«Мій шлях угору йшов поволі…»

Юрій Клен

Мій шлях угору йшов поволі,

привівши до гірських лугів.

Бреньчали десь стада, а долі

димчастий Фрайбург мерехтів.

Застигло все у дивній тузі,

а сонце вересневих днів

стояло на вечірнім прузі,

і в дальніх вікнах пломенів

його холодний, пізній промінь.

У той от час – чи не вві сні? –

я лицаря в яснім шоломі

узрів на білому коні.

Він стежкою з’їжджав спроквола,

і в такт коню гойдався спис,

вістрям скерований додолу,

якого він в руці затис.

Щось нагадала ця постава:

в якісь давно забуті дні

у світлій авреолі слави

вже образ цей являвсь мені.

В дитячій книжці з образками

і на картині маляра,

на склі віконнім він у храмі

яснів, як ранкова зоря.

На луг до мене вершник збочив.

Втопив він погляд в далечінь,

долоню звівши понад очі.

А там від гір лягла вже тінь.

Він щось шукав у тій блакиті.

І відблиском його туги –

вечірнім золотом обмиті –

світились дивно там сніги.

Зорив він довго, й голубою

імлою вщерть налитий зір,

натомлений вже далиною,

відвів від тих далеких гір.

І тут признав я Парсіфаля.

Він мовив: «Там, де крізь туман,

ми бачимо, срібліє здаля

снігами вінчаний Монблан,

там світять вежі гостроверхі,

і виникає, мов міраж,

одітий в золото примерхле

мій недосяжний Монсальваж.

Коли ж, простуючи до нього,

у млу беззоряних ночей

конем з’їжджаю на дорогу,

мені зникає він з очей.

Мандрую марними шляхами.

Дарма. Блукаю, сам не свій,

і тільки бачу за горами

заграву незгасанну мрій.

Відкрита там обранцям заля.

Струмиться світло в ній м’яке.

Горить священна чаша Граля,

як срібне озеро гірське.

І хто в той замок завітає,

вступає у Господню рать.

Його те світло осяває,

як незреченна благодать.

Та дехто нетрями дороги

шукає марно, як сліпий.

Не дано кожному від Бога

набігти вірної тропи.

А то ще, стомлений шукати,

вже вершник їде навмання,

не хотячи вже вдалеч гнати

з ним нерозлучного коня.

І враз крізь хащі бризне світло.

Коня спиняє він на мить,

бо – хризантемою розквітлий –

на скелі замок височить.

Веде угору стежка біла.

Моста спускає хтось мерщій.

Чолом і духом прояснілий,

в’їжджає він у царство мрій,

що їх викохують роками,

повивши димом голубим,

і що втілилися в той камінь.

Стає він лицарем святим.

А нам ще здаля споглядати,

як сяє Граль крізь темний бір

там, де вогнем його заллято

шпилі снігами критих гір.

Дивись, як там блакить зоріє!» –

мені він списом показав.

І я побачив, як щось мріє:

чи льодівці, чи срібний став…

Зорили ми оба, й тугою

нам наливалися серця.

І кликав вітер за собою

у простір… простір без кінця.

Ставала туга нестерпуча.

Вернув я дух мій до землі.

Та тут була порожня круча:

розтанув лицар десь у млі.

Лише останній скісний промінь

на сірім камені блищав,

немов би в золотім шоломі

вояк ще й досі там стояв.

Я знав, що теж піду горами,

що в світлі ясному зірниць

мені відчиниться та брама,

яка веде до таємниць.

І в тузі тій, що все зростала,

що душу залила, мов Ніл,

я став спускатися помалу

вузькою стежкою у діл,

щоб далі й далі йти в незнане

шляхом одвічних мандрівців,

як день і ніч ідуть прочани

полями й нетрями лісів.

Примітки

Монсальваж (Монсальват; франц. Monsalvage – «моє спасіння») – легендарний замок, де знаходиться чаша святого Грааля.

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 155 – 158.