18. Дарина збирається тікати від батька

Михайло Старицький

Після ситої вечері з тостами й тушами, якою закінчився пишний бал у губернатора, гості почали роз’їжджатися. Нарешті й Дарина з батьком сіли в свій ридван і рушили безлюдними вуличками містечка Печер. Спустившись лісовою дорогою у вузьку долину, якою протікав глибокий струмок Хрещатик, і поминувши старі міські вали, вони поїхали широким шляхом, що пролягав по нерівній місцевості; обабіч дороги час від часу траплялися поодинокі хати. Переправившись через греблю коло Михайлівських млинів на Либеді, ридван в’їхав у невеликий виселок і, піднявшись на гору, помчав зовсім безлюдними полями.

Обважнілий після щедрого частування генеральний обозний всю дорогу від Печер до свого хутора проспав, відкинувшись у куток ридвана, а Дарина навіть не склепила очей. Припавши до опущеного вікна, вона жадібно впивала в себе свіже передсвітанкове повітря. Коні мчали ридван, дорога швидко втікала з-під коліс, вітрець розвівав м’які пасма Дарининого волосся і охолоджував її розпашіле обличчя. Ні думки про слова полковника, ні тривога за майбутнє не каламутили тепер дівочу душу: вона була світла й радісна і сповнена передчуття ясного щастя, як це безхмарне небесне склепіння.

Одна дума сповнювала дівчину невимовним щастям: Найда скинув рясу – він кохає її.

Приїхавши на хутір, Дарина відразу пішла в свою світлицю, але, незважаючи на втому, не могла заснути; вона роздяглась, погасила свічку, розчинила навстіж вікно й поклала голову на схрещені на підвіконні руки. Вікно її світлиці виходило на захід, і крізь нього мріли втопаючі в білому морі туману химерні плями лісів. Починало світати. З кожною хвилиною небо яснішало дедалі більше; у світло-блакитній глибині його тихо загорявся ясно-червоний відблиск і розливався по всьому небосхилу. І подібно до цього ніжного відблиску розгорялось і відчуття щастя в душі дівчини, сповнюючи вщерть її серце.

«Він кохає, кохає! – повторювала сама собі Дарина сотні разів. – Він покохав її з першого дня їхньої зустрічі, а вона не знала, і не здогадувалась, і сумувала, і тривожилась… А він думав, що вона не любить його, і пішов у монастир! Через неї пішов! Ні, не через неї! – гордо відкинула дівчина ганебну для козака думку. – Пішов він, зневірившись у визволенні вітчизни! Але тепер зневіра зникла, відчай змінився надією: орел стрепенувся, розправив могутні крила – він визволить Україну й прилетить за нею! Боже, яке щастя! Як же вона кохає його, як палко, до нестями любить! Невже це не сон, не мрія? Невже ж це здійсниться? Невже ж стрепенеться закатована Україна? Стрепенеться, оживе! Герой очолив повстання, лицар-славута, якого ще не було з часів Богдана, скликає козаків під свій прапор, і всі повстануть, усі, як один! Він вирве Україну з лядської неволі, й тоді прибуде до неї, і візьме її з собою. О, вона ждатиме його, вона очі свої видивиться, очікуючи його, висушить мозок свій, думаючи про нього!

А він? Чи думає тепер про неї? Чи згадує у вирі повстання, серед небезпек, підступності? О, думає, думає! Скрізь, де б він не був, хоч би що трапилося з ним! Адже так, як він її кохає, не кохав ніхто на землі! І щоб вона його залишила, щоб вона погодилась?.. Ніколи! Там, у тій келії, в ту страшну хвилину господь заручив їх, і вона не покине свого нареченого ніколи! Померти з ним – щастя, тортури за нього прийняти – блаженство! З ним, з ним і на смерть!»

Дарина витерла щасливі сльози.

Але що робити з полковником? Найда далеко, вона тут сама, батьківська воля, настирливість полковника, бажання самого Воєйкова… Що ж робити?

Серце дівчини защеміло, але радісні думки прилинули знову і заглушили її тривогу.

Тим часом небо розгорялося дедалі яскравіше, в глибині його вимальовувалися рожеві обриси легеньких хмаринок.

Кілька разів Дарина лягала, кладучи втомлену голову на подушки, але заснути не могла: щастя й захоплення, що сповнювали її серце, не давали й на хвилину задрімати.

«Ох, побачити б коханого, пригорнутися до його грудей, розповісти, як вона страждала ці довгі місяці… Ні, ні, довгі роки, бо з тієї хвилини, коли Найда поїхав од них із Переяслава, вона вже кохала його й журилася за ним. Розповісти милому все, припасти до його гордого серця та так і померти разом з ним!»

Тільки вранці, коли сонце вже запалило верхів’я далекого лісу, Дарина трохи задрімала.

Прокинулась вона від того, що хтось сильно термосив її за плече. З подивом і переляком дівчина розплющила очі й побачила схилене над собою лагідне тітчине обличчя.

– Ото розіспалася, ледащо, – мовила з доброю усмішкою стара, помітивши, що її зусилля вже дали деякі наслідки, – буджу, буджу, а вона лежить крижем, хоч з гармати стріляй! Вставай-но швидше, ми вже з батьком давно поснідали. Та й батько якийсь похмурий сьогодні, слова з нього не витягнеш. Ну ж бо, поспішай. Розкажи, як там приймали вас учора.

При цих словах Дарина відразу пригадала все, що сталося вчора, і щастя знову могутньою хвилею затопило її серце. Вона швидко схопилася з постелі, обняла тітку й дзвінко поцілувала.

– Ге-ге, та з тобою, видно, трапилося щось незвичайне, – з ласкавою посмішкою зауважила тітка, здивована такою незвичною жвавістю небоги. – Може, якогось вельможного пана в сильце спіймала чи генерала, а може, й самого князя або графа?

– Спіймала, тітусю, спіймала не князя, а самого гетьмана!

– Бач, чого захотіла! – тяжко зітхаючи, промовила тітка. – Ну, вдягайся ж хутчій: батько чекає.

Тітка вийшла з кімнати, а Дарина почала одягатися. Усе горіло того дня у неї в руках, на серці було так легко, так ясно, що дівчині здавалося, ніби вона не ходить, а пурхає, і тіло її стало легким, мов пір’їнка.

Хвилин через п’ять Дарина була вже готова. Радісна й сяюча пішла до трапезної. Тітка кудись вийшла – на столі стояв її незакінчений сніданок, – батько сидів у кріслі понурий, невдоволений і читав «Петербургские ведомости», привезені з Києва.

Дівчина привіталася й сіла за стіл.

Кілька хвилин пан обозний похмуро мовчав, потім обернувся до Дарини й докірливо сказав:

– А я тобі, дочко, ще не подякував: спасибі за розумну бесіду з паном губернатором; заробимо тепер нагороду, ох заробимо!

Дарина здивовано глянула на батька.

– Не розумієш! – похмуро вів далі генеральний обозний. – А вчора що ти наговорила панові губернатору: «Гайдамаки своїх не чіпають», – передражнив він дочку. – Га?

– То й що? Хіба це неправда, тату?

– Правда, правда… Не з усякою правдою в очі лізь. Та й зовсім неправда, – вигукнув він, вдаривши по столу кулаком. – Не гайдамака я, не розбійник, і гайдамаки мене за свого не мають. Я – генеральний обозний війська її пресвітлої царської милості! По лісах із ножем не ховаюсь і добрих людей не грабую!

– І вони не грабують, вони за хрест святий ідуть!..

– Ха-ха! За хрест ідуть, – перебив дочку із злобним сміхом обозний. – А кишені не забувають. Розбійники, гвалтівники, лотри! Га! Ніякого послушенства знати не хочуть. Для них і шибениці мало!

– Батьку, та хіба ви забули про те, що казав нам отець ігумен і вся братія в Мотронинському монастирі? Хіба не крають вам серця страхітливі вісті, що їх приносять утікачі з польської землі? Господи боже! – Дарина сплеснула руками. – Адже ж такої муки, яку терпить там нещасний люд, не терпів ще ніхто на землі!

- Терпить, терпить! – пробурчав обозний. – Коли господь попускає, то нам, людям, мудрувати нема чого – на все його воля: отже, треба їй скоритися.

– Скоритися? – з запалом вигукнула дівчина. – Ні, ми повинні об’єднатися всі, всі – козаки, гайдамаки й запорожці – і визволитись од поляків.

– Тс! – просичав обозний, хапаючи Дарину за руку. – Схаменися, що ти верзеш? Хочеш либонь, щоб батько твій прогулявся на заслання? Га? Багато хто з нашої братії вже зробив цей веселий променад.

Дарина мовчала похнюпившись, тільки груди її високо здіймалися та на щоках горіли яскраві плями.

Обозний випустив доччину руку й заговорив уже спокійніше:

– Якби губернатор почув те, що ти сказала, то вже сьогодні ми б з тобою тут не сиділи… Гей, дочко, покинь ці химери, не дивися на дурнів, які, певно, за канчуками скучили. Щоб я більше таких слів не чув! Бач, хвилюються, галасують… А яка користь? Навіщо нам встрявати в чужі справи? Моя хата скраю – нічого не знаю! Коли не наша сила, то мовчи і пам’ятай завжди: на чиєму возі їдеш, того й пісню співай.

Дарина подивилася на батька з глибоким докором. Та обозного анітрохи не збентежив доччин погляд, він навіть не зрозумів його і вів далі:

– Губернатор ласкавий, ласкавий, а на зуб йому не потрапляй! Уже й на мене скоса дивиться тільки за те, що я їздив у Мотронинський монастир. А все ти, дочко: не хотів я – ти умовила… Ну, та, може, бог дасть, пронесе хмару, вдруге будемо обачніші. – Обозний важко зітхнув і сів у крісло. – Добру новину скажу тобі, дочко.

А що Дарина мовчала, то обозний з самовдоволеною посмішкою вів далі:

– Жених трапляється, та ще такий, що шапка з голови впаде, перш ніж поглянеш на нього.

У відповідь дівчина здригнулась і насилу вимовила:

– Хто ж такий?

– Хто? Наче й сама не здогадуєшся? Та полковник же, отой, що розмовляв з тобою: не сьогодні-завтра генералом буде.

– Ви жартуєте, тату! – тремтячим голосом промовила Дарина.

– Де там жартую, коли вчора мав з ним вельми довгу благомисленну розмову: приїде до нас для остаточної резолюції.

– Тату, я не піду за нього, – рішуче сказала Дарина.

– Що-о?.. – обозний підвівся в кріслі, притримуючись руками за бильця, і втупив очі в дочку, немовби не зрозумівши сказаних нею слів. – Не підеш? То якого ж тобі ще принца треба? Самого губернатора чи сіятельного князя?

– Не князя і не губернатора, а нашого козака.

– Козака?!. – обличчя генерального обозного вкрилося темно-червоними плямами. – Щоб я тебе, доньку генерального обозного, віддав за козака? Ні, не для того я видряпувався і боком, і поповзом нагору, щоб знову скотитися в багно… Годі дуріти! Будеш за полковником.

– Тату, та він же москаль…

– То це й на краще! Сама цариця до нього милостива, чуєш? Та з таким зятем можна он куди вилізти!

Дарина спалахнула.

– Хоч би там що, а за полковника не піду! – промовила вона твердо. – Я його не люблю, а шлюб без любові – то великий гріх перед богом, і на такий гріх мене ніхто не змусить піти. Ваша воля, тату, для мене свята й нерушима, та божий закон вищий за людську волю.

– Ти, ти… Ти смієш? – обозний схопився з місця, обличчя його палало гнівом. В цю мить двері відчинилися, увійшов козачок з пакетом, повідомивши, що його привіз гонець од генерал-губернатора з Києва.

Почувши це, обозний одразу змінився на обличчі. Відпустивши козачка, він розірвав конверт і швидко пробіг очима присланий папір; обличчя його набрало стурбованого виразу.

– Губернатор кличе негайно до себе у важливій справі, – промовив обозний уривчасто, не дивлячись на дочку. – Дай боже, щоб се не було наслідком твоїх слів. Зараз вирушаю, довідаюсь, в чім річ. – Він склав папір, сховав його в кишеню каптана і, обернувшись до Дарини, сказав неголосно, але з таким лютим притиском, немов хотів, щоб слова його голками впились у мозок дівчини: – Слухай, дочко, я не знаю, чи повернуся сьогодні… Якщо без мене приїде полковник, прийми його пристойно, як і личить нашому званню і рангу. Та пам’ятай, щоб я більше від тебе дурниць не чув… Піст незабаром кінчається. І коли на те буде божа воля, через два тижні ти будеш дворянкою, полковницею.

Обозний круто повернувся і вийшов.

Приголомшена, обурена батьковими словами, Дарина так і закам’яніла посеред кімнати. Тим часом у дворі зчинилася метушня, і хвилин за п’ятнадцять дівчина побачила, як з двору виїхав ридван, у котрому поважно розсівся генеральний обозний, спираючись на товсту дорогу палицю. Слідом за ним помчав і губернаторський гонець. Челядь зачинила ворота і, перемовляючись, пішла до своєї роботи. Незабаром затих і стукіт коліс ридвана.

З Дарининих грудей вирвалося полегшене зітхання; знесилено опустилася в крісло, та, помітивши у дворі тітку, яка швидко йшла від льоху до хати, квапливо підвелася й вийшла через другі двері в сад. Дівчині хотілося нікого не бачити, залишитись хоч на якийсь час самій; на одну думку про розпити, нарікання і умовляння тітки вона здригнулась, наче доторкнулася до чогось огидного й бридкого. Дарина швидко пройшла сад і, відчинивши хвіртку, ступила в ліс; тут вона звернула на знайому улюблену стежину й пішла повільніше. їй раптом пригадалося, як на цій самій стежині страшна циганка ворожила Найді… Дарині здалось, ніби вона й зараз чує той сухий і скрипучий голос… Дівчина здригнулась, але тривожні думки одразу ж стерли цей спогад…

Після розмови з батьком Дарині все уявлялося в похмурому світлі. Очевидно, він твердо вирішив віддати дочку за полковника, а що полковник теж, певна річ, не зверне уваги ні на її сльози, ні на її благання, ні на її відразу до нього, то батько, певно, схоче силоміць доскочити свого. У неї лишався тиждень строку; за цей тиждень треба було знайти вихід. Що ж робити? Як врятуватися від цього жахливого шлюбу? Втекти? Куди і як? Повідомити Найду? Але ж він покинув монастир, і хто скаже, де його шукати? Може, подався на Запорожжя, може, ховається в лісах, збираючи гайдамаків? А може, вже підняв десь повстання? Та якби вона навіть і знала, де він нині, то кого б послала до нього? Немає в неї такої вірної людини.

Одначе треба щось придумати! Не чекати ж того часу, коли її силоміць потягнуть до вінця! О господи, як це їм обом не спало на думку, що батько може віддати її заміж? Адже повстання триває не день і не тиждень. За цей час батько, побоюючись гайдамаків, може переїхати з нею десь на лівий берег, куди не долетить навіть звістка про коханого! Та вони тоді й не подумали про це… А тепер що діяти?

Дарина зупинилась на мить у затінку розлогої липи, з болісним напруженням перебираючи можливі відповіді на своє запитання, і, не знайшовши жодної задовільної, пішла далі. «Невже ж він, Найда, буде битися там один, щохвилини ризикуючи життям, а вона залишиться тут, чекаючи, коли нарешті її віддадуть заміж за полковника? Ні, ні! В неї не вистачить сили так жити. Мучитися повсякчас, не знаючи, де він, що з ним, щодня ждати звістки про його смерть у бою або страту? Ні, такої муки вона не витримає! Туди, до нього! Так, до нього! – ще раз рішуче мовила сама собі Дарина. – Батька покине, бо який же він батько, коли сьогодні вранці міг таке їй сказати? Авжеж, вона поїде до коханого, щоб поділити з ним усе – і небезпеку, і смерть, і славу!

Але як знайти його, як добитися до нього? Немає в неї ні охоронного листа, ні вірних супутників; одразу ж на кордоні її схоплять ляхи і, в кращому разі, відішлють назад, до батька. А якби їй і пощастило пробратися через польські форпости, скільки б небезпек чигало на неї у вирі повстання! Якщо вже Найда покинув монастир, то, значить, терпець увірвався, значить, злоба лядська виявилась тепер на повну силу. Але що їй небезпеки? Що навіть сама смерть у порівнянні з цією страшною, нестерпною розлукою! Так: один вихід – втекти звідси. Але як?» – охоплена тривожними думками, Дарина все далі й далі заглиблювалася в ліс. Розпач у її душі змінювався надією на порятунок, а надія знову поступалася місцем розпачу.

Нарешті, втомлена й розбита, дівчина сіла спочити край глибокого урвища, її охопила якась дивна байдужість… Сонце вже давно хилилося до заходу й заливало розтопленим золотом зубчасті верхівки лісу, що збігав схилом яру. Довго так сиділа Дарина, охоплена апатією, коли раптом десь позаду пролунав чоловічий голос. Дівчина виразно почула своє ім’я.

Вона здригнулась і миттю схопилася на ноги, збагнувши, що зустріч з незнайомою людиною в цій глухій пущі, далеко од домівки, не віщує нічого доброго. Із застиглим від жаху серцем Дарина оглянулась і побачила високого на зріст чоловіка в полатаній одежі, з торбою через плече. Смагляве обличчя жебрака, з розкуйовдженим чорним волоссям і одним оком, здалося дівчині знайомим.

– Добрий вечір, ясновельможна панно, – промовив жебрак, шанобливо вклоняючись. – Злякалася? Не впізнала? Не лякайся: тобі нас боятися нема чого.

– Не впізнала, хоча твоє обличчя знайоме мені, – відповіла здивована Дарина, – я десь тебе бачила.

– Авжеж, бачила, та й, либонь, не один раз: і в Лаврі, і на великих дорогах. Був я і в тебе на хуторі, – пам’ятаєш, навесні з побратимами, ще про справи лядські розповідали й панна почастувала нас?

– Навесні? Так-так, – спроквола мовила Дарина, пригадавши, як до неї приходили п’ятеро гайдамаків, розповідали про польські справи, про Найду; тепер її страх де й подівся, а в серці заворушилася радісна надія почути від жебрака щось певне про коханого. – Але ж ти, здається, був на одній нозі, – сказала дівчина.

– Був і на одній, і на двох, як зручніше, – усміхнувся жебрак.

– Звідки ж теперечки?

– Іду з польської України до тебе, ясновельможна панно.

– До мене? – здивувалася Дарина.

– Атож! До тебе послав мене один значний козак і звелів передати тобі ось цю річ, – жебрак витяг з-за пазухи чотки з чорного дерева з підвішеним до них великим залізним хрестом. Дарина здригнулась і тихо скрикнула… Ці чотки вона бачила не раз на грудях у Найди.

Жадібно вихопивши чотки з рук жебрака, дівчина мимоволі припала до них губами.

Чотки являли собою разок круглих чорних намистин, на кожній з яких були вирізані прапори й сурми запорозькі та ім’я одного із відомих лицарів України, починаючи від Наливайка і кінчаючи іменами славних гайдамаків останніх років. На кінці цього разка висів великий залізний хрест; з одного боку на ньому було викарбувано герб – запорозький козак з мушкетом на плечі, а з другого вирізьблено: «В миру козак запорозький Іван Найда волею божою помре» і рік вступу Найди до монастиря.

Даринине серце аж затремтіло від радості: це він, він, коханий, подає їй звісточку про те, що покинув монастир!

– Орле мій, соколе мій, життя моє, – стиха прошепотіла дівчина, притискуючи чотки до грудей; та згадавши, що поруч стоїть Найдин посланець, вся зашарілась і хутко промовила: – А хто ж тобі дав їх?

– Козак якийсь, видно, значний…

– Він не сказав тобі свого ймення?

– Ні, тільки дав мені їх із словами: «Вручи це доньці генерального обозного і скажи їй, що орел розбив свої пута…»

– А далі, далі?

– Ще додав: «Скажи, що піднімається страшна буря, на те й посилаю їй хрест сей, щоб він оберігав її всюди…»

– А ще?

– А більше нічого. Ні, ні, ще сказав, щоб панна чимось допомогла Лебединському жіночому монастирю, бо там щось недобре затівають ляхи, підмовляють черниць пристати на унію, а сама ігуменя не може дати їм ради.

– А ще що?

– А ще сказав наостанку, щоб панна ждала, а чого – не сказав. При цих словах жебрака щоки Дарини вкрилися гарячим рум’янцем.

– Ну, а як же там, на Україні, що ляхи… гайдамаки? – заговорила вона швидко, намагаючись приховати від жебрака своє хвилювання.

– Остання година прийшла – пани, кажуть, постановили всіх попів і благочестивих християн вирізати; але це їм не вдасться: усі гайдамаки збираються до одного коша. Подейкують, що замурований у Печерах лицар Найда скинув чернечу рясу і взяв козацьку шаблю. Зніметься така завірюха, якої не бачили з часів Богдана.

– Слава богу! А люди? Запорожці? Та ні, стривай, ходімо… Ти, либонь, стомився, зголоднів… Там усе розповіси. Або ні, зажди; чи зможеш ти зробити мені одну послугу?

– Хоч десять.

– Спасибі, я віддячу тобі. Мені потрібна вірна людина.

– Покладись на мене у всьому.

– Гаразд, але про це потім… Зараз треба додому, вже пізно: можуть кинутись шукати мене, виникне підозра… То я піду, а ти приходь надвечір.

– Гаразд. – Жебрак вклонився панні й зник у хащах. Дарина пішла на хутір.

Ішла вона швидко, квапилась. її хода, рухи, вираз обличчя виказували сильне хвилювання. У голові дівчини роїлися радісні й тривожні думки. Сам бог послав цього жебрака – він тепер допоможе їй у всьому. Але хто прислав чотки? Звичайно, Найда. Це він зробив на знак того, що розпрощався з монастирем навіки. Ох, ці чотки! Скільки разів перебирав він їх у години безмовної молитви, скільки кривавих козацьких сліз скотилося на них!

Дарина знов припала до чоток губами. Ця річ, така близька Найді, здавалася тепер дівчині частиною його самого.

– Любий мій, коханий мій, єдиний мій, – повторювала вона, перериваючи свій шепіт палкими поцілунками. У вітах щось зашелестіло: червона вивірка виткнула з листя свою гостреньку мордочку і, побачивши під деревом молоду дівчину, яка палко цілувала чотки, здивовано розпустила свій пухнастий хвостик і миттю сховалася.

Дарина спам’яталась, їй стало соромно свого пориву. Що б подумали про неї люди, якби побачили? Треба перебороти своє хвилювання. Потім, потім… Зараз дорога кожна хвилина, треба скористатися з перебування тут жебрака й вирішити, що робити.

Дарина наділа на себе чотки й швидко пішла далі.

«Передусім треба уяснити собі, що означають Найдині слова, – міркувала дівчина, – що він мав на увазі, коли просив її допомогти Лебединському монастирю? Тут криється якийсь інший, потаємний зміст, бо що може важити її слабка поміч при такому повстанні, від якого захитаються зубці польської Корони? Може, Найда, нагадуючи їй про долю Лебединського монастиря, хоче, щоб вона поїхала туди сама? Так воно і є! – мало не крикнула вголос Дарина й мимохіть зупинилася. – Він хоче, щоб вона їхала туди; він прислав чотки, аби вони оберігали її в дорозі, він і жебрака послав, щоб той допоміг їй добратися до монастиря. О, вона поїде, вона ждатиме! Жебрак допоможе, він проведе її туди, а цей хрест убереже від усякого лиха! А батько? – Дівчина знову зупинилася. – Що він скаже? Втеча розлучить їх навіки. Він проклене дочку, бо її вчинок одверне від нього ласку губернатора і, хтозна, чи й більшого лиха не накличе? Що робити? Втекти – значить, відректися від батька; залишитись, скоритись йому – значить, відректися від коханого й побратися з нелюбом. Ні, ні!» – Дарина палко притисла до грудей залізний хрест і швидко пішла, майже побігла…

Дома вона застала перелякану тітку, але одразу ж заспокоїла її; дівчина навіть задовольнила тітчину цікавість щодо вчорашнього балу й очікуваного жениха. Про все це Дарина говорила з такою невимушеною веселістю, що в тітки не виникло ніякого сумніву в її щирості. Під кінець їхньої розмови ввійшла служниця й сказала, що прийшов якийсь жебрак і просить милостині.

Дарина звеліла нагодувати його й залишити на ніч; а що вона завжди давала притулок всім убогим, то це розпорядження не здивувало нікого. Посидівши ще трохи, дівчина підвелася й сказала тітці, що піде до свого покою відпочити…

Уже коли тітка з Дариною вечеряли, з Києва примчав від обозного гонець і привіз листа. В листі обозний просив доньку негайно вислати йому деякі потрібні речі, бо він у важливій справі має вирушити завтра на лівий берег, у Переяслав, де, мабуть, доведеться пробути не менше двох тижнів.

Дарина аж почервоніла від радості й міцно стиснула в руці листа: ця звістка давала їй певну надію здійснити свій намір.

Вона щось придумає, аби не викликати ніяких підозр у тітки… А два тижні – немалий час…

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 242 – 250.