«Радість і простір без краю…»

Юрій Клен

Радість і простір без краю.

Ранок прозорий вітаю.

Трави в холодній росі.

Сонце в осінній красі.

Гори, що рвуться над хмари,

вогкі луги і отари,

любі дерева й кущі,

ось вам до серця ключі!

Камені, що при дорозі,

пестить рука на порозі

мого нового буття!

Барвами вабить життя.

Здрастуйте, кручі і вежі

в сонця багряній пожежі!

Морок середніх віків

муром замшілим процвів.

Кликали сурми народи

тут у хрестові походи,

і не Батий, не Мамай

переїжджали цей край.

Строгі закони лицарські,

а не погані татарські

владу держав берегли,

їм в підмурівок лягли.

Слово не зрадника-хана,

слово, шляхетником дане,

що не скривити в дугу,

клалося тут на вагу.

Здрастуйте, замки і брами,

ви, що зрослися з горами!

Вічну хвалу вам сурмить

каменю сіра блакить.

В висі, розкинувши крила,

серцю тепер заступили

сум безконечних степів

білі сніги льодівців.

Вітер до вас хай підійме,

вам розчиняю обійми.

Всесвіт я хочу вдихнуть.

Вгору лягла моя путь.

Простір і воля без краю!

Ранки прозорі вітаю

в свіжості зрошених зел,

в дзвоні веселім джерел.

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 153 – 154.