27. Освячення повстанської зброї

Михайло Старицький

Настав похмурий, задушливий вечір. Важкі чорні хмари затягли все небо і вкрили землю вогкою мертвотною тінню. Вітер ущух, нерухоме повітря наче застигло. Низько над землею носилися чимось занепокоєні ластівки. Усе провіщало страшну ніч; та, незважаючи на це, дорогою до Мотронинського монастиря повільно посувалися юрби прочан.

В цьому, звичайно, не було нічого дивного, бо завтра в монастирі мала відбутись урочиста відправа з нагоди свята Маковія. Але вигляд прочан міг нагнати мимовільний страх на кожного зустрічного: обличчя у всіх були похмурі, у декого з-під свит виглядали кінці шабель, інші ж, незважаючи на завтрашнє свято, несли на плечах коси й сокири; жінок і дітей не видно було зовсім.

Піших прочан обганяли озброєні з ніг до голови вершники.

Посеред дороги поволі рухалися велетенські чумацькі мажі, до верху навантажені й укриті кінськими шкурами; подекуди з-під шкур виглядали хвости в’яленої тарані.

Великі чумацькі воли насилу везли цю поклажу. Певно, рибу закупила жаліслива монастирська братія, щоб почастувати на Маковія прочан; дивне було тільки те, що на вибоях у навантажених копченою і в’яленою рибою возах щось металево-глухо бряжчало. Погоничі у довгих важких свитах, які геть ховали їхні обличчя й постаті, неквапливо, мовчки ступали біля своїх возів. Либонь, вони так поодягалися, боячись грози, а може, й інша якась причина, приміром можливість небажаних зустрічей, примусила їх ховати свої обличчя.

Перед тим, як в’їхати в ліс, вози зупинялися.

– Хто їде? – лунав із хащі тихий оклик.

– Вози з таранею! – відповідали чумаки й зникали в темній глибині лісу. Швидко насувалася ніч, край неба раз у раз спалахували лиховісні блискавиці, а чорна паща лісу поглинала все нові й нові юрби загадкових прочан.

Тим часом на монастирському дворі стояла велика метушня. Мовчки, нечутно шастали по двору ченці, готуючи все потрібне для відправи: розставляли нещодавно прибулі вози з залізною таранею – спочатку біля церкви півколом, а коли вже там не було місця – по крутому схилу гори, виносили з церкви аналої та ікони, розстеляли килими.

Брама не зачинялась, а тільки охоронялася посиленою сторожею. Монастирський двір не міг умістити сили-силенної прибулих прочан – вони строкатими гуртами снували по всій околиці.

Згори здавалося, що глибоко внизу серед кущів і низьких заростей стривожено метушаться цілі полчища мурашні.

Люд, який заповнив монастирський двір, мовчки стежив за приготуваннями, тільки приглушені вигуки вряди-годи порушували лиховісну тишу.

Двері церкви були розчинені навстіж. У глибині, біля намісних образів, блимали дві-три лампади, наповнюючи церкву таємничими сутінками.

Обриси монастирських будівель уже потопали в темряві, й на чорному тлі яскраво різьбилися лише освітлені вікна келії отця архімандрита.

У ній зібралися ієромонахи, диякон Аркадій, отець Антоній, настоятель Єлпідифор, Залізняк і Найда.

В кутку, перед образами, темнів аналой з іконою і хрестом на ньому. Біля аналоя стояв отець Єлпідифор; поверх чорної ряси на ньому була траурна єпітрахиль; присутні оточили його тісним колом; обличчя у всіх були зосереджені й сповнені суворої мужності. Тільки на обличчі Найди крізь зовнішню суворість виразно проглядала страшна, потаємна мука.

За цю добу він пережив непосильну й для козацького серця боротьбу, та все-таки вийшов з неї переможцем.

Гонець, посланий ним у Лебединський монастир, привіз лише підтвердження страшної звістки, переданої Найді Залізняком: справді, сильний польський загін обложив монастир з усіх боків, і пройти туди було неможливо.

Страшний відчай охопив козакове серце, але залізна воля взяла гору, і Найда залишився на місці, влаштовуючи й готуючи все для наступного фатального дня.

У келії було тихо. Отець Єлпідифор погортав требник, розкрив його, поклав на аналой і звернувся до всіх схвильованим старечим голосом:

– Братіє, поки нога наша не переступила порога цієї келії, усе ще перебуває в смиренному спокої на нашій бідолашній Україні; та тільки-но вийдемо ми за поріг, по всьому рідному краю спалахне пожежа, й ніхто вже не спроможний буде погасити її. Що вона передвіщає нам – порятунок чи ще гірше лихо? Єдиний вседержитель світу відає про це. Можливо, ми, сліпі слуги його, ведемо в цей час на заклання вітчизну свою! Помолимося ж, братіє, йому, всевідаючому і всеблагому, хай пошле він нам свою допомогу: бо не помсти шукаємо, не користі й земної слави, а спасіння святого хреста нашого й захисту для старих, вдів і сиріт. На страшну справу зважились ми, не відаючи волі промислителя… Помолимося ж йому щирим серцем, усією душею, хай зглянеться він на наші страждання і пошле своє благословення!..

Усі мовчки опустилися на коліна; настоятель тремтячим голосом читав молитви; присутні повторювали за ним пошепки кожне слово, з надією і благанням зводячи очі на темні лики святих. Нарешті отець Єлпідифор обернувся до молільників, проказав звичайний відпуст і перехрестив усіх.

Першими підійшли до хреста Залізняк і Найда.

– Чада мої возлюблені! – сказав Єлпідифор, підносячи їм хрест. – Вам вручили ми долю святої церкви й нашого краю. Заприсягніться ж у цей страшний час, що не для користі, не для слави поведете ви за собою малих сих!

– Присягаємось муками Христа, спасителя нашого! – промовили разом Залізняк і Найда, підіймаючи вгору руки. – За віру і за волю народу ми віддаємо своє життя і життя тисяч братів, і коли хоч одна горда, себелюбна думка скаламутить наше серце, коли хоч раз рука підійметься з веління нашої гордині, – хай ми тоді не матимемо вічного спасіння, хай нас відлучать від святої церкви нашої навіки!

– Амінь, – закінчив Єлпідифор, обнімаючи Залізняка й Найду. – Хай благословить вас господь і дарує вам перемогу.

– Віримо, пречесний отче, і надіємося! – палко мовив Залізняк. – Ex, шкода тільки, що немає превелебного отця ігумена… Коли б мені той папір, присягаюся, з ним перевернув би я всю Польщу!

– Папір є! – обізвався хтось за спиною Залізняка тихим голосом. Полковник швидко обернувся й побачив за собою отця Антонія.

З уст Залізняка замалим не зірвався мимовільний вигук, але Антоній подав йому ледве помітний знак і пошепки сказав:

– Коли вийдемо з келії, підеш за мною.

Присутні почали підходити до хреста – слів отця Антонія не почув ніхто. Нарешті всі поцілували хрест.

– Чи все у вас готове, чесні отці? – спитав Залізняк.

– Все!

– Незабаром північ! Іди ж, Найдо, у двір, а я зараз теж піду за тобою.

– Попрощаємося ж, братіє! – мовив отець Єлпідифор. – Хай буде над вами воля господня.

Усі міцно обнялися й почали виходити з келії. Залізняк пішов слідом за Антонієм.

Вийшовши в коридор, що вів од келії отця ігумена на ганок, вони повернули праворуч і вступили в маленьку келійку. Тут містилася аптечка Мельхіседека, а також зберігалися в потаємних скриньках усі монастирські папери.

Келійку тьмяно освітлювала, ледь блимаючи біля образів, невелика лампада. Антоній старанно зачинив за собою двері; потім, підійшовши до однієї із стін, відчинив потаємну шафочку й дістав звідти товстий згорток паперу, перев’язаний золотим шнурком.

– Що це? – схвильовано спитав Залізняк, жадібно стежачи за кожним рухом отця Антонія.

– Указ цариці російської, – урочисто відповів той і, зірвавши шнурок, розгорнув перед полковником товстий аркуш пергаменту, списаний золотими слов’янськими літерами.

– Читай, читай! – задихаючись, вигукнув Залізняк і, схопивши Антонія за плече, підвів його до лампади.

– «Ми, божою милостю Катерина II, цариця і самодержиця всеросійська…» – почав Антоній і, повільно карбуючи слово за словом, прочитав полковникові весь указ, в якому нібито від імені Катерини наказувалося всім козакам, селянам і запорожцям українським, під проводом Залізняка, винищити по всій Україні ворогів православної віри й руського народу, бо цариця не хоче більше терпіти насильств і звірств лядських над православною церквою та православним рідним народом і обіцяє йому свою швидку й сильну допомогу.

– Друже мій, брате мій! – вигукнув Залізняк, коли Антоній прочитав папір. – Та хто тобі дав, та де ти роздобув цей папір? Чого ти раніше не сказав мені про нього?

– Бо ще не настала остання хвилина.

– Хто тобі дав його?

– Знайшов у потаємній скриньці отця Мельхіседека… – відповів отець Антоній, опустивши очі.

– Чи так це, отче? – і Залізняк пронизав отця Антонія допитливим поглядом.

– Не час, козаче, дошукуватися, звідки указ і хто привіз його! – збудженим голосом відповів отець Антоній. – Благо, що він є! Сплюндрована Україна й свята церква волають про допомогу… Лише це волання є непреложною істиною… Іди ж і переможи ненависних латинян, сокруши їхню гординю й визволи країну від єгипетського ярма… А для цього – будь-яка зброя придасться… Амінь! – закінчив він.

– Присягаюсь, що з цим папером, – вигукнув Залізняк, стискаючи в руці пергамент, – усе піде за мною, і душі замучених полетять попереду війська на люту кару ворогам!

Полковник міцно обняв отця Антонія і, сховавши за пазуху дорогоцінний папір, поспішно вийшов у присінок.

Не встиг він ступити й кілька кроків, як за його спиною почулося тихе шарудіння й дві тонкі руки схопили його за рукав.

Залізняк швидко озирнувся і, здивований, побачив Прісю. У напівтемряві присінка важко було розгледіти вираз її обличчя. Полковник бачив тільки великі чорні очі дівчини, які з тугою дивилися на нього.

– Це ти, Прісю, дитя моє? Що з тобою? – ласкаво промовив він.

– Господи боже! – тремтячим голосом заговорила Пріся. – Пане полковнику, зараз ножі святитимуть, вранці похід і пан полковник залишить нас!

– Ні, ні, голубко моя! – перебив її Залізняк. – Я не залишу тебе, я домовився з отцем намісником, ти житимеш у монастирі.

– Не те, не те! – з тугою вигукнула дівчина. – Пан полковник піде з козаками, а на війні, ой боже милий, – усе може трапитись! Страшно й подумати!

– Господь над усіма нами!

– Над усіма нами, а батька замучили! – Прісин голос урвався, і все тіло її затрусилося від глухого ридання.

Залізняк, як міг, заспокоював Прісю.

– Хто за бога, за того й бог. Не переможуть нас ляхи, а монастир укріплений, і я залишу в ньому достатньо війська.

– Не про себе я, не про себе… – палко відказала дівчина. – Хай мене закатують, хай мене спалять, хай посадять на палю ляхи, – хто я? Дурна, нікому не потрібна дівчина, а якщо… Ой боже мій, боже мій!..

– Та що з тобою? – здивовано спитав Залізняк.

Пріся зібралась із силами й заговорила швидко-швидко, наче боялася втратити рішучість:

– У мене є прохання, таке прохання… Якби пан полковник погодився, я б усе життя… Я знаю, що я недостойна, але, як собака, слухатимусь кожного слова, доглядатиму пайового коня… Ніхто не дізнається, я обріжу собі коси, одягну жупан… Ох, якби пан полковник погодився… Я не можу тут залишитись, я помру від туги, від страху, що пан полковник сам на війні, що нікому захистити його!

– Ти, ти збираєшся захищати мене?! – вражено вигукнув Залізняк. – Бідна маленька дитино, та чи знаєш ти, що таке війна? Там смерть щохвилини заглядає у вічі.

– Усе, усе витерплю! – вигукнула Пріся, судорожно чіпляючись за руку Залізняка. – Кістьми ляжу, душу свою занапащу, тільки б з паном полковником…

– То хай же буде по-твоєму, мій маленький джуро, тільки пам’ятай – не ти мене, а я тебе захищу від будь-якого напасника! – полковник пригорнув до себе дівчину й ніжно поцілував її в чоло.

– Ви… ви… мене… – Пріся схопила Залізнякову руку і, заливаючись сльозами, почала палко її цілувати.

Якийсь сумнів, якийсь невиразний здогад ворухнувся в душі козака.

– Прісю! – запитливо промовив він і, взявши дівчину за підборіддя, підвів її голову й пильно заглянув у вічі.

Але Пріся вмить випорснула із Залізнякових рук і зникла в глибині двору. Якусь мить полковник стояв здивований і зворушений цією несподіваною сценою, коли нараз почув протяжний удар дзвона.

Залізняк труснув головою і рішуче пішов до виходу.

Вийшовши на високий ганок, він на мить зупинився, вражений красою величної картини, яку являв тепер собою монастирський двір.

Увесь майдан, аж до самих возів, поставлених півколом, був поспіль забитий людом. Усі стояли, скинувши шапки, тихо, мовчазно, нерухомо, з нетерпінням чекаючи початку відправи.

Перед півколом возів яскраво горіли у важких ставниках воскові свічки, а вниз схилом гори, немов розсипані зірочки, збігали вогники. З возів поздіймали ножі й шаблі. їхні відточені леза тьмяно блищали, коли на них падало тремтливе, мигтюче світло.

На чорному тлі ночі горів і сяяв огнями храм, ще різкіше відтінюючи навколишній морок. Крізь відчинені двері храму видно було його середину, залиту світлом панікадил.

Зірниці спалахували частіше й частіше, блискавки розтинали чорну пелену ночі й немовби виривали на мить із пітьми обриси страшних, потворних хмар, які розповзалися по всьому небу, й контури дрімучого лісу, що з усіх боків оточував гору, на котрій стояв монастир.

Грому не було чутно; навіть найменший подих вітерця не колихав нерухомого повітря, але небо дихало якоюсь страшною загрозою, і щось зловісне було в безшумному леті мигтючих блискавок.

Натовп стояв нерухомо, мовчки, затамувавши подих, чекаючи чогось страшного.

Та ось царські врата в храмі розчинились, в них з’явився у повному парадному облаченні намісник монастиря – отець Єлпідифор – і рушив до виходу в супроводі дияконів, хлопчиків із світильниками та хору, а слідом за ним потяглася довга вервечка ієромонахів, ченців і послушників. Мимовільний шепіт пробіг по юрбі, і все раптом затихло.

Єлпідифор зупинився біля аналоя, поряд з яким було укріплено ветхий запорозький прапор, у багатьох місцях пробитий кулями й почорнілий від порохового диму.

За ним стали шість старших священнослужителів, а по праву руку Аркадій у дияконському облаченні та Антоній. Хор і решта ченців оточили священнослужителів. Залізняк і Найда стали перед військовим прапором.

– Благословен бог наш! – виголосив отець Єлпідифор.

Усі схилили голови й почали хреститися.

– Благословен, господе мій, укріпи руки мої на ополчення і персти мої на брань, – голосно почав читати отець Антоній. – І врятуй мя з рук синів чужих, їхні-бо уста глаголють суєту, і десниці їхні сіють неправди.

В тиші, що запала навкруги, голос Антонія лунав гучно й чітко; натовп пошепки повторяв слова псалма і з вірою й надією ревно хрестився. Та ось Антоній замовк, і грянув хор.

– З нами бог, розумійте язиці й покоряйтеся, яко з нами бог! Урочистий спів широкими хвилями розливався довкола, і бадьорі, владні звуки його проникали в серця людей, наповнюючи їх звитягою; здавалося, люди відчували, як з кожним звуком їхні сили міцнішали і в душах зростала відвага.

Коли хор замовк, Антоній знову виступив уперед і почав читати молитву.

Чим далі він читав, тим натхненніше бринів його голос, непохитна впевненість відчувалася в ньому й передавалась усім присутнім.

А блискавки страшними зигзагами розтинали чорне склепіння неба, немов свідчили про велич всесильного бога, який може прихиляти небеса, запалювати світила й збурювати моря.

Замовк Антоній, і наперед виступив отець Аркадій.

Його смагляве обличчя в ореолі чорних кучерів було мужнє й суворе, очі світилися гнівом.

Натовп заворушився.

Аркадій звів очі до неба і почав проголошувати урочисту єктенію. Його могутній бас, наче грім, прокотився над головами людей і досяг останніх рядів.

Молитву за молитвою читав отець Аркадій, і за кожною з них натовп хрестився і падав на коліна…

Останні Аркадієві слова, якими він закликав на голови ворогів і зрадників кару господню, прозвучали страшним пророцтвом. І в ту ж хвилину чорне склепіння неба розверзлося, на мить показалася бездонна глибінь, сповнена тремтливого сліпучо-білого світла, немов із-за розірваної завіси, що відділяла небо від землі, глянуло на оповитий мороком діл нестерпно блискуче око.

Усі на мить зажмурили очі, але чорна завіса неба знову зімкнулась, і пролунав голос отця Єлпідифора:

– Яко ти єси кріпость і пристановище людям своїм і тобі подобає всяка слава, честь і поклоніння, отцю, синові й святому духу, нині, і прісно, і во віки віків. Амінь!

Служба йшла своєю чергою, урочистий спів змінювався молитвами.

Петро стояв у передніх рядах і сам не розумів, що діється з ним: немов якісь могутні крила виростали в нього за плечима, немов душа росла, й ширилася в грудях, і рвалася вперед, назустріч грізному невідомому, немов м’язи його міцнішали й наливалися залізною, незламною силою, і все минуле життя, і всі злигодні, й смерть батька, і загибель Сари, і всі власні образи й кривди – все це відходило далеко назад, а серце охоплювало одне пристрасне бажання: віддати своє життя за рідний край.

Настрій однієї людини передавався іншим, наелектризований натовп з блідими обличчями й блискучими очима горів одним бажанням, і якби в цю хвилину його оточило навіть стотисячне військо, воно було б розбите, воно не встояло б перед страшною силою геройського духу, що пробудився в серцях змученого люду.

Та ось настоятель Єлпідифор повернувся обличчям на захід і, знявши руки до неба, почав читати молитву на всю силу свого старечого голосу:

– Господи, боже наш, що послухав Мойсея, який простяг до тебе руки свої… Ти і нині почуй нашу молитву й воїв, що зібралися тут, благослови, і укріпи, і дай їм серце мужнє на супротивних ворогів, ангела світлого пошли їм, щоб ворога подолати…

При перших словах молитви всі попадали на коліна.

Отець Єлпідифор окропив свяченою водою прапор і, насилу піднявши важке древко, передав його Залізнякові, який побожно опустився навколішки.

– Прийми корогву сію, небесним благословенням освячену, – промовив настоятель, поклавши руку на похилену Залізнякову голову. – Хай же буде вона ворогам християнського роду страшна й жахлива, і хай дасть тобі господь благодать і допоможе во славу імені його пресвятого пройти мужньо ворожі полчища неушкодженим. Во ім’я отця, сина і святого духа. Амінь!

Залізняк з благоговінням прийняв корогву із старечих рук. Єлпідифор підняв кропило й під голосний спів окропив свяченою водою найближчі ряди.

Як тільки стих заключний хор, настоятель зупинився проти Залізняка і, простягши руки До натовпу, із зусиллям заговорив високим голосом:

– Чада мої возлюблені! Засмучені й беззахисні діти! Господь нині почув стогін і ридання наші й повелів змінитися скорботі на радість. Вам належить визволити святу церкву і край рідний від мук та наруги лядської. Не бійтеся сильних і прегордих ляхів. Господь, який дарував перемогу людям Ізраїлевим над сильним Амаликом, господь, який укріпив отрока Давида і допоміг йому перемогти Голіафа, господь, який звелів сонцю зупинитися і колись дарував нашому преславному гетьманові Богдану перемогу над полчищами лядськими, дарує й вам перемогу, і укріпить серця ваші, і пошле на допомогу полчища свої небесні, і оберне гордість лядську в переляк і жах, і утвердить, і возвеличить церкву нашу на віки вічні. Не бійтеся, та аще кого й спіткає смерть, хай не бентежиться серце його, бо ніхто так не угоден богові, як той, хто поклав душу за віру свою. Віруйте й надійтеся, братіє моя, і вірою врятуєтесь! Не вболівайте за жінками й дітьми своїми – владичиця небесна покриє їх святим своїм омофором. Відкладіть нині всякі земні дбання! За віру, за хрест святий вставайте всі: чоловіки, жінки й старі!

У натовпі почулися натхненні вигуки й схлипування жінок.

Від душевного хвилювання голос Єлпідифора набрав ще більшої сили:

– Сього мужа, – промовив він, показуючи на Залізняка, що стояв біля нього з прапором у руці, – свята церква, єдина нині заступниця ваша, благословляє військами; серце його чисте перед богом! Він поведе вас на ворога, і всі тікатимуть перед ним, і щезнуть вороги наші, – настоятель підняв високо над головою срібний хрест, – перед хрестом цим, яко щезає тьма перед лицем сонця!

– Присягаюся перед лицем всемогутнього бога! – вигукнув Залізняк дужим голосом, що, проте, на мить затремтів од хвилювання. – Присягаюся, – і він зняв до неба праву руку, – що життя моє до останньої краплини крові віддам за нашу святу зганьблену віру, за вас, мої рідні брати, і за нещасний наш край!

– Слава, слава батькові Максиму! – пролунав з натовпу захоплений вигук у відповідь. – І ми присягаємося померти за віру, за тебе, батьку, і помститися за рідний край!

Бурхливі вигуки підхопила луна й понесла вниз по горі, де вони гриміли з новою силою і котилися в непроглядну далечінь.

– А ось – брат і товариш мій Найда! Його ім’я відоме всім вам, друзі мої! – голосно мовив Залізняк, обнявши за плечі свого помічника.

– Найда! – пролунало звідусіль. – Чернець Найда!

І погляди всіх з забобонним жахом звернулися до козака, про якого в народі уже давно розповідали чудеса.

– Так, Найда, – палко вів далі Залізняк. – Чернець, якого бог покликав для святої брані, він поведе вас разом зі мною!

– І я перед усіма вами присягаюся, – схвильованим голосом промовив Найда, – що поки не побачу визволеним мій край, поки не почую переможного співу в наших церквах, доти не буде мені життя!

– Слава Найді! Помста ворогам! – крикнули всі одностайно.

– Так, друзі, так, помстимося! – із запалом вигукнув Залізняк, і його могутній голос заглушив крики натовпу, люди одразу змовкли. – За всі сльози, пролиті батьками нашими, за муки, за наругу й за страшну смерть святого мученика Данила, спаленого живцем! Нагадаємо їм і Корсунь, і Жовті Води, і Пилявці. Хіба ж не ті в нас шаблі, які й раніше перемагали ляхів? Ті, ті самі! Присягаюся богом, тільки ще більше отруєні кров’ю і сльозами! Розіб’ємо ж впень ляхів і заживемо в своїй власній хаті! Велика єдиновірна цариця московська обіцяє нам свою могутню допомогу; ось грамота, яку вона прислала нам!

Залізняк, діставши папір, розгорнув його і підняв високо над головою.

– Цариця московська обіцяє нам свою допомогу!

– Грамота, грамота, царська грамота! – лунали навколо радісні вигуки.

– Атож, царська грамота! – вів далі Залізняк. – І ось що написано в ній. Полковник гучним голосом прочитав дану йому Антонієм грамоту; вона ще більше розпалила натовп, захоплені вигуки заглушили голос Залізняка.

– Смерть ляхам! На погибель! – гриміло по горі.

– Смерть! – грізно крикнув Залізняк, заглушаючи все навколо, й високо підняв запорозький прапор. Під цим прапором ми пройдемо від краю до краю всю Україну, розтопчемо й виженемо геть ненависних гадів, що впилися в її серце; або поляжемо всі, як один, або запануємо у своїй країні! Настав, браття, останній час: якщо зараз ми з шаблею в руках не відстоїмо своєї волі, Україна не встане повік. За віру ж, за край наш, браття! – громовим голосом вигукнув Залізняк, потрясаючи прапором. – До смерті, до погибелі!

– До смерті, до погибелі! – грізною луною відгукнувся натовп.

Та ось знову почувся голос Єлпідифора, і гомін одразу вщух. Почалася відправа, лишалося ще освятити зброю.

Петро не чув уже ні молитов, ні співу.

В стані екзальтації, що опанувала весь натовп, він жадібно чекав лише тієї миті, коли візьме в руки ніж і почує заклик: «Вперед!»

Нарешті Єлпідифор опустив кропило в свячену воду і, звівши очі до чорного неба, натхненно виголосив:

– Нехай же благословення боже зійде на зброю і на тих, хто візьме її на захист істини Христової. Амінь!

У супроводі півчих і дияконів святителі рушили поміж возами, окроплюючи свяченою водою складену на них зброю та воїнів, що стояли поблизу, і промовляючи благословення.

Юрба заворушилася, усі схиляли голови, протовплювалися вперед, намагаючись стати якомога ближче до священнослужителів.

Процесія з отцем Єлпідифором і дияконом на чолі, з корогвами, які майоріли на вітрі, з хрестами й високими ліхтарями, немов могутня ріка з безлічі людських голів, безмовно погойдуючись, рушила по горі до возів, які стояли внизу.

До кожного воза було приліплено запалені воскові свічки, такі ж самі свічки горіли в руках багатьох селян, що йшли за процесією.

Коли сліпуче сяйво блискавки виривало з темряви монастир і похмурий ліс, який оточував його, у фосфоричному освітленні рельєфно вирізьблювалась і довга низка возів, і священики в чорних ризах, що кропили зброю, і побожно схилені голови, і постаті на колінах…

Незважаючи на страшну навислу хмару, повітря було непорушне, зловісна тиша своїм тягарем давила груди… І кожен звук у ній відлунював напружено й тривожно…

Вгорі дзвонили дзвони, знизу долинали урочисті співи, і здавалося, що церква благословляє у святу великодню ніч емблему переможної любові, яка закликає світ до братерських обіймів, а не освячує смертоносну сталь на помсту і винищення.

Нарешті всю зброю посвятили. Процесія повернулася до монастиря, і Єлпідифор у супроводі священнослужителів зійшов на високу паперть храму.

– Мужайтесь, і хай кріпиться серце ваше! – промовив він, простягаючи руки над натовпом. – І переможете ворогів ваших, уповаючи на господа. Хто за бога, за того бог!

Настоятель іще раз перехрестив схилені голови натовпу і зник у храмі. Усі й далі стояли нерухомо.

– Чого ж ви оніміли, браття? – палко вигукнув диякон Аркадій. – Розбирайте ножі! Свята церква просила на них благословення божого, нині благодать господня зійшла на зброю, і страшний, жахливий буде удар цього ножа для ворогів наших! Хто носитиме його, той не зазнає ран, а ворог, який узрить ножа, тікатиме, і ангел господній гнатиме його, доки не сокрушить до останку. Бо безмежно милостивий бог і страшний у своєму гніві! Вас обрав він захищати святий хрест! Вперед же, не гайте часу!

Здалеку долинув глухий удар грому. Усі здригнулися.

– Чуєте? – екзальтовано крикнув диякон, здіймаючи до неба руки. – Ось голос божий, який закликає вас до помсти. Чаша терпіння його переповнилась, і гнів, і кара в десниці його! Ідіть же й творіте волю його!

Удари грому дедалі посилювались.

– Ідіть, полчища господніх воїнів полетять разом з вами! Вдарять громи небесні, господь пошле вогненні стріли свої на землю содомську і спалить її дощенту!

Страшний удар грому пролунав над самими головами юрби і з жахливим тріском покотився по небесному склепінню; водночас у його зеніті спалахнула блискавка й осяяла зелено-ліловим світлом могутню постать Аркадія з простягнутими до неба руками і гнівним, палаючим поглядом.

Від цього моторошного світла ризи диякона сліпуче заблищали… Натовп, вжахнувшись, упав на коліна, чекаючи страшного знамення…

Тієї ж ночі десятитисячний натовп, що зібрався довкола Мотронинського монастиря, кинувся під проводом Залізняка й Найди на Чигирин і Жаботин.

Цього разу війська обох ватажків складалися майже виключно із запорожців і гайдамаків.

Уже в полудень і місто, і містечко були в руках козаків, хоча в них зібралася сила-силенна євреїв і озброєної шляхти, яка за міськими мурами шукала порятунку від страшних гайдамаків. Ніщо не могло встояти перед бурхливим натиском повстанців. Сам вигляд цих страшних месників наганяв такиц панічний жах на втікачів, що вони кидали зброю, навіть не пробуючи захищатись, або самі собі вкорочували життя, щоб уникнути жорстоких тортур; уся пихатість і зухвалість лядська вмить змінилася божевільною панікою, хоча в місті був чималий загін конфедератів. Чигирин сповнився стогоном, зойками, риданнями, і незабаром Залізняк, оточений своїм військом, уже в’їжджав на міський майдан.

Козаки так щільно оточили місто, що миша не вислизнула б з нього. Почалася страшна кара. Озлоблений столітнім переслідуванням з боку шляхти, знущанням над вірою, над сім’єю, над усім, що тільки є святого в людини, доведений до відчаю страшними тортурами, яких він безперервно зазнавав від своїх мучителів, народ не знав пощади.

Панів, які особливо прославилися душогубством, спершу катували на майдані, а потім садовили на палю.

Чигирин палав, з усіх кінців освітлюючи вогнем кривавий бенкет народної помсти.

Незабаром усе було скінчено.

Того ж дня Найда оволодів Жаботином і вчинив таку саму страшну розправу. Петро, який був у його загоні, показав себе запеклим і нещадним месником.

Одразу ж після розгрому містечка Найда послав один загін під командою диякона до Лебединського монастиря і звелів Петрові приєднатися до цього загону.

Парубок висловив бажання залишитися при Найді, але отаман вимагав виконання наказу; а втім, і доручення було короткочасне – визволити од ляхів монастир, врятувати черниць і негайно повертатися назад…

Звістка про розгром Чигирина й Жаботина блискавично облетіла всі околиці.

Під прапори Залізняка й Найди ринули звідусіль юрби озброєних людей, і до вечора наступного дня ватажки очолювали вже сорокатисячне військо.

Передусім вирішено було оволодіти всіма укріпленими містами Київщини, а тоді вже вирушити далі – на Поділля, Волинь і на саму Варшаву.

Гайдамаки вдалися до свого звичайного способу війни. Залізняк розділив військо на кілька сильних загонів; ядро кожного з них складалось із досвідчених запорожців і гайдамаків, решта ж були нашвидкуруч озброєні селяни; кожен загін очолював випробуваний ватажок.

За кілька днів ці страшні загони затопили всю Київщину, Смілянщину, скрізь несучи жорстоку помсту.

Незабаром перед гайдамаками впали Сміла, Черкаси, Медведівка, Мліїв.

Заграва пожеж освітила всю Україну, а тим часом наскоки гайдамаків не зустрічали з боку Корони ніякої протидії.

У Польщі на той час було лише дві тисячі коронного війська, і через розгнуздану сваволю магнатів від уряду не можна було добитися жодної допомоги. Марно шляхтичі слали гінців за гінцями, благаючи негайно прислати війська…

Озброєні ватаги конфедератів спричиняли ще більше сум’яття: уникаючи зустрічі з загонами гайдамаків, вони нападали на беззахисних селян, з нелюдською жорстокістю зганяли на них свою безсилу злобу і тим викликали ще більшу лють у серцях грізних месників і всього населення.

Скрізь, де з’являлися загони гайдамаків, місцевий сільський люд – парубки, діди, жінки й навіть діти – всі, хто міг тримати в руках зброю, приєднувалися до них і з несамовитою люттю кидалися на своїх мучителів, які так довго пили їхню кров.

Немов страшна лавина, росли війська Залізняка і Найди.

У шляхти залишалася тільки одна надія на порятунок – сховатися за стінами тих міст, володарі яких утримували свої власні команди.

Найбільш укріпленою серед таких міст була Умань. Туди й кинулись усі ляхи, усі євреї, яким пощастило втекти від гайдамаків.

Але гайдамаки швидко посувалися на південь, розтікаючись у своєму русі по Уманщині й Брацлавщині.

Сірий привид панічного жаху мчав перед військами месників, хапаючи своїми чіпкими, крижаними руками всіх утікачів, яких наздоганяв на своєму шляху. Його моторошний подих долетів урешті й до Кам’янки, куди Гершко перевіз свою дочку.

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 303 – 321.