«Всміхнувся він…»
Юрій Клен
Всміхнувся він: «Тут теж є табір,
де Вам зустрінеться співець,
якого шлях геройський звабив,
невтомний лицар і боєць.
Це буде наш кацет останній,
бо годі вже на фортеп’яні
бентежних Ваших почувань
підкручувати струни нервів,
показуючи, як для червів
людину міситься на твань».
Ввійшли ми в табір. Мертвий спокій
там чатував. Він весь затих.
В задумі начебто глибокій,
смутні, по камерах своїх
стояли в’язні і молились.
Суворо очі їм світились,
і пойняла їх глухота.
Слова на дні душі зростали,
де загорялись, мов опали.
Не ворушилися вуста.
Так чверть години у мовчанці
минуло, й табір знов ожив.
Був там єпископ серед ланців,
і я до нього приступив,
спитався: «Що то за відправа?»
Відмовив він: «Героям слава.
Герой загиб, і я по нім
мовчазну правив панахиду.
Нікого з спільників не видав,
себе не зрадив він нічим.
Сказав я всім: «Коли уранці
сніданний дзвоник продзвенить,
ставайте в коло всі, о бранці.
То знак, що я почну служить».
В молитві ми серця з’єднали.
Я з іншого народу, але
схиляю голову перед
геройством». Запитав я: «Хто він?»
І враз, змінивши ритм розмови,
полився слів сочистий мед:
«Він воїн був, лицар він був і поет.
Уславив він, як у давнину Овідій,
пізнавши натхнення найвищого лет,
вік злотий і срібний, і той, що із міді,
що сонце в нім висне й гуде, і гуде,
незрушно-мутне, над сухими борами,
а хижі ватаги, що вождь їх веде,
у штурмі вдираються в замкові брами.
Із кігтів почвар добувавши скарби,
уславив він вірність і жертву героя,
того, що обличчя формує доби,
що з світом до бою стає і з собою.
Він йшов, обминаючи соняшний сад,
де смокви і грона сочисті, йшов з гаслом
«Ні кроку зі шляху, ні думки назад»,
бо кликала вічна мета і не гасла.
Чекала спокуса його не одна
і вабили повні зрадливої знади
прозорі озера науки, вина
і навіть поезії пінні каскади.
Та де той п’янкіший найдеш водограй,
він мовив, де плеса синіші, холодні,
як ставити ногу недбало на край
блакитної чаші безодні…
Він знав, що всі мури земного впадуть,
як серце своє він оберне на сурму,
що вежі найвищі духовості ждуть
його необорно-шаленого штурму.
Мигтіння і рух блискавиці – думкам
надавши, а рішенням – важкість каміння,
на голім верхів’ї гори сам-на-сам
він став зі своїм невблаганним сумлінням.
Як першого дня появився він тут,
то йшов яснолиций, міцний і суворий.
Ще вільний він був від кайданів і пут,
хода його твердо гула в коридорі.
Вночі на розмову покликав був кат,
і другого ранку, коли він вертався
до камери, слухали ми з-поза грат,
як трошечки він, ідучи, спотикався.
По третій розмові ж з лихим пацюком,
з тим катом, яка відбувалась віч-на-віч,
він плентався й ледве волікся мішком,
і слід позначався по ньому кривавий.
У камері, де залишився він сам,
прикуто його до землі ланцюгами,
і, наче папір промокальний, від плям
поволі холодний червонився камінь.
Вже годі було добувати зізнань,
бо не підіймалась розбита щелепа,
і тільки, мов хвиля останніх буянь,
ще перебігав по завмерлому трепіт.
Він жертви солодкість жахливу зазнав,
вже очі йому сповивали тумани,
а він, необорний, лише жалкував,
що вдруге померти йому вже не дано.
На шпиль найстрімкіший жорстоких страждань,
на голий той шпиль, де нема на що спертись,
зійшов його дух, що не знав катувань.
Стояв, височів над проваллями смерті.
І смерть, упокорена духом живим,
в порожню домівку розбитого тіла,
вагаючись, кроком ввійшла нешвидким,
ввійшла, наче служка бентежно-несміла».
Так панотець гоноровитий
страшну подію вдяг у спів
і про геройство говорити
словами Ольжича умів,
сліпив вогнем його метафор,
мов самоцвіти брав із шафи,
що в ній беріг коштовний скарб
цитатів, спогадів і вражень.
На кожне слово – що не скаже –
колись поет поклав свій карб.
Коли ту оповідь єпископ
з слізьми у вічу докінчив,
вогонь йому в зіницях блискав,
і в’язнів він благословив.
Ми попрощались, у неволі
лишився він, а ми у полі
знов опинились, і сказав
Еней: «Пора нам розлучитись.
Багато дечого навчитись
Ви встигли, й я щось скористав.
Мішав я літні дні й зимові
в мандрівці нашій без черги,
події різні і розмови,
щоб не навіяти нудьги.
Вам показав я все in nuce
і ось тепер я prima luce
дістатись хочу до Дніпра.
Коли добудуся до Дону,
знайду собі нову Дідону
і з нею наживу добра».
«Прощай, супутнику і друже! –
йому я щиро відказав. –
Мені в пригоді став ти дуже.
Без тебе пекла б не пізнав.
Тож Котляревського Івана
вітай від мене, свого пана,
який мені в проводирі
тебе послав. Йому подяку
за це склади і покалякай
з ним до вечірньої зорі.
Чи десь у цих краях неслави
ми знову зійдемось удвох?
Я в Прагу йду, до вод Влтави,
там є від бомб добрячий льох».
«У катакомби Вишеграду
Вас друг мій Мухин прийме радо.
Привіт йому! – Еней сказав. –
Хоч не кохавсь я в Славках, Вандах,
та часто на чужих верандах
я з ним улітку ночував.
Він Вам покаже синагогу,
де катуватиме пророк
лихого Гога і Магога.
З ним знайдете Ви без морок
той кут за Празьким заборолом,
де з Майрінком стикався Голем.
І, може, десь під мряку й дощ
Вам явиться великий цадик,
що проклинає той порядок,
який завів німецький вождь.
Тож проповідує він люду,
поважним хасидам-жидам
високі мудрощі талмуду.
Його шанують вельми там.
У сховищі він потаємнім
живе, в якомусь льосі темнім».
Тут я Енея попрощав,
пішов у море мли збуяле.
Мені услід кричав він: «Vale!»
і довго шапкою махав.
Став прояснятись південь хмурий.
В кольорах Реріха мені
заголубіли сірі мури
старої Праги вдалині.
Вгорі засяяли Градчани.
А сни мої були прочани
до храму дальнього краси,
до таємничого Тібету
душі, де мир анахорета
сторожать гори і ліси.
Примітки
Він воїн був – (1907 – 1944), український археолог, поет і націоналіст, загинув у таборі Заксенхаузен.
з Майрінком стикався Голем – австрійський письменник (1868 – 1932), автор роману «Голем» (1915 р.; це штучно створена потворна людина).
Реріх Микола (1874 – 1947) – , багато мандрував Тібетом.
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 216 – 222.