«Вже минаємо Поділля…»
Юрій Клен
Вже минаємо Поділля
і лани родючі та рясні.
Як знайомо пахне зілля!
Тут текли мої дитячі дні,
що полинули, мов птиці,
у років незнану далечінь.
, …
Тут ще досі ваблять липи в тінь,
тут бродив я в очереті,
тут я рибу сіткою ловив,
найсолодші на планеті
кавуни їв і «фіалку» пив.
Оживають тут далекі
спогади, а он і клуні дах,
де гніздилися лелеки.
Хлопцем я гасав по тих горбах.
О, яким він був високим,
цей паркан і той зелений тин,
а тепер, як гляну оком,
буде він мені лиш до колін.
Он палац, камінні мури…
Стали речі всі такі дрібні,
наче хтось у міньятюрі
їх показує мені.
Та не місто це, а дебри:
церкву наче зруйнував Мамай,
стропи хат стирчать, як ребра,
бо тут справжній большевицький рай…
Трупу паленого сморід
Умань кутає в гарячий чад,
і крізь нашу в’ялу змору
витко плине він, як чорний гад.
Але в полі вітер свіжий
мертвий дух наш робить молодим.
Вже ми кидаєм Ладижин.
Простір поля робиться рудим.
За родючими ланами,
де лисніли золотом снопи,
зарябіли перед нами
в літнім сонці спалені степи.
Сонце Кіровград полоще,
визволений з рук червоних банд.
Кіров сам лежить на площі –
безголовий, бронзовий гігант.
Під нежданими дощами
шлях сарматський наче черв розпух.
За розбитими мостами
у диму пожарів Кременчуг.
Далі в давнім сяйві слави
між церков розвалених без бань
усміхаються сади Полтави,
віддзеркалені в воді ковбань.
Над горою, серед лісу
струнко підіймався монастир,
а тепер гора та лиса,
гола, гола, як голландський сир.
Хто той монастир споганив,
біля врат набоїв наложив,
оселив там уркаганів,
а потому стіни розвалив?
Тільки церква дерев’яна
Калнишевського, чортам на жах,
височіє, мов осанна,
і співає вітер в куполах.
Як святі місця почав ти
оглядати, зазирни в собор:
там лежать побиті авта –
падло покалічених потвор.
Але людові розраду
ми несемо на вістрях мечів:
відновляється обряди,
що загасли в темряві років.
Вже викопується дзвони,
що в землі лежали двадцять літ,
і несуть жінки ікони,
що у сховища складав повіт.
Божу службу гучно править
знов священик. Молиться нарід,
Як у дні старої слави,
тягнеться містами хресний хід.
* * *
Біля ,
де я сірим вечором гуляв,
пан мені зустрівся милий,
що на пальцях ямби скандував.
Це була така прикмета,
по якій не міг я не признать
в незнайомому поета,
і відважився його спитать:
«Хто Ви?» Відповів він: «Пане,
Ви не пізнаєте, бо вже ніч,
Котляревського Івана,
що Вергілія затяг у Січ
і в козацькі шаровари
зодягнув троянців і римлян».
Відказав я: «Ваш товариш
Данте вів мене крізь той канкан,
що його танцюють біси,
крізь те пекло, де царем шайтан.
Я його зустрів у лісі,
і мене повів він крізь туман.
Тож тепер до Вас у мене
просьба, бо не спатиму ночей:
поведіть мене в геєнну
Вашу, у яку ходив Еней».
Мовив він: «За браком часу
я не можу стать проводирем,
бо організую маси,
тисячі розв’язую проблем.
Але я мого героя
Вам даю, щоб він Вас поводив
по геєнні, до якої
він, сердешний, сам колись ходив.
Він же парубок моторний
і хлопчина хоч куди козак.
Радо пройде шлях повторний.
Він є «ост», по-нашому – східняк.
В таборі живе цей воїн,
представник найнижчої із рас.
Їдьте Ви до ,
там він сам зголоситься до Вас».
Тут поетові спасибі
я від серця щирого сказав.
Із-за хмари місяць вибіг,
і поетів привид враз пропав.
* * *
О, дні дзвінкі звитяг і слави!
Позаду нас уже Полтава.
Над поганню змиршавілою мас
панує найдобірніша із рас.
Он , погане
село, де море, море твані.
Там на горі високий панський дім.
Був панський він, та занепав зовсім
і вже у зелені не тоне.
Давно потріскались колони.
Колись був парк, але безслідно зник,
коли запанував там большевик.
Тут квітли рожі і лілеї,
лишилась стежка від алеї,
що крізь пустар лягла, мов чорний струп,
до озера, де пухне кінський труп.
Десь на горі – вже зболотілій –
сторожать простір скоростріли.
Мов дерева, що здерта з них кора,
голісінька гуляє дітвора.
І забирають по дворах мадяри
все те, що не донищили пожари:
дрова, і свині, й гуси, і взуття,
столи, стільці й машини до шиття.
* * *
Авта котяться в дощі і сльоті,
смачно їх засмоктує болото.
Суне все навалою на схід.
Вже калюжі криє перший лід.
Загрузають глибоко колеса,
їдеш три версти годин із десять,
і ведуть полотнища шляхів
в неосяжні безміри степів.
Он і місто, всюди твань морями,
через вулицю лягли мостами
звалені великі дерева.
Це прокляте місто – Лозова.
Там руїни, а хати бездахі
мов би вдягнуті в подерті лахи.
На базарі пагорби сміття,
що в багні рятують нам життя.
Бачу, хтось там, щоб не потонути,
у високі чоботи узутий
спритно скаче поміж тих баюр
по тих острівочках кучугур…
Обминувши всі ковбані в’юнко,
раптом ставши, витягся він струнко
спритний і обсмалений, як чорт,
і відразу склав мені рапорт:
Примітки
уркагани – професійні злочинці і ледарі
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 186 – 191.