4. Залізняк у Лисянці

Михайло Старицький

Теплий травневий вечір тихо спускався над невеликим селом Малою Лисянкою, що розкинулось уздовж мальовничого берега річечки Лисянки, там, де вона впадає в Синюху.

Косе проміння сонця обливало золотом біленькі стіни хат, що виступали із зелені садів, виблискувало кривавим вогнем в маленьких віконечках і зливалося в ніжне сяйво над потьмянілим хрестом невеликої дерев’яної церкви, яка височіла над стрімкою кручею край села.

І церква, і дзвіниця мали надзвичайно убогий вигляд: перекошені стіни й солом’яна покрівля потемніли від часу, і навіть хрест на гостроверхій вишці, колись вкритий позолотою, геть почорнів. Невеликий цвинтар, порослий високою зеленою травою, оточував церкву; біля огради його видно було кілька низеньких могил з похилими дерев’яними хрестами, а то й зовсім без хрестів.

Зграї веселих птахів з галасом вилітали з дзвіниці й, покружлявши в повітрі, сідали на гіллі розлогих верб уздовж церковної огради.

Було щось надзвичайно сумне в цьому убогому цвинтарі, в цій старенькій, похиленій церкві.

Біленькі хати оточували щільним кільцем свою старезну церкву, немов хотіли захистити її од нападу ворогів.

До церковної огради прилягала садиба священика. Вона нічим не відрізнялася від звичайної садиби селянина, тільки біленька хата, що стояла посеред двору, була значно більша й вища від селянської і ділилася, як видно, на дві половини, бо обабіч вхідних дверей було по двоє вікон. Праворуч і ліворуч од хати стояли необхідні господарчі будівлі, й хоч у всій цій садибі світилось убожество, але чистота й лад надавали їй веселого, привітного вигляду.

Вікна хати були обведені синіми й червоними смугами, призьба підмазана яскраво-рудою глиною. Чисте зелене подвір’я з утоптаними стежками оточувало хату, а коло плоту підіймалися пишні кущі царської борідки, гвоздик та інших квітів.

На широкій призьбі сидів, гріючись під ласкавим промінням сонця, старий священик, такий же старезний і вбогий, як і його церква. Худе, зморшкувате обличчя його, обросле білим, як сніг, волоссям і такою ж бородою, носило на собі сліди тяжко прожитого життя. Ясні голубі очі старого дивилися ласкаво й сумно; на ньому був старенький полотняний підрясник і великі мазані чоботи. Біля ніг його просто на траві сиділо двоє молодих дівчат: одна з них, з темними косами й дитячим виразом великих карих очей, здавалась іще зовсім дитиною; надзвичайно гарне обличчя її було тепер звернене до батюшки. Друга, що обхопила рукою стан її, була красуня в повному розумінні цього слова.

При першому погляді на неї, навіть незважаючи на одяг, можна було зразу сказати, що вона єврейка: риси її обличчя вражали правильністю й красою; вогненно-золотисте волосся її спускалося пишними безладними хвилями на плечі; на білому, як сніг, лобі, що немов сяяв своєю надзвичайною білістю, вигиналися дугами тонкі густі брови; великі чорні очі єврейки, сповнені невимовного смутку, були теж звернені на священика, а гарно вирізані ніздрі її нервово здригалися; ніжний рум’янець просвічував крізь тонку шкіру й то спалахував, то згасав од хвилювання.

– В убогій печері народився він, – тихо говорив священик, ласкаво проводячи рукою по голівці темнокосої дівчини, – і матір божа, діва Марія, поклала його на сіні, просто в ясла… Ніч була тепла, зоряна, в широкому степу мирно спали коло отари пастухи, і побачили вони, що небо розверзлося й ангели злетілись над землею й заспівали «Слава в вишніх богу», сповіщаючи їх, що на землі народився Христос, син божий, який прийшов у світ для того, щоб принести грішним людям милость, прощення й любов. І тоді взяли пастухи гирлиги свої й пішли до печери вклонитися йому, а потім прийшли волхви й царі з дарами і теж уклонилися синові божому, а він, дитя предвічне, лежав у яслах і з лагідною усмішкою дивився на людей, заради яких він спустився з неба, щоб урятувати їх і прийняти за те від них же мученицький вінець…

Затаївши подих, слухали обидві дівчини старого: перед зором їхнім проходили один за одним великі й святі образи, і ніщо не порушувало тиші цього чарівного куточка…

На заході тихо розливалося ніжне, пригасаюче сяйво вечірньої заграви. На землю спускалися тонкі прозорі тіні й стелилися легким серпанком по широкому степу. Високо в глибині блідого неба, немов малесенькі діаманти, загорялися перші зорі: тихий вечір вже ласкаво обіймав стомлену денною спекою землю.

– Але як же господь допустив, щоб люди замучили сина його? Як не покарав він їх, як не помстився їм стократ?! – палко мовила єврейка.

– Тому що син божий того й зійшов у світ, щоб узяти на себе всі гріхи світу й прийняти за людей смерть на хресті.

– За тих, хто повірив у його вчення, хто пішов за ним, але не за тих же, що гнали його все життя?

– За таких, Саро, ще більше, ніж за тих, що визнали його, бо душі їхні перебували під тягарем страшного гріха і він просив господа послати мир і любов у їхні затьмарені злобою серця…

– Ні, ні, панотче, – палко заперечила єврейка, – тим немає прощення ні на землі, ні на небі! У святому письмі сказано: око за око, зуб за зуб!

– То сказано в біблії, Саро; Христос же вчив нас молитися за ворогів своїх і благословляти тих, хто ненавидить нас.

– Прощати ворогам? Та невже ж ви прощаєте панам-ляхам, котрі переслідують вашу віру, одбирають у вас церкви, пригнічують вас?

– Молюся, Саро, й прошу бога, щоб простив їх, – не відають-бо, що творять, – смиренно зітхнувши, промовив старий.

У цей час на перелазі з’явився широкоплечий, огрядний літній селянин. Переступивши через перелаз, він підійшов до невеличкого гуртка, що розташувався біля хати, й, не бажаючи порушувати тиху розмову, шанобливо спинився поблизу, скинувши шапку.

Це був іще бадьорий, дужий чоловік років шістдесяти, одягнений по-селянському. Чуприна його була підстрижена під макітру, сиві вуса спускалися на груди, а з-під чорних, ледь тільки зачеплених сивиною брів дивилися ще гостро й упевнено чорні, як вуглини, очі. Через навислі брови й довгі вуса обличчя його спершу здавалося понурим і сердитим, але хто уважніше придивлявся до його очей, той зразу ж упевнявся, що перед ним лагідний дідусь з чистою дитячою душею. Поринувши в задуму, дівчата й старенький священик не помітили його приходу.

– А хто ж каратиме їх за злочинства? Хіба може господь простити їм? – допитувалась єврейка. – Невже ж перед ним усі рівні – праведник і грішник?

– Бог наш, Саро, єсть бог любові, а не помсти.

– Як навчитися такої любові й прощення, панотче? – промовила єврейка, і голос її затремтів.

– Пізнати Христа, – тихо відповів старий і задумливо глянув поверх голівок дівчат, що сиділи біля його ніг. Навкруги панувала тиша. – Пастиря доброго, всеблагого, всепрощаючого, – прошепотів старий, ніби ведучи далі свої думки, і знову замовк.

Селянин почекав якусь хвилину, потім неголосно кашлянув і ступив уперед. Обидві дівчини здригнули, оглянулись і хутенько посхоплювалися.

– Це ти, пане титарю? – привітно мовив батюшка.

– Я, панотче, – відповів селянин, нахиляючи голову, й, звернувшись до Прісі, додав: – Ти, дочко, доглянь за коровою, та не забудь приготувати їй пійло.

– Зараз, тату, – відповіла Пріся.

– Я до тебе ще забіжу, – шепнула Прісі єврейка.

– Гаразд, гаразд, – зраділа та, і обидві дівчини швидко зникли в глибині двору.

– Ну що, довідався, чого то вчора така заграва була? – звернувся батюшка до титаря.

– Не зовсім, панотче, – відповів титар, з пошани сідаючи на певній відстані від священика. – Що пожежа була в містечку, то це так, а що саме згоріло – невідомо… З’їхалося панство туди й забавляється. Може, замок знову підпалили, а певніше, що селянські хати.

– Ох, господи! – зітхнув священик. – Та що ж це їм заманулося в таку суш та пускати вогонь!

– А хіба вони про це думають, панотче? – провадив далі титар. – Аби забава, а що після тої забави з людьми нещасними буде, то їм байдуже. – Він безнадійно махнув рукою й, зітхнувши, мовив далі: – Оно Мотря Шапувалова втекла од панів… і тепер її сховали за болотом у байраці… Докія втопилася в панському ставку…

– Пощо ти залишаєш нас, господи! – тихо прошепотів священик і сумно похилив голову.

– Кажуть, що їх усіх зігнали на панський двір, ну, котрі сміливіші – кинулись навтікача… от і Докія з Мотрею… Мотря якось сховалася від погонців, Докія не встигла… бачить, що доганяють, ну вона й кинулась у воду.

– Коли ж урветься твоє довготерпіння, господи? – скрикнув обурено старенький священик і, неначе злякавшись свого ремства, безгучно зашепотів слова молитви.

Титар почав розповідати батюшці й про інші знущання та насильства, що їх чинили по хуторах економи.

Мовчки слухав священик слова титаря, затуливши обличчя, долонями.

– Що ж робити нам, панотче? – спитав, перечекавши якусь хвилину, титар.

– Що робити, сину мій? Вірувати, надіятись і терпіти! – відповів старий, віднявши долоні рук від обличчя і звівши на титаря скорботний погляд. – Ніщо не діється без волі господньої, жодна волосина не впаде з нашої голови без волі його! Може, він, всеблагий, і посилає нам ці муки, щоб зміцнити нас у вірі й терпінні: прийде час, і всі ми станемо перед господом – і малі, і сильні світу цього, і всякому воздасть господь за діла його, і не забуде він ні єдиної сльози, пролитої убогим і гнаним…

– Ох, так, панотче, – зітхнувши, відповів титар, – там-то нагородить господь, а що ж робити нам тут?

– Терпіти й надіятися на ласку божу: хто перетерпить до кінця – той спасеться.

– Добре терпіти за себе, панотче, а як же терпіти за рідну дитину, як дивитися на глум та на муки її? Ні, ні, вже коли пани хапають собі на потіху наших жінок і наших дочок, тоді не можна терпіти! Та краще вже самим повбивати їх, ніж віддати ляхам на поталу!

– Ох, діти мої, бідна моя паство! Як зможу я захищати вас, безсилий, убогий пастир, од злохитрих вовків? – простогнав священик. – Я можу молитися, молитися Всевишньому, а ви, – він розвів руками, – скаржтеся…

– Кому скаржитися, панотче? – з гіркотою промовив титар. – Чи коронному гетьманові, чи сенатові, чи самому королеві? Та для всіх же їх благочестивий християнин гірше пса! От, – провадив далі титар, понизивши голос, – у мене душа мре за Прісю, – він глянув у бік молодої дівчини, яка, впоравшись із своєю роботою, стояла коло перелазу й задумливо дивилася на широку сільську вулицю, що бігла в безкраїй степ. – Уже й так, учора чи позавчора, проїздив тут один молодий панок через наше село, з тих, із замкових, побачив Прісю, й, видно, сподобалась вона йому, заводив мову про се й те, хотів червінця подарувати, та я вже одіслав її… Ну що, як надумають і її потягти в замок?

– Будемо сподіватись на ласку господню, – тихо промовив священик, – а поки що одвести б її куди-небудь звідси подалі… не вік же бенкетуватиме тут панство!

– Я й сам так думав, панотче… Та куди вести? Скрізь однакове горе. І там пани, і тут пани!.. Ex, видно, вже світ клином зійшовся для нас! – Титар стримав зітхання й похилив голову на руку. Кілька хвилин обидва старі мовчали.

– Ось Петра немає, – заговорив знову титар, – погнали на роботу, а він такий гарячий… боюсь я…

– Бог милостивий.

– Ох, ох! Казали діти, що полковник Залізняк бачив їх у Києві та обіцяв і до нас заїхати.

– Хоч би приїхав, може, порадив би щось. Почувши ці слова, Пріся швидко озирнулась.

– Та тільки ні, – провадив далі титар, – навряд чи він заїде: хіба мало в нього своїх справ?.. Тут уже такий скрут приходить, що й сказати не можна! – він розвів руками й похилив на груди голову. Пріся стримала зітхання й обернулася знову до вулиці.

«А що ж, батько правду каже! – промайнуло у неї в думці. – Певно, він і не приїде. Господи, а як би хотілося побачити його ще раз! Який же він хороший, ласкавий, такого лицаря я не бачила ще ніколи!»

Давно, ще в дитячі літа, коли батько розповідав про славного полковника Залізняка, оборонця православної віри й бідних селян, Прісі все хотілося побачити того велетня; бувало, довгими зимовими ночами вона все думала про нього, який він із себе, і де живе, і що робить, і як він говорить, як убирається? І все вона бачила його перед собою і гарним, і ставним, і відважним, і розумним; але таким, яким він виявився насправді, вона не бачила його і вві сні. «Чи є, – Пріся задумливо глянула в імлисту золотаво-рожеву далину, – в нього сестра, мати? Які вони щасливі, що можуть завжди бути коло нього, слухати його, догоджати йому? Чи приїде він, чи їй уже не судилося більше бачити його ніколи, ніколи?» – Пріся глибоко зітхнула й, похиливши голівку, знову поринула в хаос неясних болісних дум. Тим часом робочий день уже догорів і для села настав час вечірнього відпочинку й вечірніх клопотів.

З паші поверталася череда: в клубах сірої куряви дрібненько трюхали вівці, а за ними вже виступали поволі, повагом солідні круторогі корови.

Село одразу сповнилось гамором. Скрізь верещали свині, мукали корови, погукували господарі. Три вівці, загубивши дорогу, збилися посеред вулиці й одчайдушно бекали, не рухаючись з місця.

Почулося тихе форкання коней; кілька хлопців проїхало в поле, ведучи на поводі по двоє, по троє коней; прорипів віз, запряжений парою волів; потяглися вздовж вулиці втомленою ходою жінки й чоловіки, повертаючись з поля.

Теплий, мирний вечір тихо спускався над стомленим селом… Якась незрима ласка почувалася в ясному високому небі, в лагідному сяйві пригасаючої вечірньої заграви і в самому повітрі, напоєному пахощами квітуючих хлібів. Здавалося, господь створив цей привабливий куточок для тихого щастя й праці, та проте на обличчях селян, що поверталися додому, не було помітно й найменших слідів радості й веселощів. Зрідка хто порушував понуре мовчання; тільки діти, які ніколи не втрачають здатності веселитися, із сміхом і галасом купалися в стовпах золотавої куряви, збитої на шляху; та жвавий сміх їхній звучав якось тужливо, сумно в цьому принадному затишку.

У цей час коло плоту почувся радісний вигук Прісі:

– Тату, панотче! Петро йде! Петро йде!

– Ну й слава богу! – промовили разом батюшка й титар і перехрестилися широким хрестом; титар прикрив долонею очі й глянув туди, куди показала Пріся. Справді, вздовж вулиці поволі йшло кілька парубків і літніх селян; білі сорочки їхні були густо припорошені курявою, а засмаглі обличчя здавались стомленими й змученими… Наблизившись до церковної садиби, один з них, ставний молодий парубок з гарним смаглявим обличчям і чорними бровами, відокремився од своїх товаришів і, ставши однією ногою на приступку перелазу, перескочив у двір.

– Здоров був, Петре! – радісно гукнула Пріся, кидаючись йому назустріч. – Чого так довго барився?

– Здорова, сестро! – уривчасто відповів Петро на радісне привітання Прісі й, не помічаючи її руху, подався до хати. Він підійшов під благословення батюшки, поцілував шанобливо руку батькові й, скинувши з плечей торбу, важко сів на траву.

– Що, втомився, сину? – ласкаво звернувся до нього священик.

– Не чую, панотче, ні плечей, ні рук, ні голови!

– Чого так довго держали? – спитав титар.

– Робота була, батьку.

– А яка робота?

– Важна та хитра! – голос молодого парубка прозвучав сердито й насмішкувато, а уста скривила зла посмішка.

– А що таке? – промовили разом батюшка й титар.

– Шляхтичеві будинок руйнували, сад викорчовували та на місці всієї його садиби орали поле…

– Навіщо ж то?

– На потіху панові губернаторові та його можновладним гостям. Цілу ніч держали нас на роботі, не дали й хвилини спочити, а щоб скоріше йшло діло, спалили в цього самого шляхтича і будинок, і хліб, і все його добро… гаразд хоч жінку з дитиною витягли та відпровадили до якогось сусіда.

– С господи! Та що ж це коїться? – вигукнув з болем батюшка, простягаючи до неба руки.

– Шляхтич той як побачив, що на місці його фільварку саме тільки гладеньке поле, – розповідав Петро, – гримнув на землю, мов мертвий, ледве одволали, та й то, кажуть, з розуму зсунувся. Ну, зате панство потішилося, добряче потішилось! Оце одна наша робота була, а друга теж весела: дуби та берези в лісі корчували та перевозили на пісок, за одну ніч ліс посадили!

– Господи! А гречка ще й досі не сіяна, – промовив, зітхнувши, титар.

– Не буде зібране й сіно, тату! – говорив далі з якоюсь їдкою злістю Петро. – Одні бенкети закінчились, почнуться інші. Панство знову збирається, мабуть, затіває щось нове.

– Ох-ох! – зітхнув батюшка, опускаючи руки. – Терпіти треба, діти, терпіти…

– Та терпимо ж, – відповів Петро із злою посмішкою, і в чорних очах його блиснув прихований вогник, – тому ж і поводиться з нами панство гірше, ніж з дворовими псами своїми!

Ніхто нічого не відповів на їдкі слова парубка. Запала важка мовчанка. На обрії показався мідно-червоний край місяця, а за кілька хвилин випливло і все червоне око й ніби повисло в синюватому тумані.

– Що ж, Прісю, – промовив нарешті титар, звертаючись до дочки, яка допіру підійшла від перелазу, – давай же нам вечеряти. Жити все-таки треба, треба й їсти.

Повечеряли мовчки, ніхто не промовив і слова. У всіх було тяжко на серці й слова самі завмирали на устах.

Прибравши вечерю, Пріся знову підійшла до перелазу й, сівши на приступці, поклала голову на руку і втупила свій сумний погляд в залиту срібним місячним сяйвом далину.

Петро підвівся з місця, перехрестився й підійшов до Прісі. Йому було жаль сестри й хотілося загладити неприємне враження від суворої зустрічі.

– Чого зажурилася, сестро? – промовив він, ласкаво доторкаючись до її плеча.

– Так собі, братику, нудно чогось.

– Хіба знов трапилось щось лихе на селі? – швидко спитав парубок. – Як Capa?

– Ні, нічого, слава богу, все гаразд, і Capa була з нас щойно!

– Ну що ж вона казала?

– Та так, нічого; ото тільки каже, що батько її сердиться за те, що вона бігає до нас.

– Ач, жид проклятий, а йому ж що таке? – із злістю промовив Петро.

– Як то що? – здивувалася Пріся. – Вони жиди, а ми християни… Ну, от вони й ненавидять нас.

– Гм! – Петро якось непевно крекнув і спересердя оджбурнув гіллячку, що потрапила йому під ноги.

– Розпитувала Сара про тебе, Петре, коли ти вернешся, – додала Пріся.

– Ну, а ти що ж?

– Сказала, що не знаю.

– Не знаю… гм… ну, так… звичайно, – промовив Петро й пішов до повітки.

– Стривай, куди ти? – спинила його дівчина.

– Та от хочу поїхати з кіньми в степ.

– Та куди тобі, ти й так натомився, та й Capa казала, що пізніше забіжить до нас.

– А! – протяг Петро й додав: – Либонь, правда твоя, – втомився я дуже.

Він сів на товсту колоду, що лежала коло перелазу, й, вийнявши з кишені кресало та кремінь, заходився викрешувати вогонь.

Місяць піднявся ще вище й залив цілим морем чарівного світла село. Один по одному завмирали всі клопітливі звуки села. Надходила ніч.

– Прісю, – озвалось тихо коло перелазу, – ти тут?

Почувши той голос, Петро хутко обернувся.

– Тут, – швидко відповіла дівчина, – ходи сюди, Саро, Петро вже повернувся.

За хвилину молода єврейка сиділа на колоді між Прісею й Петром.

– А що, вирвалась? – говорила Пріся, сміючись і обнімаючи Capy.

– Вирвалась, – відповіла та з усмішкою.

– Батько не пускає? – спитав Петро, не виймаючи люльки з рота.

– Сердиться страх як! Куди я ото не подивлюся, тільки у вас мені й добре, не вийшла б нікуди звідси, а додому хоч би й не вертатися ніколи, не розлучалася б з вами й на хвилину! – вирвалося в єврейки гаряче, і, ніби схаменувшись, вона швидко спитала: – Ну, розкажи ж мені, Петре, чого тебе кликали?

Парубок спохмурнів.

– Не розпитуй, – промовив він суворо, – скажи краще мені, що ти поробляла без мене?

– Я нічого… А батько їздив у Бар; сватають мене туди. І батько хоче видати мене скоріше, каже, що за теперішнього часу жінці легше прожити, ніж дівчині.

– Гм!.. Воно так, – протяг Петро й додав якимсь удавано недбалим тоном: – Ну, а ти ж підеш?

– Ніколи! – палко скрикнула Capa. – Швидше в річку кинуся, а заміж не піду.

Петро швидко глянув на Сару й потупив очі. Осяяна місячним промінням, вона здавалася ще кращою, і чорні очі її блищали на блідому обличчі, мов два величезні діаманти.

– Та вони ж тебе й не питатимуть, силою оддадуть, – буркнув він понуро, не дивлячись на Сару.

– Ні, ні! Не оддадуть, – скрикнула вона, – я прийшла до вас просити, щоб батюшка охрестив мене.

– Тебе? Охрестити? – скрикнув Петро. – Та хіба ти?..

– Хочу бути християнкою, хочу бути вашої віри, хочу любити вашого бога, доброго, лагідного, милостивого, хочу пізнати його й носити в своєму серці, – схвильованим голосом заговорила Capa. – Якщо вас гонять, нехай гонять і мене разом з вами, якщо вас мучать, нехай мучать і мене, все, все хочу розділити з вами!

– Саро! – прошепотів схвильованим голосом Петро й спинився.

– Голубко моя! – гаряче скрикнула Пріся і, обнявши молоду єврейку, почала її цілувати.

– А чи подумала ти, Саро, про те, що батько проклене тебе, вижене з дому? – заговорив Петро.

– Я й сама не лишусь… Душно мені там, нудно! Туга гризе. Тяжко від їхньої ненависті й злості, – палко заговорила єврейка, і голос її затремтів невимовною тугою. – Вони ненавидять усіх вас; в їхніх душах тільки злість і помста… Ні, ні! Не можу я жити з ними: чужі вони мені!

– Але ж ти їм не чужа. Вони цього не допустять, вони можуть тебе і вбити! – промовив Петро суворо, насупивши брови.

– Що ж, нехай убивають! – гаряче скрикнула Сара. – Душа моя дорожча за життя!

– Ніколи, ніколи не вб’ють! – швидко перебила її Пріся. – Хіба ми дозволимо тебе вбити? Ми сховаємо тебе, оборонимо… Ти житимеш з нами, ти будеш моєю сестричкою! Правда, Петре, правда? – перепитала вона кілька разів, пригортаючи й голублячи єврейку й ласкаво заглядаючи братові в очі. – Та чого ж ти мовчиш, Петре, скажи, хіба ти дозволиш жидам убити Capy?

– За одну її волосинку я їм шкуру спущу! – несподівано вирвалось у Петра, і очі його блиснули під чорними бровами.

Capa потупила очі й зашарілась.

– Тільки чи погодиться панотець охрестити мене? – промовила вона тихим невпевненим голосом, зводячи на Петра знову глибокі, чудові очі.

– Погодиться, погодиться! – жваво озвалася Пріся, схоплюючись з місця й беручи Сару за руку. – Ходім до нього!

Сара й Петро підвелися з місця… Але несподівано здалеку долинув швидкий тупіт кількох коней.

Усі хутко оглянулись.

Вулицею села мчало учвал кілька озброєних козаків. Поперед усіх летів на чудовому білому, як сніг, коні якийсь ставний, широкоплечий козак.

– Братику, голубчику, та це ж він, він! – скрикнула Пріся тремтячим од хвилювання голосом і, вхопивши Петра за руку, гаряче стисла її в своїй руці.

– Та хто він? Хто такий? – промовив здивовано Петро, та не встигла Пріся відповісти братові, як передовий вершник крикнув гучним голосом:

– Гей, хто там! Одчиняйте ворота! Приймайте далеких гостей!

– Полковник Залізняк! – радісно вигукнув Петро й прожогом метнувся одчиняти гостям ворота.

Коли минули перші хвилини радісної зустрічі, батюшка запросив дорогих гостей у хату відпочити й закусити, чим бог послав.

– Навіщо, отче Хомо, в хату? – весело відповів Залізняк, розправляючи свої могутні плечі. – Тут, під божим наметом, і просторіше, і дихати вільніше!

– Ну й гаразд, – погодився батюшка.

За півгодини всі вже сиділи круг розстеленого рядна, на якому Пріся й Петро порозставляли все, що тільки знайшлося кращого в них у господі. Круг рядна посідали Залізняк, троє його товаришів, отець Хома й титар; Петро не посмів сісти в присутності таких поважних гостей, а лишився стояти, прислужуючи гостям і часом вкидаючи до їхньої розмови й своє слово. Пріся ж спинилася в хатніх дверях. Серце її калатало, личенько розчервонілося й від клопоту, й від захвату, а очі так і сяяли, так і променились, одверто виявляючи всю палку радість, яка охопила її чисту істоту. Вона не одривала очей від Залізняка. Вся облита місячним сяйвом, маленька постать її вирізьблювалась на тлі темних сіней якимсь легким, світлим видінням.

– Еге ж, пане полковнику, – говорив з радісною усмішкою батюшка, звертаючись до Залізняка, – і говорили мені діти, що ти обіцяв заїхати до нас, а все-таки не вірилося нам з титарем.

– Чому ж не вірилось, отче Хомо? Хіба я коли забував давніх друзів, та ще яких давніх! Хо-хо! Мабуть, років двадцять знайомі: я ж тоді ще зовсім безвусий хлопець був.

– Так, так, – батюшка ласкаво усміхнувся. – Пам’ятаю, з батьком приїжджав. Багато відтоді часу минуло.

– Багато, – тихо мовив і титар, сумно киваючи головою.

– Багато, – зітхнувши, промовив Залізняк. – Багато й горя навалилося відтоді на наші плечі. Ну, та що там горе лічити, – перебив він сам себе з веселою усмішкою, – не такої ми мудрої науки, щоб могли перелічити все своє горе, – то вже панам-ляхам, єзуїтам або звіздарям якимсь легше зробити, а не нам! Та цур йому й пек! – він, усміхнувшись, махнув рукою й, звернувшись до священика, додав: – Та як же ви живете, отче Хомо? Ми ж, либонь, років десять з вами не бачилися.

– Так, так… десять. А що я? – старенький ніяково усміхнувся. – Дякую господеві милосердному: ось поховав паніматку… то пан титар прийняв мене до себе… годує й гріє, а я не можу нічим і віддячити йому, не можу через свою убогість…

– Панотче… ну й як таки отаке, – заговорив титар, увесь почервонівши од хвилювання, – я для вас не те що, а навіть…

– Знаю, знаю, – з ласкавою усмішкою перебив його отець Хома, – ти для мене нічого не пошкодуєш, та тільки не вартий я того, немічний, убогий пастир!

– Ви не варті? – вигукнув титар і, зніяковівши, затнувся.

– Про це вже не вам судити, панотче, – зауважив і Залізняк, – а нам, грішним, що потребуємо молитов ваших. Ну, а як ти, пане титарю, – теж, видно, повдовів?

– Осиротів, пане полковнику, – журливо зітхнувши, відповів титар. – Зосталося ось тільки двійко діток.

– Бачив, бачив: парубок хоч куди козак! Такого жаль дома держати. Чому не посилаєш сина на Запорожжя?

– Куди вже нам! Хіба пустять?

– А ти й не питай! Хе-хе! Хіба запорозькі землі од Польщі муром кам’яним одгороджені? Та вільному птахові й мури не стоять на перешкоді, от що! Парубок хороший, я його по дочці твоїй признав, схожа на покійницю матір.

– Еге ж, усякий впізнає.

– Красуня! – Залізняк з усмішкою глянув на Прісю.

Під його поглядом дівчина зовсім зніяковіла й опустила очі.

– На горе собі, – важко зітхнувши, відповів титар.

– На горе собі? Відколи ж це, пане титарю, краса за горе стала вважатися?

– Відтоді, пане полковнику, як пани зовсім опанували нас… Е, та що це ми, – перебив він себе, – такі розмови завели! Призволяйтесь, гості любі, даруйте, немає господині, дочка ще дитина зовсім, а я не вмію гаразд пригостити. Ось слив’яночка, ось варенуха, а це ось сало копчене, тараня, паляниця… Вибачайте, не звикли ви до такої їжі, та – що бог послав.

– Годі, годі, пане титарю, – перервали Залізняк та його товариші. – У нас руки звичні, самі знайдуть дорогу, та й зубів припрошувать не треба… а страва й питво – саме ласощі для нашого горла.

– Ну, а що ж ти поробляв, синку? – спитав священик.

– Я? – Залізняк повів бровою й відповів загадково. – Та їздив же все… сіяв… у «хлібороби» пошився… Не знаю тільки, які будуть «жнива». Правду кажучи, добре поливають люди землю і кров’ю, й слізьми, можна б сподіватися добрих сходів… Ну, поживем, побачимо. А тим часом одмовляв людей від поодиноких повстань, просив їх поберегти свої сили до слушного часу: та що робити, адже важко стримати того, кому до горла ножа приставили. – Залізняк глибоко зітхнув і додав уже іншим тоном: – А тепер ось до вас просто із святого нашого града Києва.

– От, пане полковнику, і розкажи нам, що робиться там.

– Та що ж, панотче? Відомо, як у Києві: все сяє ліпотою й благообразністю. Свята Лавра вся наново прикрашена. Дзвіницю таку побудували, що вершиною своєю мало хмар небесних не сягає. Був у отця архімандрита, добре в нього: всюди лад, всюди достаток. Душа радіє, і просто подумав би, що в рай небесний попав, коли б не наші прочани! Старці, покалічені ляхами, як почнуть розказувать про те, що діється в них по селах, так од жаху волосся на голові підіймається. Не знаю, нащо люди містять пекло в середині землі, коли воно в нас тут – у серці України!..

– Ох, як тяжко нам, бідолашним! – заговорив священик. – Зовсім лишилися ми без голови; немає в нас ні митрополита, ні архієрея, навмисне не допускають ляхи обрати їх, щоб ми заблудились усі в темряві нічній, як отара без пастуха. Звернулися ми, всі пастирі, до архімандрита переяславського Гервасія, щоб прийняв нас у свою єпископію… і прийняв святий отець, не побоявся; та все ж таки далеко, через Дніпро; а до Києва близенько і своя земля… тільки одірвали нас…

– А що ж у вас, – спитав Залізняк, – теж переслідують?

– Та поки що цієї убогої церкви нашої не чіпали, – відповів батюшка, – а як уже людей мордують, то й сказати не можна!

– А хто ж у вас пан? – спитав один із супутників Залізнякових.

– Та пан-то Яблоновський, а править усім губернатор Кшемуський.

– Кшемуський? – з подивом перепитав сивоусий козак, який супроводжував Залізняка. – Ге, чув я давно це прізвище!

– Еге ж, еге, знайоме щось, – докинули й обидва його товариші.

– Старий він уже тепер, мабуть, – провадив сивоусий козак, спорожнивши кухоль і смачно закушуючи шматком сала з паляницею. – А років двадцять п’ять тому, та. либонь, так, – то, їй-богу, звір неситий був; певно, й серед ляхів такого важко було знайти. Боже, боже, чого він тільки не виробляв по всій околиці! Та ось розповідають, – запорожець розправив свої богатирські вуса й вів далі. – Жив тут недалеко один наш запорозький козак. Виписався з коша, одружився, ну й зажив сім’єю. Так на заваді стало, бач, панові губернаторові щастя бідного козака; от і вигадав він, що козак бунтар, що навмисне оселився тут, щоб допомагати гайдамакам і бунтувати людей. Ну й вирішив, що треба покарати його. От виждав він хвилину, коли козака не було дома, налетів мов шуліка, спалив хату, жінку виволік і віддав челяді, а дітей – і сказати тяжко – звелів на списи підняти. Ох, старий Таран мало розуму не одбіг. Налетів він з товаришами на замок губернатора, спалив його, пограбував, але губернатор сам кудись сховався – не знайшов його Таран, так і не загоїв свого горя. Кажуть, він живий і досі, тільки ховається десь, не хоче ні знати, ні бачити людей! >

– Так, так, чув і я про це давнє діло, – промовив Залізняк.

– Не ліпші й нові його витівки, – похмуро мовив Петро, – катує він не тільки підвладних людей, а й свого брата, шляхту.

– І ніде шукати на нього права, – додав титар, махнувши рукою, – сам тут королює над усіма! Кажуть, у нього від злості розум каламутиться!

– У нього розум каламутиться, а ми повинні у нього в послушенстві ходити, – із злісною посмішкою мовив Петро. – Чого він тільки не вигадує, щоб потішити своїх гостей, і всі ці витівки на наших спинах кінчаються. Одні ось бенкети скінчились, почнуться другі. Панство збирається: мабуть, затіває щось нове…

– Го-го! – значливо протяг Залізняк. – І це ти, хлопче, напевне знаєш?

– А хто його знає, тільки бачу, що все збираються пани, радяться про щось, а разом з цим, звичайно, й бенкети, й усілякі забави, й знущання над хлопами, над схизматами.

– Треба б наглядати за ними, – промовив Залізняк, поводячи бровою, – добру новину повідомив ти нам, хлопче, їй-богу! Що б там не затівали, однаково згоди між ними не буде, розділяться вони на Потоцьких та Чарторийських і Радзівіллів та й заходяться воювати одні з одними, а тоді… – протяг він значливо й спинився.

– Що тоді? – швидко спитав Петро й подививсь на Залізняка пильно й допитливо.

Залізняк обернувся до хлопця й тільки-но хотів відповісти йому, як біля перелазу почулися кроки й голоси кількох селян.

– Петре, Петре! – загукав хтось. – А йди лишень сюди.

Петро підійшов до перелазу. На вулиці стояло кілька селян з шапками в руках.

– А що, хлопче, чи правда, що до отця Хоми завітав з козаками полковник Залізняк? – спитав його селянин із смаглявим, подзьобаним віспою обличчям, що стояв попереду.

– Тут він, у нас. А що?

– Та так, хотіли порадитися з його милостю.

– Порадитися, то йдіть, ідіть, панове; я радий з братами поговорити, – голосно обізвався Залізняк, встаючи з місця.

– Благослови, панотче! – звернулись селяни до батюшки.

– Ідіть, ідіть, діти мої, – відповів отець Хома, теж підводячись з місця. Селяни зайшли в двір і спинилися коло воріт. Залізняк і отець Хома пішли їм назустріч; козаки, що сиділи навколо рядна, й титар теж попідводились з місця й приєдналися до Залізняка.

– Будь здоровий, батьку! – заговорили разом селяни, низько вклоняючись Залізнякові.

– Здорові були, братове любі, – відповів Залізняк і також уклонився їм. – А що скажете хорошого?

– Де вже там про хороше говорити?.. Порадитись прийшли… Що нам робити, батьку? – загомоніли оазом селяни.

– А що сталося, друзі?

– Жити нам несила, – сказав селянин, що стояв попереду.

– Несила, – мов луною відгукнулися й інші.

– Що ж таке? Нещастя якесь трапилося? Неврожай, пожежа?

– Яке нещастя? Що нам неврожай! Однаково пани все до рубця забирають, знущаються, катують! – заговорили одразу всі селяни.

– Та стривайте ж, не всі разом, – почулися голоси, – нехай Дзюба говорить.

– Та що ж тут говорити, – похмуро почав рябий селянин. – Сам, пане полковнику, знаєш, яке тепер наше на Вкраїні життя? Раніше, кажуть батьки, як оселились ми тут, то зобов’язалися панові два дні на тиждень робити, а тепер уже так вийшло, що не маємо ні дня, ні ночі для своєї роботи. Немає нам і свята, день у день робимо на пана. Та не тільки на панські роботи, а й на панські потіхи ганяють нас економи – і дівчат, і жінок, і старих, і хворих! А коли що вночі зробиш для себе, те все відберуть економи на замок! Б’ють, калічать, безчестять сім’ї наші!

– Так, так, пане полковнику, – загомоніли селяни, обступивши Залізняка.

– З церкви нашої глумляться, з віри знущаються, – провадив далі Дзюба, – жидові владу дали над храмом божим… дере він з нас за все – за хрестини, за вінчання, за похорон, і багато хто, не маючи чим заплатити, дітей не хрестять, покійників без попа ховають.

– Несила терпіти! – заговорили кругом селяни, перебиваючи Дзюбу. – Несила!

– А хто ж вам велить терпіти? – спитав Залізняк, блиснувши очима.

– Недоля наша! – почулось тихе у відповідь.

– Що ж робити нам? – промовив Дзюба.

– Не впадайте в розпач, діти мої, – заговорив отець Хома, – покладайте надію на господа: він пошле вам свою ласку. Вірте, діти, ждіть і надійтеся… отець Мельхіседек поїхав до Петербурга просити за всіх нас!

– Поїхати-то поїхав, – сказав на це Залізняк, – та, мабуть, діла не буде. Вірив би й я, коли б тут ішлося тільки про наше благочестя; адже нічого простішого немає, як заступитися за віру своїх земляків; здається, від того нікому б не сталося ніякої кривди. А тільки поткнулася б Москва це зробити, і заварилася б тут каша. Вірю я, що цариця заступилася б за благочестя наше, вірю я і в те, що Москві нічого не варто знищити Польщу; та якби ж Польща сама була, в тім-то й горе наше, що навкруги Польщі лежить ще кілька панств і сидить кілька королів. Та й пани нізащо не послухалися б, з доброї волі, слова цариці… Щоб ото вони дали вільності й права – дожидайтесь! Та швидше вони собі горлянки поперерізують, аніж погодяться на це. Почали б оборонятися… розгорілася б війна, а в війну встряли б сусіди… заварилася б каша, і в тому-то й річ, що невідомо, кому б тоді довелося висьорбати лихо! Тому я й кажу вам: нема чого сподіватись на чужу допомогу, ніхто заради нас не розпочне війни!

– То що ж робити, пане полковнику? Навчи! – заговорили селяни разом.

– Що робити? Треба самим за себе турбуватися, знаєте, як у приказці говориться: хто дбає, той і має!

– Та чи ж ми не дбаємо, батьку? Ох-ох, – простогнав сивуватий селянин із змученим обличчям. – Вночі встаємо, при місяці сіємо, при місяці жнемо, та яка з того користь? Наскочить економ і загарбає все, всю нашу працю, геть до зернини…

– Виходить, і дбаєте не собі, а своєму ворогові, одгодовуєте неситого собі на погибель!

– Та як же його позбутися? Як захиститися?

– А ви поміркуйте гарненько… В кожному селі набереться селян чоловік із п’ятсот, а то й тисяча, а в містечку – то й учетверо більше… Ну, а на селі сидить один жид, один економ і чоловік десять коло нього надвірної челяді…

– При замку набереться більше команди, – почулися понурі голоси.

– Авжеж, при замках, у містечках, набереться й селян більше, та й наш брат ще вештається… Одно слово, збери всіх економів, усіх панів з підпанками й жидів та перемішай з усіма нами, то в великій громаді й не знайдеш їх, загубляться, мов кукіль у пшениці.

– Їй-богу, правда! Так, пане полковнику! – співчутливо й сміливо обізвалося вже більше голосів; але старі вперто мовчали, чухаючи потилиці.

– Так-то воно так, – зауважив Дзюба, – та ось що: в цієї купки й списи, й шаблі, й рушниці, й гармати, а в нас кулаки тільки та дрючки.

– Та сокири, та ножі, та вила, та коси, – перебив Залізняк.

– Правда, правда, – запально вигукнув Петро. – Ex, аж руки сверблять!

– Рушниці можна роздобути в панів, – вів далі Залізняк, – якщо добре попросити, то вони «позичать»; і гармат можна прихопити в замках, адже коменданти теж «подобрішають», коли до них гуртом звернутися…

В юрбі почувся сміх, похмурий настрій поступово змінювався бадьорістю, і обличчя пожвавішали не тільки в молодих, але й у старих.

– А як же це так зробити? Важко, батьку, неможливо, – загомоніли у відповідь селяни.

– Важко! Неможливо! – палко заговорив Залізняк, підступаючи ближче. – Та хіба не було так само важко батькам нашим за славної пам’яті Богдана? Було ще важче, ніж нам тепер, бо Польща тоді була страшна, сильна держава, грізна й для своїх сусідів; одначе зуміли діди наші відстояти себе назавжди від напасників, відсахнути навіки від своєї землі ненависних ляхів, оборонити церкву свою від ксьондзів!

– Та то ж був гетьман Богдан, пане полковнику, – несміливо зауважив Дзюба.

– Знайшовся б і тепер такий самий, – мовив хтось із Залізнякових супутників.

– Справа не в гетьманові, а в нас! Без нас, грішних, і гетьман Богдан нічого б не вдіяв! А що заважає нам, друзі мої, з’єднатися всім знову – всім, посполитим, міщанам, козакам, гайдамакам, попам і дякам? Чого нам боятися й що нам втрачати? Знайте, що ніхто не пришле нізвідкіль допомоги… тільки два шляхи зосталися нам: або терпляче ждати, поки ляхи здеруть з нас останню шкуру, або спробувати щастя; або запанувати в своїй хаті, або загинути, а якщо загинути, то перед смертю помсти-тися як слід ляхам!

– Слушно!!! Так, батьку!!! Правда!!! – побадьорішали селяни.

– На бога, пане полковнику, схаменися! – схвильовано промовив отець Хома. – Подумай, на що ти намовляєш людей? На братовбивчу, жахливу війну! Правда, ляхи тяжко кривдять нас, але нехай господь судить їх за їхні діла. Згадай слово господа, спаса нашого: «Хто підніме меч – від меча й загине!»

– Нехай і загинемо, – палко заперечив Залізняк, – та поки живі, ми захищатимем наші святині, нашу віру й нашу землю! Свою кривду я ще можу простити, але дивитися склавши руки, як ріжуть брата мого, як блюзнірствують над храмом господнім, о, ні! Я терпіти не буду! Кістьми ляжу за них… і хіба що через труп мій підступить до них ворог… Ну, а тоді що ж! Мертві сорому не відають!

У натовпі пробіг схвальний шепіт.

– Але господеві – відмщення… Він воздасть, – знову заговорив тихим, лагідним голосом батюшка, – а нам лише без нарікань скорятися його святій волі… Що нам це земне життя? Одна мить, а потім, – він показав на синю глибину неба, осяяну місяцем, – там чекає нас життя, йому ж не буде кінця; там уготує милосердний блаженство для принижених і зневажених тут, на землі.

– Тим паче, любий панотче, – збуджено говорив далі Залізняк, – нема чого й жалкувати за таким життям! Віддамо його на захист святого благочестя й наших братів!

– Ні, друже, не нам втручатися в діла господні; все діється з його волі, і без неї не впаде жодна ваша волосина… – зітхнув батюшка.

– От, от! – радісно підхопив Залізняк. – І якщо ми повстанемо на ворога й захистимо оружною рукою наші святині, то це вчиниться теж з волі господньої.

Серед натовпу почулися вже більш співчутливі голоси.

Батюшка розвів безпорадно руками, схилив покірно голову, одійшов до дверей хати й сів на призьбі.

– Я не підбиваю їх на помсту, на розбій, – підвищив голос Залізняк, щоб його чув і священик, – я їм кажу, що один порятунок для всіх – це боротьба… Боротьба проти нікчемної держави, яка не має сили захистити своїх підданців од сваволі панів.

– Все це так, – заговорив по хвилі мовчання Дзюба, – та чи вийде з цього діло? Бували ж, та й тепер не перевелися, сміливці, наскакували загонами на панські добра, навіть на замки, і мстилися за свої кривди та образи: захлиналися кров’ю замки й палаци, а добра переходили до рук покривджених… Та чим це кінчалося? Деякі щасливі й врятувались, а десятки невинних накладали за них своїми головами. Ось уже, либонь, з півсотні років триває гайдамаччина, а панського насильства не знищила: з кожним днем посилюють пани своє буйство й душать нас усе дужче й дужче.

Слова Дзюби знову гнітюче вплинули на гурт, почулися тяжкі зітхання.

– Спасибі, друже Дзюбо, – палко заговорив Залізняк, – ти, може, й не хотів, а підтримав мою мову. Хто такий гайдамака? Месник за свої кривди, за свою власну шкуру… Сам ти кажеш, що збереться загін сміливців, котрим залили за шкуру сала, помститься кривдникам та й утече, а інші за нього терплять… От і виходить, що всі ті загони виступали не за спільне діло, не за віру, не за наші права, а лише за свої кривди… Тому й ляхи їх мали за розбійницькі ватаги, та й ті інші, що за них терплять, теж, певно, не дякують їм. Тому-то за п’ятдесят років гайдамаччина й не принесла краєві користі, не захистила нас від напасників… Адже й раніше, давно, ще до блаженної пам’яті батька нашого Богдана, теж повставали, й не так, як гайдамаки, не заради особистої помсти, не для розбою, а щоб оборонити віру й Україну, – і Наливайко, і Косинський, і Тарас Трясило, і Гуня… А діло їхнє пропало, наклали вони буйними головами… А чому? Тому, що повстали не всі разом; а от як славний наш Хмель зняв завірюху по всій Україні, то й прикусили язика ляшки-панки й воскрес рідний край, запанував давньою волею, радісно задзвонив у всі дзвони.

– Тільки ненадовго, – відповів Дзюба. – Всі ми боролися, а скористалась тільки половина, що по той бік Дніпра, а ми, друга, нещасна половина, попали ще в гіршу неволю.

– То вина не Богданова, а інших гетьманів, – з гіркотою відповів Залізняк. – Попустили розірвати нас надвоє, а от коли ми одіб’ємося від ляхів, то Москва нас теж прийме під свою руку… Поки ми мовчимо, ніхто за нас не заступиться, а якщо ми самі почнемо боротися й не захочемо бути під кормигою ляхів, тоді інше діло!

– Та де тепер нам, половині, боротися? – не вгавав Дзюба. – Поляки ж зосталися ті самі, навіть поповнилися нашими перевертнями, а нас – жменя!

– Ну, Дзюбо, – засміявся Залізняк, – які ті самі? Тоді в них було сильне військо, а серед магнатів зустрічалися лицарі, завзяті вояки. А тепер: війська немає, ладу в Речі Посполитій ніякого, а саме тільки п’яне панство! Та й менше їх набагато стало: адже Москва відколола добру половину Литви. То воно й виходить, що коли прадіди наші насмілились повстати проти сильної оружної держави, то онукам піти на теперішнє діло й бог велів.

– Та хай заарканить мене татарин, коли все це не щира правда! – вигукнув Петро. – Що не скаже пан полковник, то наче залізним цвяхом приб’є!

– На те він і є Залізняк, славний Залізняк, надія наша й порада! Дай йому, боже, віку довгого! – загомонів підбадьорений натовп, підкидаючи шапки.

Раптом почувся верескливий крик у супроводі гуркоту коліс, і до воріт батющиного будинку підкотила тарадайка. В ній сидів гладкий, широкоплечий єврей з вогненно-рудою бородою; на ньому був чорний лапсердак, висока хутряна шапка, з-під якої теліпалися довгі руді пейси. Все обличчя його, червоне, гладке, з чорними банькатими очима й чорними ж широкими бровами, що сходилися над переніссям, аж пашіло нахабством і пиховитістю.

Довга тінь, що простяглася від клуні уздовж двору, ховала гурт козаків і селян, так що єврей зразу не помітив їх.

– Гей ти, попе! – закричав він різким голосом, придержуючи коня. – Гершку, йди сюди.

– Чого тобі, Гершку? – обізвався батюшка, важко підводячись із призьби.

– Я не просто Гершко, я – пан Гершко! – крикнув єврей ще дужче. Залізняк стиснув кулаки й так заскреготав зубами, що навіть селяни перезирнулись; але він стримав перший порив обурення.

– Слухай ти, попе, – говорив корчмар, – знову моя дочка сиділа тут у тебе? Що? Будеш брехати, що не була?

– Була.

– Була? Була?! Чуєш, коли я ще хоч раз дізнаюсь, що вона була тут, то світ тобі немилий стане!

– Я не кличу її, Гершку, – сама приходить.

– Сама? Сама?.. Брешеш! Ти її заманюєш, хочеш навернути в свою віру. Постривай, постривай! Ось приїде сюди пан економ, він з вами розправиться!

– Не смій казати так про віру, не смій кричати на панотця, а то ми тобі так боки полатаємо, що й чортам непереливки буде! – глухим од стриманого гніву голосом промовив Петро, виступаючи наперед.

– Вус? – закричав корчмар. – Ти ще смієш тут патякати? Бунтівник, гайдамака, ось як угрію тебе батогом, то прикусиш язика.

Серед селян почулося глухе ремство. Гершко підвівся в бричці й тільки тоді помітив схованих у тіні селян. Хоробрість його одразу де й поділася, і він, злякано озираючись навколо, почав смикати за віжки; але все ж таки, не бажаючи принизити себе перед хлопами, не переставав погрожувати їм, хоч і знизив тон.

– То вас тут ціла зграя! А, бунт затіваєте? Стривайте ж! Ми з паном економом вас прикрутимо ще не так! Якщо ви, свині, насмілитесь хоч писнути, то затріщать у вас спини… Мені пан економ на відкуп віддав усе село!

– Цить, поганець! – гучно крикнув Залізняк, виступаючи з тіні й кидаючись до воріт. – Поки ти ще почнеш дерти з них шкуру, я тебе вб’ю, як погану гадину!

Коли єврей побачив озброєного козака, душа його шугнула в п’яти.

– Ой, гевулт! Гайдамаки! – зарепетував він не своїм голосом і хотів був уперіщити коня батогом, але в цей час залізна рука Залізнякова опустилася з такою силою йому на шию, що він похитнувся і впав на дно брички. Зляканий кінь рвонувся й кинувся вбік, але його вхопили за вуздечку двоє із Залізнякових супутників.

– Гей, хлопці! – гукнув Залізняк, не випускаючи з рук єврея. – Ану лишень пошукайте височенького дерева тут недалеко…

Почувши козакові слова, єврей в одчаї засовався на дні брички.

– Змилуйтесь, ясновельможний пане, – забелькотів тремтячим од страху голосом єврей, – я пожартував…

– Пожартував? Ось і я пожартую, – рикнув Залізняк, придержуючи Гершка правою рукою, а лівою стягаючи з себе довгого шовкового пояса, – пояса свого шовкового не пошкодую… Ну, не крутись, – штовхнув він його кулаком у спину і обкрутив йому шию поясом.

– На бога, що ти робиш, сину? – скрикнув батюшка, підступаючи до Залізняка й хапаючи його за руку.

– А що ж, панотче? Може, скажете помилувати того, хто нахваляється з вас три шкури здерти? – промовив гнівно Залізняк і скрутив на потилиці в єврея свого пояса. – Нні, хай же він тепер розплатиться за всі ті муки, котрих завдавав убогим людям! Тягніть його, хлопці!

Петро перший кинувся до Гершка, до парубка пристало ще двоє-троє з молодих селян.

– Спинися, сину! Спинися! Схаменіться, – батюшка кинувся рятувати єврея. – Подумай, що робиш?! Якщо ти повісиш Гершка, наскочить економ і перевішає усіх їх, – він показав на гурт селян. – Мало того, що він зруйнує церкву нашу, розорить усе село, але він не помилує ні жінок, ні дітей… Зглянься, сину… схаменись!

Залізняк слухав батющині слова, і обличчя його дедалі хмурнішало.

– Правда твоя, панотче, слушний час іще не настав і суд попереду, – нарешті промовив він суворим голосом і, повернувши одним рухом руки до себе єврея, помертвілого од жаху, промовив, карбуючи кожне слово таким тоном, від якого той весь з ніг до голови вкрився холодним потом.

– Слухай ти, жиде! Заради ось цих людей і святого отця я поки що дарую тобі життя.

– Ой вей! Пануню мій золотий, ясновельможний гетьмане! – упав єврей на коліна, відчувши, що його відпустили гайдамаки, й не розуміючи з переляку, що йому каже Залізняк. – Змилуйся! Пусти тільки живого, пожалій моїх дітей, ой вей! Що з ними буде? Я все для пана, я озолочу пана… Ой мамеле! Не губіть! Це не я – це мій дурний язик…

– Годі белькотіти! – тупнув ногою Залізняк і, вхопивши єврея за бороду, підняв його майже до свого обличчя так, що Гершко витягся й перебирав ногами, шукаючи собі на землі опори. – Дивись на мене й запам’ятай моє обличчя, а ще краще запам’ятай, що я скажу, – карбував кожне слово Залізняк. – Коли через тебе постраждає в цьому селі не те що дорогий наш панотець, свята наша церква чи хтось із селян, але хоч найменша частка їхнього добра… то я з тебе живого шкуру здеру й живого посолю… Пам’ятай же моє слово, – трусив Залізняк Гершка за бороду. – Пам’ятай і придивись добре до мого обличчя! Ніде ти од мене не сховаєшся: ні в Львові, ні в Кракові, ні в Варшаві, сотні очей стежитимуть за тобою, сотні вух підслухуватимуть… і на дні моря знайду! І тоді вже ніхто не захистить тебе – ні король, ні вся Річ Посполита!

Очманілий від страху, єврей не міг промовити й слова: якісь булькотливі звуки, що нагадували стогін і схлипування, виривалися з його горла, а налиті кров’ю очі безпорадно озиралися й благали змилуватись.

Залізняк зняв з шиї Гершка свій пояс і зневажливим рухом руки штовхнув його до тарадайки.

– Гляди ж мені, жиде, – закінчив він свою мову. – Про те, що сталося тут, анітелень! Коли ж ти хоч щось насмілишся бовкнути, то краще б тобі й на світ не родитися.

Запорожці підхопили корчмаря під руки й кинули на дно брички, потім хльоснули коней, вони рвонули й помчали вчвал знайомою дорогою. Якусь хвилину всі мовчали, приголомшені цією сценою.

– Що ж, панотче, – схвильовано промовив Залізняк, – скажете, що й тепер можна терпіти? Жид погрожує і погрожує насправжки – мало руку не здіймає на священика! А ви й далі мовчатимете?

– Не мовчатимемо більше! – запально крикнув Петро. – Годі!

– Годі! Скажи, пане полковнику, що нам робити? – почулися серед гурту селян глухі голоси.

– Я сказав, що робити тому, кому жити в ярмі тяжко, а кому солодко, тому нема чого й питатись мене.

– Та як же, батьку, – звернувся до Залізняка Дзюба, виступаючи з гурту, – як же всім нам разом повстати? Коли ми всі повстанемо, то знайдуться в Польщі добрі сусіди, які допоможуть їй задушити нас.

– Але й ми знайдемо собі від них захист.

– Де?

Залізняк показав рукою на північ і промовив твердим, упевненим голосом:

– У Росії!

Схвильовані розмовою й сценою з євреєм і батюшка, й титар, та й сам Залізняк зовсім забули про Прісю, а вона тим часом стояла в дверях бліда, приголомшена, ледве переводячи подих од хвилювання; за ці півгодини вона ніби вся переродилася: з блідого личенька злетіла дитяча усмішка, коло губ лягла скорботна риска, великі, потемнілі від збудження очі її з застиглими слізьми були сповнені невимовного жаху і страждання. Тримаючись за одвірок, дівчина вся подалася вперед і завмерла в німому пориві; вона жадала всіма фібрами свого єства почути те, про що говорив Залізняк, але не всі його слова долітали до неї…

Раптом на вулиці почувся якийсь рух, і з-за рогу виступив гурт селян, – босі, з непокритими головами, сумні, вони несли щось на марах, прикрите драною свиткою; за ними йшли, тихо плачучи, жінки й діти з клунками в руках. І Залізняк, і всі, хто був у батющиному дворі, здивовано обернулися до вулиці. Процесія, видно, посувалася саме сюди. Всі мовчки поскидали шапки.

– Небіжчик? – тихо спитав Залізняк.

– Не розберу, – теж неголосно відповів титар і знизав плечима. – Щось дивне, й люди не наші.

Тим часом стогін жінок і плач дітей розбудили мешканців села; з сусідніх хат вибігали молодиці, діди, дівчата й, здивовані несподіваною появою цієї процесії, юрмились на вулиці; через кілька хвилин коло батющиного двору стояв цілий натовп стривожених людей. Та ось передні селяни, що несли мари, підійшли до воріт.

– Розступіться, розступіться! – почувся тихий голос. Натовп розступився, і в воротях панотця показалися мари, на яких лежав чоловік; тіло його, до самої шиї, було накрите драною чорною свитою, й лише голова з довгим сивим чубом і такою ж бородою залишалась відкрита. На смертельно блідому обличчі старого з заплющеними очима лежав відбиток німого страждання й суворого докору. Селяни обережно опустили мари на землю й поставали коло них. Батюшка підійшов ближче і нараз одсахнувся.

– Що це, панове? – спитав він вражено. – Отець Іларіон? Селяни ствердно похилили голови.

– Сконав! – з жахом прошепотів старий, придивляючись до безкровного обличчя отця Іларіона.

– Одходить, – відповів тихо один з тих, що несли мари.

– Що ж це з ним приключилося? Чи давно ж був у мене? – з болем прошепотів отець Хома.

– Ксьондзи-базиліани одібрали в нашого причту руту; батюшка пішов просити в губернатора поради й захисту… І от ляхи замучили його… – Селянин помовчав якусь хвилину й провадив далі, дивлячись у землю: – А потім пан губернатор звелів запалити для потіхи солому, що складена була на фільварку за містечком; кругом того фільварку тулилося хат із двадцять сільських, а в кінці й церква стояла; ну, вітер перекинув огонь на виселок, і все геть-чисто згоріло, згоріла й церква наша, і все наше добро, лишилися ми на вулиці з малими дітьми. На бога, дайте притулок хоч панотцеві! Одходить він… і нема йому де голови прихилити…

Тихі жіночі схлипування перервали його слова. Усі стояли навкруги, занімілі від жаху та обурення.

– От до чого доводить ваше терпіння! – заговорив нарешті Залізняк тремтячим від гніву голосом, показуючи на нерухоме тіло, що лежало на марах. – І ви все ще не знаєте, на що зважитись?!

Старий священик, стоячи на колінах біля свого мученика-побратима, не чув тих докорів. Очі його, повні сліз, були зведені до неба, рука лежала на сивій голові вмираючого, а уста творили сповнену чистої віри молитву.

Залізняк теж підійшов до вмираючого, і вигляд цього мученика сколихнув його душу й запалив серце вогнем.

– Цей мученик святий вопіє про помсту… вопіє до тих зірок, що миготять нам з неба, ніби докоряючи… І я присягаюся, що помщуся за цю жертву! А ви, – зневажливо мовив він до занімілого натовпу, – терпіть, терпіть далі! Кращої долі ви не варті! Прокляття піде слідом за вами, люди від вас одвертатимуться, звірі дикі тікатимуть, щоб не зустрітися з вами, й господь вас забуде, забуде!

– Ні, ні! – пролунав у цей час істеричний жіночий крик, і Пріся кинулася до ніг Залізнякові. – Ми не залишимо своїх храмів… ми все, все… все життя наше віддамо, умремо всі… з тобою разом, а не віддамо ляхам на наругу нашої святині! Не віддамо!

– Правда, дівчино! Всі помремо! Правду сказала! Життя своє віддамо! – пролунали кругом грізні вигуки.

– Господь заговорив до вас устами цієї дитини, – зворушено промовив Залізняк і, підвівши Прісю з землі, притулив її голову до своїх грудей.

– Готуйтеся ж і чекайте, коли я скажу: «Пора!» – сказав наприкінці Залізняк.

Тієї ж ночі Залізняк виїхав з Лисянки, давши пораду селянам з’єднатися громадою й наготувати колодіїв та списів, бо й сліпий тепер бачить, що тільки оружною рукою можна захистити своє життя, а безоружних і нерішучих розчавить п’ята лютого ненависника. Батюшка не заперечував проти войовничих закликів Залізняка: його приголомшив вигляд умираючого…

Селяни, збуджені словами запорожців, підбадьорились, в очах у них заблищала відвага, щоправда, їх, непідготованих до боротьби, бентежила думка про те, що зробить губернатор, коли довідається про напад на Гершка, – а в тому, що шинкар донесе, ніхто не сумнівався.

– Ось що, друзі, – сказав, від’їжджаючи, Залізняк, – якщо шельма Гершко, незважаючи на мою пересторогу, вас викаже, то нехай хто-небудь навідається в Мотронинський ліс, у Вовчі Нори, а там уже покажуть, куди далі йти. Посвистом обізвіться, й знайдуться помічники: дадуть і товаришів за халяву і самі прилетять побалакати з панами-ляхами. Воно хоч і не час вилітати з своїх гнізд орлятам, та коли вам буде скрут, то нехай спробують крила.

Це остаточно підбадьорило селян. Усі дякували, вклоняючись запорожцям, вихваляли Залізняка й покладали на нього велику надію. Петро зохотився негайно вирядитись у вказане місце для переговорів, бо розбійницького наскоку можна було чекати й на завтра. Залізняк схвалив його намір і сказав, що з такого юнака буде пуття. Наприкінці він попросив селян, щоб в разі тривоги вони сховали батюшку в лісі, бо на ньому першому окошиться злість ляхів.

Але батюшка відповів на це спокійно й рішуче, що нікуди не піде від храму, дорученого йому, служителю бога, що коли господь сподобить його мученицької смерті, то він умре тут, коло вівтаря, а не зганьбить себе втечею.

І, незважаючи ні на які вмовляння Залізняка, запорожців і селян, він лишився непохитним.

Нарешті прийшов час їхати; Залізняк прощався з усіма, особливо зворушливо з батюшкою й титарем, і, перед тим як сідати на коня, став шукати очима Прісю.

А дівчина стояла тут же коло перелазу, схована тінню осокора; не стримавши пориву почуттів і висловившись так енергійно перед старшими, а особливо перед Залізняком, вона ніби злякалася свого зухвальства. Вся минула сцена, піднесення духу в затурканих селян, запальна промова Залізняка, висока рішучість панотця, якого вона так любила, хвилювали її душу новими могутніми враженнями й переносили із сфери дитячих, безтурботних мрій у грізний вир суворого життя, котре вимагало подвигів: за ці кілька годин Пріся змужніла душею; вона тепер дивилася розчулено й з новим захопленням на цього прекрасного героя, оборонця й рятівника їхнього від напасників, і відчувала, як у її молодих трепетних грудях росло й буяло таке світле, широке почуття, якого вона раніше не знала.

– Де ж та дівчина, що своїм палким словом осяяла наші темні душі? – спитав Залізняк, обвівши всіх очима.

У Прісі під ногами похитнулася земля, й вона вхопилася рукою за дерево. Усі оглянулись. Петро помітив сестру й, підійшовши до неї, сказав:

– Вийди лишень: тебе шукають.

Але Пріся не могла рушити з місця. Залізняк швидко підійшов до неї і, взявши за руку, вивів з тіні в смугу місячного світла; дівчина, спалахнувши рум’янцем, опустила голову.

– Спасибі тобі, голубко моя, за твоє палке слово, – урочисто сказав Залізняк, – в ньому виявилась душа твоя, світла та хороша. Візьми ж на згадку від побратима ці святощі, – він зняв із своєї шиї великого золотого хреста на ланцюжку і вклав його в похололу руку дівчини, – іди з ним і за нього скрізь! А тепер дозволь обняти тебе, як сестру. – І, не чекаючи дозволу остаточно розгубленої дівчини, Залізняк притиснув її до своїх могутніх грудей, потім, скочивши на коня й гукнувши «гайда», помчав із своїми товаришами в сріблисту млу…

Усі кинулися за ворота побажати друзям своїм доброї путі, а Пріся нерухомо стояла з хрестом у руці й не чула, як радісні сльози котилися одна за одною по її зблідлому личку…

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 47 – 66.