Парубок з полегкістю зітхнув.

– Вони не помітили, – прошепотів він упевнено. – Прощай же, серце моє.

– Прощай, мій соколе! Прощай, моє щастя! – Capa обняла Петра за шию й припала до нього довгим беззвучним поцілунком.

Петро підняв її, мов пір’їнку, підсадив у вікно, ще раз припав до її гарячих уст, ще раз прошепотів їй:

– Пам’ятай усе! – і хутко зник у тіні.

Зоставшись сама в своїй світличці, Capa насамперед скинула сукню й, нечутно підкравшись до своєї засідки, завмерла, чуйно насторожившись. Але в сусідній кімнаті не чути було нічого.

«Що це, чи не пороз’їжджалися вони всі?» – здивовано подумала Capa, але в цей час у кімнаті почувся шепіт, а потім голосно й озлоблено заговорив рабин:

– Пам’ятай же, Гершку, і зроби усе точнісінько так, як ми сьогодні вирішили. Через три дні, як виїдеш з дочкою в Умань, по дорозі заїдь у Лисянку й розкажи губернаторові все, що знаєш, про цих проклятих гоїв-гайдамаків: нехай ляхи покарають їх так, щоб і іншим не кортіло переховувати цих розбійників.

– І нехай потім за цю розправу помстяться самим ляхам гайдамаки, – підхопив другий голос.

– А ті кляті гої хай рвуть одне одного до скону днів, мов скажені пси, – просичав третій, – і нехай загинуть усі, як філістимляни, як вавілоняни, як полчища фараонові!

Capa вхопилася руками за груди й ледве стримала радісний крик, що ладний був вирватися в неї.

Слава богу, отже, все буде так, як казав їй Петро, і через три дні він вирве її назавжди з цього ненависного їй гнізда!

Нечутно підвівшись з підлоги, вона підійшла до вікна, подивилась, чи не помітно там чого, і кинулась у свою пухову постіль. Радість і хвилювання цього дня так знесилили дівчину, що вона за хвилину вже спала міцним сном, десь в глибині свого серця відчуваючи, що тут же, недалеко від неї, не спить її коханий, любий Петро й не перестає думати про неї, оберігаючи її сон.

Прокинулась Capa зовсім пізно, коли сонце вже стояло посеред неба. Ту ж мить їй спливли в думці всі вчорашні події; дівчина хутко підвелася, сіла на ліжку й прислухалася: навколо все було тихо.

«Пороз’їжджалися, тим краще», – подумала сама собі Сара й знову лягла на подушку, щоб іще раз проказати в думці ті чарівні слова, які говорив їй учора Петро.

У цей час двері тихенько скрипнули, і в щілину спершу просунулася голова Гершка, а потім увійшов і він сам.

– Прокинулась уже, цурко моя, моє золоте яблучко, – заговорив він, підходячи до доччиного ліжка. – Виспалась? Відпочила? Гості наші вже пороз’їжджалися, а я все ходжу круг твоєї світлиці, боюся, щоб тебе не розбудити.

Гершко говорив якось надто вже ласкаво; давно вже Сара на чула від нього такого ніжного тону, й серце в її грудях стислося від думки, що вона віддала батька до рук християн.

Однак, переборюючи докори совісті в своїй душі, вона відповіла весело й привітно:

– Зараз, зараз, тателе, я одягнуся й прибіжу до вас.

– Ну, гаразд, я тебе ждатиму, любуню, із сніданком, – відповів Гершко й, вийшовши з кімнати, причинив за собою двері.

Capa моторно зіскочила з ліжка, за якусь хвилину одяглася й поспішила вийти у велику світлицю, котра правила їм за все.

Коло столу, на якому стояло молоко, лежав білий хліб, печені яйця та цибуля, сиділи Гершко й стара Ривка. Вони зустріли Capy вельми привітно, і в Сари знову защеміло серце від думки про те, що вона їх навіки зрадила.

Після сніданку Гершко звернувся до Сари:

– Слухай, Саро, доню моя, час тепер небезпечний, ой-ой, який небезпечний! Так і жди, що налетять на село гайдамаки, а вони, знаєш, як нас частують, нещасних жидків? Якщо бог допомагає, то життя ще можна врятувати, а вже щодо грошей та іншого майна… Ой вей! Не залишать і нитки. Тому прошу тебе, позбирай тут з Ривкою все, що є в нас цінного: золото, адамашки, перли; гроші я сам зберу… і запакуйте все разом, а вночі я це закопаю десь у льоху.

– Добре, тателе, – охоче погодилась Capa.

– Завісьте ж чим-небудь вікна, а я замкну з сіней двері.

– Навіщо? – здивувалася Capa.

– Ой, ой! Нерозумне дитя моє, ще питає навіщо, – відповів Гершко, зателіпавши пейсами. – Хоч тепер час і робочий, але ж у нас корчма: кожної хвилини може нагодитися якийсь хам, і якщо побачить у нещасного жидка хоч одну срібну ложку, то до вечора ці собаки рознесуть усю нашу корчму.

– Ой вей, правда! Ой, яка правда! – підхопила Ривка. – Тут так страшно стає, що і вдень боїшся виглянути надвір.

Capa мовчки погодилася з словами батька: він і справді мав рацію, та ще й до того ці збори обіцяли їй скоріший порятунок.

Гершко віддав ключі Сарі, а сам вийшов у сіни й замкнув за собою двері; Ривка ж позапинала старими лапсердаками вікна й заходилася з Сарою коло роботи. Усі шкатулки, ящики, шафи й сховані в підпіллі скрині були поодчиняні. До самого вечора пакували Сара й Ривка Гершкове майно. Сама Сара не сподівалася, що його набереться так багато. Дорогий шовковий одяг, хутряні шуби, перли, персні, сережки, золоті ланцюжки й інші дрібні коштовні речі вони зашили в дві великі паки, а срібний і золотий посуд повкладали в два барила, пересипавши його половою й сіном, щоб він не брязкотів, потім позабивали барила й навіть позаливали їх смолою. Коли сонце почало вже хилитися до заходу, Сара й Ривка закінчили нарешті свою роботу й, стягши барила й паки в льох, дали лад усьому іншому мотлоху, розкиданому по хаті.

«Тепер вибіжу на хвилинку на вулицю, хоч переморгнуся з Прісею», – подумала сама собі Сара й, підійшовши до дверей, тихо постукала в них. Через хвилину замок клацнув, і до кімнати зайшов Гершко.

– А, це ти, любуню, – звернувся він до Сари, – скінчили роботу? От і добре, а я хотів тебе якраз попросити допомогти мені шинкувати.

Це прохання здивувало Capy: досі батько, побоюючись появи козаків або панів, ніколи не випускав її в шинок; тепер же раптом сам просить її допомогти йому. Capa здивувалася, але разом з тим і зраділа. У шинку завжди було багато селян, і це давало їй можливість перекинутись з потрібною людиною знаком чи словом, а головне – почути щось про панотця та його сім’ю, і тому вона охоче пішла слідом за батьком.

У шинку сиділо кілька чоловік, але то все були проїжджі. Забігли ще дівчинка й хлопчик із сусідніх хат по кварту горілки, зайшли випити по чарці два господарі з протилежного кінця села, але Сарі було незручно переказати їм щось, бо вона не була впевнена в тому, що вони знають про останні події. Розчарована й сумна, дівчина мовчки допомагала батькові наливати горілку, коли несподівано до шинку зайшли два одвідувачі, і Capa зразу ж упізнала Качура й Довгоноса.

Серце її забилося й обличчя все спалахнуло від радості.

Гершко, на щастя, не помітив цього, бо наливав саме горілку з барила, що стояло долі.

– Гершку! Дві чарки горілки! – голосно промовив Качур, сідаючи з Довгоносом за крайнім столом.

– Саро, ну, подай же шановним гостям те, чого вони просять, – звернувся Гершко до Сари, не підводячись з долівки.

Capa проворно налила дві олов’яні чарки й підійшла до селян.

– Ну, що? – спитав Качур так тихо, що Capa скоріше вгадала ці слова з поруху губ його, аніж почула їх.

– Усе гаразд, – шепнула вона у відповідь.

В цей час Гершко підвівся з долівки; Capa поставила на стіл чарки й повернулася на своє місце.

Качур і Довгонос випили горілку й, розквитавшись, вийшли з шинку. Зайшло ще кілька одвідувачів, не цікавих для Сари. Цього дня Гершко зачинив шинок раніше, ніж звичайно. Сонце ще стояло на обрії, коли Capa повернулася в велику світлицю, де Ривка закінчувала укладати якесь шмаття.

– Ну й стомилася я! – вигукнула Capa, кидаючись на лаву.

– А треба тобі ще потрудитися, любуню! – мовила Ривка, сідаючи біля Сари й витираючи брудною полою піт з обличчя.

– А що ж іще?

– Допоможеш мені, серце, корів подоїти й телят позагонити.

– А де ж наймит наш? – здивувалася Capa.

– Де він? А біс його знає, – протягла єврейка, – одпросився в хазяїна, нібито на ярмарок у Вільшану, а хто його знає, куди пішов, може, й до гайдамаків. Роботи тепер багато, не можна було відпускати. Та такий час настав, ой вей! Треба всякому хлопові догоджати!

Звістка ця не стурбувала Capy: вона про все домовилась з Петром і була певна того, що незримий її охоронець невідступно вартує недалеко від корчми. Мерщій підвелася вона з місця й сказала старій:

– Гаразд, ходімо ж, Ривко… я чую, череда вже повертається.

Справді, незабаром біля воріт заревли корови.

Ще з годину поралися Сара й Ривка біля корів. Кілька разів поривалася дівчина вибігти за ворота й обдивитися кругом, але щоразу, як навмисне, назустріч їй попадалися то Гершко, то Ривка. А втім, один раз їй пощастило на мить виглянути за ворота, і вона помітила, як із-за дупластої верби, що стояла край левади, Пріся махнула їй білою хусткою, але ту ж мить на порозі корчми з’явився Гершко й Capa змушена була вернутися в двір. Проте й цей маленький знак Прісі влив Сарі в душу спокій; усвідомлення свого щастя й своєї безпеки охопило її живлющою хвилею, і Capa, рада, заспокоєна, повернулася до корчми.

Після короткої вечері Гершко сказав їй:

– Ну, дитя моє, любуню моя, будемо лягати спати; для більшої безпеки хай Ривка лягає з тобою. На всякий випадок треба бути всім укупі.

Ці батькові слова дуже засмутили Capy: вона сподівалася виждати час, коли поснуть Гершко й Ривка, відчинити вікно й підкликати до себе Прісю або й самого Петра, – вона була певна, що він десь близенько. Тепер же було ясно, що зробити це не вдасться; в неї ще залишалася надія підпоїти Ривку, але й вона незабаром розвіялась, бо Гершко сам позамикав кругом усі двері й сховав у кишеню ключі від замків.

Діяти було нічого, й засмучена Capa мовчки лягла в ліжко; стомлена турботами довгого дня, вона зразу ж заснула міцним молодим сном.

Настала ніч; нечутно й непомітно поповзли, клубочачись, з заходу незримі хмари й затягли пеленою весь небосхил. Місяць ще не сходив. Кругом було темно, мов у склепі.

Спокійно спала Capa, як ось нараз почула крізь сон, що двері її кімнати тихо одчинилися; вона одразу розплющила очі й сіла на ліжку: на порозі стояв Гершко з свічкою в руках.

– Ну, Саро, вставай, одягайся, – промовив він коротко, – час їхати. Почувши його голос, такий холодний і владний у цю хвилину, Сара вся здригнулася з голови до ніг; страшне передчуття стисло їй серце.

– Їхати… Куди їхати? – ледве прошепотіла вона, дивлячись на батька сповненими страхом очима.

– В Умань, не можна гаяти й хвилини: я одержав страшні вісті.

Capa з жахом закрила обличчя руками. В одну мить безвихідність її становища постала перед нею в усій своїй безнадії! Очевидячки, її не залишать саму й на хвилину… Як же ж тепер сповістити Петра?.. Вивісити у вікні хустку? Ой боже мій! Хто ж цієї темної ночі розгледить хустку на вікні! А вони з Петром і не умовилися, що робити в тому випадку, якщо вночі трапиться переполох! І ще, як на лихо, вона сама заспокоїла їх, сказавши Качурові: «Усе гаразд». Господи, може, по її слову заспокоїлися всі й нікого тепер немає на варті? Capa відчула, як волосся заворушилося в неї на голові.

– Ти, Ривко, допоможи тут Сарі одягтися, – говорив тим часом Гершко, – а я піду до коней.

Capa швидко одняла руки від обличчя і заціпеніла. Нічого особливого не побачила вона, тільки один погляд… погляд, який Гершко кинув на Ривку, але від того погляду Capa відчула смертельний холод у грудях.

Сарин переляк помітив і Гершко.

– Не бійся, любуню, – поспішив він заговорити лагіднішим тоном, – доправимось тільки до Великої Лисянки, а там уже нема чого боятися гайдамаків.

З цими словами Гершко передав свічку Ривці й вийшов з кімнати. Свічка! Мов блискавка, мигнуло нараз у голові Сарі, може, вона дасть їм зрозуміти про небезпеку.

Capa мерщій схопилася з ліжка й, накинувши на вікно біле простирадло, ніби для того, щоб запнути його, взяла із столу свічку й поставила її на вікно перед простирадлом. Потім вона почала одягатися, але тремтячі руки майже не слухались її.

«Побачить чи не побачить? Зрозуміє чи не зрозуміє? Встигне чи не встигне? – роїлися в її голові думки, як вогненні іскри безпросвітної ночі. – Протягти б час… Але як?» – Capa навмисне впускала додолу то те, то те із свого одягу, підіймала й знову впускала.

Та все це могло загаяти час на якусь хвилину, не більше.

Що робити далі, Сара не могла вже зміркувати. Розбити шибку в вікні… крикнути?.. Але батько ту ж мить задушить її, та й гострі очі меткої й дужої Ривки стежили за нею невідступно, мов очі кішки за мишею…

Та ось двері одчинилися знову й до кімнати зайшов Гершко.

– Як, ти ще й досі не одяглася, Саро? – спитав він суворо. – А свічку навіщо поставила на вікно? – додав він, кидаючи на дівчину підозріливий погляд. – Світло може привернути сторонні погляди.

Сказавши це, він узяв свічку з вікна й переставив її в глибину кімнати на підлогу й, обернувшись до Ривки, гримнув сердито:

– А ти ж чого тут возилася, стара відьмо?! Щоб за хвилину все було готове! Ну!

Ривка кинулась одягати Capy, напнула їй на голову велику чорну хустку і, взявши за руку, вивела слідом за Гершком.

Вони вийшли з сіней і попрямували не до воріт, а в глиб двору.

– Що ж це? Куди ми йдемо? – спитала Capa, зупиняючись.

– Цс!.. – просичав Гершко і, взявши Capy міцно за руку, так, що вона відчула, що їй не вирватися, пошепки додав: – До брички, доню.

Ніч була темна, душна… Але Capa відчула, як смертельний холод пробіг по її тілу від плечей до п’ят; ноги в неї затремтіли, і вона так одразу знесиліла, що коли б не Гершко та Ривка, то впала б тут же на землю.

– Куди ж ми їдемо? – насилу вимовила вона.

– У Велику Лисянку, – прошепотів Гершко, – а звідти в Умань… Тільки ми виїдемо з того боку, об’їдемо село полем, щоб стукотом не розбудити цих псів.

У Сари одлягло од серця. О, якби тільки Петро помітив, зрозумів… устиг! В німій і гарячій молитві вона підвела очі до неба… Але небо було темне, мов склепіння льоху, здавалось, воно насунулось усією своєю вагою на землю. Крізь чорне запинало мороку ледве просвічували дві-три зірки.

Тим часом Гершко підвів Сару до запряженої парою добрих коней брички, що стояла в глибині двору, проти пролому в огорожі. Посадивши дочку поруч з Ривкою на задньому сидінні, він виліз на козли.

Незважаючи на темряву, Capa помітила, що батько підняв з землі великий мішок і довгий пояс і підмостив усе це під себе.

Серце її тьохнуло й завмерло в грудях.

Навколо було тихо й темно, як у могилі…

Нараз моторошну тишу ночі прорізав протяжливий, схожий на стогін крик пугача.

Capa здригнулась і тихо скрикнула.

У цьому протяжливому крику, що пролунав тричі, вона впізнала Петрів голос.

– Що з тобою, Саро? – підозріло спитав Гершко, швидко обернувшись до дочки.

– Пугач злякав мене, – відповіла, тамуючи подих, Capa.

– Поганий птах… завжди віщує нещастя… – пробурчав Гершко. – Але бог Авраама, Ісаака й Іакова, бог вірних синів Ізраїлю хай помилує нас!

Гершко підібрав віжки, коні рвонули й помчали бричку в темряву, що розіслалася над землею…

І Сара не помилилася в своїй надії. Петро зрозумів її знак.

Зважаючи на тривожні обставини, він не поїхав сам у ліс сповістити гайдамацькі ватаги, які там переховувалися, про навислу над селом небезпеку, а послав туди одного з кмітливих парубків; сам же, віддавши потрібні накази Качуру, Лящеві й Довгоносові, подався знову до липи, що росла край левади проти Гершкової корчми. Качур, Довгонос, Лящ, а з ними й Пріся кинулися сповіщати всіх мешканців села про небезпеку й веліли всім складати своє майно та бути на всякий випадок напоготові. Скінчивши ці справи, вони повернулись до Петра. Густе листя на дереві добре ховало парубка й робило цей пункт надзвичайно зручним для спостереження.

На короткій раді було вирішено, що вони учотирьох по черзі вартуватимуть на цьому пункті, решта ж троє засядуть тим часом у кущах на березі річки з осідланими кіньми, зброєю і всяким запасом.

Так і зробили. Увечері черга вартувати припала Лящеві. Зручно примостившись на дереві, він почав спостерігати за корчмою. Настала ніч, темна й душна; кругом панувала тиша; низьке чорне небо, здавалося, поглинало найменші звуки, що народжувались на землі. Вже кілька разів зрадливий сон підступав до Ляща, але він відганяв його. Корчма поринула в густий морок і ледве бовваніла за плотом; та ось нараз в одному з її вікон, десь далеко в глибині, мигнув кволий відблиск світла. Лящ увесь стрепенувся, насторожився й, просунувши голову крізь листя, витяг уперед шию. Через кілька хвилин світло з’явилося в Сариній кімнаті й на вікні її повисло біле простирадло, осяяне з того боку вогнем.

«Біда! – промайнуло в думці Лящеві. – Сара знак подає, виходить, Гершко зважився скористатися темрявою ночі й податися сьогодні ж у дорогу. Е, треба сповістити швидше!»

Лящ клубком скотився з дерева й кинувся в кущі, де сховалися Петро, Качур і Довгонос.

– Виїжджає, панове! – задихавшись, прошепотів Лящ, підбігаючи до товаришів, які дрімали в кущах.

– Хто виїжджає? – скрикнув Петро.

– Га! Що там таке? – підхопили Довгонос і Качур, підводячись з землі.

– Гершко виїжджає з корчми.

– Що-о?

– Не тямите хіба: Гершко виїжджає.

– Не може бути! – скрикнув Качур. – Сьогодні ж сама Capa сказала нам, що все гаразд!

– Одурив і її, а тепер, кажу вам, їде: Сара знак подає.

– Ходім! – рішуче промовив Петро й кинувся вперед, за ним подалися й інші.

За кілька хвилин вони стояли вже коло липи. У корчмі було зовсім темно, в жодному вікні не світилося.

– Що ж це? – здивовано промовив Качур. – Скрізь темно?

– А світилося, от їй-богу, як вас бачу, так бачив сам, що світилося, – побожився Лящ.

– Загасив, мабуть, Гершко, догадався, – прошепотів Петро. – Я дам їй знак – і гайда через степ!

Петро гукнув тричі пугачем і прислухався.

– Що це? – прошепотів він. – Крикнув хтось?

– Ні, то причулося тобі, – відповів йому Лящ. – Кругом тихо. Не гаймо ж часу, а то як випустимо Гершка з рук, тоді вже не піймаємо.

Усі четверо кинулися бігом назад до схованих серед кущів коней, і за хвилину вже мчали щодуху степом до призначеного місця – до греблі на Росі.

Обмотані ганчірками копита коней м’яко тупотіли по високій траві, що вкривала безлюдний степ. Мовчки мчали чотири вершники, тільки киреї їхні, що маяли, немов чорні крила, із свистом розтинали повітря. Ніхто не вимовив і слова; здавалося, якісь чорні духи безшумно летіли крізь безпросвітну темряву, навислу над степом.

Хвилин через двадцять товариші звернули вбік і виїхали на дорогу.

Минуло не більше чверті години такого шаленого чвалу, коли Петро різко осадив свого коня.

– Тут, – прошепотів він, важко переводячи подих. Усі зупинилися й злізли з коней.

– Ну, Качуре, одведи коней подалі та поприв’язуй їх, а ми тут улаштуємось, – пошепки промовив Лящ.

Качур узяв за повіддя коней і одвів їх набік, а Петро з товаришами засіли в яру, що тягся ліворуч від дороги, саме там, де росла стара верба. Через кілька хвилин до них прилучився й Качур. Усі обдивилися ще раз свої довгі ножі, засунуті за халяви чобіт, і знову причаїлися.

Кругом було тихо й темно. Петро виразно чув, як дзвеніла й переливалася кров у нього в вухах, наповнюючи мертву тишу ночі таємничим шумом. Нараз серед чорної тиші пролунав якийсь протяжливий, тужливий звук.

– Їдуть! – шепнув Петро, схоплюючись з місця, і судорожно затиснув у руці мотузку, яку захопив з собою, щоб зв’язати Гершка.

– Ні, то бугай крикнув на річці, – сказав Лящ.

– Їдуть… Стукотить… Я чую… – знову прошепотів Петро й навіть подався вперед.

– Причулося, кажу тобі.

Але Петро не слухав Ляща; витягши вперед голову, він завмер, насторожившись. Кілька хвилин минуло в напруженому чеканні. Слух Петра загострився до такої міри, що, здавалось, і шелесту трави не пропустив би. Затаївши подих, парубок застиг на місці. Він виразно чув якийсь тихий, розмірений шум, але, на його подив, шум той не посилювався, а чути його було ніби на тій самій відстані. Так минуло кілька хвилин.

– Та сядь же, ще настоїшся! – сказав Петрові Лящ і потяг його за полу чумарки. – То в вухах кров дзвенить.

Петро сів на землю й стиснув голову руками.

Сидячи в засідці, він ні про що не думав, тільки прислухався, намагаючись уловити найменший звук, що завмирав у нічній тиші. Проте іноді думка його зупинялася на зовсім незначних подіях, на тому, як він позавчора поламав косу, як Ничипір лаявся з своїм кумом, а потім парубок знову весь насторожувався, завмираючи в болісному, напруженому чеканні. Хвилини повзли повільно, немов якісь страховища, важкі, неповороткі, німі…

Петро не міг би сказати, скільки часу минуло відтоді, як вони засіли в яру: година чи ціла вічність?

Коли раптом тишу ночі знову прорізав якийсь протяжливий звук, що вже виразно нагадував рипіння колеса.

– Їдуть! – шепнув, задихаючись, Петро і вмить схопився на ноги.

– Мабуть, що й так, – погодилися його товариші.

– За мною, панове! Заляжемо край дороги: двоє з цього боку, а двоє з того. Петрова команда була негайно виконана.

Скрип почувся знову, вдруге і втретє, і за хвилину товариші не мали вже сумніву, що до них наближається якийсь віз чи бричка, запряжена парою коней. Серце завмерло в Петрових грудях. «Вони, вони!» – стукало йому в голові.

Через хвилину він держатиме в руках цього зрадника, Іуду, він вирве в нього навіки Capy і врятує все село.

Віз наближався; у темряві ще не можна було його роздивитись, але до яру виразно долинало тюпання конячок і гуркіт розхитаних коліс. Мабуть, він був уже зовсім близько. Нарешті в темряві показалися понурі голови шкап, і віз порівнявся з тими, хто сидів у засідці.

– Стій! – закричав Петро й, кинувшись поперед коней, повис на дишлі. Коні ту ж мить зупинились, а Петрові товариші оточили воза.

– Ой матінко! Ой царице небесна! – жалісно заволала якась жінка. – Порятуйте, голубчики, не занапастіть душі християнської!

Почувши ці слова, Петро мимохіть випустив дишель з рук і кинувся до воза. На возі сиділи старий дід і молодиця з дитиною на руках. У діда, мабуть, од страху відібрало мову, а молодиця тремтіла й, заливаючись слізьми, тулила до грудей дитину.

– Тьху ти, хай йому дідько! – плюнув спересердя Качур. – Тільки перелякали на смерть добрих людей. Ну, їдьте з богом! Гей! – сказав він тихо й махнув рукою.

Коні смикнули й помалу потюпали далі.

Якусь хвилину товариші стояли мовчки серед дороги.

– От прикро, – мовив Лящ. – Я вже гадав добренько пом’яти Гершка в своїх руках, а тут маєш! Однак, парубче, – звернувся він до Петра, – не можна так кидатися на кожного проїжджого. Зчинимо тільки гвалт і налякаємо, чого доброго, Гершка, – він, гляди, з півдороги назад і поверне. Треба раніше придивитися, хто їде.

– Авжеж, це правда, тільки хіба що сам дідько розгледить щось такої темної ночі, – відповів на це Качур.

– А от я й не дідько, а бачу твоє сліпе око.

– Ай справді, наче світліше стало, – погодився Качур, – одначе це погано, виходить, скоро й світати почне.

Петро оглянувся: дійсно, густий морок ночі починав ніби рідшати, і можна було хоч і не зовсім добре, уже розгледіти обличчя товаришів, неначе присипані густим сірим попелом.

Так чи так, панове, а базікати серед шляху нема чого, – похмуро зауважив Довгонос.

Усі мовчки погодилися з його зауваженням і розійшлися по своїх місцях.

Петро знову сів і втупив очі в землю. Тепер уже не нетерплячка, а страшний сумнів пік його душу нестерпним вогнем.

«Чого це Гершко не їде? Що трапилось? Що могло з ним статися? – щохвилини запитував він себе тривожно. – Невже ж він проїхав раніше за них чи злякався його крику й звернув кудись убік?»

У безсилій злості й одчаї Петро мовчки стискував до болю свої руки.

«А що, коли Гершко вислизнув з їхніх рук і забрав із собою Capy? Це ж він, Петро, з жалю до Сари придумав таке ризиковане діло, а тепер, завдяки його малодушності, може загинути не тільки нещасна дівчина, але й усе село. Налетять ляхи, пограбують, спалять усе… людей поб’ють… А Capa? О, коли Гершко довідається, що вона хоче бути з нами… тоді її жде смерть, так, смерть і ніщо інше…»

Хутко наближався світанок; на сході, край чорної бані небосхилу, вирізнилася каламутна, сіра смуга. Пітьма підіймалася все вище й вище, густіючи посеред неба. Починався похмурий, сірий день, а Гершко все не їхав.

Знову здалека почувся гуркіт коліс і кінський тупіт. Петро здригнувся і, забуваючи про будь-яку обережність, мерщій підвівся з землі.

Але й цього разу він помилився: повз них швидко проїхало на великих возах-драбиняках кілька селян, мабуть, на послушенство в замок.

– Ні, панове, як хочете, а далі чекати тут не можна! Кожної хвилини може статись нещастя! – промовив Петро схвильовано, виходячи з засідки, коли вози зникли з очей.

– Отож-то й воно, – сказав Лящ, і собі підводячись з землі. – А чи не краще було послухати моєї ради. Все обійшлося б тишком-нишком, а от тепер…

– Що казати про те, що вже минуло, – нетерпляче перебив його Петро. – Треба поспішати в замок і за всяку ціну впіймати Гершка й навіки заткнути йому горлянку!

– Отакої! Уже зараз і в замок, – заговорив Качур, підходячи разом з Довгоносом до Петра й Ляща. – Треба довідатися раніше, чи виїхали жиди з корчми, може, вони й досі сидять там та ждуть ясного дня, щоб вирушити в дорогу. Певно, Capa виставила свічку на той знак, що Гершко вирішив виїхати не через три дні, як гадалося раніше, а сьогодні, але ж вона не сказала, о котрій годині надумав вирушати Гершко, а може, й сама не знала. Не віриться мені, щоб Гершко зважився виїхати глупої ночі, мабуть, він дожидався світанку. От тому я й раджу, панове, передусім податися назад до корчми й довідатися, чи там ще Гершко?

Від Качурових слів у Петра якось одразу полегшало на серці. І справді, як йому раніше не спала така проста думка?

– Правда твоя! – погодився він. – То гайда ж, панове, до корчми.

– Е, ні, парубче, стривай, – спинив Качур Петра, – всім не можна рушати з місця: може бути й таке, що Гершко виїхав з корчми й ховався до ранку десь у кущах або в очеретах, а через те, що в Лисянку немає іншої переправи, як ця, то тут треба стерегти, бо раніше чи пізніше, а цього місця він не мине.

– Гаразд, – погодився Петро, – ну, то їдьте ви з Довгоносом, а ми з Лящем зостанемося тут.

Качур і Довгонос поскакали до села, а Петро й Лящ знову пішли в засідку. Минуло ще томливих півгодини, година… Тим часом зовсім розвиднілося; почав накрапати дрібний дощик і незабаром затяг туманом усю околицю. Петро й Лящ загорнулися в свої киреї й перебралися під гілля верби.

Минуло ще півгодини: проїхало ще кілька возів… Нарешті на шляху показалися Качур і Довгонос вкупі з трьома селянами.

– Ну, що? – кинувся до них Петро.

– Нікого, ні душі… Корчма порожня, і коней немає на стайні, – відповів Качур.

Петро немов скам’янів.

– Що ж це означає, панове? Де вони поділися? – заговорив він через якусь мить з великим хвилюванням, переводячи розгублений погляд з одного товариша на другого. – Не могли ж вони проїхати раніше за нас? Ми ж верхи помчали навпростець, а вони їхали на бричці з поклажею.

– І пропустити ми їх не могли, – зауважив Довгонос.

– Авжеж! – докинув Лящ. – І пропустити ми їх не могли, і проїхати тут раніше за нас вони не могли, і ніяк їм було проминути це місце; тут же гребля, а іншої переправи немає.

– Є, – зауважив один із селян, – правда, гак треба зробити верст із десять, а все-таки можна перебратися на той берег і доправитись до замку.

– Де ж це? Як? – спитали разом присутні.

– А на Боярин і на Сидорівку!

– Правда, правда, – погодились Качур і Довгонос, – могло бути й так.

– Так воно і є! – скрикнув у розпачі Петро. – Виходить, вони вже там, у замку, в губернатора!

– Ну, мабуть, ще ні, – заперечив Качур. – Якщо він поїхав на Боярин і на Сидорівку, то туди ще не доїхав, отже, маємо час придумати, що робити…

– «Придумати», – пробурчав з досадою Лящ, – багато ми тепер придумаємо! Треба було послухати одразу моєї ради, а тепер піймай його…

– Одначе хоч би що там трапилося, пане-брате, треба виправляти становище, а не гаяти час на марні розмови, – сказав Качур.

– Правда, правда! – підтримали його всі присутні.

– Я їду в Лисянку! – рішуче сказав Петро.

– Ні, стривай! – спинив його Качур. – Тебе в Лисянці добре знають, може виникнути підозра, а мій хлопець служить там у палаці, от він і довідається про все, та й корчмар, той, що коло замкової брами держить корчму, теж знайомий мені… Тому ось яка моя рада: в Лисянку поїдемо зараз я й Довгонос, Петро з Лящем зостануться ще тут стерегти, – коли що – впораються і вдвох; ви ж, панове, – звернувся він до селян, що прийшли з ним, – ідіть скоріше додому, сідлайте коней і розсиптеся в різні боки: на Тальну, на Боярин, на Сидорівку… розпитайте в добрих людей, чи не їхали через їхні села наші жиди?

Петро спробував був обстояти свій намір податися разом з Качуром у Лисянку, але змушений був скоритися зрештою загальній ухвалі. Товариші роз’їхалися, і за кілька хвилин Петро й Лящ зосталися знову вдвох на варті.

Тепер уже Петро не горів од нетерпіння: душу його охопила якась похмура, дика злість. А втім, як тільки долинав гуркіт коліс, надія знову спалахувала в його серці, але після кожного нового розчарування ця злість ставала все похмурішою.

Дощ тим часом ряснішав, киреї на Петрові й Лящеві понамокали й настовбурчились, наче дзвони.

Сонце, напевне, вже схилилось за полудень, але Петро не помічав нічого: ні голоду, ні втоми, ні вогкості, що пронизувала його, одна тільки думка про те, що він малодушністю своєю занапастив і Сару, й себе, і все село, впиналася в його мозок розпеченим цвяхом.

Нарешті здалеку почувся гучний кінський тупіт, і Петро з Лящем побачили, що до них чвалом мчать Качур і Довгонос. Обличчя в обох були стурбовані.

– Немає, ніде й не проїжджали, – заговорив Качур ще здаля, – а час би вже й бути, якщо вони туди поїхали; на всякий випадок я доручив своєму хлопцеві й іншим стерегти, і якщо тільки вони з’являться, то зразу ж, не зволікаючи, примусити Гершка замовкнути навіки. Тільки навряд чи він тепер і поїде туди: пан губернатор з панією, панною і всіма панами вибираються кудись із замку, допіру повози проїхали, кажуть, в Умань. На день, на два ми ще врятовані, але що робити?

– В погоню за ним! – нестямно скрикнув Петро. – Розшукати його сліди, в нього ковані коні.

– Сліди?! – перебив його Лящ. – Хоч би й були якісь сліди, то цей дощ уже давно змив їх.

– Ні, ні, панове! Не можна це самим вирішувати: йдеться про все село, а тому треба порадитися з громадою й з панотцем, – заперечив Качур. – Та й оглянути Гершків двір теж не вадить.

– Правда, – одривчасто промовив Петро. – То “їдьмо ж туди, у Гершків двір, і скликати всіх…

Товариші поскакали. Тим часом дощ ущух, хмари розірвалися й розпливлися по небу. Косе проміння сонця ринуло на землю, і все кругом заблискотіло.

– Ого-го! – промовив Лящ, оглядаючись на сонце. – Одначе вже не рано, і дуже не рано!

На слова його ніхто не відповів; усі були охоплені тривогою й страшним передчуттям.

Доїхавши до Гершкової корчми, вони побачили вже гурт селян, що юрмився в дворі. Швидко позіскакувавши з коней, вони змішалися з юрбою.

– Що там, що там таке? – закричав Петро, проштовхуючись уперед.

– Та ось що! – відповів йому один із селян, що стояв попереду. – Ми чекаємо його там, на греблі, а він зовсім в інший бік подався!

– Як же так?

– А ось дивися сам, це ж він навмисне й лісу розібрав.

Селянин показав Петрові й товаришам його на розібрану лісу з того боку, куди вночі виїхав Гершко. Не могло бути ніякого сумніву, що лісу розібрали тут саме з цією метою; на землі неподалік валялася частина збруї, батіг, якого Гершко, мабуть, забув, хапаючись, і ще кілька речей.

– Так і є! Одурив, проклятий! – скрикнув у розпачі Лящ. – Ну от, а тепер шукай вітра в полі!

– Авжеж, – обізвалися голоси, – виїхав у степ, а потім біс його знає, куди повернув!

Не відповідаючи нічого на ці зауваження, Петро кинувся за лісу, сподіваючись знайти хоч які-небудь сліди.

– Ге, слідів шукаєш, хлопче, – заговорив до нього сивий дядько. – Думали й ми про це, теж оглянули все: якби не цей дощ, то можна було б по траві розшукати слід, а тепер пропало!

Петро глянув на степ, що стелився за лісою, і одразу ж переконався в правдивості цих слів, – найменшого сліду не видно було в степу, трава, рясно обсипана важкими краплинами дощу, хилилася до землі і вкривала степ рівним оксамитним килимом.

Якусь хвилину стояв він так у німому розпачі, – коли нараз до його слуху долинув гучний крик:

– Пустіть, пропустіть! Є звістка.

Петро зразу ж упізнав голос Семена Гудзя, одного з своїх односельців, яких було послано в розвідку.

Усі розступилися, і задиханий Гудзь з батогом у руці і з збитою на потилицю шапкою вискочив уперед.

– Є звісточка! Бачили, бачили! – закричав він.

– Де? Коли? Як? – почали питати з усіх боків.

– У Кирилівці рано-вранці…

– У Кирилівці? Ото, далеченько! – здивовано вигукнув Качур.

– У Кирилівці… – говорив, затинаючись, Гудзь, насилу переводячи подих. – Кілька душ бачило. У парокінній бричці рудий жид із старою…

– A Capa? – з тривогою перебив його Петро.

– Ні, молодої не бачили з ними.

– Так то не вони! – скрикнув Петро.

– Авжеж, – підхопив і Качур, – не вони; Capa була з ними.

– Вони, побий мене бог, – гаряче запевняв Гудзь. – І бричка їхня, і коні – один буланий, а другий чорний з лисиною на лобі. Люди розказували, та й стара жидівка, кажуть, називала жида Гершком. Вони там коней годували. Дуже, кажуть, змучені коні були.

– Ні, не вони, не вони! Де ж би могла подітися Capa? – скрикнув у відчаї Петро.

– Гм… Де могла подітися? Та це зрозуміло. Якщо тільки Гершко довідався, що вона християнка… – заговорив Качур, але нараз, глянувши на Петра, зупинився.

І всі збентежено замовкли…

Вузькою лісовою стежкою поволі їхали Качур і Петро. Потомлені далекою дорогою і літньою спекою, коні ступали ліниво, понуривши голови. У лісі було прохолодно. Столітні дуби й граби, сплітаючись своїм могутнім гіллям, утворювали над головами «подорожніх ажурне смарагдове склепіння; крізь нього пробивалося яскраве проміння сонця й падало м’якими світлими плямами на зелений мох і траву, що встеляли підніжжя дерев. Петро й Качур їхали мовчки; спека й утома давалися взнаки. Ледве отямившись од розпачу, Петро, в супроводі Качура, кинувся, за згодою громади, до сусіднього лісу, де, як сказав Залізняк, стояла велика ватага гайдамаків; але там їх уже не було: гайдамаки, як їм сказали селяни з найближчих сіл, перейшли до Лебединського лісу.

Не спочивши й хвилини, Петро й Качур подалися туди: вирішили заїхати спершу в Кирилівку, щоб іще раз розпитати самим, куди звідти повернув Гершко. Петро плекав іще в глибині душі надію, що довідається там щось про Capy; але те, що він узнав, було зовсім невтішне. Усі, хто бачив Гершка, потвердили, що молодої єврейки Сари не було з ними. Втекти од Гершка в дорозі, здавалося б, не було в неї ніякої можливості. Звичайно, під час ночівлі, стоянки це ще можна було б зробити, але навряд чи зупинявся Гершко до Кирилівки, тому Петрові залишалося тільки одне страшне припущення, підказане Качуром…

Вистежити Гершка, впіймати його, вирвати в нього жахливу істину – ось чого жадав тепер Петро. Від Кирилівки йшли тільки два шляхи – один на Турову, а другий на Кальниболото й Лисянку; через те що Гершко назад не повернув, то не залишалося сумніву, що він подався на Турову. Цей невизначений напрямок Гершка не загрожував Малій Лисянці ніякою небезпекою, тим більше, що й губернатор з усією своєю командою подався в Умань, а тому перший намір Петра був кинутися зараз же в Турову; та, незважаючи на те, що серце його стискалося від болю, він переборов себе й вирішив з Качуром насамперед поїхати до Лебединського лісу, щоб попередити гайдамаків, які там переховувалися, про небезпеку, що загрожувала селу, й просити в них захисту. Мовчки їхали обидва вершники, поринувши кожен у свої думки. Петро ніяк не міг одірвати думок від образу дорогої Сари. Усе переконувало його в тому, що Гершко вкоротив їй життя.

Перед очима Петра невідступно стояла картина страшного насильства. Темна ніч, німа, глуха, безпросвітна. Рудий Гершко із спотвореним від люті обличчям… Ривка… Чіпкі пазури їхні впиваються в тонку шию Сари… Вона судорожно б’ється, виривається з їхніх рук, та все даремно: важким каменем навалилися на груди убивці! Востаннє розплющує вона очі, сподіваючись побачити його, свого коханого, свого рятівника Петра, але кругом нема нікого, ні душі… вона намагається впіймати за руки своїх убивць, вона напружує всі сили, щоб вирватися… крикнути… дихнути… немає порятунку! Чіпкі руки душать їй шию залізним кільцем… нема чим дихати! Кров заливає вуха, голову, серце… кривава піна виступає на губах нещасної жертви, передсмертне хрипіння завмирає в неї на устах…

Німа, глуха ніч накриває чорним саваном убивць. А він, Петро, єдиний її захисник, єдина близька їй людина в усьому світі, сидить за десятки верст у засідці, в яру, і навіть на думці не має того, що його щастя, його кохана, люба Capa вмирає від рук страшних душогубів!

Серце Петрові нестерпно, боляче щеміло, немов стиснуте обценьками; він робив над собою нелюдське зусилля, намагаючись одігнати цю жахливу картину, а вона знову випливала перед ним з усіма страшними подробицями. Йому здавалося, що він чує тут, коло самого свого вуха, передсмертне хрипіння Сари… І разом з тим якийсь таємничий голос нашіптував йому маленьку надію на те, що Capa врятувалась, утекла, сховалася десь у заростях і зрештою все-таки повернеться до нього! О, коли б скоріше в Турову – довідатись, куди поїхав Гершко.

У лісі було тихо й урочисто, наче в забутому храмі. Лунко стукотіли кінські копита об коріння дерев, що перепліталося через стежку.

– І що воно далі буде? – перервав нарешті мовчанку Качур. – Чув, що казали проїжджі люди в Кирилівці?

– А що? – хутко спитав Петро, відірвавшись од своїх дум.

– Та там, у Кирилівці, коли ти розпитував про Гершка, стояли проїжджі люди й розказували, що в них уже таке коїться, що боронь боже! Пан офіціал уніатський з командою їздить і силоміць одбирає в православних церкви. А селянам тим, котрі відмовляються присягати на унію, завдають всяку муку. Ох-ох! – Качур глибоко зітхнув. – Чи знає про те король?

– Знає, – відповів із злою усмішкою Петро. – Самочинно митрополит уніатський не розпочинав би справи, та й звідки б він узяв команду? Усе це робиться за згодою короля й сейму.

– А чув ти, подейкують люди, що ігумен мотронинський поїхав до цариці скаржитися на ляхів?

Петро хотів щось відповісти, але його несподівано перервав якийсь протяглий, мов стогін, звук.

– Що це? – спитав Качур, швидко повертаючись у сідлі. – Ти чув?

– Чув: то пугач.

– Пугач? – здивовано перепитав Качур.

– Авжеж, пугач, я вже його крик знаю, не помилюсь.

– Гм… – Качур повів бровою й замовк.

Кілька хвилин обоє їхали в глибокому мовчанні.

– А що будемо робити, коли й до нас уніати прийдуть? – заговорив знову Качур.

– Те ж саме, що й інші, – похмуро відповів Петро, звівши докупи чорні брови. – Не залякають командами! До унії не пристанемо, хоч би вони й перевішали нас усіх до одного.

У цей час протяглий крик пугача почувся знову, але вже набагато ближче.

– Чув? – злякано прошепотів Качур.

– Чув, – знову відповів Петро голосно, здивовано глянувши на Качура. – Пугач.

– В тім-то й річ, що пугач.

– Ну, то чого ж ти злякався?

– А того, що скільки на світі живу, то ще не чув, щоб пугач удень пугав. Коли б нам не вскочити в халепу.

– Обережність не завадить, – промовив Петро, обдивляючись свою зброю. Качур зробив те ж саме. Обидва приятелі туго натягли повіддя і, підштовхнувши коней разів зо два попід боки; поїхали швидкою риссю вперед.

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 102 – 117.