«Сонце розгойданим дзвоном…»
Юрій Клен
Сонце розгойданим дзвоном
б’є і скликає на сполох.
Полум’ям плеще у шибах віконних,
пашить на колонах
і на піднесених чолах…
Юнаків
розбурені лави
вечір вітає в заграві
ще не народжених днів,
що за обрієм важко гудуть,
в панцері, в зброї із криці;
жахні, яснолиці
потужно йдуть.
І крізь розмарений
злотний туман,
наче троянда розжарена,
квітне в прапорах майдан.
Натовп гуде і шумить,
як осінній дощ.
І враз заворожена мить –
наче напружились струни:
то, опромінений, став на трибуні
вождь.
Тишу, що все сповива,
рухом роздерши,
він одрубисто кидає перші
слова.
Від серця до серця
перескакує іскра;
з кожних грудей уже прискає
жар, що їх сповнив ущерть.
Ширшими й ширшими колами,
з полум’ям сплівшися, полумінь
далі і далі вирує…
Вже він, володар,
що край відмолодить,
словом потужним і владним
натовп чарує
(звабник чи маг?).
Порухом владним
руку простяг –
і враз, мов розжеврений обруч,
тріснув обрій,
і розчахлися ворота
в край завечірнього злота.
Ген у безмежне відсунулись межі.
В присмерковому світлі
встали антени і вежі.
На різьбляному мрій тлі
він викарбовує постаті,
суворо-багряні і ніжно-блакитні,
що ними майбутнє вагітне.
І враз картину міняє:
бичем починає хльостати,
гнати заблукані зграї
в рідне лоно.
Молотом гупає,
кидає в купу
берла й корони,
строщені трони.
І знов тільки порух єдиний
руки:
і підносяться тверджі камінні,
і метуть хуртовини,
і гуркочуть машини,
що мідяні свої пелюстки
розгортають зеленими кругами;
і співучі мости легкопадними дугами
прошивають простір…
Натовп зчарований слухає.
Всім він у грудях пожежу роздмухує.
Мить –
і вона вже клекоче, мов вир.
Полум’я з кожного серця жагтить,
бурно клубочиться,
аж до трибуни
хвилями захвату точиться.
Наче у дюни,
плеще припливом у виступи стін,
все поймає,
і на тих хвилях шумких випливає,
гордо тримаючи провід,
він,
чаклун-чародій,
ген за розколотий овид,
в царство ним створених мрій.
І за ним,
за героєм ясним,
у безкрає,
всипаючи шлях квітками,
в шалі й нестямі
нарід рушає.
А за обріями глухо,
наче вітер-завірюха,
виють-виють духи:
«Ми вже тут;
о, ми люті,
та ще скуті.
Тільки вичаклуй із пут,
визволи на волю,
ми тобі здобудем долю».
Примітки
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 166 – 168.