9. Поляки обертають церкву в Туровій на унію

Михайло Старицький

Ранок був погожий; весь небосхил повивав тонкий молочний серпанок, у лісі було прохолодно, сповнене свіжістю повітря вливалося в груди широкими живлющими хвилями. Попервах Петро й дяк їхали мовчки, кожен поринувши в свої думки.

– А що, хлопче, – звернувся нарешті до Петра дяк, – на які села до вашої Лисянки треба правитись?

– Та мені б хотілося насамперед у Турову заїхати… справа є негайна… пекуча, та й про дорогу там би розпитали.

– Велеліпно! – радо промовив дяк, розгладжуючи бороду. – Мені теж треба конче заїхати в Турову.

– Теж справи?

– Еге ж, справи, братію свою треба побачити.

– Братію? А що ж вони там роблять?

– Сіють, хлопче!

– Як – сіють? – здивувався Петро.

– Отак, сіють, – усміхнувся дяк. – Тільки не жито й не овес, а таке зерно, для котрого немає ні зими, ні весни, ні осені, ні літа, – а сіють, як у притчі, святе слово…

– Ох, важко тепер його сіяти, – зітхнув Петро.

– Так, важко, та тільки немає нічого неможливого для того, хто вірує! Віруйте, уповайте, і надійтеся, і підіймайтеся всі, бо близько спасіння.

Кілька хвилин минуло в глибокому мовчанні.

– То, виходить, пане, ти сам Туровського причту? – знову спитав Петро.

– Ні, парубче, я сам здалека, во дні оні був дияконом у селі Вишняках, що по той бік Вінниці.

– А ти ж казав, що братія твоя в Туровій?

– По духу братія, по духу, парубче, а по сану немає вже в мене братії; настоятеля нашого, чесного панотця, розтерзали, а церкву спалили; я сам зостався без парафії, тепер моя парафія – вся Україна, а причт – низове товариство!

– А де ж сім’я твоя, панотче, були ж у тебе дружина, діти?..

– Сім’я… дружина… діти, – повторив глухим голосом диякон і понурив скуйовджену голову. – Про це не питай… не питай!.. Прийняв усіх господь… звільнив мене від усіх і вся! – Диякон одвернувся набік і замовк; мовчав і Петро, побоюючись необережним словом роз’ятрити горе свого супутника, яке знов постало перед ним.

Майже годину отак їхали вони мовчки, нарешті диякон заговорив до Петра:

– Ми вже багато проїхали, скоро кінець лісу, а година ще рання… Полудень нашому братові – час непридатний… Від лісу до Турової ще верстов п’ять переїзду битим шляхом; пани наші, уніати й офіціали, нишпорять кругом, а я не хотів би зустрічатися з ними – бачились уже… То ми теє, звернемо вже вбік… спочинемо, потрапезуємо, а як схилиться сонце до заходу, тоді й виїдемо!

Хоч Петрові й не зовсім до серця припала пропозиція диякона, та діяти було нічого, і він мусив погодитися. Слово по слову між ними зав’язалася щира розмова. Диякон розпитав Петра, чого він, власне, хоче заїхати в Турову, і почув від нього всю історію з Сарою.

Доля нещасливої єврейки глибоко зворушила добре серце диякона, і через годину-другу Петро й диякон були вже найщирішими друзями. Час пролетів непомітно.

Коли, на думку диякона, сонце мало вже повернути до заходу, він сказав, що пора їхати… Нові приятелі посідали на коней і рушили далі. Ліс незабаром почав рідшати, й через кілька хвилин вони виїхали вже на його узлісся й поскакали вузьким польовим путівцем. Проїхавши з півверсти цією дорогою, диякон звернув убік і виїхав з Петром на битий шлях.

– Ну, тепер, парубче, – промовив він півголосом, пильно озираючись кругом, – давай швидше, тут до села недалеко, – пролетіти б тільки цей перегін…

Приятелі підібрали повіддя, попригиналися до коней; диякон тихо свиснув, і коні вихором помчали по рівному шляху; курява, що знялася з-під копит, приховала вершників од стороннього, цікавого ока…

За чверть години перед ними вже розкинулось невелике село, потонуле в садках і левадах.

– Ну, слава богу, пролетіли! – мовив диякон, придержуючи коня, зняв шапку, витер спітніле чоло, дихнув разів зо два на повні груди й додав: – Запахуще повітря!

– Це і є Турова? – спитав Петро.

– Вона сама, хлопче.

– Де ж ми розпитаємо про все?

– А де ж, як не коло церкви; бачиш, люди ще на цвинтарі, – відповів диякон. – Зараз тут залишимо коней у мого приятеля дяка й подамося до церкви.

Петро й диякон звернули в одну з бічних вулиць, залишили коней у привітної дружини дияконового приятеля й попростували до церкви. Завернувши за ріг, вони вийшли на широкий зелений майдан, посеред якого й стояла низенька церква. Вона мала надзвичайно убогий вигляд – маленька, дерев’яна, майже вросла в землю; стіни її зовсім посіріли од часу й ніби вкрилися якоюсь сивою пліснявою, дерев’яна покрівля поросла мохом і жовтими лишаями, а такий самий дерев’яний хрест, колись позолочений, зовсім похилився, й тільки де-не-де на ньому ще видно було якісь іржаві, червонуваті плями. Зелений цвинтар, зарослий густою, соковитою травою, оточував церкву. Кілька старих розтовчених могил було видно попід оградою, вздовж якої де-не-де схиляли до землі свої зелені віти верби, торкаючись забутих могилок. Щось надзвичайно сумне було у всій цій картині.

Петро й диякон поскидали шапки й ввійшли в церковну ограду; обоє церковних дверей були одчинені навстіж; і крізь них було видно, що всередину набилося повно людей. Блакитні клуби кадильного диму стелилися над головами парафіян; де-не-де мерехтіли, розпливаючись, вогники, як маленькі зірочки, й зрідка чувся тихий спів. Не всі люди могли протовпитися в церкву, багато хто стояв на перекошених східцях паперті.

Гурт молодих селян оточив сліпого бандуриста, що сидів на землі, недалечко від східців. На другому кінці юрмились біля когось дядьки, молодиці й хлопці.

– Кінчається служба, – тихо промовив диякон, зупиняючись коло огради. Петpo теж спинився біля нього, обидва замовкли, прислухаючись до неголосних звуків, що линули з розчинених дверей. Навколо було тихо, тепло й надзвичайно сумно… Гілля похилих верб немов застигло в нерухомому повітрі. Крізь молочний серпанок, що затяг небо, загорілися на заході червоні смужки й полиски і розлилися тихим сяйвом по верхівках верб, по стінах церкви, по білих сорочках селян.

Кілька хвилин товариші стояли мовчки, поринувши в мовчазну молитву. Нарешті диякон сказав Петрові:

– Ану, парубче, ходімо лишень туди послухаємо, про що люди гомонять. Може, воно й нам згодиться.

Петро кивнув головою, і вони підійшли до гурту людей в протилежному кінці цвинтаря; проштовхавшись поміж чоловіками й жінками, Петро й диякон побачили трьох жебраків, що сиділи на землі. У одного з них нога була на дерев’янці й рука вивернута, інші два не мали ніякого каліцтва; відрослі бороди їхні й чуприни були присипані сивиною, очі поглядали бадьоро й гостро, а зважаючи на здорові, хоч і худі їхні тіла, не можна було не дивуватися, чому ці молодці записалися в число калік і вирішили жити з милостині. Однак гурт, що оточував старців, ставився, видно, до них з цілковитим співчуттям. Побачивши жебраків, диякон ледве стримав здивований вигук, а потім ще ближче підійшов до них.

– Не бійтеся, панове, не піддавайтеся ляхам, – говорив кривий старець, – їхнього панування зосталося тільки сім днів, а вішання буде сім літ! Цариця за нас заступиться.

– Цариця, чуєш, цариця допомогу дає! – рознеслося в гурті.

– Дай боже їй долю! Пошли їй віку довгого! – чути було то тут, то там.

– Та стривайте, хто сказав це? Звідки вісті? Чи правда ж? – почулося з іншого боку.

– Правда така, як і те, що в нас сьогодні свята субота, – провадив далі кривий старець. – Заступник і молільник наш, отець Мельхіседек, повернувся з Росії, бачив сам ясні очі цариці, й вона йому ласкаве слово сказала…

– Тепер би й виступити проти ляхів… Тільки як? Голими руками жару з печі не вигребеш!

– Ще б пак! – заговорив знову старець на дерев’янці. – Тільки дурень голими руками за жар хапається, а розумний чоловік припасає на той випадок кочергу.

– Правда, але де ж її взяти?

– Була б охота… знайдеться, та ще така міцна, що й сам дідько не зігне, – промовив загадково старець на дерев’янці й значуще підморгнув бровою.

– Гм!.. Знову ж таки й голови немає, ми аки череда без пастиря, – подав хтось голос з протилежного боку.

– Є голова, є такий козак, запорожці його на те поставили, – відповів каліка.

– О! Хто такий?

– Максим Залізняк! – промовили разом жебраки.

– Максим Залізняк! – залунало в гурті.

– Максим Залізняк? – скрикнув з подивом і Петро.

– А ти його хіба знаєш? – спитав диякон.

– Аякже, батькові моєму він добрий приятель, тільки я не думав, що його всі знають.

– Ге, батька Максима всі знають од моря до моря, – голосно сказав диякон. – А як свисне він, то з усіх лісів посиплються тисячі добрих козаків, як горіхи з торби!

Жебраки почули дияконів голос, і Петро побачив, як вони непомітно кивнули йому головами.

Тим часом по східцях паперті почали сходити, один за одним, селяни, які були в церкві; кожен з них поспішав приєднатися до гурту, що оточував калік. Запитання й відповіді змішувалися в загальному гомоні.

– О, Максим Залізняк – щирий козак, з ним не те що на ляха, а й на турка не страшно! – говорив голосно диякон, звертаючись до селян.

– Правда, правда! Ми всі за нього! – погоджувалися його слухачі.

У цей час на дверях церкви з’явився високий козак у дорогому вбранні надвірних козаків пана Потоцького; його на диво енергійне й виразисте обличчя з різко окресленими бровами й орлиним носом одразу привернуло до себе Петрову увагу. Значний козак поволі зійшов східцями і, побачивши схвильований натовп, підійшов до нього й почав прислухатися до того, про що гомоніли збуджені звісткою люди.

– Ви тільки слухайте мене, панове, а я вже вам усю правду скажу, – провадив далі жебрак на дерев’янці. – Не лише батько Максим стає за нас. Як тільки повстане Україна, тоді за нас піде й преславний лицар Богун, прийме з рук Залізняка булаву, бунчук, корогву й поведе всіх нас на ворога!

– Богун? Полковник Богун? Та він же вмер уже давно! Вже, либонь, і кістки його потліли! – почулося кругом.

– Умер! Я вам кажу, що не вмер, а живе й досі в Печерському монастирі. Нам про це святий чернець з Афонської гори сказав, а вичитав це він в одній святій книзі, що зберігається в їхньому пречистому монастирі, а сказано там таке: «Господь не захотів одібрати в України її останнього лицаря-славуту, а сховав його від усіх у Печерському монастирі, спинив йому літа й не дозволив смерті торкатися до славного козака, а йому звелів лишатися доти схимником у келії, поки не настане для України останній скрут, а тоді велів устати і врятувати ще раз рідний наш край… І поселився Богун у Печерському монастирі, а через те, що ніхто не знав його й не відав, звідки прийшов він, то й прозвали всі того схимника Найдою. Ми самі ось ходили навмисне в Печери довідатися, чи є там такий козак, і довідалися, що є там схимник на прізвище Найда. А хто він такий, звідки й коли з’явився в монастирі – не відають і найстаріші монастирські діди. Знають тільки, що звуть його Найда і що замурувався він аж у глибині дальніх печер.

– Диво, диво господнє, – загомоніли слухачі, побожно скидаючи шапки й хрестячись, жінки заходилися витирати очі.

Зацікавившись розповіддю калік, незнайомий значний козак проштовхався ближче.

– А хто це такий, пане-брате? – спитав пошепки диякона Петро, показуючи на козака.

– Це? Та хіба ти не знаєш його? Сотник уманської надвірної міліції Гонта.

– Ім’я чув, а самого ще не бачив.

– Що ж робити нам у світі? – почулися з усіх боків запитання.

– А те робити, що роблять усі добрі люди по всій Україні, – кидати хати й перековувати рала на списи, та й сходитися докупи.

– Куди? Як?

– Цс! – перебив диякон голоси, що лунали з усіх боків, і показав жебракам очима в той бік, де стояв Гонта.

Усі одразу якось збентежилися й перезирнулись.

– Чого ти? – здивовано прошепотів Петро. – Він же наш, східного благочестя!

– Східного благочестя, та не наш, а сотник пана Потоцького, а тому, хто може проклятим ляхам служити, не можна йняти віри й на гріш!

Петро замовк; жебраки перемінили розмову, й Гонта, помітивши, що його присутність бентежить селян, одійшов до бандуриста, який тихо співав думу.

– Ходім послухаємо, про що співає там старець божий, – звернувся Петро до диякона.

– Ти піди, хлопче, послухай, а мені ще треба перемовитися словом із своїми, – відповів диякон. – Адже ото всі нашого гурту люди… Бачиш, розкинули ми невода по всій Україні.

Петро одійшов до бандуриста, а диякон наблизився до жебрака на дерев’янці й почав з ним про щось пошепки радитися. Петро став недалеко від значного козака, прислухаючись до того, що співав сліпий бандурист. А той співав думу про Богдана Хмельницького, і спів його справляв глибоке враження на слухачів, а особливо на Гонту, який стояв оддалік, похиливши голову.

Якась незбагненна сила притягала серце Петрове до цього значного козака, в обличчі котрого, в кожному порусі, в самій ході відчувалися надзвичайна сила й енергія.

Довго співав бандурист, воскрешаючи перед слухачами героїчні часи козацької сили й слави; усі стояли мов скам’янілі, не підводячи голів. Тим часом із церкви вийшли останні парафіяни. Рожеві відблиски вечірньої зірниці згасли, тихі сутінки поволі почали спускатися з поблідлого неба. До Гонти підійшов титар і сказав, що батюшка просить його завітати до нього на вечерю й спочити після дороги.

Гонта стрепенувся; обличчя його одразу ж набрало люб’язного, світського виразу; він рушив за титарем, і через кілька хвилин Петро побачив, як він вийшов з церковної огради в супроводі батюшки, ще молодого, повного сили, високого чоловіка, з загорілим, смаглявим обличчям.

Люди теж почали розходитись; до Петра підійшов диякон і запросив його на ночівлю до свого приятеля.

– Там ти розпитаєш про все – і про дівчину, і про Гершка, та й дорогу він добре знає, – додав диякон.

Петро пішов за ним; господар хати, куди привів його диякон, виявивсь вельми гостинною й балакучою людиною. Розпитавши Петра, він пригадав, що через їхнє село справді проїжджав рудий єврей із старою єврейкою, але молодої гарної єврейки з ними не було. А про дорогу він сказав йому, що одна веде просто з Турової до Великої Лисянки, друга ж іде на південь, і цією дорогою можна проїхати й на Бар, і на Вінницю, й на Умань. Од цих відомостей Петро впав у глибокий розпач; було ясно, як божий день, що коли Гершко не повернувся найкоротшою дорогою в Лисянку, то далі знайти його сліди вже немає ніякої надії.

Дорога розгалужувалася по таких віддалених напрямках, а з часу Гершкової втечі минуло так багато часу, що тепер тільки якесь чудо могло відкрити те місце, куди сховався орендар. Петро зрозумів, що йому лишається тепер здатися на волю божу. Він зайшов дізнатися про своє наболіле ще в кілька хат і до корчми, і скрізь була одна й та сама відповідь. Повернувшись до хати, Петро не сказав нікому й слова, а мовчки ліг, повернувшись обличчям до стіни. До самого ранку пролежав він отак і тільки тоді поринув у важкий сон.

Прокинулися приятелі досить пізно, вже люди були всі у церкві, коли вони сіли за ранній сніданок. Підкріпившись і подякувавши господареві за гостинність, Петро и диякон подалися далі прямим шляхом на Лисянку.

Не встигли вони од’їхати й півтори версти од села, як до них долинув тривожний дзвін.

– Що це, до служби божої? Ні, не схоже, – здивовано промовив диякон і, осадивши коня, уважно прислухався до звуків, що долітали здалека. А вони ставали дедалі настійливіші й тривожніші. Вони ніби кричали, волали й благали про допомогу.

– Ні, брате, це не до служби, – рішуче сказав Петро. – Якесь нещастя трапилось… Це ж дзвін на сполох!

– На сполох, так і є! Гей, хлопче, завертай коня!

Через десять хвилин Петро й диякон знову були в Туровій.

Незвичайне сум’яття панувало в селі. Жінки й діти з голосним лементом бігли до церкви; здалека чути було гомін численного натовпу, тупіт коней, іржання, стукіт і тривожні, волаючі звуки надтріснутого дзвона, що сповіщав про якесь нещастя…

– Гей, жінко, молодице! Та постривайте ж, скажіть, що трапилося? – силоміць зупинив диякон за рукав сорочки жінку, що кудись бігла.

– Ой нещастя, дядечку, остатняя година! – скрикнула жінка, заливаючись слізьми. – Пан офіціал приїхав з жовнірами одбирати церкву нашу! – І, вирвавшись, вона побігла далі.

– Он воно що! – пробурмотів диякон, і обличчя його почервоніло від гніву. – І сюди вже з’явилися!

Він рвонув коня за повід, кінь став дибки й вихором помчав вулицею. Петро не відставав від диякона; серце його так колотилося, що, здавалось, ось-ось вирветься з грудей. Випереджаючи юрби людей, що бігли з плачем і зойками, мчали вони вулицею і за кілька хвилин вискочили на майдан, де стояла церква. Перед ними постала страшна картина. Весь цвинтар, вчора ще такий тихий і сумний, був затоплений тепер гамірливою юрбою схвильованого люду. Перед входом до церковної огради стояла запряжена четвериком коней колимага, в якій сиділи два ксьондзи.

Біля колимаги стовбичив ще третій ксьондз, молодий і сухорлявий, з блідим, безкровним обличчям. Біля воріт двоє дужих жовнірів держали за руки священика, якого вчора мигцем бачив Петро. За колимагою вишикувалась лава кінних жовнірів.

– У, і цей собака, протопоп Гдишицький, тут! – пробурчав диякон, показуючи на чорного ксьондза. – Стривай, поквитаємося, дасть господь!

– А то хто ж з ним поруч? – спитав пошепки Петро.

– То теж не кращий собака! То офіціал уніатського митрополита, Мокрицький – лютий гонитель благочестя.

– Хто ж їм дав жовнірів?

Але Петрове запитання було заглушене різким голосом Мокрицького.

– Так що? Ти пристаєш на унію?

– Ні, – твердо відповів священик, дивлячись йому в вічі. – Присягався на благочестя!

– На благочестя? – перебив його Гдишицький. – На схизму, а не на благочестя!

– А чи знаєш ти, що чекає всіх схизматів? – кричав ще верескливішим голосом Мокрицький. – Та коли ви ще бунтуватимете й опиратиметесь, то не лишиться в вас на спинах і клаптя вашої бидлячої шкіри! Чуєте ви, тварюки, каналії, прокляті хлопи! Якщо не присягнете мені зараз же на унію, то не зостанеться в вас ні хат ваших, ні збіжжя, ні свитки на спині! Та я вам придумаю таку кару, – він люто застукотів палицею з дорогим набалдашником, – якої ще і в пеклі не запасли для вас! Чуєш ти, – знов закричав він до священика, – кажу тобі, присягай зараз же на унію і приводь до присяги свою хлопську паству, а ні, то…

– Не зраджу віри своєї і не введу в спокусу ні єдиного від малих сих! – відповів тим же твердим голосом священик.

Мокрицький позеленів увесь.

– Востаннє наказую тобі: служи мшу! – верескнув він і аж підскочив на місці.

– Убий, але служити за твоєю римською вигадкою не буду! При цих словах очі Гдишицького лиховісно блиснули.

– Собака! – люто закричав він і кинувся на священика.

– Давай ключі від церкви! Ти тут більше не піп!

– Зв’яжіть його, з ним ми розправимося по-свойому! – крикнув Мокрицький жовнірам.

Ті миттю виконали його наказ.

– Ось ваш ксьондз, – сказав він, звертаючись до селян. – Пан Вишницький; я благословив його й видав йому абсолюцію, а пан колятор і патрон вашої церкви хорунжий Голембицький видав йому презент; слухайтеся ж вашого ксьондза і коріться йому. Він одслужить вам зараз мшу, і від сьогодні церква ваша переходить в унію. Де ключі? – обернувся Мокрицький до священика.

– Не дам ключів і не пущу в храм уніата. Найясніший круль дозволив нам держати в себе благочестя, й ти не смієш ламати його привілей, – твердо промовив священик.

Та слово «круль» викликало вибух дикої люті в ксьондзів і жовнірів.

– Що? Круль видав тобі привілей? – закричав Мокрицький, вискакуючи з екіпажа. – Та якщо круль видав вам такі привілеї, то йому за це…

– Де ж ключі? Кажи! – знову крикнув він.

– Не скажу! – спокійно відповів священик, і обличчя його спалахнуло такою непохитною рішучістю, що Мокрицький посинів од шаленства.

– Не скажеш, не скажеш? – заверещав він, тупаючи ногами й бризкаючи слиною. – Постривай же, не так ти в мене заговориш! Гей, панове, всипте йому сто барбар!

При цих словах натовп сколихнувся, над ним сплеснув крик жаху.

– На бога! Зглянься, пане! – почувся один загальний вигук.

Жовніри підхопили священика під руки й поволокли його по землі; але в цей час пролунав розпачливий зойк, натовп розступився і на майдан вибігла гарна молода жінка.

– Матушка! Матушка! – почулося звідусіль.

Побачивши, що жовніри тягнуть її чоловіка, матушка кинулась їм навперейми і, вчепившись одному з них у руку, почала з зусиллям виривати його.

– Пустіть, на бога! Рятуйте! Пане офіціале, згляньтеся! Порятуйте! – кричала вона, задихаючись.

– Одтягніть геть відьму! – крикнув Гдишицький, звертаючись до жовнірів.

– Хе-хе! Ось я тебе порятую й помилую, красуне! – вигукнув один із жовнірів і, зіскочивши з коня, підбіг до дружини священика, обхопив її за стан рукою, перекинув собі через плече й потяг набік.

Він зробив це так швидко, що жінка не встигла опам’ятатися, як опинилася в його міцних руках.

– Пусти, собако, жінку! – заревів, як дикий звір, диякон, розпихаючи юрбу, і кинувся на жовніра.

Петро хотів був кинутись за ним, та натовп, розступившись, одштовхнув його у другий бік. Коли-ж він виїхав з нього, то між дияконом і жовніром кипіла справжня боротьба, але жінки вже не було: скориставшись несподіваним нападом, вона вислизнула й зникла в натовпі. Жовніри, які тягли священика, зупинилися, чекаючи кінця цього єдиноборства.

У вулицях, за майданом, почулися знову жіночі крики й зойки…

– Чого ж ви стали? – закричали Мокрицький і Гдишицький. – Тягніть його!

– Прощай, жінко! Прощайте, діти! Стійте міцно! – крикнув батюшка.

Ми пропускаємо подальшу сцену дикої розправи над священиком, старим титарем і над двома десятками парафіян. Жертви мовчали… Ні крику, ні стогону не вирвалося з їхніх уст. У натовпі, що юрмився навколо церкви і досі стояв мовчки, понуро, починало закипати глухе хвилювання. Учорашній жебрак на дерев’янці стояв тепер перед юрбою на двох здорових ногах і про щось палко кричав, вимахуючи милицею і показуючи нею на жовнірів та ксьондзів; недалеко від нього Петро помітив вогненну чуприну диякона і його волохатий закривавлений кулак, що високо підіймався над юрбою. Єдиноборця вже з ним не було: він лежав під ногами юрби, весь обліплений темно-червоною багнюкою…

Петро вдарив коня під боки ногами й хотів був кинутися до диякона, але натовп відтіснив його так, що йому треба було проскакати через майдан, оточений жовнірами.

– Гайдамаки! – блискавкою майнула думка в Петра. Він повернув коня й помчав стрілою по безлюдних вулицях села.

За загальним галасом не можна було розібрати, що кричали диякон і жебрак на дерев’янці, але глухе ремство, що знялося в натовпі, почало швидко зростати й перетворюватись на грізний рев. То там, то там, як сплески піни в бурхливому морі, почали підійматися стиснуті кулаки, палиці… Гнівні крики виривалися з загального гомону, здавалося, бракувало тільки одного слова, однієї іскри, щоб натовп цей люто кинувся на мучителів.

Нараз десь іззаду пролунав крик:

– Пан, пан їде!

Над натовпом одразу запанувала тиша, та лиховісна тиша, яка завжди буває перед страшною бурею… Навіть екзекутори припинили тортури. Усі повернулися в той бік, звідки почувся крик, і застигли в німому чеканні. До майдану наближався на вороному коні в пишному убранні вершник – хорунжий Голембицький, наречений дочки лисянського губернатора. Поява цього нахабного, жорстокого шляхтича не могла обіцяти нічого доброго. Поруч із шляхтичем їхав Гонта.

Обличчя його було непроникне, здавалося, ніхто не зміг би розпізнати, що ховається за цими насупленими бровами, за цим стиснутим ротом, в цих темних, потуплених очах. За паном і Гонтою йшло кілька челядників. Жовніри миттю розступилися перед вельможним паном. Побачивши видовище, яке відкрилося перед ними, Гонта здригнув і відсахнувся. На якусь хвилину він утратив самовладання; обличчя його густо почервоніло, темні очі блиснули страшним гнівом, але то була тільки одна мить – і знову обличчя Гонти набуло замкненого, непроникного виразу.

Шляхтича ж картина катування, навпаки, дуже потішила. Він окинув увесь майдан задоволеним поглядом, і на обличчі його заграла весела посмішка. Привітавшись із Гдишицьким, шляхтич промовив, презирливо мружачи очі:

– Що, навчаєте?

– Так, проше пана, маленька дисципліна: лайдаки були надумали бунт учинити.

– Бунт?! – шляхтич нахмурився, і вродливе обличчя його одразу набрало жорстокого виразу, а в світлих очах спалахнув злий вогник. – Чому ж пан плебан одразу не послав до мене в двір? Го, я б їм показав, що значить у мене сама тільки думка про бунти!

– Розправились поки що й самі, а як потомляться наші жовніри, тоді попросимо панських челядників на допомогу. Лайдаки надумали лякати нас крулем! Видав, мовляв, їм привілей на право держати благочестя!

– Круль? – шляхтич підвів пиховито голову, брови його поповзли вгору, а губи скривилися в гоноровиту усмішку. – А яке має право круль втручатися до моїх хлопів? – промовив він, гордо похитуючись у сідлі. – То є село князя Любомирського, а я його комісар і посесор, отже, я тут пан, і суддя, і цілковитий господар, а крулеві сюди втручатися – зась! Нехай видає привілеї своїм стайничим і кухарям, а якщо надумає втручатися до наших підданців, то ми швидко вкоротимо йому руки.

– Насмілюся доповісти, що селяни цього села мають привілей на право держати благочестя і від господаря їхнього, вельможного князя Любомирського! – промовив Гонта.

– Нігди! – відрізав шляхтич, іще пиховитіше підводячи голову. – Я ніколи не чув про такий привілей.

– Священик цього села ще вчора увечері казав мені про це.

– Бреше! Якби князь видав їм такий привілей, він би мені сказав про це!

– Але, запевняю пана, я сам бачив його вчора на власні очі.

Шляхтич кинув на Гонту неприязний погляд.

– В такому разі цікаво було б побачити його! Пан буде такий ласкавий, що покаже його мені?

– Він зберігається в потайній скриньці у настоятеля цієї церкви, але де зберігається – не знаю.

– Гей, розпитати його!

Жовніри, які били священика, почали його штовхати ногами; але нещасний мученик, незважаючи на це, і не поворухнувся; він нерухомо лежав ницьма.

– Ти що, не чуєш, про що вельможний пан тебе питає? – крикнув Гдишицький. Тіло нещасного судорожно здригнулося, але він не підвів голови.

– А, удає мертвого, – вереснув шляхтич. – Підвести його, ми хутко оживимо! Три жовніри насилу підняли важке тіло панотця; але він був непритомний, голова його безсило падала на груди, бліде, безкровне обличчя з заплющеними очима здавалося мертвим.

– Облийте його водою і дайте ковтнути горілки, – порадив Гонта.

– Пан дуже турбується про здоров’я цього схизмата, – зауважив з тонкою усмішкою Мокрицький.

– Я турбуюсь про те, щоб одержати від нього потрібний документ! – відповів незвичайно сухо Гонта.

Тонкі брови його ледь-ледь здригнулись, але обличчя залишилося таким же непроникним.

– Він говорить правду! – погодився господар. – Документ подивитися цікаво… Води!

Батюшку облили водою, влили йому в горло трошки горілки, і через кілька хвилин він розплющив очі.

Гонта стояв, одвернувшись убік; здавалося, він не мав сили підійти й глянути в очі нещасному, мученикові.

– Ну ж, вацпане, спитай його! – різко звернувся до нього шляхтич.

Гонта зробив над собою видиме зусилля й, підійшовши до священика, промовив лагідно:

– Панотче, я доповідав панові, що у вас є привілей на вільне додержання благочестя від самого господаря, князя Любомирського; але пан не вірить мені без документа; треба б показати… а я не знаю, де він…

Священик заговорив у відповідь так тихо, що Гонта мусив нахилитися до самого його вуха.

– Про що він шепче там? – нетерпляче перебив шляхтич.

– Він каже, що документ той закопаний у нього в скриньці під грубою.

– Добути! – скомандував Голембицький, звертаючись до своїх челядників. Двоє з них притьмом кинулися виконувати наказ свого пана.

– Цікаво подивитися, цікаво! – промовив шляхтич, підкручуючи з якоюсь за гадковою усмішкою свої вуса й легко похитуючись у сідлі.

За чверть години з’явилися челядники з маленькою скринькою в руках.

– Тут? – крикнув шляхтич до священика.

Той мовчки нахилив голову.

– Ну, пане Гонто, вийми лишень і дай нам цей папірець.

Гонта відкрив скриньку й витяг звідти великий аркуш пергаменту з важкою іменною печаттю на шовковому шнурку.

У натовпі почувся якийсь непевний гомін – чи то полегшені зітхання, чи то радісні вигуки. Гдишицький і Мокрицький квапливо підійшли до Голембицького.

В очах шляхтича майнув затаєний вогник. Він узяв папір із рук Гонти, уважно обдивився його й печать і сказав голосно:

– Справжній!

Потім, піднявши високо папір, він голосно звернувся до селян:

– То на цьому папері ви грунтуєте своє право дотримувати тут благочестя й опиратися унії?

У відповідь на це почулися зраділі, сповнені надії голоси.

– Гаразд, гаразд! – сказав ще голосніше шляхтич. – Ну, то ось же, дивіться! І одним порухом шляхтич розірвав документ пополовині.

– Що, не сподівалися? Бачили? – кричав шляхтич, регочучи й розриваючи документ на дрібні клаптики. – Нате ж, ховайте на спогад! – і кинув у натовп жменю дрібно розірваного пергаменту, а потім, звернувшись до Гонти, зовсім приголомшеного цією несподіванкою, додав хвальковито, з самовдоволеною усмішкою:

– Що, пане, не сподівався?

– Признаюся! – з зусиллям відповів Гонта. – Вчинок сміливий!

– Для хлопа, а не для пана! – Голембицький зміряв Гонту зневажливим поглядом і, обернувшись до натовпу, закричав знову: – Слухайте ж ви, лайдаки, бидло, пся крев! Бачили, що сталося з вашим привілеєм, те ж саме буде й з усіма вами, якщо опиратиметесь. А тому слухайте мене й коріться. Я ваш господар, патрон і колятор цієї церкви, а тому моя над нею й над вами воля! Оголошую привселюдно, що церкву передаю у владу пана митрополита уніатського, і вам усім наказую присягати зараз же на унію! Ну, одчиняйте церкву!

– Не одчинимо! – почувся у відповідь Голембицькому гучний голос диякона. – Не одчинимо й на унію не присягнемо ніколи!

– Цо? – почервонів шляхтич. – Та я вас закатую всіх. Але голос його перекрив вибух шаленого обурення натовпу.

– А, так ось ви як! – заревів шляхтич, вихоплюючи шаблю. – На палю їх! Бийте всіх, і жінок, і дітей!

Жовніри кинулися вперед. Почулися постріли, крики, прокляття, зойки… Зав’язалася одчайдушна боротьба…

У маленьку церкву вели двоє дверей: одні, посередині, призначалися для входу парафіян; другі, невеликі, бокові, одчинялися, власне, для батюшки й церковного причту.

На ці два пункти й спрямували всі свої сили нападники. Хоч кількість селян і перевищувала в кілька разів число жовнірів, та зате тільки в дуже небагатьох із них були шаблі й пістолі, більшість же не мала ніякої зброї, крім палиць, кіс та сокир. Жінки з праниками, діти з ожогами [Ожог – кочерга (пол.).] кидалися на жовнірів; однак напад їхній не завдавав великої шкоди кінним жовнірам; вони виривали з натовпу дітей, підколювали їх списами, підкидали в повітрі, топтали кіньми, волочили жінок за коси по землі… Але все це тільки посилювало озлобленість юрби. Мов розлючені левиці, кидалися жінки просто під копита коней, впивалися зубами їм у шиї, стягали вершників і, поваливши їх на землю, добивали важкими праниками, камінням і всім, що потрапляло під руку, діти допомагали їм.

– Рубайте їх, панове! Не бійтеся! За мною! – командував диякон, розмахуючи важкою довбнею і завдаючи нею смертельних ударів ляхам.

– Не довго вже їм глумитися над нами! Скоро почепимо їх усіх на гілляки в лісі! Так, жінки, так, за мною! Ще, ще натисніть, і ми проженемо це падло!

На других дверях керував обороною вчорашній жебрак на дерев’янці; товариші його старанно допомагали йому в цьому.

Запалені їхнім прикладом, селяни героїчно відбивалися од нападу.

– Кусаються, собаки! – прошипів шляхтич. – Постривайте ж! Нехай скаче хто-небудь негайно в замок, щоб з’явилася сюди вся моя команда і вся челядь!

Потім він під’їхав до священика, який лежав на землі, й почав допитуватися, де той сховав церковний скарб. Коли ж священик сказав, що в нього немає ніякого церковного майна, Голембицький звелів пекти його вогнем.

Челядники підняли панотця, він зібрав останні сили й з простягнутими до натовпу руками крикнув на весь голос:

– Братіє, не піддавайтесь, Христос, розп’ятий за нас, – благословення ваше!

– Смерть ляхам! Рятуймо панотця! Не допустимо до кари! – пролунали кругом голосні крики.

Частина натовпу кинулась боронити священика; зав’язалася боротьба з челяддю. За допомогою Гдишицького й самого Голембицького селян через хвилину відбили, багато хто з них упав з розчерепленою головою; ляхи почали брати гору. Але селяни відчайдушно оборонялися. Голембицький почав уже втрачати терпець.

– Пся крев! Огризаються! – шипів він, кусаючи від досади губи.

– Та ми їх заспокоїмо за півгодини! – сказав зі зловісною посмішкою Гдишицький. – На двоє слів, пане!

Голембицький од’їхав убік і нахилився до Гдишицького. Той почав нашіптувати йому щось на вухо, і в міру того, як нашіптував Гдишицький, обличчя Голембицького розквітало посмішкою.

– Досконало! – вигукнув він. – Хитро й забавно! Присягаюся, з пана протопопа міг би вийти чудовий вояка! Ха-ха-ха! От розсатаніє бидло! Пан офіціал згоден?

– О, звичайно! Я зараз доповім його милості.

Гдишицький підійшов до Мокрицького й почав йому щось тихо говорити. Його слова викликали в Мокрицького задоволення так само, як і в Голембицького.

– Пречудово, – засміявся він. – Присягаюся перуном, це буде цікаве видовище!

– В такому разі поспішаймо, панове!

– Ми з паном протопопом підемо в атаку, а пан офіціал усе зробить сам.

– О, нехай пан хорунжий не турбується!

– До зброї ж, панове! – гукнув із сміхом Голембицький і, в супроводі юрби своїх челядників, кинувся на головний вхід церкви. А Гдишицький з десятком жовнірів, які ждали наказу, подався до бічних дверей.

Нападники, підбадьорені тим, що прибуло підкріплення, накинулись на селян з новою силою; але цей натиск тільки посилив завзяття селян, які обороняли свою убогу церкву.

Зав’язалась шалена боротьба.

Не зважаючи ні на шаблі, ні на списи, жінки кидалися на жовнірів і, пронизані списами, падали тут же під копита коней.

Хоч вони були цілком безоружні, відчай робив їх страшними; діти не відставали од матерів; старші кидалися на нападників, менші з лементом чіплялися за їхні руки.

Жебраки й диякон запалювали юрбу. Уже на обличчі диякона красувалося кілька кривавих рубців, але він не помічав нічого й люто кидався то в той, то в другий бік, махаючи важкою довбнею, і скрізь, де він з’являвся, закипала ще запекліша боротьба.

Але й жовніри не відступали. Через те, що сталевий шолом, кольчуга й гарячий кінь робили Голембицького майже недосяжним для ударів селян, він з шаленою люттю нападав на безоружних, топчучи жінок і дітей, врізуючись шаблею в натовп.

Гдишицький не відставав від нього. Боротьба тривала з рівними шансами для обох сторін. Крики, зойки, прокльони, іржання коней, брязкіт шабель – все це змішувалось в якомусь оглушливому гвалті.

У цьому пекельному вирі, що клекотів навколо церкви, ніхто з селян не помітив, що молодий ксьондз, привезений офіціалом, в супроводі десятка челядників Голембицького зник з майдану.

Боротьба тривала… Коли нараз у юрбі селян пронісся сповнений жаху крик:

– Вдерлись до церкви! Служать!

[Як тільки уніатському священикові вдалося хоч раз одслужити мшу в православній церкві, то церква ця вважалася вже уніатською. А тому уніатські священики застосовували вельми часто цей спосіб – силоміць чи обманом вдиралися до православної церкви й служили там мшу (прим. автора).]

Цей крик викликав збентеження серед селян.

– Звідки? Як?! – пролунали розпачливі вигуки.

– Підкопались і влізли! – кричали крайні.

– Що робити? Рятуйте!

– Собаки! – заревів диякон, кидаючись із своєю довбнею до підкопу. Частина людей, які охороняли головний вхід у церкву, кинулась за ним. Коло місця підкопу вже хвилювався натовп.

Підкопатися під церкву було, мабуть, зовсім не важко: підлога її трималась на дерев’яних стояках, які зовні, попід стінами, аж до землі, були оббиті дошками й привалені камінням; поодкидати каміння й пробити поточені, гнилі дошки було справою кількох хвилин; навколо великого пролому в стіні валялися тріски й каміння.

– Забивай пролом! – закричав гучним голосом диякон; червоне обличчя його було страшне в цю хвилину, ніздрі широко роздувалися, голубі очі здавалися білими од гніву, який душив його. Руде волосся стояло круг голови вогненним ореолом. – Забивай пролом! – кричав він, розмахуючи своєю страшною довбнею. – А ви не допускайте ляхів до дверей; якщо вони відняли в нас церкву, то не дістанеться ж вона їм! Несіть сюди вогню, хмизу, соломи! Нехай горить, як остатня наша свічка господу богу!

– Вогню! Вогню! Не віддамо їм церкви! – підхопили всі.

Багато хто кинувся в сусідні хати. Жовніри помчали їм навперейми. Натовп змішався, одні побігли допомагати товаришам, другі до обложених дверей, треті до підкопу. Звідусіль почулися крики:

– Ляхи перемагають! На допомогу! Рятуйте!

І серед цих тривожних вигуків вирізнялися радісні викрики ляхів. Коли несподівано через увесь майдан прокотився страшний крик:

– Гайдамаки!

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 123 – 135.